Іван Дем'янюк
Я ЗВИНУВАЧУЮ...
"... Німеччина винна в тому, що змусила мене стати рабом німців у таборі для військовополонених.
- Німеччина винна, що примусила тисячі й сотні тисяч моїх співвітчизників без їхньої згоди стати співучасниками німців у диких планах геноциду євреїв, ромів, циган, слов'ян, українців, поляків і росіян.
Вона зробила це, погрожуючи смертю тим сотням і тисячам, хто не хотів брати в цьому участь і хто був убитий за це німцями. Ба більше, сотні тисяч людей були депортовані і страчені Сталіним або мучилися десятиліттями у сибірському ГУЛАЗі і працювали як раби для комуністів.
- Німеччина винна в тому, що змусила мене до жалюгідного існування у таборі переміщених осіб ще роки після війни.
- Німеччина винна в моїй примусовій депортації до Німеччини на схилі життя у 90 років. І це після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США і Польщі – а також після 10 років ув'язнення, 5 із яких я провів у камері смертників в Ізраїлі.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що вона висунула проти мене фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві, і ці звинувачення були подані наприкінці мого життя і сил – в порушення закону про позови до осіб, старших 65 років, і в порушення Європейської конвенції про права людини.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що вона змусила мене животіти більше 9 місяців у тюрмі Штадельгайм – ув'язненого, хоч і не визнаного винним.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив мою другу батьківщину – США – без шансу на повернення.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив сенс свого життя, свою родину, своє щастя та будь-яку надію на майбутнє.
Щохвилини, щогодини, щодня і щомісяця я почуваюся як військовополонений у Німеччині. Я відчуваю цей процес як продовження моїх страшних спогадів про німців, як продовження невимовної неправди, заподіяної мені німцями. Я знову стаю невинною жертвою німців.
Мені здається надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця.
Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини.
Я вважаю, що цей суд, який провадиться винятково наді мною, іноземцем у таборі Травники у порушення принципів однакового поводження з німцями-членами СС та безліччю інших німців у Травниках, не має нічого спільного з принципами справедливости і права.
Мені вже доводилося захищати себе в Ізраїлі – від обвинувачень мюнхенського прокурора. В Ізраїлі мене звинувачували в причетності до нацистських злочинів у таборі Собібор.
Верховний суд Ізраїлю визнав, що звинувачення ізраїльських прокурорів не доведені – при винесенні цього вироку враховувалося, що я був заарештований більше, ніж 7,5 років. З них п'ять років я провів у камері смертників.
Я відчуваю несумісним із справедливістю і людяністю, що більше 35 років я був змушений захищати себе як постійно переслідуваний Управлінням спеціяльних розслідувань Міністерства юстиції США і Всесвітнім єврейським конгресом та Центром Симона Візенталя.
Тепер в кінці мого життя і сил, проводиться 30-ий чи 40-ий судовий розгляд тієї ж справи – і в мене немає сил боротися. Я безпомічний проти цієї судової війни, яку тепер в Управління спеціяльних розслідувань США перехопила Німеччина.
Моя кохана дружина, Віра Дем'янюк, з якою я прожив у шлюбі 50 років, теж страждала в Німеччині. Саме німці позбавили мою дружину її юности, забравши силоміць у Німеччину для багаторічної примусової праці.
Страждання, яких ми зазнали через німецьку війну на винищення слов'ян, важко описати словами. Чому Німеччина знову і знову вирішує мучити мене і мою родину – є для мене незбагненним."
За дорученням Джона Дем'янюка, цю заяву зачитав німецькою мовою його адвокат, доктор Ульріх Буш під час публічного судового засідання в Мюнхені 13 квітня 2010 року.
Вона зробила це, погрожуючи смертю тим сотням і тисячам, хто не хотів брати в цьому участь і хто був убитий за це німцями. Ба більше, сотні тисяч людей були депортовані і страчені Сталіним або мучилися десятиліттями у сибірському ГУЛАЗі і працювали як раби для комуністів.
- Німеччина винна в тому, що змусила мене до жалюгідного існування у таборі переміщених осіб ще роки після війни.
