ПРИБЛУДА
Він з’явився обідньої пори в невеличкому містечкові, де всі мешканці добре зналися між собою, і тому з’ява цього чужинця викликала неабияку цікавість, тим більше що на вигляд він був дуже дивакуватий: уявіть собі довготелесого чолов’ягу в старому капелюсі з широкими крисами, в сірому приношеному пальті, що сягає сливе до самої землі, в мештах стоптаних і загнутих носками вгору, вкритих присохлим болотом і пилом, та ще й зашнурованих різноколірними шнурівками, обличчя його довгасте, заросле обсмиканими ріденькими вусиками і такою ж борідкою, попелясте волосся густими патлами спадає на плечі. А погляньте лишень на його очі - се диво якесь господнє, а не очі - сиві й смиренні такі, ну чисто святий з ікони, та й годі. Йде і костуром підпирається.
- І що воно за приблуда? - похитували головами жінки, а чоловіки неприязно зиркали на непрошеного гостя і буркали:
- Хай начувається... Аби-но щось пропало, то...
Всі чекали, що чужинець звернеться до кого-небудь із якимсь запитанням, ну хоч би поцікавиться, де тут можна попоїсти або переночувати, але той чомусь, наче німий, брів собі вуличкою поволеньки і нікому ні слова. Дітиська першими вирішили зачепити його, вони юрмою бігли за ним і вигукували:
- Гей, ти, приблудо! Пограймося в хованки!
Батьки в таких випадках вдавали, ніби погейкують на дітей, аби ті припинили це, але таким тоном, що діти розуміли їх по-своєму і ще більше намагалися дошкулити незнайомцеві.
Навіть собакам він не припав до вподоби, і воні гавкотіли з усіх чотирьох сторін міста. Якийсь шолудивий песик, сподіваючись, видно, нагороди від господаря у вигляді смачної кістки, зробив спробу хапнути чужинця за ногу, але той стукнув костуром по землі, й песик, заскавулівши не так від страху, як від образи, що ним отако гордують, що навіть не вдарять, а тільки гримнуть по землі, побіг, підібгавши хвоста, назад на своє подвір’я, де дістав доброго копняка ще й від хазяїна, який гадав угледіти цікаву сцену, а натомість побачив приниження власного собаки.
А найбільше всіх роздратувало, коли чужинець, дійшовши до ратуші, де було багацько голубів, вийняв з кишені повну жменю зерна й сипнув птахам, а ті позліталися з усіх-усюдів, і навіть одно на руку йому сіло й довірливо дзьобало з долоні. Чужинець потім ще сипнув їм зерна і пішов далі.
- З якого це дива він годує наших голубів? - обурювались мешканці й схвально закивали головами, коли двірник Пугарчик розігнав голубів мітлою і, дбайливо змівши зерно в калюжу, перемішав його з грязюкою.
- То наші голуби, і ми самі їх годуватимем! - кинув чужинцеві двірник, але той тільки мовчки знизав плечима і, як здалося всім, гірко всміхнувся, в тій усмішці була якась погорда чи співчуття - не розбереш, словом, вона аж ніяк не припала до вподоби мешканцям невеличкого містечка й тільки підсилила в їхніх душах презирство до волоцюги.
Потім трапилася ще одна річ, яка їх розлютила: приблуда дійшов сам, нікого не розпитуючи, до їдальні і щось кинув собаці, який сидів біля сходів, очікуючи свого господаря.
Всі тоді так і прикипіли до нього очима - візьме чи не візьме? Адже в цьому полягає престиж містечка!
- Не повинен взяти, - сказав двірник тоном, в якому вчувалася деяка доля сумніву. - Я знаю цього пса. Це пес аптекаря.
- Еге ж, еге ж, - підтвердив хтось. - То добрий собацюра. Я навіть торгувався за нього, та аптекар і слухати не хотів. Каже: цей собака всім собакам собака! Ого-го... Я знаю...
