коли я в’їду в цю мою печаль...

Тарас Федюк

* * *
коли я в’їду в цю мою печаль
коли я зрозумію це мовчання
і коли очі виїсть зірка рання
і виклює у тернах нахтігаль

не жаль мені художньої брехні
і правди теж майстерності секрети
нема мистецтва є лише портрети
поетів мов каміння вглибині

ріки…
роки засипали диви
і світ і слід не кажучи фонеми
і час настав: на запитання де ми?
кров із губи запитує: де ви?

кого запитує? сонати рафінад
впаде в чаї зі шрі-ланки і змісту
останнього…
і ледь здригнеться над
коли я в’їду
виїхати з міста

не залишаючи ключів мостів листа
ні спогадів написаних назло всім
коли нарешті в’їду: самота
не декларація а просто так.
назовсім.