Блоґ Лесі Поруцької-Сакович: "Не дожив до днів своєї слави..." Осип Сорохтей, найтрагічніший галицький мистець ХХ століття

четвер, 12 березня 2020 р.

"Не дожив до днів своєї слави..." Осип Сорохтей, найтрагічніший галицький мистець ХХ століття

"Не дожив до днів своєї слави..."

Осип Роман Сорохтей, видатний художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС

* 28 лютого 1890, село Баранчичі, Самбірщина — † 28 листопада 1941, Станиславів

ЩАСТЯ ОСИПА СОРОХТЕЯ
Тарас Прохасько

Його вважають найтрагічнішим галицьким митцем ХХ століття...

За невизнаність таланту, за те, що не був популярним, за те, що був забутим, за те, що був бідним, за те, що був самітником, за те, що потерпав від нерозуміння і переслідувань. Його передчасну смерть від розриву серця у листопаді 1941 року теж вважають трагічною смертю від війни. Навіть у тому, що його ім'я у Франківську щоденно промовляється сотні разів, є багато трагічного – більшість із тих, хто знає вулицю Сорохтея, ніколи не бачили жодного його рисунку.

Парадокс, однак, полягає в тому, що всі перелічені вияви трагічності зовсім не стосуються самого Сорохтея, бо насправді свідчать про трагедію колишніх і теперішніх мешканців цього міста, які не визнавали, не розуміли, не сприймали, переслідували, забували, не бачили і не знають художника Осипа Сорохтея. А він не міг не бути щасливим, бо зумів прожити гідне і цікаве життя так, як вдавалося мало кому, – цілком вільно, відповідно до своїх розумінь, смаків, любові і таланту.