Але коли ця тричі проклята тварина, це мерзенне вошиве створіння, якому амбіція і гонор містечка під хвіст, зацікавлено обнюхавши те, що кинув приблуда, з пожадливістю хапнуло в зуби і зжерло, та ще й з великою вдячністю глипаючи на свого несподіваного хлібодавця, всі, хто це бачив, од жаху роти порозкривали, в серцях у них наростав гнів, якому бракувало ще зовсім невеличкої краплі, щоби він зміг вилитися назовні.
- Ото гадина! - цвиркнув крізь зуби двірник.
- Треба закликати аптекаря. Хай дасть йому прочухана за те, що так нас зганьбив.
Послали якогось хлопчака до аптекаря, який обідав у тій їдальні, куди зайшов приблуда. Аптекар вийшов на вулицю, витираючи хустинкою масні губи.
- Ну, що там скоїлося?
Йому нашвидку пояснили увесь жах ситуації, І він тоді теж розгнівався не на жарт, так, що підняв каменюку й пошпурив у власного пса.
- Марш, гадино! Щоб я тебе не видів!
Дітлахи теж почали шпурляти каміння навздогінці за собакою і вигукувати:
- А тю його! А тю!
Двірник тим часом підійшов до того місця, де перед тим сидів пес, і старанно обслідував, чи не лишилося недоїдків, щоби можна було визначити, що саме кинув собаці чужинець, але, на жаль, ні на що цікаве не натрапив і розчаровано розвів руками.
- О, я йому цього не вибачу! - аж кипів аптекар. - Я нині ж його отрую.
- Або втопіть! - порадив хтось. - Краще втопити, менше буде мучитись, бо й таке сказано: воно ж псюга! Несознательне существительне себто.
Потім усі, забувши про собаку, зацікавились тим, що робить волоцюга у їдальні, й вирядили делегацію в складі чотирьох чоловіків, котрі пішли на розвідини, дякуючи нагоді перепустити по кухлеві пива й не заробити при тім дорікань від своїх дружин.
Чужинця вони помітили в кутку за столиком. Він сидів сам, поклавши капелюха на підвіконня, а костур сперши на стіну. Сидів і чекав, щоб йому принесли обідати.
Чоловіки повсідалися по сусідству й замовили собі пива. Чужинець попросив якоїсь юшки і м’яса, а як побачив, що чоловікам принесли пиво, то й собі замовив, але не назвав, що саме, а просто кивнув головою у бік кухлів і проказав:
- І пити ще, будь ласка!
Голос його був м’який і тихий. Та й увесь він був якийсь аж надто сором’язливий і несміливий. Чоловіки навіть знизали плечима:
- Варто з-за якогось тюхтія робити в містечку стільки переполоху?..
Вони вирішили, що спокійно доп’ють пиво і розійдуться по своїх справах, залишивши чужинця в спокої, але тут сталася річ, яка їх дуже зацікавила, а потім знову обурила. Перед тим, як принести обід, офіціянт підсунув чужинцеві папірчик з рахунком і сказав:
- У нас наперед платять.
Але той зробив великі очі й незрозуміло похитав головою:
- Я... бачте... не маю грошей... Я просто дуже голодний... Не їв третій день... А грошей не маю...
Тоді офіціянт презирливо закопилив нижню губу й буркнув:
- Ну, то нема про що з вами й балакати. Забирайтеся геть! Ми волоцюг не годуємо!
Чоловіки перезирнулися між собою і без слів вирішили, що тут щось не так. Вони покинули недопите пиво й подалися за чужинцем.
Юрба, що терпляче очікувала по той бік вулиці, заметушилася й зацікавлено прикипіла очима до чоловіків.
- Він не мав грошей! - повідомив один.
- Еге ж, він звичайний лайдак, - підтвердив другий.
- Він каже, три дні ріски в роті не мав! - сказав третій.
