Пам'яті Івана Дем'янюка

Пам'яті Івана Дем'янюка
* 3 квітня 1920 - † 17 березня 2012 

Пейшенс Т. Гантворк (Patience T. Huntwork)
СПРАВА ДЕМ’ЯНЮКА
Коментар юриста
(Переклад з англійської Святослава Караванського)

"Визвольний шлях", числа 11 і 12 за 1989 рік

25 квітня 1988 р. ізраїльський суд виніс присуд смерти Іванові Дем’янюкові, колишньому громадянинові США, за вбивство 900.000 гебреїв у сумнозвісному таборі смерти Треблінка. Цей вирок, як здавалося зразу, був успішним завершенням 12-літніх спільних зусиль американських та ізраїльських чинників, з одного боку, і юридичних органів СССР, що про них я маю уявлення [1], з другого боку. Однак, протягом 12 місяців, що минули з дня оголошення присуду Дем’янюкові, світова совість не могла заспокоїтися. Я, й собі, спонукана совістю і моральною повинністю юриста й американського громадянина, не могла мовчати. Як наслідок, з’явилася ця аналіза справи Дем’янюка і заразом заклик до всіх, хто її прочитає, поставитись до цієї праці толерантно й без упереджень.

Історія мого зацікавлення справою. Уперше я запізналася із справою Дем’янюка 3 червня 1987 р., коли доповідала комісія адвокатів штату Арізона (США) про угоду між Асоціяцією американських адвокатів (ААА) і совєтськими адвокатами. Представник ААА Вейман Ландквіст прибув з цієї нагоди із Сан-Франциско викласти позицію свого проводу. Торкнувшись «вигід» угоди між ААА й совєтськими адвокатами, п. Ландквіст пояснив, що він, Вільям Фалсґраф (президент ААА), Менахем Берґер (президент юристів Ізраїлю) і Александер Сухарєв, голова Асоціяції совєтських юристів, уможливили, завдяки згаданій угоді, доставку совєтських свідчень у справі Дем’янюка.

Думка про те, що А. Сухарєв, совєтський пропагандист, антисіоніст і голова одіозної Асоціяції совєтських юристів буде доставцем «доказів» у одній з найскладніших і найтяжчих справ нашого століття, не давала покою. Подумавши, що слова Ландквіста треба переказати обороні Дем’янюка, я так і зробила. Після цьго я зацікавилась справою сама, обтяжена думкою, що невинну людину можуть засудити за один з найтяжчих злочинів історії.

18 квітня 1988 р., коли Дем’янюка визнано винним, мене пойняв жах від припущення, що будь-який суд, не кажучи про ізраїльський суд, може винести вирок, не взявши до уваги, що оборона дістала змогу подати судові виправдовчі матеріяли, видані сім’ї Дем’янюка у січні 1988 р. судом дистрикту Колюмбія на підставі Акту про свободу інформації [2]. (Коли ізраїльський суд відхилив клопотання про допит нових свідків, я зробила висновок, що Дем’янюка виправдають).

25 квітня 1988 р. Дем’янюкові було винесено присуд смерти. Широка громадськість здебільшого вважає, що смертний вирок можна застосувати, коли скоєння підсудним жахливих злочинів незаперечне. Так само, більшість людей не припускає можливости смертного вироку у справах, де має місце великий ризик помилок і у фактах, і у процедурі упізнання. Оскільки я вірю, що Дем’янюк невинен, я зараховую його справу до тої категорії справ, де надто велика можливість помилки не дозволяє перед лицем освідомленої й розсудливої громадськости виносити присуд смерти. З причин викладених нижче я не бачу в проведеному судовому розгляді підстав для застосування кари смерти.

У травні 1988 р. репортер газети «Арізона ріпаблик» попросив мене прокоментувати політику уряду США в питанні депортації колишніх американських громадян до СССР на страту (або її еквівалент). Я опублікувала кілька статтей, висловлюючи свою незгоду з такою політикою, а також побажання, щоб осіб, підозрюваних у воєнних злочинах, судили в США з усіма юридичними гарантіями, прийнятими в американському судочинстві [3].

Тим часом мій колега у галузі людських прав Вільям Вольф опублікував кілька статтей про справу Дем’янюка. В. Вольф — це надихущий взірець гебрейського віроісповідання й моралі для тисяч, а то й мільйонів людей, бо він не зупинився перед наслідками, які можуть виникнути для гебрея й сіоніста від висловлювань з приводу засуду ем’янюка.

У додаток до цього коментаря наведено два уривки з розмови В. Вольфа та колишнього в’язня Треблінки п. Ґлейзара, звідки випливає, що ізраїльська офіційна особа нібито намагалась перешкодити контактам адвокатів Дем’янюка з п. Ґлейзаром.

