Сергій був веселий і натхненний.
Пам'ятаю його саме таким...
***
Не за осінь – ховаюся в жовтий
Жовтий колір.
Не за комір – а просто, просто
Зимно. Зимно й земно. Пухко. Волого.
Жовтий колір! Дзвенить намисто
і висмикує по краплині
все зотліле, все зле.
І – чисто
у душі стає. Чисто й строго.
Сподіваюся просто в осінь. Не ховаюся, ні!
Я в жовтий
колір живу.
Я – живу. Я – живий... Так дивно!
Жовтим листям асфальт жовтіє,
І самогубні каштанні стрибки
у зустріч з зимою.
Отак би й мені.
Я – залюбки –
Сторч головою.
© Сергій Набока,
котрий відійшов - трагічно рано, на 48-му році життя! - 18 січня 2003-го.
"...Ловлю себе на тому, що пам’ять стає вибірковою, наче сучасне "українське правосуддя". Особливо - коли доводиться публічно згадувати про людину, яка на довгі роки визначила моє власне життя.
Звісно, Сергій Набока ще багато чого визначив, написав, зробив, сказав. І чи не ще більше - написати, зробити і сказати не встиг.
Рік десь так 1989-й. Уся прес-служба Української Гельсінської Спілки розміщується на горішньому поверсі нежилого, покинутого, але досі розкішного будинку на розі Прорізної та Володимирської.
Отже, маємо чудові довкола краєвиди: з одного боку – Золоті Ворота, з иншого – вікна внутрішнього двору КҐБ УССР.
Серед цих двох промовистих полюсів світу сього друкується на машинці та клеїться на широкі ватманські аркуші чергове число самвидавівського "Голосу відродження" (головний редактор – Сергій Набока).
Відтак макет доправляють до Вільнюса, де роздруковують по кілька сотень примірників – але це вже інша історія.
Наші оконні віз-а-ві з внутрішнього двору, а просто кажучи – ґебісти, періодично прокидаються й починають у робочому режимі полювати на самвидав та його авторів.
Хочу розповісти про один такий випадок.
Вже майже ніч, день завершився, і ми з Набокою завершуємо макет нового числа "Голосу" - хіба ще кілька картинок наклеїти. Дзвонить (так, тоді там, на розі Володимирської, ще працював телефон) Катерина Зеленська, Набочина мама: треба ховати макет та хутко зникати самим (Сергієві, звісно, в першу чергу). Бо ґебісти вже на підході.
От – як сховати величенькі аркуші цупкого паперу в кімнаті, де з меблів - аж два столи та ще пошарпані обої на стінах?
Набока вже починає зацікавлено роздивлятися паркетну підлогу – чи не під паркет?
Від цього сюру на мене негайно нападають згадки про дитячі ігри у Шерлока Холмса та патера Брауна. "Де розумна людина ховає листя? У лісі".
Зі столів негайно вигрібаються якісь старі плакати: репродукції картин упереміш з чимось про шкоду від паління. Трохи скотчу (наразі це клейка стрічка, хоча віскі теж не завадило б) – і всі стіни щедро покрито цими витворами поліграфічного мистецтва.
Точно підходящими за форматом під розмір нашого рукотворного самвидавчого макету. Який, звісно, акуратненько закріплюється на стіні під одним з рятівних плакатів. Містер Холмс, привіт!
А далі був нічний Київ часів пізньої пєрєстройки. Ми майже бігли цими напівосвітленим безлюддям – до вокзалу, до приміських електричок, подалі від видива задушливих ґебістських кабінетів.
Ми не оглядалися. Ми розповідали одне одному якісь на диво смішні анекдоти, реготали так, що наш шлях могли легко простежити не те що якісь там КҐБшники, а й усі чесні мешканці навколишніх будників…
Терпка суміш небезпеки та свободи – ось, що це було. Хто хоч раз скуштував її й не забув цей смак – той врятований у цьому світі. Вірю, що і в іншому – також. Низький уклін тобі, Сергію. Вічна пам’ять."
Січень 2013
© Світлана Рябошапка,
у 1989-1991 рр. працювала у прес-службі УГС та в редакції газети "Голос відродження", кореспондент Радіо "Свобода".