- Його вигнали звідти, як собаку, - докинув четвертий.
- А я не казав? - аж підскочив двірник. - Його негайно треба арештувати, бо то вам не просто волоцюга, то, певно, злочинець.
- Може, він із в’язниці драпонув? - майнула думка в котроїсь із жінок.
- Се вже то-очно, з в’язниці! - підтримав двірник. - Злодюжка якийсь або ще гірше - вбивця.
А мовчазний дотепер залізничний сторож глибокодумно заявив:
- Ану ж це і є той, хто в бійці вдарив мого покійного брата пляшкою по голові?!
Вся юрба співчутливими поглядами втупилася в сторожа, всім стало страшенно шкода його покійного брата, і всі одразу ж вирішили покликати міліцію, щоб арештувати цього... цього в’їдливого бандюгу.
А він, винуватець галасу й неспокою, зайшов у чийсь двір і попросив води, а як не шкода, то ще й хліба. Подумайте собі - яке нахабство! Піти в незнайомий двір і попросити їсти! Господар, що вийшов був саме з хати, сказав, що вода в колонці на вулиці, а хліб у магазині і що нема чого тут швендяти. Приблуда, ні слова не мовивши, повернувся й пішов. А господар пізніше розповідав, що чужинець навіть погрожував йому, але хіба його злякаєш - він бачив світа і не з полохливих.
Волоцюга, опинившись на вулиці, подався до колонки, але та була навколо оббита дощечками, і він не міг одночасно помпувати лівою, а праву підставити під струмінь. Колонка була дуже стара і натягала мало води, отож, коли він спробував качнути, а тоді підставити жмені під струмінь, нічого в нього не вийшло, бо за той час струмінь зникав і в долоні попадало заледве кілька крапель, які він жадібно злизував. Нарешті придумав кращого способу: скинувши капелюха, поклав його на те місце, куди падав струмінь води, але тут наспів міліціонер і опустив йому руку на плече. Волоцюга не встиг навіть підібрати капелюха з землі.
За міліціонером до відділку потяглася юрба людей в сподіванні на цікавий кінець цієї пригоди.
Двох чоловіків узяли за свідків. Міліціонер посадив чужинця біля столу й почав розпитувати:
- Хто ви такий і звідки прийшли? Або краще давайте сюди документи, бо ще збрешете.
Волоцюга якийсь час кліпав очима.
- Які документи?.. Я не брав жодних документів! Я їх не бачив.
- От дає! - ляснув себе по стегні один з чоловіків.
- Ну-ну, ви тут не бузіть! - гримнув міліціонер. - Повиймайте з кишень все, що у вас там є.
Волоцюга поклав на стіл кусень іржавого дроту, з півжмені пшениці і три цвяхи.
Присутні незрозуміло переглянулись.
- Нащо ви це все носите при собі? - спитав міліціонер. - Для чого цей дріт і ці цвяхи?
- Руки прибивали цвяхами... І ноги... А дротом голову...
- Що? Що ви верзете? Я вам зараз покажу, як зі мною жартувати! Ану живо мені кажіть, як вас звати?
- Мене... мене звати Ісусом, - відповів приблуда дуже тихим соромливим голосом.
- Цей чужинець знущається над нами! - вигукнув один з чоловіків.
- Якийсь псих! - докинув другий.
- За кого ти нас маєш?! - ляснув по столу міліціонер. - Знаємо твої штучки!
- Я просто дуже голодний. Я нічого не мав у роті вже третій день. Дайте мені поїсти...
- Спочатку ти нам скажеш, звідки і чого сюди прийшов.
Але чужинець мовчав.
- Ну?! - вигукнув міліціонер.
- Ну? - повторили за ним свідки.
- Я... я не знаю... Я просто прийшов до вас і хотів побачити... як ви тут... я просто прийшов, і все...