- Німеччина винна в моїй примусовій депортації до Німеччини на схилі життя у 90 років. І це після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США і Польщі – а також після 10 років ув'язнення, 5 із яких я провів у камері смертників в Ізраїлі.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що вона висунула проти мене фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві, і ці звинувачення були подані наприкінці мого життя і сил – в порушення закону про позови до осіб, старших 65 років, і в порушення Європейської конвенції про права людини.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що вона змусила мене животіти більше 9 місяців у тюрмі Штадельгайм – ув'язненого, хоч і не визнаного винним.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив мою другу батьківщину – США – без шансу на повернення.
- Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив сенс свого життя, свою родину, своє щастя та будь-яку надію на майбутнє.
Щохвилини, щогодини, щодня і щомісяця я почуваюся як військовополонений у Німеччині. Я відчуваю цей процес як продовження моїх страшних спогадів про німців, як продовження невимовної неправди, заподіяної мені німцями. Я знову стаю невинною жертвою німців.
Мені здається надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця.
Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини.
Я вважаю, що цей суд, який провадиться винятково наді мною, іноземцем у таборі Травники у порушення принципів однакового поводження з німцями-членами СС та безліччю інших німців у Травниках, не має нічого спільного з принципами справедливости і права.
Мені вже доводилося захищати себе в Ізраїлі – від обвинувачень мюнхенського прокурора. В Ізраїлі мене звинувачували в причетності до нацистських злочинів у таборі Собібор.
Верховний суд Ізраїлю визнав, що звинувачення ізраїльських прокурорів не доведені – при винесенні цього вироку враховувалося, що я був заарештований більше, ніж 7,5 років. З них п'ять років я провів у камері смертників.
Я відчуваю несумісним із справедливістю і людяністю, що більше 35 років я був змушений захищати себе як постійно переслідуваний Управлінням спеціяльних розслідувань Міністерства юстиції США і Всесвітнім єврейським конгресом та Центром Симона Візенталя.
Тепер в кінці мого життя і сил, проводиться 30-ий чи 40-ий судовий розгляд тієї ж справи – і в мене немає сил боротися. Я безпомічний проти цієї судової війни, яку тепер в Управління спеціяльних розслідувань США перехопила Німеччина.
Моя кохана дружина, Віра Дем'янюк, з якою я прожив у шлюбі 50 років, теж страждала в Німеччині. Саме німці позбавили мою дружину її юности, забравши силоміць у Німеччину для багаторічної примусової праці.
Страждання, яких ми зазнали через німецьку війну на винищення слов'ян, важко описати словами. Чому Німеччина знову і знову вирішує мучити мене і мою родину – є для мене незбагненним."
За дорученням Джона Дем'янюка, цю заяву зачитав німецькою мовою його адвокат, доктор Ульріх Буш під час публічного судового засідання в Мюнхені 13 квітня 2010 року.
"Іронія справи Дем'янюка полягає в тому, що, незважаючи на всі зусилля, спрямовані на те, щоб засудити його, згідно з німецьким законодавством жоден обвинувальний вирок не є чинним, доки не вичерпані всі права на апеляцію. Іншими словами, що б не твердили міжнародні ЗМІ, згідно з німецьким законодавством і, що не менш важливо, згідно з ізраїльським і американським законодавством, Дем'янюка ніколи не визнано винним у скоєнні будь-якого злочину. Його довгий кошмар нарешті закінчився. Він тепер, нарешті, може спочивати з миром."
Коли мій друг Іван Дем'янюк заснув у Господніх руках, лежачи мирно, у своїм ліжкові в будинкові для престарілих у Бад Фельнбаху, що в Баварії, на півдні Німеччини, закінчилося тридцятирічне полювання на відьом. Наслідком є те, що він, безперечно, є невинна людина.
Не має значення, що так звані експерти кажуть чи пишуть, ніби Івана засуджено за злочини. Фактом є те, що правоохоронці в Ізраїлі звільнили його, визнавши, що він був помилково прийнятий за іншу людину. Між тим німці, після суду в Мюнхені, не лише задовго розглядали його апеляцію, але й ускладнили для нього отримання адекватного і швидкого медичного обслуговування після звільнення його з в'язниці.
Ось чому я можу лише припустити, що відповідальні державні службовці міста Мюнхена сподівалися, що Іван Дем'янюк помре до того, як його апеляцію буде розглянуто, боячись, що їм доведеться виправдати його, як це зробив Ізраїль. Якби це сталося, їм би довелося оголосити, що справа проти нього була фарсом, і за це вони б мусили сплатити компенсацію плюс судові витрати в розмірі п'яти мільйонів евро, плюс 1800 евро на місяць за перебування в будинкові для престарілих. Через п'ять днів після смерти Івана я розмовляв із власником того будинку, і він сказав, що місто Мюнхен все ще не заплатило всієї належної суми за послуги його закладу.