Таким і пам'ятаю, як описано, "офіс" прес-служби УГС і редакцію "Голосу відродження". У справах Українознавчого клубу "Спадщина" не раз бувала там, на горішньому поверсі будинку на розі Прорізної та Володимирської...
Сергій Набока
***
Ні, усе це було недаремно. Назвемо те, що сталось, життям.
У загуслім повітрі темнім рву аорти сухим виттям:
вию вовком самотнім на себе і собою на місяць слизький,
і всім світом на чорне небо, і всім небом на власний гній.
Серце стане, як пригадати кожен всій солодкавий гріх.
Знати б ціни, чи час розплати – щоб завчасно схопитись міг.
Не минає лиха година. Кличе в опір блакитний дзвін,
І я звертаюсь до Бога-Сина: – Даждь мі сил! Хоч на п'ять хвилин!
Щоб устигнути! Щоб пригадати! Щоб зламати смерть каяттям!
Щоб сказать: це було недаремно. Те, що сталось, було життям.
1988 р.
Зліва праворуч: Лариса Лохвицька, Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська
МИ ПРОСТО ЙШЛИ…
Згадаймо...
"Увечері 11 січня 1981 року молоді київські інтеліґенти Сергій Набока, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко розклеїли в столиці листівки: «Співвітчизнику! 12 січня світова громадськість відзначає День українського політв’язня. Приєднаймо свої голоси на захист тих, хто страждає за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»
Усіх їх затримали поблизу станції метро «Більшовик».
Наталю Пархоменко, маму маленької дитини, виключили з університету. Решту чотирьох засудили кожного до трьох років таборів загального режиму – за статтею КК «Поширення неправдивих вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад».
Вони були цілком успішними. Сергій Набока — редактор у видавництві «Мистецтво»; Інна Чернявська – лікарка, співробітниця НДІ ендокринології; Лариса Лохвицька – кібернетик; Леонід Мілявський – перекладач в Інституті технічної інформації. Але вони прагнули бути вільними людьми й жадали свободи для України та кожної людини.
1979 - створили самвидавний альманах «ХЛАМ» («Художньо-літературний альманах молоді»), через який поширювали «заборонені» твори.
У 1980 — задовго до виникнення будь-яких подібних організацій – заснували Київський демократичний клуб, у маніфесті котрого зазначалося: «Незалежність України, демократичні перетворення, ринкова економіка…»
Після звільнення з таборів їх, як і всіх дисидентів, на роботу за фахом не брали. Сергій Набока працював двірником, вантажником у гастрономі, Леонід Мілявський – маляром на будівництві…
1987 року Сергій Набока та його друзі заснували Український культурологічний клуб – першу в Україні леґальну національно-демократичну організацію. Товариство української мови, «Меморіал», Народний Рух будуть згодом. А тоді вони, четверо сміливців, видавали газету «Голос відродження» (друкувалася в Литві, поширювалася величезними накладами – люди просто вихоплювали з рук).
1989-го Сергій Набока та Леонід Мілявський заснували інформаційну аґенцію УНІАР. Згодом Сергій працював на Радіо «Свобода». Мені, як і дуже багатьом, випало щастя брати участь у його передачах, спілкуватися з ним.
Сергій Набока раптово помер уночі проти 18 січня 2003 року, під час службового відрядження – гостра серцева недостатність…
Інна Чернявська-Набока – авторка численних публікацій про УКК, УГС та книжки «Вільні люди у невільній країні» (Київ, 2002р.), яка стала Книгою року.
Лариса Лохвицька – співзасновниця Комітету відродження УАПЦ.
Леонід Мілявський був головним редактором політичного ток-шоу «Я так думаю» на «1+1» та «5 каналі».
Згадаймо вдячно й шанобливо цих людей. Вони навчали нас бути вільними."
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка "Рідна країна"
2018 р.
Члени Українського культурологічного клубу. Зліва праворуч сидять: Петро Борсук, Дмитро Федорів, Сергій Набока, Фред Анаденко, Микола Лисенко, Василь Овсієнко; стоять: Олександр Коваленко, Петро Данилів, Дмитро Корчинський, Євген Сверстюк, Микола Гвоздь, невідомий, Владислав Іщенко, Галина Кулагіна, Олесь Шевченко, Борис Шиленко, Надія Левченко, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Огульчанський, Євген Обертас, Петро Литвин, Олексій Задорожний, Ренат Польовий.
