"Я дозволила собі написати це за мотивами реальних подій, щоб укотре нагадати: вони вбивають цивільних не тому, що в цьому є "доцільність", а тому, що можуть. І хочуть. Так, хочуть. В цьому вся суть "вєлікого русского чєловєка."
МОСКАЛІ - НЕ ЛЮДИ!
- А пам'ятаєш, як я тебе вперше поцілувала?
- Пам'ятаю, звісно. Після шкільної дискотеки. Я тоді ще побився через тебе...
Сніг рипить під санчатами, які стояли давно закинуті в сараї. Тепер їх треба тягти із зусиллям, бо заіржавіли, але з кожним метром вони їдуть все легше, все швидше. Він тягне, а Маринка не така й важка. Останніми тижнями вони обоє скинули по кілька кілограмів, бо їсти стало нічого. Доїли картоплю, консервовані огірки, дістали сало, все, що було.
Нечищеними дорогами вийти зі сірої зони видається складним завданням. Село маленьке, до великої дороги - між полів, якими давно не їздять ні трактори, ні вантажівки, ні автобуси, проте над цими полями літають дрони, наче птахи.
- Втомився, коханий?
Він зупинився на мить, перевів дихання, глянув на безкрайню дорогу, що біжить за обрій. Десь там вони знайдуть своїх, а далі - на Суми, до тітки. Хтось довезе, будуть проситися.
Дві сумки в неї на колінах. Нашвидкуруч зібраний одяг, спідня білизна, документи, кілька фото з їхнього весілля. Його бритва, книжка, яку не дочитав. Старий гаманець і трошки грошей в ньому. Смажені на вогнищі, розведеному у дворі, кілька останніх картоплин в дорогу. Пластикова пляшка води з криниці. Без хліба. Хліба нема. Є кілька цукерок. Їх вони бережуть, як скарб.
Він озирнувся на Маринку. Рожеві щоки від морозу, блакитні очі, руки змерзлі, шкіра на них обвітрена, а сховати в кишені не може - треба тримати сумки. Шапка насунута на лоба, з-під неї пасмо посивілого волосся.
- Нічого, якось доїдемо. Все буде добре, Маринко.
- То може тепер я тебе?
Він розреготався:
- Дурна, чи що? Ти тільки встанеш - провалишся по шию. Як я тебе діставати буду? Краще заспівай мені ту, яку ти наспівуєш весь час...
Перший ворожий дрон вдарив Маринку. Велика червона пляма розфарбувала сніг, зливаючись в одне ціле з тою, що розтікалася під ним самим. Він ошелешено дивився на розкидані речі, на одяг, спідню білизну й цукерки. На розкидані в сторони її руки з рожевою від морозу шкірою, на пасмо посивілого її волосся, тепер пофарбоване в червоний колір. Дивився на свої скалічені ноги, якими не міг поворушити, і на другий дрон, що наближався, наче птах за наживою.
Ще один стовп снігу здійнявся вгору. А потім тиша. Колись тут знову їздитимуть трактори, вантажівки, автобуси. А може й ніколи. Може нікого й ніколи тут не буде, окрім мовчазних руїн і тихого шепоту трави в полі. Бо ж сніг колись розтане?..
PS. Сьогодні в новинах пишуть, що росіяни вбили двох цивільних в Сумській області. Люди намагалися вийти з окупації. Я дозволила собі написати це за мотивами реальних подій, щоб укотре нагадати: вони вбивають цивільних не тому, що в цьому є "доцільність", а тому, що можуть. І хочуть.
Так, хочуть. В цьому вся суть "вєлікого русского чєловєка".
Це скрін з відео. Люди на ньому - загинули.
© Олена Кудренко
Ось це трагічне відео, опубліковане в Телеграмі Юлією Кирієнко:
Чоловік сидить над тілом щойно вбитої російським FPV жінки. Він і сам поранений і стікає кровʼю.
На білім снігу червона пляма все більшає.
Це двоє цивільних, які намагались на санях, самотужки вийти з окупованого росіянами Грабовського, що на Сумщині.
росіяни прицільно вдарили по них FPV.
Спочатку один, який поцілив в жінку. Потім і другий, аби добити чоловіка.
Я пишу ці рядки, розуміючи, що я не в силах нічого вдіяти. Я читаю повідомлення наших воїнів, які зафіксували цей злочин росіян на камеру дрону і які теж не в силах витримати побачене. Хоча на війні бачили чимало.
Черговий злочин росіян, яким не писані жодні конвенції війни.
Пілоти «вели» цивільних від села, й далі на них чекали для подальшої евакуації. По дорозі з дрону скидали їм і воду.
Але цивільні не дійшли. Бо існують росіяни.
Я не знаю, як ми маємо рівноцінно відповідати ворогові на такі злочини.
Але я розумію, ХТО допустив таку ситуацію в донедавна тихому Грабовському.
© Юлія Кирієнко
@kyriienko_press