Протягом багатьох років я, як і багато інших, стежив за судовими процесами у справі Івана Дем'янюка, дивився телевізійні репортажі й читав повідомлення у пресі. Я часто порівнював його життєву трагедію з тим, що довелося пережити багатьом іншим жертвам Другої світової війни, кого я знав особисто.
Під «жертвами» я маю на увазі не тільки жертв Голокосту, але й інших, як-от тих, кого призвано на військову службу або членів їхніх родин. Ці люди так чи інакше страждали не тільки через втрату чоловіка, сина чи батька, але й самі опинилися між фронтами й між так званою партизанською героїкою і злочинами, залежно від того, на чиїм боці ви воювали. Мені довелося познайомитися не тільки з українцями в діяспорі, але й із німцями - колишніми солдатами Вермахту і навіть з вояками СС, які ще живі й мешкають у Німеччині.
Дозвольте мені надати, так би мовити, тло до розповіді про Івана. Я живу неподалік Мюнхена, в гарній, тихій гірській місцевості. У сусідньому місті була так звана Junkers Schule. У цій школі проходили підготовку курсанти-офіцери СС. Їхню касарню, німецькою Kaserne, побудували в'язні Третього Райху, яких привезли з концтабору Дахау, розташованого кілометрів за сімдесят п'ять звідти.
Для цих робітників-в’язнів була побудована “філія” концтабору Дахау, на місці якої нині — житловий район, споруджений за планом Маршалла. Наприкінці війни американські визволителі, захопивши SS Kaserne, утримували в цій “філії” німецьких військовополонених.
Південну Баварію звільняв від нацистів генерал Паттон і його Третя дивізія. Генерал влаштував свій штаб прямо в Kaserne, розташованій в місті Bad Tölz. Згодом вулицю, що проходить через американську житлову зону, назвали на честь нього General-Patton-Strasse.
З місцем, де я живу, і його околицями пов’язано багато подій Другої світової, тож мені так чи інакше стали відомі думки деяких німецьких ветеранів цієї війни. Вони шкодували, що програли її, і в той час німецькі власті їх цілком іґнорували.
1981 року, коли я, молодий чоловік, цивільний, вперше приїхав працювати в цій історичній Kaserne, там була розквартирована 10-та група військ спеціяльного призначення США і містилася Академія для сержантського складу. Совєтська загроза була тоді вельми очевидною.
Я працював в Інженерному управлінні оператором важкої самохідної техніки. Моїм начальником був румун за походженням; він був похилого віку, під час війни служив у німецькій армії і по війні був військовополоненим. Згодом йому (як і Іванові Дем’янюкові) запропонували працю на цій американській військовій базі. Згаданий румун і два інші оператори, котрі теж в часі Другої світової війни служили в німецькому війську, мали мене навчати. Керівником нашого відділу був колишній солдат військ СС, що його, тоді ще молодого чоловіка, взяли в полон у Франції і відправили до Західної Вірджинії через Англію. В управлінні працювали, звісно, й багато інших німців, що служили свого часу в гітлерівській армії; служили в ній і їхні сусіди, й навіть члени їхніх родин. У нашій бриґаді був навіть чоловік, який під час війни служив механіком на німецькій субмарині.
Через десять років, коли розпався Совєтський Союз і впала Залізна завіса, Kaserne теж “замовкла” й була закрита. Її переобладнали для цивільного використання, а слідам її минулої історії було суджено стиратися разом із пам'яттю про довгу Холодну війну і про совєтську таємну поліцію, КҐБ.
З новин я дізнався, що Івана Дем'янюка доставляють до Мюнхенської в'язниці. Я думав про цього дуже літнього чоловіка, якому, як вони сказали, було 89 років, в якого було погане здоров'я, зовсім самотнього, відірваного від своєї родини. Я не міг зрозуміти, чому німецькі власті, попри ввесь клопіт й усі витрати, вирішили судити його за те, у скоєнні чого ізраїльтяни вже визнали його невинним. Напевно ж, якщо хто-небудь і був здатний довідатися щось про приховане минуле цієї людини, то це мали бути ізраїльтяни. На біду для Івана, хоча й доведено, що докази, що їх надав був КҐБ і що розглядалися в судовому процесі, який тривав вісім років, були фальшиві, Німеччина вирішила цей факт проіґнорувати.