Тут треба відзначити, що Бюро спеціяльних розслідувань (БСР) Департаменту юстиції США і далі практикує нічим не виправдане затаювання свідчень, необхідних для забезпечення повноцінної оборони І. Дем’янюка. Свідчення Річарда Ґлейзара, Курта Франца (коменданта Треблінки) і Франца Сухомела (охоронця табору) так і не було видано з архівів БСР адвокатам І. Дем’янюка, мимо всіх зусиль сім’ї останнього. Ці свідчення містять безцінний виправдовчий матеріял для оборони.

Посвідчення особи з Травників [4]. Єдиний вагомий доказ, що його подало звинувачення на процесі Дем’янюка, було посвідчення особи з Травників. Виходячи з моєї поінформованости про використання дезінформації й фальшивих доказів у советській юридичній практиці, не можна виключати можливість підробки посвідчення советськими службами, аби підтримати звинувачення проти Дем’янюка, висунуте перший раз у відомому пропаґандивному виданні «Вісті з України» 1975 року. Той факт, що згідно з посвідченням Дем’янюк служив у таборі Собібор, а не в Треблінці, пояснюється тим, що «Вісті з України» зразу оголосили І. Дем’янюка охоронцем у Собіборі, але це звинувачення Департамент юстиції не зміг підтримати свідченнями колишніх в’язнів.

Як визнають тепер усі сторони, автентичність посвідчення не можна виводити з того, що експерти звинувачення не знайшли слідів підробки в елементах чорнила й паперу. Свідчення усіх експертів — звинувачення й оборони — щодо підпису Дем’янюка встановили, що підпис чи то підроблено, чи то нема як визначити підроблений він чи справжній.

Що більше, відповідно до советських вказівок, експертам оборони не було дозволено відокремити фото від посвідчення для експертизи чорнила й клею на зворотньому боці фота, що могло б остаточно визначити, підроблено документ чи ні.

Цілком очевидно, що посвідчення не може бути «незаперечним » доказом вини І. Дем’янюка. І вирок ізраїльського суду у справі Дем’янюка так і каже, що він покладається не на посвідчення особи, а на упізнання свідків. Представник центру Симона Візенталя Мартин Мендельсон заявив у своїм виступі на радіопрограмі «Франтлайн» 19 квітня 1988 р. (радіостанція \ЛЛМТІІ), що й він не покладається на посвідчення з Травників, а виключно на покази свідків. (Побіч усього іншого, можна спитати, чому посвідчення особи, тип його охоронець мав носити при собі, опинилось у Совєтському Союзі).

Мене зацікавили обставини, що супроводили заяву на перехресному допиті судового експерта Вільяма Флинна, свідка оборони, що, бувши пов’язаний контрактом з фондом оборони Дем’янюка, він не може свідчити. Деякі коментатори гадають, що ця заява ставить під сумнів його свідчення, що документ з Травників — підробка. Причиною заяви Флинна стала та обставина, що після того, як суд вилучив велику частину майбутніх показів В. Флинна на захист підсудного [5], адвокат Дем’янюка прийняв рішення відкликати В. Флинна як свідка «на знак протесту», що дозволено за законами Ізраїлю.

Виконуючи рішення про відклик свідка, Едвард Нижник [6] у перерві свідчень В. Флинна довів до відома останнього, що свідок підлягає судові у разі, коли він не підкориться рішенню оборонця й не припинить свідчити. Після цього В. Флинн зробив свою заяву в суді, яка стала предметом суперечливих коментарів.

Викладені вище обставини й заява свідка В. Флинна були наслідком постанов ізраїльського суду, що обмежував свідчення свідків. Ці обставини аж ніяк не спростовують опінії експерта В. Флинна у справі Дем’янюка. (В. Флинн це той експерт, який установив 1975 року, що мормонський лист «Білої Саламандри» під-роблено, після того як 12 експертів світової слави визнали лист за справжній). У справі Дем’янюка В. Флинн зробив висновок, що посвідчення особи з Травників — фалшивка. Цей висновок збігається з висновком д-ра Джуліюса Ґранта, британського судового експерта документів, який викрив фабрикацію «Щоденників Гітлера». Д-р Ґрант показав на процесі Дем’янюка, що найвищий ступінь фахової впевнености виявляє в посвідченні особи з Травників ознаки підробки.

