Березневе

Сергій Татчин

БЕРЕЗНЕВЕ

вицвіле небо помірно холодне й бліде.
в місті побільшало сонця й скупих кольорів.
я починаюсь як вперше – не серед людей,
а серед світу – о цій березневій порі.

я починаюся з того, що скоро – тепло,
з того, що вірші існують самі по собі,
з наміру жити у злагоді, а не на зло –
не серед світу, а передовсім – у юрбі.

з малопомітних деталей, суттєвих дрібниць,
з того, що й тіло – навзаєм – вивершує дух,
із журавлів і лелек, з горобців і синиць,
з жінки, якій обіцяв, що надвечір зайду.

я починаюся з віри в Ісуса Христа,
з того, що він, розіп’ятий, в неділю воскрес.
з істини істин, яка невимовно проста:
жити, по змозі, в любові – навзаєм чи без.

з того, що ти пам’ятаєш про мене, і це
зовсім безболісно, бо не хвилює ніяк.
з того, що сонце смішить і лоскоче лице,
ніби радіє від того, що ти не моя.

я починаюсь з картини, яку дописав,
навіть інакше – з майбутнього циклу робіт.
з того, що кобальту більшає у небесах,
і, відповідно, у кожному – навіть в тобі.

з міста над Бугом, в якому – укотре! – весна
нас загартовує кожним змарнованим днем.
з того, що я в мимолітній хмарині впізнав
ту, що одвіку невсипно чекає мене.