Як тільки я почув, що німці висунули Іванові обвинувачення, що він був «посібником у вбивстві 28 тисяч євреїв у Собіборі», я застановився, чому всіх інших колишніх нацистських солдатів, які тоді ще були живі, не звинувачують у тому ж самому. На мою думку, кожен солдат часів війни, який носив німецький однострій, мав бути заарештований за тим самим обвинуваченням. Ці вбивства відбувалися не тільки в Собіборі, а й у кожній окупованій нацистами країні.
У Мюнхені парафія нашої Української Православної Церкви дуже малочисельна; вона ледь животіє, бо більшість її стареньких членів, хто пережив війну, вже відійшли. Ця парафія почала допомагати Іванові, як тільки могла. Візити нашого священика до в’язниці були дуже бажаними, і коли я почув про можливість відвідувати Івана, я відразу ж запропонував свої послуги як англомовна людина, щоб Іван там від самотности не збожеволів...
Позаяк Іван мене не знав, його адвокат вирішив, що чим менше людей з ним розмовлятимуть, тим краще для нього, бо пресі дуже кортіло “вчепитися” в нього і друкувати будь-які матеріяли, хоч які би тривіяльні вони не були.
Приблизно через два роки, коли я майже забув про свою обіцянку, мій приятель, священик моєї парафії, попросив мене відвідувати Івана раз чи два рази на місяць у будинкові для престарілих у Бад Фельнбаху, де той мешкав. Я з радістю погодився, і першого разу ми поїхали до Івана разом, щоб він міг представити мене цьому чоловікові, якого так знеславлено.
Була неділя, й коли ми зайшли до будинку для престарілих, нікого з його персоналу видно не було. Хоч це й не в'язниця, мене здивувало, як легко було туди увійти. Коли я сказав про це згодом моєму приятелеві-священикові, він сказав мені, що це його теж турбує, бо, коли він був в Івана перед тим і сидів у його кімнаті, туди увірвався молодий чоловік із наплечником і відеокамерою на плечі і спитав, чи це кімната Івана Дем'янюка. Священик сказав йому, що він помилився кімнатою й попросив його вийти. Після цього інциденту священик поскаржився управителеві, й той сказав, що треба жорсткіше перевіряти відвідувачів. Жорсткіша перевірка так і не була запроваджена.
Мій приятель представив мене Іванові; той був стриманий і насторожений щодо мене — й не дивно після всього, що йому довелося пережити. Іван зі священиком говорили по-українськи, припускаю, переважно про мене, і я зі задоволенням слухав Іванову українську, бо вона так сильно нагадувала мені мову мого батька.
В українській мові є багато різних діялектів, але, слухаючи Івана, я ніби повертався до свого дитинства, коли батько брав мене зі собою на закупи й зустрічав кого-небудь зі своїх українських друзів. Вони, бувало, говорили годинами, або так мені тоді здавалося. Тепер, сорок із лишком років по тому, я сидів в Івановій кімнаті й чекав, коли вони закінчать розмову.
Після нашої першої зустрічи, я почав по неділях брати Івана зі собою до церкви, й під час одногодинних поїздок туди ми з ним запізналися. Згодом, коли я мав вільний час протягом тижня, найчастіше після полудня, я відвідував його в будинкові для престарілих або возив його на закупи до найближчого супермаркету і при цім слухав його розповіді про його молодість і про війну. Я брав його із собою в одноденні поїздки й на прогулянки й навіть привозив до себе додому, де дозволяв йому по Скайпу зв’язуватися з його дружиною та родиною.
В нас виникла не тільки велика взаємна приязнь, але й довіра один до одного. Я спитав його, чи я можу записувати його розповіді і, можливо, записувати його на маґнітофон, коли він розповідає про себе, й він погодився.
Тепер я виклав ці його розповіді та його думки й описав, як цей харизматичний чоловік прожив свої останні місяці. Я назвав статтю «Tsipek, My Conversations with John Demjanjuk». Це його історія. Я переконаний, що цей чоловік був не тим, за кого його гонителі його видавали.