Опінія цих експертів, разом з нездібністю звинувачення визначити автентичність підпису Дем’янюка, виключає можливість, що посвідчення особи з Травників може бути підставою для засуду, тим більше підставою для винесення остаточного присуду смерти.
Свідчення очевидців. Ізраїльський суд у своєму вироку твердить, що експериментальну науку про пам’ять і свідомість не розвинуто до такої міри, щоб виміряти вірогідність юридичних упізнавчих процедур вірогідним тестом пам’яті. Згідно з цим, суд вилучив з матеріялів справи покази свідка оборони, експерта пам’яті й свідомости, які сприяли обороні Дем’янюка.

Усупереч цьому твердженню, ізраїльський суд першої інстанції базує далі свій вирок на зовсім недоведеній і науково неперевіреній тезі, що, попри тривалий час, в’язні-переживці Голокосту пам’ятають обличчя своїх мучителів, отож свідки на процесі Дем’янюка не могли помилятися, упізнаючи підсудного. Однак, цю тезу спростувало упізнання запідозреного у воєнних злочинах Франка Валюса; не менше як одинадцять в’язнів-переживців Голокосту під присягою наполягали на упізнанні, яке згодом було визнано за цілком помилкове; звинувачення проти Валюса було знято, а його самого реабілітовано.

Викликає подив і той факт, що замість схвалити рішення судді Роеттґера на процесі Федоренка про відсутність правдоподібности у показах свідків на цьому процесі, ізраїльський суд у своєму вироку, без належного фактичного обґрунтовання, припустив наявність упередження з боку судді Роеттґера.

Крім того, зі слів колишнього адвоката І. Дем’янюка Джона Гілла, прокурорам на процесі дозволялося контактуватися із свідками в період між прямим та перехресним допитами, всупереч правилам ізраїльського судочинства, зате такого привілею не мала оборона Дем’янюка щодо своїх свідків.

Плюс до всього, задовго до процедур упізнання з фотографій, здійснюваних в Ізраїлі, слідчий прокуратури опублікував в одному чи кількох виданнях оголошення, називаючи І. Дем’янюка, як запідозреного у воєнних злочинах. Ось це оголошення:
«Відділ розслідування нацистських злочинів веде слідство українцям Іванові Дем’янюку та Федору Федоренкові. Переживців таборів смерти Собібор і Треблінка просять зголоситися до Головної поліційної управи Ізраїлю».
Таким чином, імена й національність осіб, що підлягали упізнанню, були відомі свідкам до початку процедури. Викликає занепокоєння очевидна можливість того, що свідки могли дізнатися про особу запідозреного з публікацій у пресі, а також збіг, що деяких з цих свідків було визнано не вартими довір’я й винними у непорядній, змовницькій поведінці у справі Федоренка.

До цих проблем треба додати недавно відкритий факт, що ізраїльська офіційна особа, причетна до прокуратури, інструктувала колишнього в’язня Треблінки, п. Ґлейзара, не давати показів обороні. Цей факт дозволяє припускати, що й інші колишні в’язні, які не упізнали в Дем’янюкові «Івана Лютого», можливо зазнали аналогічного тиску задовго до ізраїльського процесу.

Дивує також небажання Департаменту юстиції США видати обороні до кінця ізраїльського судочинства наявні в Департаменті численні свідчення колишніх в’язнів Треблінки, які не упізнали підсудного. На цю пору достеменно відомо, що 41 колишній в’язень Треблінки, який бачив фото Дем’янюка, не зміг упізнати в цьому фоті «Івана Лютого» з Треблінки.

На ще важливіші порушення вказує недавно опублікований висновок відомого гебрейсько-данського психолога професора А. Ваґенаара, котрий був свідком оборони Дем’янюка у галузі психології упізнання очевидцями, що з 42 правил упізнання, встановлених для забезпечення вірогідности процедури, 37 «було прямо чи посередньо порушено слідчими органами» у справі Дем’янюка. Ваґенаар підсумовує: «Я не скажу, що слідча процедура була фарсом, але для повного фарсу треба було порушити ще яких два-три правила». (Wagenaar, “Identifying Ivan”, Harvester Wheat-sheaf, London, 1988, p. 145).

Беручи до уваги сукупність вищенаведених обставин, висновок, що п’ять свідчень очевидців є «незаперечним свідоцтвом» вини виглядає надзвичайно сумнівним. У дійсності, наймовірніше це те, що ні одна категорія доказів звинувачення, ні документальна, ні базована на показах очевидців — не має достатньої й переконавчої сили.

