"Той пес на місяць вив..." та інші вірші

Юрій Ковалів

* * *
Той пес на місяць вив… Не витиме ніколи.
Ні місяця, ні пса. Лише дорожній знак
В пустелі кропиви, мов привид випадковий.
Сльоза у кулаці. Розірваний кулак.

* * *
…а дощ уже не дощ, а так собі — пшоно,
Що сиплеться щодня й немає тому ради.
Зависло над дощем вікно — старе рядно
З потоками облич, та їх не розпізнати,
З корінням, що стекло поволі під асфальт,
Звідкіль уже назад ніхто не повертає.
І бадилина та, що згадував Паскаль,
Давно перегнила…
але то вже — деталі.

* * *
у велелюдному місті порожньо
як у пустелі
переполох
чутки зворохоблені липнуть до кожної оселі
— явиться Бог —
ніхто не знає на ослі чи на кадилаці
пополудні чи вночі
хоча відомо кожному центуріону
фарисею собаці
що і по чім
от звідки його зустрічати завтра коли не сьогодні
гармидер і крик
в порожньому велелюдному місті самотній
бреде чоловік
він не являвся ні звідки був завжди і знав чимало
що йому до химер
дивиться крізь долоні скільки його розпинали
бодай би хоч раз упізнали
тоді чи тепер

* * *
Mocкaль повіяв… Спопеліли
Садки вишневі. Наче крук,
На чорнім камені могили
Регоче клятий Басаврюк.
Той регіт душу наскрізь виїв,
Коли (не літо, не зима)
У Києві шукаєш Київ,
А в Києві його нема.

* * *
Ти кажеш: рута-м’ята…
Насправді — кропива.
Сіріє древня хата,
Неначе удова.
За обрисами хати
Лише Великий Льох.
Прийшов сюди вмирати
Всіма забутий Бог.

* * *
І ось тебе призначили мішенню.
Довкруж треновані й меткі стрільці.
Та, стежачи за непорушним птахом,
Дивуєшся: чому нестерпно довга
І нескінченна ця, остання мить.

* * *
Залишиться рама,
Лише без портрета —
Знебарвлена пляма
Анахорета.
Він душу мав горду
І всього доволі…
Утік від комфорту,
Але не від долі,
Але не від себе.
Забутий світами,
Він небо безнебе
Прокляв молитвами.