Голос цього приблуди знезброював присутніх своєю лагідністю і спокоєм, батьківська дбайливість вчувалася в ньому, щось тепле і рідне. Дивне чуття народжувалося в душах людей, коли вони чули його.
Один з чоловіків нахилився до міліціонера й зашепотів:
- Слухайте, може, то якийсь душевнохворий? Лишімо його краще в спокої.
Усі троє знайшли вихід найкращим.
- Можете собі йти.
Чужинець, не кваплячись, мовби сприймаючи все як належне і звичне, подався до.лвиходу, біля дверей оглянувся і сказав:
- Спаси вас Боже.
Юрба поволі почала розходитись, вислухавши, що сталося у відділку.
- Подумаєш, якийсь божевільний... Нічого цікавого.
Всі розчаровано похитували головами, тільки діти не залишили чужинця і переслідували його до самісіньких околиць міста. Ті дітлахи, що мешкали там, ще не знали нічого і преспокійно собі гралися. Вони прив’язали до хвоста якогось кота довгий шнур і почепили його на дереві. Кіт верещав од розпачу І страху, звивався в калач, розгортався, шарпався, але мотузка була міцна і не рвалася. Діти обступили це видовище і аж заливалися од реготу.
Та раптом вони перестали сміятись: якийсь довготелесий чоловік з костуром в руках наблизився до них, і вони розступилися перед ним. Чужинець відв’язав і випустив кота, а тоді, не мовивши дітям ні слова, почалапав своєю дорогою.
Діти обурено загалайкали, а ті, що наспіли з центру міста, коротко пояснили, що то за один, і тоді вся юрма похапала з землі каміння та дрюччя і кинулась навперейми. Вони оточили чоловіка й почали шпурляти в нього все, що потрапляло під руку. Вони були розлючені, не могли вибачити цьому волоцюзі його нахабства.
Чужинець затулив обличчя руками, між пальців просочувалися тоненькі цівки крові. Кров ще більше розохотила дітей. Хтось вирвав.з рук чоловіка костур і вдарив його по голові. Костур переламався надвоє, почувся сухий тріск, а чоловік впав на коліна і намагався притулити голову до грудей. Він щось говорив, але слів ніхто не чув. З нього здерли пальто, він лишився в чистій білій сорочці і в старих штанях, але скоро та сорочка зчорніла від болота. З голови, з обличчя, з плечей і рук цебеніла кров.
Він ще зібрав трохи сили, щоб підвестися з колін і дібратися до паркана. Там, притулившись боком до штахет, а рукою затуляючи обличчя, чужинець ще намагався ступити кілька кроків. Якийсь хлопчик, демонструючи свою силу і спритність, метнув цеглою, та так влучно, що попав чоловікові в скроню, і той, лише глибоко охнувши, тихо сів на землю. Довге його тіло безвладно витяглось під парканом і завмерло. Діти заклякли на місці, чекаючи, що той ще встане, але чоловік не рухався. І тоді діти зрозуміли, що він уже мертвий, що вони вбили його. І тоді вони запитали самі себе: “За що?”, але відповіді не знайшли. Хтось із них підняв з землі пальто і накрив ним труп незнайомої людини. Якийсь малий, обхопивши руками голову, виблював.
Потім дітей пойняв страх, і вони розбіглися по хатах, стримуючи в грудях ридання і ще щось страшне і болюче, що рвалося назовні. Вони зціплювали зуби, гадаючи, що, може, це минеться, але воно не миналося, воно кублилося в них, наче клубок гадюк, і дуже-дуже боліло. Діти не відали, що воно таке, і це ще більше жахало, бо всім їм раптом здалося, що вже десь бачили ЦЕ ОБЛИЧЧЯ, знали його змалечку... Але звідки, звідки?
І кожне собі мовило крізь зціплені зуби:
- Ні, се не він... Се неправда! Він не такий. - Але десь в душі несвідомо народжувалося велике і рокове:
- Се він, се він...
1990