Собібор. Професор Гарвардської правничої школи Алан Дершовіц у своїй газетній рубриці висловив нісенітну можливість засуду І. Дем’янюка за злочини, вчинені в Собіборі, що за них підсудного не було навіть звинувачено, не було суджено ані засуджено. З приводу цього треба зауважити, що версія Собібору була первісною версією слідства Дем’янюка в Департаменті юстиції, але її було визнано як таку, що не має належного обґрунтовання. Мені важко зрозуміти, як науковець у галузі права, професор Дершовіц, може говорити, бувши при повному розумі, що він «підозріває» оскарженого у скоєнні злочинів у Собіборі, і через це підсудний має досмертно перебувати у в’язниці. Ще 1937 року Найвищий суд США постановив, що прямим порушенням законности є засудження оскарженого за дії, за які його ніколи не звинувачували.

Заяви, подібні до зробленої професором Дершовіцем, заводять у блуд громадськість щодо припустимих правових норм і можуть сприяти страті І. Дем’янюка, що її, згідно із словами професора, він, як противник смертної кари, хоче відвернути.

Трієст. Несумісні суперечності в ряді звинувачень проти І. Дем’янюка — що він служив в охороні табору Собібор, що він «Іван Лютий» з Треблінки, що він Іван з Трієсту — висвітлила недавно Ґітта Сірені, журналістка, що спеціялізується на Голокості й Треблінці, у статті «Могутня сила алібі», опублікованій 28 грудня 1988 р. у “The Independent” (Лондон). Авторка аналізує свідчення Данильченка (колишнього охоронця Собібору), подані на розгляд суду в останній день процесу Дем’янюка, а також лист Франца Сухомела д-ру Карньє в Італії. Тоді, коли колишні в’язні Треблінки свідчать, що аж до вересня 1943 р. Іван Дем’янюк був у Треблінці, Данильченко твердить, що в березні 1943 року він зустрів «І. Дем’янюка» в Собіборі, де останній служив шість місяців як звичайний охоронець. Данильченко свідчить, що вони були разом у Собіборі аж до «березня чи квітня 1944 р.». Лист Сухомела, однак, твердить, що Івана було переведено з Треблінки до Трієсту. Як свідчить ще один охоронець з Треблінки, Ґустав Мюнцберґер, це сталося у вересні 1943 р.

«Свідчення Данильченка, — пише Сірені, — завдали їм (суддям) чимало клопоту, але судді не схотіли відхилити ці свідчення. Дем’янюка — зробили вони висновок — було приставлено і до Собібору, і до Треблінки, і тоді суперечність у часі між заявою Данильченка й заявами колишніх в’язнів Треблінки, згідно з якими Дем’янюк перебував у двох таборах водночас, буде згладжено. В’язні Треблінки бачили Дем’янюка там ‘до кінця’. Розформовання Треблінки сталося в серпні 1943 р., але було можливо — вирішують судді, — що для в’язнів з їх особливим сприйняттям часу ‘на плянеті Треблінка’ ‘кінець’ був у січні-лютому 1943 р., коли масові вбивства там фактично припинилися (зате набирали темпів у Собіборі). Після цієї дати Іван — активний у Собіборі й активний у Треблінці, міг їздити туди й сюди у міру потреби в його службі.

Викривлення дійсности у цій аналізі, поряд із чітким і викривальним вироком у решті деталів викликав здивовання досвідчених оглядачів в Ізраїлі. Лист Сухомела, у згоді з такою самою невимушеною заявою Мюнцберґера, зробленою 1960 року, зробило цю аналізу цілком неприйнятною. Ми не маємо певности, де був Дем’янюк. Але сумнівів не може бути: ‘Іван’ був у Трієсті».

Сірені робить висновок, що «вирок Дем’янюкові під сучасну пору скомпромітовано в головних пунктах, а разом з ним і вся тактика звинувачення. Справу, як ми бачимо в останню хвилину, не розв’язано. І присуд смерти став безглуздям. Зараз треба говорити не про милосердя, а цілком зрозуміло, про правосуддя».
(Закінчення буде)

___________________

[1]. Авторка була ініціятором успішної міжнародньої кампанії (1986-1988 рр.), що закликала Асоціацію американських адвокатів припинити її формальні контакти з Асоціяцією совєтських юристів (АСЮ). Бувши нібито правовою організацією, АСЮ являла собою невичерпне джерело пропаганди й дезінформації.

[2]. Тут ідеться про свідчення колишніх в’язнів Треблінки, які не визнали в Іванові Дем’янюкові «Івана Лютого». Видати ці свідчення обороні Дем’янюка Департамент юстиції США довгий час відмовляв, послаблюючи таким чином можливості оборони.

[3]. Одну з цих статтей наведено в додатках до цього коментаря.

[4]. Травники — нацистський концтабір у Польщі, де вишколювано охоронців для служби в інших таборах, таких як Треблінка й Собібор. Посвідчення особи, нібито виписане в Травниках на ім’я Івана Дем’янюка, було доставлено американській та ізраїльській владі советськими органами, як передають, через посередника американського промисловця Арманда Гаммера.