У цього чоловіка завжди було так, що видимі нещастя оберталися справжнім щастям людини, яка дозволяє собі бути собою. Не дивно, що все почалося у дитинстві. Його тато, чех Срхтей, потрапив на нашу Галичину як колійовець. Так родина опинилася у Станиславові. Невдовзі тато загинув на роботі, тож Осип ріс без тата, але у Станиславові. Ще дитиною почав малювати. Цього найбільше хотів. А тому робив те, що хотів, кожного дня. Втік зі школи, куди послала його мама. Зустрів найріднішу душу у станиславівських передмістях – учителя, невдалого художника-маляра, але найкращого вихователя. Той знав, що хлопцеві треба вчитися і бачити, і вчитися бачити, і бачити різних людей, і бачити людей у людях, і бути їм вдячним хоча би за те, що можеш їх бачити. Переповнений цим досвідом, який не зітреться ніколи, Сорохтей (вже по-українськи, з нормальними голосними), поїхав до чудесного Кракова і почав учитися у найкращій художній академії. Навчився всього, що можна. Діставав нагороду за нагородою (одна, найцікавіша, була за нічний рисунок). А ще при вступі вибрав собі, ким має бути. Син чеха і польки, станиславівець Сорохтей заявив, що він українець. Хотів бути з ними, незважаючи на обіцяні труднощі. У 1914 році мусів іти до війська, тож пішов у легіон Січових Стрільців. І потрапив у неймовірний світ – еліту еліт. Чотири роки у Пресовій Квартирі УСС, серед геніальних романтиків і циніків водночас. І він прийшов до геніального мистецького висновку. Почав рисувати обличчя. Спочатку портретні ескізи, потім, дійшовши до японського синтезу мінімалізму форми і лінії, – шаржі, карикатури. Пригодилося мистецтво бачити більше. Його мінімалістські портрети показували сутність істоти, яка виражалася через невипадкові риси обличчя, приреченість долі, що була невід'ємною від міміки і жестів (треба перейти війну, щоби відмовитися від світу кольорів і проміняти його на кілька рис викривленої людської пики). В кожному разі він став у цьому жанрі супермайстром. Один бездоганний рисунок вартував своєю розповіддю більше, ніж ретельний роман зі світлинами). По війні він знову опинився у Станиславові. І тут зрозумів, що хоче малювати не для того, щоби вдалося продати. Ситуація була відповідною, бо у цьому місті ніколи ніхто не поспішав купувати мистецтво, якого не розумів. А не розуміли тут переважно нічого, що можна було назвати мистецтвом. Він працював у школі, любив вчити малювати. І продовжував робити свої карикатури. Трохи шкодував, що у місті надто мало облич, які б викликали хоч якісь емоції. Але якось намалював для популярного журналу карикатурного поважного директора гімназії.* За це отримав заборону викладати у Станиславові. Отримав працю у Снятині. Був вражений, потрапивши там вперше на високий берег Прута. Відчув, що ця ріка його і йому. У Снятині жив Черемшина, до Снятина приходив Стефаник. Вони були поруч. Осип Сорохтей вважав три роки у Снятині найкращим часом у житті. Там він зблизився з жінкою, яка стала його єдиною жінкою і мамою двох дітей. Улюблена учениця Олекси Новаківського, авторка чудесного портрета Осипа Сорохтея, Марія Карп'юк заради любовного сімейного життя перестала бути художницею, ставши дружиною великого художника. Потім вони ще десятиліття жили у Станиславові. Сорохтей рисував кожного дня. Його роботи були щораз бездоганнішими. Як ієрогліфи. Він був гострим і іронічним у місті. Від нього часто відверталися, за ним часом оберталися. А вдома був зовсім інший світ, заради якого "колючий" Сорохтей волів бути відлюдником. Він мав надійного товариша – доктора Воєвідку, мав родину, мав кілька сніжно-білих сорочок, які сам прав, крохмалив і прасував, і краваток-метеликів, мав цілковите нерозуміння ззовні і малював таке, ніби жив десь у іншому світі. Хоча у своїй монументальній графічній серії "Голгофа" зробив винахід, який робить світ вічним і неподільним. У сценах з Христом і хрестом Сорохтей зображає не костюмованих персонажів правіку, а типів і типчиків із свого часу – селян, інтелігентів, робітників, солдатів, крамарів, жебраків, злодіїв. Виявляється, що це – найправдивіший спосіб передачі євангелійних істин. Його гучний у переляканому місті скандал з релігійною владою – єпископом Хомишином, з якого Сорохтей зробив кілька болючих карикатур, зовсім не означав конфлікту з церквою і вірою. Велична і несподівана для галицької традиції робота "Зняття з хреста" була доказом і вірності, і довіри. Попри це Сорохтей рисував і малював дуже різні речі. Робив це з такою очевидною насолодою, що вона безпосередньо передається кожному, хто дивиться на ці рисунки. Дахи міста, садки і квіти, дерева і гілки, коні, різні коні і коти, постаті людей, які роблять різні роботи (ніби досі роблять якісь роботи, які все ще тривають незмінно), дітей, що сидять при столі, жінку, що миє ноги, вікна, веранди, спортовців, скрипку, шафку, книжку і автопортрети. Після його смерті дружина Марія поїхала знову до Снятина, забравши з собою тільки речі першої необхідності – двох дітей і кілька валізок з роботами чоловіка. Осип Сорохтей помер 27 листопада 1941 року. В такий спосіб художник, який вже ледве витримував тиск провінції, щасливо уникнув ще й неминучих принизливих розправ від одного з двох тоталітаризмів – нацистського чи большевицького.