Щоб уможливити судове переслідування Дем'янюка, порушено всі правила.
Спираючись на три ключові докази і «нове» юридичне твердження, сторона обвинувачення в Мюнхені отримала обвинувальний вирок, де сказано, що він є співучасником вбивства 27 900 жертв.
Спираючись на три ключові докази і «нове» юридичне твердження, сторона обвинувачення в Мюнхені отримала обвинувальний вирок, де сказано, що він є співучасником вбивства 27 900 жертв.
Далі пан Ентоні Шлега вщент розбиває "докази" сторони обвинувачення й закінчує свій текст так:
Іронія справи Дем'янюка полягає в тому, що, незважаючи на всі зусилля, спрямовані на те, щоб засудити його, згідно з німецьким законодавством жоден обвинувальний вирок не є чинним, доки не вичерпані всі права на апеляцію. Іншими словами, що б не твердили міжнародні ЗМІ, згідно з німецьким законодавством і, що не менш важливо, згідно з ізраїльським і американським законодавством, Дем'янюка ніколи не визнано винним у скоєнні будь-якого злочину. Його довгий кошмар нарешті закінчився. Він тепер, нарешті, може спочивати з миром.
Tsipek, My Conversations with John Demjanjuk
Мої розмови з Іваном Дем'янюком
У наступній статті спростовуються всі звинувачення проти цієї людини. Як на мене, в ній чітко показано, чому це полювання на відьом непотрібне.
Вступ
Я спитав в Івана, відданого вірянина Української Православної Церкви, як йому вдавалося зберігати гідність протягом усіх цих бурхливих літ. Він сказав мені: "Бог направляв мене."
Вигнанця, народженого в Україні Івана Дем'янюка, змушують до кінця його днів жити у німецькому будинкові для престарілих, де йому майже ні з ким поговорити - не тільки через очевидну мовну проблему, але й з огляду на розумові здібності деяких його співмешканців. Саме тому він також відмовляється їсти у спільній їдальні, бо, за його словами, "вони просто сидять тут, чекаючи смерти".
Мої розмови з Іваном Дем'янюком
У наступній статті спростовуються всі звинувачення проти цієї людини. Як на мене, в ній чітко показано, чому це полювання на відьом непотрібне.
Вступ
Я спитав в Івана, відданого вірянина Української Православної Церкви, як йому вдавалося зберігати гідність протягом усіх цих бурхливих літ. Він сказав мені: "Бог направляв мене."
Вигнанця, народженого в Україні Івана Дем'янюка, змушують до кінця його днів жити у німецькому будинкові для престарілих, де йому майже ні з ким поговорити - не тільки через очевидну мовну проблему, але й з огляду на розумові здібності деяких його співмешканців. Саме тому він також відмовляється їсти у спільній їдальні, бо, за його словами, "вони просто сидять тут, чекаючи смерти".
Його історію буде скоро опубліковано.
Переклад мій.
Пейшенс Т. Гантворк (Patience T. Huntwork)
СПРАВА ДЕМ’ЯНЮКА
Коментар юриста
(Переклад з англійської Святослава Караванського)
СПРАВА ДЕМ’ЯНЮКА
Коментар юриста
(Переклад з англійської Святослава Караванського)
"Визвольний шлях", числа 11 і 12 за 1989 рік
25 квітня 1988 р. ізраїльський суд виніс присуд смерти Іванові Дем’янюкові, колишньому громадянинові США, за вбивство 900.000 гебреїв у сумнозвісному таборі смерти Треблінка. Цей вирок, як здавалося зразу, був успішним завершенням 12-літніх спільних зусиль американських та ізраїльських чинників, з одного боку, і юридичних органів СССР, що про них я маю уявлення [1], з другого боку. Однак, протягом 12 місяців, що минули з дня оголошення присуду Дем’янюкові, світова совість не могла заспокоїтися. Я, й собі, спонукана совістю і моральною повинністю юриста й американського громадянина, не могла мовчати. Як наслідок, з’явилася ця аналіза справи Дем’янюка і заразом заклик до всіх, хто її прочитає, поставитись до цієї праці толерантно й без упереджень. ...
Читати далі:
ПАМ'ЯТІ ІВАНА ДЕМ'ЯНЮКА https://lesinadumka.blogspot.com/2020/03/3-1920-17-2012.html