7 грудня 1997 року під калиною біля зелених воріт Дмитра Федоріва на Олегівській, 10.
Світлив Дмитро Понамарчук
Василь Овсієнко
МИ ПРОСТО ЙШЛИ…
Виступи на десятиріччі Українського культурологічного клубу
7 грудня 1997 р.
"Старі большевики з дореволюційним стажем" – так модно було величатися серед большевиків. До 30-х років. Доки їх не вистріляли...
Не знаю, чи модно буде з часом серед учасників боротьби за незалежність величатися "старими революціонерами" (вододіл – 24 серпня 1991 року), проте члени Української Республіканської та Республіканської Християнської партій згідно зі своїми статутами, відраховують собі партійний стаж від дня вступу до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та Української Гельсінської Спілки.
Та в епоху горбачовської "ґласності" найпершою організованою силою (як тоді писали, "неформальним об’єднанням громадян") у Києві був-таки Український культурологічний клуб (УКК). Ініціаторами його створення були переважно молоді люди – недавні політв’язні Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич, а також Вадим Галиновський, Ірина Альтер, Олександр Карабчієвський, Володимир Федько. Під виглядом "заходу" районної комсомольської організації в клубі-кафе "Любава" 6 серпня 1987 року вони влаштували публічну дискусію "Українська культура: міфи та реальність", де порушили питання, які замовчувалися совєтською пропаґандою: про голод 1933 року, про утиски церкви, свободу слова. У дискусії вперше взяли участь щойно звільнені з концтаборів відомі політв’язні Євген Сверстюк та Олесь Шевченко. Тут-таки й виникла думка створити постійно діючий "Український культурологічний клуб" – така собі невинна вивіска, зовсім не політична і в дусі "перебудови". Тим паче, що прецеденти виникнення не санкціонованих владою зібрань та громадських організацій уже були в Москві, Ленінґраді, у країнах Прибалтики. Діючи леґально й відкрито, вони поширювали опозиційні совєтській ідеології ідеї.
Прецедент набув широкого розголосу. До Клубу потягнулися нові люди. Головою УКК був обраний Аркадій Киреєв, згодом Сергій Набока, активістами його стали Ігор Запорожець, Тетяна й Анатолій Битченки, Євген Обертас, Віталій Шевченко, Петро Борсук, Ярослава Данилейко, Тарас Компаниченко, Микола Лисенко, Василь Ґурдзан, Клим Семенюк, Тарас Антонюк, Анатолій Лупиніс, Дмитро Корчинський, Логвин Бабляк, Євген Чернишов, Надія Левченко, Олекса Миколишин та інші. Створили історичну секцію (Юрій Огульчанський), мовну (Владислав Іщенко). Бували тут Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині. Політв’язні, які звільнялися, одразу приходили до Клубу. Так, Миколу Горбаля його дружина Ольга Стокотельна привела сюди в перші ж дні повернення до Києва. Третього дня після звільнення, 23 серпня 1998 року, прийшов і автор цих рядків.
У "Любаві" ж відбулися дискусії про Григорія Сковороду, про Чорнобильську катастрофу, ще три – в молодіжному залі "Сучасник". Найбільше учасників зібрав диспут "Білі плями в історії України". Реакцією на нього була публікація у "Вечірньому Києві" від 18 жовтня 1987 року статті Олександра Швеця "Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого Українського культурологічного клубу". Стаття обійшла обласні газети, з’явилися осудливі відгуки розгніваних совєтських громадян. Ось рівень деяких з них: одна донощиця писала, що ми, мовляв, байдужі до долі України, бо почула на засіданні Клубу, як читали вірш Т.Шевченка "Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні..."
Клубові почали відмовляти в наданні приміщень. Збиралися на схилах Дніпра, у Гідропарку на пляжі, на квартирах, доки осідок його не визначився на Олегівській, 10, на високій горі навпроти Житнього ринку, в обійсті Дмитра Федоріва. Господареві це коштувало декількох нападів "невідомих" на вулиці, багатьох викликів і відвідувань міліції, але він таки не здався.