І вийшло так, що у всьому він мав рацію. Осип Сорохтей зробив правильний вибір, вибираючи тяжку радість. Жодного разу він не намалював нічого, що би суперечило його бажанням, і досягнув у мистецтві тих глибинних висот, завдяки яким мистецтво залишається мистецтвом і яких навіть бажати лячно. А сім'я, заради якої він свідомо погодився на усі терпіння, віддячила найсерйознішою любов'ю. Адже і діти, і внуки Осипа Сорохтея жили і живуть свої власні життя, які пронизані знанням про присутність у них життя тата і діда. Їхніми зусиллями все, зроблене Сорохтеєм (а у цьому вимірі нема минулого і теперішнього, тому зроблене далі робиться), нікуди не зникло, не загубилося, воно з природною регулярністю виникає час від часу у формі виставок, спогадів, альбомів, сайту. Завдяки їм Сорохтей отримав навіть те, чого ніколи не прагнув, – популярність. Це вже інша справа, що природа популярності саме така: хоч ім'я Сорохтея й повторюється у Франківську сотні разів кожного дня, кого обходить і його трагічність, і його щастя?

http://gk-press.if.ua/x3981/
____________________________
* То була карикатура на М.Сабата, директора станіславівської гімназії, де Осип Сорохтей працював вчителем малювання.

Автопортрет. 1938 рік

ДЛЯ МИСТЕЦТВА...
Дамян Горняткевич
Жмут споминів про Осипа Сорохтея.

І.
В 1917 р., на початку моїх студій, був я одиноким українцем у краківській Академії мистецтв. Війна витягнула з мурів Академії всіх моїх cтаpшиx товаришів-українців, одні були в рядах Січoвих Стрільців, інші в австрійських полках, — із молодших не записався, крім мене, ніхто. А проте я почувався тут непогано. В Кракові залишилася ще чимала українська кольонія, була своя церква, читальня "Просвіти", чого більше треба для українця на Заході? А навіть у самій Академії відчував я культурну атмосферу, далеку від шовіністичних настроїв вулиці. Всі жили тут по приятельськи, бо жили красою і для краси. Не забуду одного вечора в робітні Академії. Були ще т. зв. вечірні рисунки, на ці години сходилася студенти з усіх 3-х наділів і спільно працювали. В одній хвилині чую — гурток дібраних голосів співає "Реве та стогне". Я здивувався: чейже на салі не було нікого з українців. Співали самі поляки! Пірвав їх чар української пісні…
А все ж таки я тужив за кимось рідним в Академії. Хотілось мені поговорити про мистецтво з якоюсь щирою українською душею, хто розумів би мене, а я його. І одного дня таки діждався. На сходах Академії я наткнувся на справжнього січового стрільця в мазепинці! Не знаю вже, що я говорив йому, але то певне, що дуже ним втішився. І одночасно — дивно розчарувався... Він невиразно бомкнув як називається, при тому докинув, що непотрібно тужу за українцями, бо краще бути здалека від них, тоді принайменше не переживається розчарувань. Хто ми є, як виглядає наше мистецтво, що дають нам наші меценати? Чи наше громадянство доросло до того, щоби мати своє мистецтво, чи піддержує мистців? У нас нема ні зрозуміння, ні культурних критиків... Чи варта в таких умовинах працювати, вчитися? — Я мав таке почування, немов то би хтось пірвав мене і стягнув із підхмарної висоти та кинув у студену воду.
Так виглядала моя перша зустріч із Осипом Сорохтеєм.