[5]. Треба відзначити, що на перехресному допиті В. Флинн не міг сказати чогось суперечливого собі, бо його записана на тасьму заява на семінарі судових експертів, зображувана ізраїльською прокуратурою в суді як нібито «несумісна», насправді сумісна з його свідченнями в Ізраїлі. Ось що заявив Флинн на зборах судових експертів Південного Сходу (США) у жовтні 1987 р.: «Якби я не вивчав цю (Гофмана) справу, документи Марка Гофмана, я був би абсолютно певен, що посвідчення особи з Травників є справжнє. Знання того, що я знаю зараз, без сумніву, вплинуло на мій підхід до таких документів. Ми всі хотіли б вірити, що існують готові ключі до розгадок, легко збагненні експерту документів, але, як ви побачите, коли хтось мас у своїх руках відповідне чорнило, відповідний папір і може вправно підробляти підписи, то має місце збіг обставин, що виходить за межі цієї (Гофмана) справи». Заява ця зовсім не значить, що посвідчення особи з Травників є справжнє.

[6]. Едвард Нижник — зять І. Дем’янюка і президент фонду оборони Івана Дем’янюка.

(Закінчення)
Татуйовання [1]. Виведене (стерте) татуйовання, що про нього стільки говорено, являє собою радше виправдовчий, ніж звинувальний доказ, затим що воно несумісне із службою в охороні табору смерти й сумісне із службою у військовій частині. І. Дем’янюк завжди твердив, що він був солдатом армії Власова, що воювала проти советів. Дуже показово й те, що підсудний добровільно інформував слідчих у США, що він вивів (стер) татуйовання. Важко повірити, що він дав би цю інформацію, якби татуйовання свідчило про службу в таборі смерти або про те, що він був «Іван Лютий».

Беручи до уваги, що події мали місце більш ніж 40 років тому, я не надаю ваги тому фактові, що на одному допиті Дем’янюк сказав, що вивів татуйовання в Ляндешуті, а на іншому — що почав виводити його в Гойбергу, а закінчив у Ляндешуті.

Холм [2]. Такими самим є розбіжності в числі людей у залізничному вагоні, наявні в описаному Дем’янюком етапі його з Холма до Ґрацу. Дарма, що я зберігаю досить живу уяву про глядачів під час шоу3 Мортона Довні (молодшого), учасницею котрого я була недавно, я не можу сказати чи було їх 75, чи 100, чи 300. Я аж ніяк не хотіла б, щоб моє життя залежало від моєї здатности визначити число глядачів під час шоу Довні.

Погана пам’ять І. Дем’янюка про Холм, включно з його нездатністю на одному з перших допитів у США пригадати назву «Холм», неодноразово підкреслювана. Під час шоу Мотрона Довні (Молодшого) Алан Дершовіц порівнює таку нездатність з нездатністю будь-кого з нас пригадати випадок, що трапився у середній школі.

Щиро кажучи, це нездале порівняння. Поперше, табір військовополонених біля Холма за тих часів не звався «Холмом», а «шталяґом 309». Та важливіше є те, що число совєтських військовополонених, які згинули в таких, як Холм, німецьких таборах, перевищує 2-2.5 млн. Ці табори, де 90% полонених померли з голоду, тифу й дизентерії, описано як справжнє пекло. Годі собі уявити жахіття повільної, невідступної й неминучої смерти, яка косила людей на очах інших, приречених на голод і смерть в’язнів. Переживати кошмари Холма, бувши військовополоненим, це не те саме, що відвідувати школу. І справді, у своїх показах Дем’янюк сказав, що голодуючи в Холмі, він віддав би життя за буханець хліба.

Ніхто з нас не може знати, чи збережемо ми в таких обставинах тверду пам’ять про імена, обличчя й події, яка поможе нам через 40 років підперти наше алібі, чи ці деталі витруться з нашої свідомости. Затим що наука про пам’ять навряд чи поможе розв’язати цю дилему, я б не наважилась визнавати винним або виносити смертний вирок чи досмертне ув’язнення, виходячи з нездібности згадати імена, обличчя й подробиці перебування в Холмі. Дуже до речі оборона Дем’янюка подала на розгляд суду свідчення в’язняпереживця Голокосту, який забув назву табору, де його тримали шість місяців, та іншого такого в’язня, який 38 років був певен, що перебував у Треблінці, коли насправді він був в’язнем табору смерти Майданек.