Нині колишніх учасників УКК бачиш серед лідерів багатьох політичних і громадських організацій – як дуже радикальних, так і правоцентристських: від УНСО до РХП. Тоді ж їх усіх єднала жага свободи слова та національна ідея. Коли ж залізні пута цензури та заборон на організовану діяльність упали, – активісти Клубу пішли робити політику кожен по-своєму, і це нормально.
За клопотом "старі революціонери" згадали про свій ювілей аж восени і зібралися в гостинному домі Дмитра Федоріва в неділю, 7 грудня 1997 року. Петро Борсук склав список і зробив перекличку – з 60 осіб зійшлося близько 40.
Товариство дійшло одностайної думки: потрібно зібрати всі публікації й тексти доповідей УКК, спогади учасників і видати їх брошурою. Бо ж відомо: історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що написане. Якщо люди, які знають правду, не напишуть її, то прийдуть інші і напишуть те, що їм потрібно.
– І вже пишуть, – сказав Михайло Горинь. Ось 13 листопада той-таки "Вечірній Київ" опублікував статтю Володимира Кметика "Оксамитовий сезон українського дисидентства", де зовсім недавня історія зумисне спотворюється. Пишуть, наприклад, що Українська Гельсінська Спілка була культурницькою організацією, що вона була за конфедерацію народів СССР... А ми ж добре знаємо, що наші декларації були лише частиною наших намірів! Конфедерація – то був крок до руйнування імперії, що було сприйняте громадською думкою, а ідея незалежности тоді ще не сприймалася. А наше культурництво – це пробудження національної свідомости з метою відновлення державности. Та не були ми конфедералістами! Ми завжди були незалежниками. Треба людям пояснити, чому ми в тих умовах говорили про конфедерацію.
Ретельнішим у цьому плані був КҐБ. Але він фіксував свою правду. Об’єктивний дослідник мав би порівняти їхню і нашу правду і зробити об’єктивний історичний нарис.
В’ячеслав Чорновіл пообіцяв для цього відновити рубрику "Хроніка опору" в газеті "Час-Time":
– Рух готовий посприяти виданню брошури про УКК. Треба дослідити впливи – балтійський, московський... Бо тільки-но з’явилася "Гласность" у Москві – через два тижні в нас з’явився "Український вісник" (кінець 1987 р.). Ми чекали прецеденту. Культурологічна вивіска – це була політична мімікрія, як і "Українська Гельсінська Спілка" (у липні 1988 р. УКК вступив до УГС у повному складі). Ми думали, як створити політичну партію так, щоб не було видно, що це партія. Сподівалися, що Міжнародна Гельсінська Федерація нас прийме своїм членом і захистить нас. Але коли ми передали їй Програмні принципи УГС, то там сказали: та це ж політична програма! І нас туди не прийняли...
Схвалення викликала пропозиція Дмитра Корчинського, щоб у порядку сатисфакції спогади про діяльність УКК публікував той-таки "Вечірній Київ".
– Найгучнішою акцією УКК була екологічна демонстрація на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежности) 26 квітня 1988 року – у день другої річниці Чорнобильської катастрофи. Каґебісти стояли в центрі міста через кожні п’ять метрів, – згадує Олесь Шевченко. – Техніки навезли, асфальт почали латати, щоб була причина заборонити. Заарештували близько півсотні людей, а вночі випустили. Мені зробили почесний виняток: дали 15 діб як "хуліганові".
А хіба можна забути демонстрацію молоді проти служби за межами України? Хлопці пройшли через усе місто до київської міської комендатури (Дмитро Корчинський котив перед собою коляску зі своєю дитиною). Ми повикидали їхні прапори і поставили синьо-жовті... Або відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України на схилах Дніпра: це був виклик московському офіціозові. Ми казали: ось тут була ця подія. А Москви, "Росії тоді й на світі не було" (Т.Шевченко). Потім збирали підписи під вимогою звільнення ув’язнених Вірменії – членів комітету "Карабах". Тоді потенційних учасників хапали вдома чи на вулицях і вивозили за межі міста. Цього не можна забути...