Осип Сорохтей, січовий стрілець

Аж опісля, коли ми частіше зустрічалися, я пізнав його краще і зрозумів, чому він так завзято критикував усіх і все. Була це людина серіозна, інтеліґентна, що вимагала від себе дуже багато, тому й щодо інших ставила високі вимоги. Коли Сорохтей говорив про мистецтво, видно було, що воно є для нього святістю, з усього кпив у житті, тільки з мистецтва ніколи. І тільки любов до України була в нього рівно велика. Коли дивився на інших товаришів із Академії, що ставилися до мистецтва менше поважно, — говорив їм прямо в очі, щоби кинули малярство, а йшли радше до склепу на практику. На його думку, той тільки може й повинен бути мистцем, хто зуміє перевищити всіх майстрів, що досі жили й творили, хто дасть ще кращі речі, ніж вони. Бути мистцем — значить, станути на головокружній висоті — це похід до сонця!
І тому на тих, що не йшли тою тяжкою дорогою, він дивився глумливо, мав відвагу казати людям правду в очі.
Сорохтей невеличкий ростом і нецікавий із вигляду, зате мав погідні, сині очі, в яких відбивалася бистра думка та замріяність. Крім цього він співав барітоном і грав на гітарі. Але мав перш усього гострий язик. Проте в усіх його жартах і насмішках було багато правди, все відбивалося в його веселому умі наче в кривому дзеркалі, а відбитий образ був дійсно цікавий і плястичний. На Сорохтея годі було й гніватися за його жарти, навпаки — всі його за це любили. Коли Сорохтей входив у хату, входив із ним також цей заєдно милий товариш — сміх!
Мав він і добре серце. Сам знав, що біда, й іншому любив помогти.
Вже від перших днів побуту в Кракові, коли приїхав на студії, дав себе добре пізнати. Головною умовиною прийняття до Академії мистецтв є вступний іспит, що триває шість днів. Треба тоді виконати рисунок із живого моделя під строгою контролею — йде про те, чи кандидатові не помагає хтось із старших. Це один із найприкріших іспитів, які приходиться здавати в житті, бо ніколи нема цілковитої певности, чи приймуть на студії, чи може знеохотять на все до мистецтва. Сорохтей почав студіювати в 1911 р. Він знав, якто важко дістатися до Академії, не винаймав покищо нігде мешкання, заки не приймуть його на студії, а вирішив переночувати десь підчас іспиту. На першу ніч зайшов до якоїсь брами при вул. Звєжинецькій, втиснувся до якоїсь пивниці, де побачив у куті маґель. Присівся і тут задумував переспати. Та само надійшла сторожиха замикати браму й побачила непрошеного гостя. Заговорила через "ти" до цього хлопчика, бо Сорохтей невеличкий, питаючися, що він тут робить. Сорохтей скривився (добре грав свою ролю!) й став просити вибачення, що закрався до сіней, але він приїхав до школи, не має грошей, щоби десь найти нічліг. Сторожиха роздобріла, не то, що нічого не казала, а ще й винесла стару ковдру, щоб накрився, а рано принесла трохи кави зі словами: "Вечором прийди знову, кута й так мені не вкусиш..." Яке ж було її здивування, коли на це запрошення прийшов Сорохтей вже не сам, а ще з іншим товаришем недолі.
Мені нагадується мимохіть ще одна історія, звязана зі вступним іспитом до Академії. Вона відноситься вправді до кого іншого, але характеризує цей запал, що його вносять із собою ті молоді люди, коли раз переступлять поріг Академії.
Одного року здавав іспит студент, якому вдалося видертися з большевицького "раю" і перепав при іспиті. Його не прийняли, все страчене! В розпуці сів на сходах Академії й гірко заплакав. Саме надійшов був ректор Академії й, здивований такою небуденною картиною, спитав, чому той плаче. Бідняга розповів про своє горе. Ректор відповів, що тепер, коли іспит скінчився, нічого вдіяти не може, але радить попрацювати над собою, знайти собі якусь роботу і за рік зголоситися знову до іспитy. На це заплаканий студент став просити, щоби ректор дав йому якусь працю в самому будинку Академії, бо він хоче підготовитися до іспиту й у вільних хвилинах вчитися рисунків: може прийняти місце служащого й радо буде палити в печах, замітати тощо. Ректор згодився. Цей через рік розвинувся в рисунку, а врешті склав і вступний іспит. Та, щоби прожити, й надалі залишився на посаді служащого.
Також Сорохтеєві приходилося в перших роках студій у Кракові важко пробиватися через життя. Нераз голодував, але саме цей виїмковий запал до мистецтва, за ціну величезних змагань зі собою й ще частіше великих розчарувань — додавав йому сил боротися зі злиднями підчас студій в Академії.
Сорохтей студіював у професорів: Дембіцького, Вайсса й Панкевича. Особливо Панкевич мав на нього великий вплив. Панкевич, як мистець, перейшов довгий творчий шлях, цілу еволюцію, аж доки не розвинувся на справжнього европейця, на артиста з виїмково високою культурою. Сорохтеєві рідко хто імпонував, один тільки Панкевич захоплював його. Але саме у такого вибагливого професора він здобув упродовж 8-х літ студій аж пять грошевих нагород, а згодом і срібну медалю, що свідчить найкраще про його великий талант.
[Краківські вісті, 01.03.1942]