Щодо розбіжностей у датах, названих І. Дем’янюком, я зробила б той самий висновок, який ізраїльський суд зробив щодо хронологічних неточностей совєтського свідка Данильченка: що помилки не зменшують вірогідність свідчень. (Ні І. Дем’янюк, ні згаданий Данильченко не мали привілею користуватися календарем, переживаючи жахи II світової війни). Заяви Рут Тейтель з Ліґи проти знеславлення гебреїв, що Дем’янюк «не має алібі» й Алана Дершовіца в його газетній рубриці, що Дем’янюкове алібі «кривоприсяжне» й «дорівнює визнанню себе винним», є кричущим викривленням істини.

Атмосфера процесу. До фактів, що не сприяли об’єктивності процесу треба зарахувати: заяву ізраїльського міністра юстиції через державне радіо у день початку процесу, що «сьогодні починається суд над нацистським злочинцем Дем’янюком»; антиукраїнська, по боці звинувачення, наставленість засобів інформації Ізраїлю, що до них прислухались судді, передплачуючи щоденну добірку газетних витинок, аби стежити за висвітленням процесу в пресі, ухвала суду перенести слухання справи з будинку дільничного суду в Єрусалимі до залі театру, де під час процесу було вивішено величезне фото табору смерти Треблінка; ухвала суду дозволити телефільмування процесу й допустити до залі суду більше як сто фотографів, хоч у дільничних судах Єрусалиму присутність фотографів під час судових засідань суворо заборонена; відмова суду обмежити засоби гласности в їх висвітленні процесу, а це висвітлення, як правило, підтримувало звинувачення, тоді як представникам оборони пригрозили тюремним ув’язненням за спробу довести до відома засобів інформації про юридичні порушення, що мали нібито місце з боку звинувачення; регулярні зустрічі суддів з репортерами під час процесу для обговорення матеріялів для преси, куди юристів оборони не допускали; майже постійна атмосфера ярмарку на процесі, в наслідок дій влади, що доставляла до залі суду великі групи дітей, та нездатність суддів стримувати спалахи емоцій публіки в залі; виспівування «смерть, смерть, смерть» під час читання вироку; і заява міністра юстиції Ізраїлю напередодні оголошення присуду, що він сподівається на винесення кари смерти.

До проявів прямої упереджености й небезсторонности суду на процесі треба зарахувати ухвалу суду присвятити велику частину процесу переслуханню свідчень, яких оборона не заперечувала, а навпаки визнавала [4]; постійну тенденцію суду забороняти питання оборони до свідків звинувачення, з приводу яких з боку звинувачення не було заперечень1, практиковані судом безпричинні глузливі зауваження на адресу оборони, як наприклад, що від аргументів оборонця «мені болить голова» (стор. 10129 протоколів суду); втручання суду з допомогою свідкам звинувачення, і в той же час дії, спрямовані на дискваліфікацію свідків оборони.

Інші проблеми. До правових проблем, пов’язаних з цим процесом, я зараховую: відсутність доступу до громадських фондів для оборони Дем’янюка під час розгляду справи як у США, так і в Ізраїлі; кричуща нерівність у доступі до архівних центрів у Польщі, Східній Німеччині та СССР; відсутність юридичних гарантій продовж 12 років цивільного судочинства в США, яке, одначе, трактовано засобами гласности як еквівалент судового розгяду й кримінальної провинности і яке у повному обсязі брало участь в ізраїльському судочинстві; приховування Департаментом юстиції виправдовчих свідчень; некомпетентність оборони; приміщення державного інформатора до тюремної камери І. Дем’янюка; недавнє викриття можливого тиску звинувачення на свідків; і сила інших моментів, які, взяті всі разом, позбавили процес гідности, справедливости й об’єктивности.

Українська громада. Проблеми, пов’язані з процесом Дем’янюка, зрозумілі не лише мені, але й українській громаді вільного світу. Українці, однак, за самий лише осуд юридичних порушень зазнавали публічного паплюження в друкованих органах, де їх називано пронацистами, профашистами й антисемітами. Звинувачення ці, безперечно, зловмисні, безпідставні, неправомірні й наклепницькі. Такий поворот подій міг бути (й напевно був) заплянований у КҐБ, бо він дискредитував традиційно антисовєтську громаду, тісно пов’язану з дисидентами в СССР, покладаючи заразом на цю громаду непомірний тягар оборони Дем’янюка.

Підсумки. Аналіза процесу Дем’янюка невблаганно схиляється до висновку, що традиційно додержувані сучасною кримінальною юриспруденцією гарантії, спрямовані на недопущення помилок, у справі Дем’янюка були або цілкоми відсутні, або великою мірою знехтувані. Юристи й правозахисні організації мусять ужити необхідні, відповідні до їхніх сил заходи, аби відвернути здійснення юридичного кошмару, здатного вічно переслідувати людство: засудження і страту невинної людини. 

