Усміхнись...

Ігор Римарук

* * *
Усміхнись! —
на порожнім причалі
знову тиша — як хвоя, гірка.
Тінь гори, тінь руки, тінь печалі —
їх змітає,
змиває ріка.
Чорна хвиля...
висока...
найближча...
божевільна...
як ти, молода! —
чом же наші холодні обличчя
не змиває холодна вода?
Де ми вже зустрічалися?
Звідки
через сто поколінь
навпрошки
наших уст — ніби пальців — відбитки
принесли
до причалу
віки?
Цим століттям
вже й болю замало...
Щоб — очима-всевідами вниз —
не впізнали, пройшли, не зламали,
заклинаю тебе:
усміхнись.