IІ.

З вибухом світової війни 1914 р. О. Сорохтей перервав студії і вступив у ряди Січових Стрільців і витривав аж до кінця, доказуючи тим свою високу ідейність. Можливо, що повне запалу й фантазії життя серед Січового Стрілецтва мало рішальний вплив на вибір дороги в малярстві у нашого мистця. Одно незле, що коли він вибрав карикатуру, як свою спеціяльність, то це треба завдячувати у великій мірі настроям серед цих наших очайдухів, що "як ішли в бій, то співали і зі співом умирали". Попри це Сорохтей любив карикатуру ще й тому, бо вона відповідала і його веселій вдачі.

Важко писати про вартість мистецьких творів тоді, коли їх не можна одночасно зрепродукувати. Найбільше переконливе слово про прикмети даного твору — не підтриманого ілюстрацією — залишиться дуже часто тільки пустим звуком. Тому тут виберу іншу дорогу. Попробую порівняти Сорохтея з деякими іншими відомими карикатуристами. До найславніших в Европі належать Оляф Гульбрансон, професор мінхенської Академії. Вже той один факт, що хтось дістає у Мінхені катедру за карикатури, говорить бaгaто. І хто хоча би раз кинув оком на мінхенський сатиричний журнал "Сімпліціссімус", пригадає собі ці знаменито нарисовані постаті різних европейських коронованих голов, дипльоматів, мистців і вчених, однi стоять надуті, інші викривлені рабським рухом, а все це повне життєвої правди, повне щирого гумору. Не буду poзписуватись довше про цього уродженця Скандинавії, що cтaв згодом одним із найпопулярніших членів мінхенської богеми, а хочу вияснити лише, на чому полягає його спосіб рисування. Розказував мені один маляр-німець, що Ґульбрансон зачинав кожну карикатуру від реалістичного рисунку. Щойно тоді, коли рисунок був правильний, добрий, він зачав його перероблювати, нагинати до комічних форм. Тому кожна карикатура Гульбрансона — передумана у всіх подробицях і викінчена.

Зате Сорохтей імпровізував у карикатурі. Мав вправну руку. Рисунок ігри ходив йому незвичайно легко, все в нього плило. А проте був страшенно вибагливий щодо техніки. Кожна його карикатура була мяко трактована, мала в собі щось із акварелі, хоч рисована пером і тушом. А при тому під оглядом змісту, ці рисунки можуть перейти до літератури; я не бачив ні одної карикатури Сорохтея, яка була би банальною. Пригадую собі, якто раз в одному домі на свята попросила доня господарів, щоби гість нарисував їй щось у памятнику. Сорохтей взяв книжку до рух і за нецілих 10 хвилин рисунок був готовий, хоч "моделька" мала дужо тяжке лице до схоплення. Нарисував її — з дірою в голові, з якої вискакував зайчик!...