_________________

[1]. І. Дем’янюк має на руці сліди виведеного (стертого) татуйовання, що їх звинувачення мас за доказ проти підсудного.

[2]. У Холмі (Польща) був табір совєтських військовополонених, де, згідно з показами Дем’янюка, він перебував у полоні до вступу до армії Власова.

[3]. Телевізійна програма, трансльована із студії з глядачами.

[4]. Тридцять шість із 118 розділів вироку стосуються виключно до аналізи й цитування свідчень, що їх оборона повністю визнавала .

Пейшенс Т. Гантворк
ДОДАТКИ ДО СТАТТІ «СПРАВА ДЕМ’ЯНЮКА» 

ДОДАТОК Ч. 1
Пошукам за нацистами — належний рівень правосуддя
Уявіть собі, що одного ранку, прокинувшись, ви довідуєтесь, що уряд винує вас у геноциді, скоєному 40 років тому. Ви ж цілком невинні.
Чи може трапитись такий кошмар? На жаль, може. Одинадцять свідків-переживців Голокосту засвідчили під присягою, що вони «упізнали» в американському полякові з Чікаґо, Франкові Валюсі, кровожера-Різника з Кельців часів II світової війни, 44 потенційних свідки в Ізраїлі упізнали на розвороті з восьми фотографій Валюса як гидкого нациста. Після цивільного процесу суддя першої інстанції Джуліюс Гофман позбавив Валюса його громадянства, як нацистського воєнного злочинця. Лише згодом було визнано, що Валюс невинен. Уряд видав припізнілу заяву, що він помилився, звинувачуючи Валюса. Звинувачення відпало.
Минулим літом увагу світової громадськости притягнула заля суду в Єрусалимі, де п’ятеро свідків-переживців Голокосту твердили, що вони упізнали в колишнім жителі Клівленду Дем’янюкові «Івана Лютого» з Треблінки. Чи багато-хто у світі знає, що Департамент юстиції США приховав від оборони Дем’янюка той факт, що численні колишні в’язні Треблінки, оглянувши фото Дем’янюка, не змогли і упізнати в ньому «Івана Лютого»?
Один такий колишній в’язень Треблінки, незнаний обороні аж до позову, який виграла сім’я Дем’янюка у лютім минулого року на підставі Акту про свободу інформації, пробув у Треблінці 11 місяців. Він заявив, що знав одіозного Івана «дуже добре» й бачив його «щодня». Діставши для пізнаття фото Дем’янюка, цей в’язень (як твердить урядовий слідчий) «був абсолютно неспроможен упізнати Дем’янюка».
Трьох свідків, що свідчили в Єрусалимі проти Дем’янюка, було визнано «не вартими довір’я» на процесі Федоренка 1978 року. Суддя на цьому процесі Норман Роеттґер повністю виключив упізнання підсудного цими свідками. Його рішення базувалося зокрема на тому, що свідки обговорювали між собою свої свідчення, чого не можна допускати. Той самий комплекс фотографій, який застосовувано для упізнання в Дем’янюкові «Івана Лютого», було визнано таким, що неприпустимо сприяє бажаному упізнанню у справі Федоренка.
Роздумуючи, що вас очікує, як запідозреного нацистського воєнного злочинця, не тіште себе ілюзіями: вас депортують, і можливо до СССР, а що вас судитимуть згідно з цивільним судочинством, то до вас у судах США не застосують нижчеперелічених ґарантій:
§ право на суд присяглих,
§ неодмінне право, згідно з п’ятою поправкою до Конституції, проти самовикриття,
§ вимогу, щоб уряд довів вашу провину без тіні сумніву,
§ право на державного оборонця,
§ презумпцію невинности,
§ право на перехресний допит свідків советського бльоку в умовах, які не сприяють здобуттю бажаних свідчень, вільних від впливу КҐБ,
§ право на судово-юридичну експертизу совєтських документів.
І ще одна витверезуща реальність: ви станете перед прокурорами Департаменту юстиції, які, в разі потреби, співпрацюють з совєтськими органами у справі збору «свідчень» проти вас. . .
. . .На щастя, втручання законодавців може виправити становище. Конгрес може й мусить ухвалити закон, який дозволить судити воєнних злочинців у США згідно з кримінальним, а не цивільним кодексом і покласти край хибному уявленню, нібито судочинство США виключно цивільне. Така вимога здорового глузду. Жодного злочинця, тим паче нацистського, не можна стратити без кримінального процесу.
Висловлювано сумніви щодо правосильности США судити воєнних злочинців. А втім ці сумніви не спинили ні Ізраїль, який судив Айхмана, ні США, які брали участь у Нюренберзькому трибуналі, від поширення своїх юрисдикцій на колишніх нацистів та від винесення кари смерти на підставі доктрини «універсальносте».
Засада «універсальносте» визнає, що існують злочини настільки мерзенні й несумісні з нормами цивілізованого суспільства й міжнароднього права, що виконавці таких дій є «hostii humani generis» (вороги роду людського) й підлягають судові й покаранню у будьякій державі, в межах якої вони знайдуться.
Суддя Фелікс Франкфуртер якось зауважив, що «історія американської свободи великою мірою є історією юридичного судочинства». Додержання належної законности в суді, на думку Франкфуртера, це квінтесенція понять суспільства про справедливість стосовно до «оскаржених за найтяжчі злочини».
Відповідно до цієї засади, нам належить забезпечити якнайвищий рівень американського правосуддя щодо звинувачених за воєнні злочини.