Євген Сверстюк. Ми в той час пробивали стіну. Вона була цілком видимою, ми знали, що пробиваємо. Далекосяжних планів у нас не було, але ми хотіли вільно говорити й робити те, що вважали за потрібне, незважаючи на погрози влади. Це було моральне, етичне, інтелектуальне, духовне протистояння режимові. Найбільшим викликом йому було засідання, на яке він не знав, як зреагувати. Партія і вказівки ще існували, а саджати вже не можна було... Мається на увазі відзначення 50-ліття Василя Стуса. Наприкінці 1987 року ми радилися, як заявити перед світом про загиблого понад два роки тому в концтаборі поета. Я прочитав доповідь про В. Стуса. Тоді хтось сказав: "Встаньте!" Один із "товаришів" не встав – і тим засвітився (а вони вже боялися засвічуватися). Я сказав, що цей текст буде переданий за кордон до ЮНЕСКО. Його підписали три члени ПЕН-Клубу – В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний та я. Це було звернення до Міжнародного ПЕН-Клубу. Шановний закордонний український поет сказав, що не перекладатиме це звернення. Це, мовляв, політика. Та знайшлися люди, які переклали. Президент Міжнародного ПЕН-Клубу надіслав М.Горбачову телеграму. Після цього ЦК КПУ зацікавилося такою постаттю, як Василь Стус. Це була справа, яка мала реальний вислід. Вона існує як документ, не лише як спогади.
Дмитро Федорів. Хочу розказати, як ми організували вечір В.Стуса. Прийшли до мене Олесь Шевченко і Євген Обертас. Домовилися. Наступного дня прибігає мій "опікун" з КҐБ. Сказав, що зі мною хоче біля "Ери" поговорити його начальник. Той відрекомендувався полковником:
– То у вас буде вечір Стуса?
– Та ні. Я ж ліпше знаю, що робиться у мене в хаті.
– А якщо таки буде у вас, то ви нам повідомите?
– Гаразд.
У суботу я подзвонив "опікунові": треба поговорити. Пішли ми з ним до начальника. Кажу: таки буде в мене вечір Стуса.
– А ви згоду дали?
– Дав.
– Якщо ви дали згоду, то ми вам не будемо забороняти. Тільки б я вас просив повідомити нам, що говоритиме Михайлина Коцюбинська.
– Та ви що? За кого ви мене маєте? Я цього не зможу зробити. До того ж, ви мені все одно не повірите. Я вас самого запрошую на вечір.
– Так? Ні, я не прийду...
Дмитро Корчинський. В історії цього періоду буде записано, які процеси відбувалися у владних структурах. Але коли писатиметься історія націоґенези, то там УКК посяде належне місце. Людям, які доти не брали участи в бунтах, у бурхливих подіях, важко збагнути, що часто від однієї людини залежало, чи підуть люди штурмувати королівський палац, чи розійдуться. Так і тут: півтора десятка людей ступили перший крок – і вже не важить, що вони робили пізніше. Я був у другій хвилі членів УКК. Ми, студенти Київського університету, почули про нього і прийшли, знаючи імена Чорновола, Горинів. Якби не було УКК, то багато чого не було б... Я вдячний вам усім. Те, що ви зробили тоді, дало вам право на подальші помилки.
Василь Овсієнко. Я згадав, що ще в концтаборі Кучино на Уралі ми дізналися про існування Клубу з публікації у "Вечірньому Києві". Віталія Калиниченка тоді возили в Україну, до КҐБ "для промывки мозгов", і він привіз вирізку. Ми тішилися, що і в Україні вже є організований рух. Третього вересня 1988 року, у переддень річниці загибелі Юрія Литвина і Василя Стуса, я тут уперше вільно розповідав про обставини загибелі одного й другого, читав з пам’яті Стусові вірші... Я радий знову бачити разом так багато найдорожчих людей. Стус писав так:
І галактичний Київ спижовіє
У мерехтінні найдорожчих лиць.
Ці найдорожчі лиця – тут.
Спасибі вам, що ви такі були і що ви є.
Про Сергія Набоку згадує співтабірник, письменник Ігор Холфман:
Могила Сергія Набоки на Байковому кладовищі у Києві