Коли я порівняв Сорохтея до такої европейської слави, як Ґульбрансон, то подам при тому ще одно порівняння. Ми знаємо ще одного карикатуриста, який так, як і Гульбрансон, був професором Академії. Це відомий К. Сіхульський із Кракова. Я перший раз мав нагоду побачити його в одній крамниці з малярським приладдям, як він поденервовано звернув увагу, чому в рахунку не був поданий титул, який прислуговує професорам університету: "Ясновельможний Пан Професор...". На всякий випадок більше було в тій цілій сцені сміху, ніж нераз у багатьох його картинах. Коли я розказував про цю подію одному краківському різьбареві, то він відповів: "Не дивуйтеся Сіхульському! Він має претенсії до моїх різьб: як увійде до робітні, дивується, чому вони йому не кланяються!..." Я не міг зрозуміти опісля, звідкіля береться в Сіхульського дотеп, веселість, такі важні прикмети для кожного карикатуриста. Щойно один із моїх професорів зрадив мені тайну: теми до карикатур піддавав Сіхульському письменник Бoй-Желєнський, а Сіхульський тільки реалізував їх у рисунку.

Та який інший був Сорохтей! Він цього гумору й веселости мав аж забагато! Рисунки в нього були тільки доповненням жартів, а сміх якоюсь елементарною силою, яка кристалізувалася саме в карикатурах. Нічого вимушеного, все в них було таке природне й цікаве.

В порівнянні з карикатурами — олійні праці стояли в нього на дальшому місці. В них помітне перш усього змагання зі собою за нову форму, кольорит, за нові проблеми в малярстві. Вірний своїй засаді, що маляр повинен піднестися на найвищий рівень творчости, спиняв його у природному гоні, в розмаху, Coрохтей аналізував занадто строго те, що вже вималював або хотів намалювати. Могло б навіть здаватися — що в нього була якась диспропорція між задумом та можливістю перевести його в діло, що свідчило би про недостачу сил. Та це не відповідає дійсності, бо коли б була в Сорохтея змога посвятитися тільки мистецтву, тоді він був би віднайшов себе. А врешті розвитком мистця кермує завсіди якась таємна сила: бувають в нього творчі літа і літа застою. А при тому — праця в школі, за яку мусів узятися Сорохтей, не давала змоги присвятитися виключно малярській праці; з конечности залишалася дальше тільки карикатура. Та й за цю карикатуру довелося покутувати "засланням" із Станиславова до Снятина...

У творах Сорохтея слідний нахил до модернізму. Copoхтeй спинився на межі між імпресіонізмом га експресіонізмом, зрозумів, що дальша дорога недоцільна. У виставах рідко брав участь. Далекий був від погоні за дешевою реклямою, тому й згідливим оком дивився на тих малярів, що під різними псевдонімами виписували похвальні гимни про себе.

Чомусь Львів не манив ніколи Сорохтея. Він занадто зжився зі Станиславoвoм і почував себе тут краще. Врешті Сорохтеєві не треба буде ніяких груп, щоби опиратися на них, — сам творив окремий світ для себе, був індивідуальністю.

(Док. б.).

[Краківські вісті, 03.03.1942]

Ю.Краківський. “Знак Артистичної горстки” (1916)

ІІІ.

Хто слідкував за розвитком таланту Сорохтея, той мусів помітити, що між працями Сорохтея з академічних і останніми — величезний поступ. Кожна з тих останніх праць свідчить про його оригінальність, про глибоке розуміння рисунку й справді вишуканий кольорит. І траба признати й те, що Сорохтей — працюючи в школі — мав силу братися до малярства й безупину йшов вперед!

Згадуючи про Сорохтея як мистця, хотів я бодай коротко схарактеризувати, що без сумніву оригінальну людину. Та для доповнення тієї характеристики годі поминути й декілька моментів з його приватного життя.

Сорохтей кінчив студії в тих часах, коли в Академії збиралося щораз більше студентів-українців. З молодих були: Наталія Мілянівна, Лев Ґец, Василь Крижанівський і Л. Перфецький. До Сорохтея всі відносилися з пошаною, але й щиро любили його. Він критикував нас безпощадно та в цій його критиці було багато прихильности, приязни, відчувалося, що він хоче нас "підтягнути", хоче розбудити свідомість культурної відповідальности, підчеркував вагу тієї ролі, яку мистці мають відіграти в житті нації. А треба признати, що ми вміли шанувати свою національну гідність. Ми, українці, поводилися в Академії так, що інші наші товариші, нпр., поляки, могли зробити нам тільки один закид — що ми українці.