«Human Events» 9-го липня 1988 р. 

ДОДАТОК Ч. 2
Витяги з записаної на тасьму телефонічної розмови між адвокатом Вільямом Волфом (В.В.) з Феніксу, Арізона (США) та м-ром Річардом Ґлейзаром (Р.Ґ.) із Швайцарії, яка сталася 27 вересня 1988 р. 

Витяг ч. 1
В.В.: Усе, що я хотів би, сер, це показати вам, що я написав.
Р.Ґ.: Одне я скажу вам, одне. . . Я обіцяв. . . Я обіцяв генеральному прокурору, що вів слідство, ізраїльському прокурору, не говорити ні з ким, поки процес не скінчиться.
В.В.: Але, бачте, ви знаєте, якщо ви важливий свідок, я гадаю, це дуже важливо, щоб ви, якщо ви маєте щось додати до цього процесу, щоб ви зробили це тепер, заки не буде запізно й чоловіка повісять.
Р.Ґ.: Я сказав усе, що знав, слідчому судді, ізраїльському слідчому судді.
В.В.: Я розумію, але адвокат оборони теж хотів би мати змогу подати на розгляд ваші свідчення, якщо можна. Сер, усе, що я хотів би, це зупинитися в Швайцарії й поговорити з вами дуже спокійно, як вам буде вигідно, й обговорити це питання з вами.
Р.Ґ.: Ах. . .
В.В.: Правду кажучи, я збираюся до Ізраїлю наступного тижня.
Р.Ґ.: Ні, поки процес не скінчиться.
В.В.: Але річ у тім. . .
Р.Ґ.: Ні, я вибачаюсь.
В.В.: Я кажу ось що. . .
Р.Ґ.: Нікому ніякої інформації. Знаєте, я мушу сказати вам одну річ. Мене інтерв’ювали не раз, багато разів, і я мушу сказати вам, що мене завжди розчаровувало те, що люди писали опісля.

Витяг ч.2
В.В.: Я хочу спитати вас одну річ, сер, лише скажіть мені, чи є Джон Дем’янюк справді отим Іваном Лютим?
Р.Ґ.: Гм, я не можу сказати вам, я не можу сказати вам.
В.В.: Не кажучи мені відповіді. . .
Р.Ґ.: Слухайте, слухайте, слухайте. . . Я бачив посвідчення особи Джона Дем’янюка, так зване посвідчення особи СС, його посвідчення особи СС. Там на посвідці згадано два місця: Окшов і Собібор, а не Треблінка. Собібор був інший табір смерти недалеко від Треблінки.
В.В.: Так, сер, але це посвідчення визнано за справжнє.
Р.Ґ.: Слухайте, може, може, а може, знаєте, може, може, може, може, знаєте, він не вбивав у Треблінці, він вбивав у Собіборі, може, може. . .
В.В.: Алеж, властиво, те, що ви говорите, значить, що скільки вам відомо, він не був у Треблінці?
Р.Ґ.: Я не можу сказати вам, я не можу сказати вам. . .
В.В.: Був він там чи ні, на вашу думку?
Р.Ґ.: Може він. . . може, він був ще й у Треблінці. Я не можу сказати вам.
В.В.: Ну, а ви бачили його в Треблінці?
Р.Ґ.: Я бачив багато, багато українських охоронців у Треблінці. . .
В.В.: Я не питаю про це.
Р.Ґ.: На ту пору вони були молоді, як і я.
В.В.: Я питаю вас про одну конкретну особу, Джона Дем’янюка, чи був він у Треблінці, у полі вашого зору, скільки вам відомо?
Р.Ґ.: Я вибачаюсь. Я вибачаюсь. Я не можу сказати вам нічого більше. Я вибачаюсь.