Наша малярська братія зустрічалася в майстернях Академії, а нечисленна ще тоді університетська молодь у церкві або в кількох українських домах. Читальня "Просвіти" була дальше закрита. Раз, або два пази в рік устроювали ми якийсь концерт (Шевченківський відбувався обовязково) по приватних домах, всі зійшлися, заспівали й помріяли троха. На тих сходинах ніколи не бракувало Сорохтея. Жартував і викликував завжди безжурний настрій.

Була в нашому кружку одна студентка медицини, назагал симпатична дівчина, але дуже скупа. Сорохтей знав її слабість і нераз глузував із неї. Підчас одних наших сходин збирав хтось датки на "Рідну Школу". Звернувся також до Сорохтея, він розмавляв саме з тією медичкою і заявив готовість зложити даток, але в тій самій висоті, що медичка. Зачалася ліцитація. Сорохтей мав при собі невелику суму, яка могла йому вистарчити при великій ощадности на кількаденний прожиток, але постановив навіть ці гроші віддати, щоби тільки спровокувати до жертвенности медичку. Очевидно, гра була дуже нерівна, та сама сума рівнялася для Сорохтея кільком голодним дням, для неї не мала більшого значіння, крім жалю за виданими грішми. Ясно, що Сорохтей вийшов переможцем. Але, що Сорохтея всі любили і по змозі помагали йому, то після тієї "ліцитації" запрошували його на "акцію доживлювання". Якось за кілька днів стрінув я Сорохтея в трамваю. Бачу, як він щось заїдає і кажу йому "смачного". А він: "Може й ти вкусиш, бо я користаю з гостинности других, то ж хотів би й тебе почастувати" — при тому вийняв із кишені... пиріг!...

Небаром трапилася Сорохтеєві така пригода: Він умовився із знайомим священиком та його дружиною піти в трійку на концерт до краківського театру і дещо спізнився. Прийшов на балькон — дивиться, а його місце зайняте: біля священика та його дружини сидить саме ця медичка. Увійшла на салю без білету й сіла на його фотелі. Можливо, що хотіла пімститися на Сорохтею за цю "ліцитацію". Щож було діяти — Сорохтей мусів уступити місце інтрузові, станув у переході між кріслами. Та побачив його білетер і звернув йому увагу, щоби сів на своє крісло, бо стояти між рядами не можна. Сорохтей не міг виявити правди й компромітувати медичку. А білетер не дає спокою, кажучи, щоб цей конче сідав. Тоді Сорохтей шепнув з таємничою міною білетерові на вухо: "Вибачте, але я не можу..." — "Чому?", питає білетер. — "Чирак... маю". Цей жарт свідчить не лише про гумор Сорохтея, але й про його "лицарськість" супроти жінок.

Останній раз я бачився зі Сорохтеєм за большевиків восени 1940 р. у Станиславові. Ми оба учителювали тоді — він у гімназії, я через короткий час у дівочій семінарії. Були це памятні дні. Прихід большевиків вдарив обухом усіх по голові. Copохтей був страшенно пригноблений. Коли я сказав йому, що маю надію виїхати по цей бік, він побажав мені успіхів і висказав надію, що побавимося в кращих часах. Та не діждався, переживання під червоними підкосили його сили.

Залишив по собі цінну спадщину: карикатури, що мають всі дані, щоби ними зацікавилася европейська критика, образи, що були його недоспіваним гимном праці та спомин у всіх тих, що Його знали за життя, любили і так цінили.

[Краківські вісті, 04.03.1942]

https://zbruc.eu/node/62915