Славної пам'яти Богдан Бора, поет-дивізійник

Богдан Бора,
хорунжий Дивізії "Галичина"

ВИЗВОЛЕННЯ

Ідуть. Шляхи вгинаються під сталлю.
Про землю й волю рупори кричать.
А білі села сторожко мовчать.
В очицях вікон синява печаллю.

У кожний двір націлилися дула.
Від кожного порога — хресний шлях.
Розстрілюють. Вивозять. Лемент. Жах.
На всіх розпуттях у розп’яття — куля.

Насилують дівчат. Якась з одчаю,
Щоб не родить байстрят своєму краю,
Шубовснула із кручі у ріку.

Не видержала мати лихоліття.
Забігла в сіни — звисла на шнурку.
Запала Ніч двадцятого століття.

...Яка була причина масових добровільних зголошень, та ще й до військової формації СС, що користувалася такою самою славою, як зненавиджене НКВД? Очевидно, причин було більше, між ними й авреоля, якою оповиті були в народній уяві УССтрільці, а далі, щоб знову вжити Косинчин вислів, “велика й справедлива у віках ненависть мого народу”, ненависть до визвольників з півночі, що по 1939 р. в Західній Україні збільшилася вдесятеро. Народ бо в совєтському режимі того часу, від 1939 до 1941 рр., найшов свого найлютішого, найбільш немилосердного володаря, що із садистською злорадністю сіяв горе: масово ув’язнював людей, єдиною виною яких була їх діяльність у користь рідного народу за польських часів, безпощадно розривав сім’ї, поширеними залізничними рейками котив на Сибір десятки тисяч обдертих з усього майна невинних людей, не виявляючи найменшого милосердя ні до старих, ні до хорих, ні до півживих з холоду і голоду немовлят. Коли ж червона армія здавалася в полон, а її рештки тікали на схід під напором нацистичних полчищ, то НКВД залишило по собі гори трупів невинних людей у західньоукраїнських в’язницях, що перемінили міста у величезні цвинтарища непохованих і розкладених тіл під час гарячого літа 1941 р. - ще одно “досягнення” совєтського поліційного апарату, в його кривавому реєстрі одно з найганебніших. Немає сумніву, що головна причина масових зголошень наших добровольців до Української дивізії коренилася в цій нелюдській жорстокості.
...Коли дивитися на багату літературну, музичну і мистецьку спадщину, яку по Першій світовій війні залишили українській культурі УССтрільці, а далі УГА і армії УНР, то таку ж спадщину створили і українські військові з’єднання по Другій світовій війні, хоч ця остання творилася в непомірно важчих умовах. Якщо йдеться про вояків Української дивізії в німецькій армії — а їх пішло на еміґрацію понад 9000 — то їх внесок у життя української діяспори, головним чином у наших поселеннях у Великій Британії, Канаді і ЗСА — величезний. У тому внеску має своє місце і їхній найвидатніший поет Богдан Бора.

* * *

Останніх сторінок історій
Ви не читали тихий жаль,
Ви їх писали потом, кров'ю
Під зойк гранат, під рев моторів,
Під крик, жахливий регіт сальв.

Останні сторінки історій —
Це Вам, залізом зритий, шлях,
Сповитий цвітом, злитий кров'ю,
На ньому — черенки, мов зорі,
Серця розкидані в полях.

Останні сторінки історій —
Це Ви в атаках і вогні,
Як гідні спадкоємці слави,
Що віддали свій юний порив
У жертві рідній вітчині.

Останні сторінки історій,
Написані в полях — лісах
Залізом, порохом і димом
І кров'ю ранених артерій
На синьо-жовтих хоругвах.

Богдан Бора — це псевдонім, справжнє прізвище поета — Борис Шкандрій. Народився він у селі Павлівці на Станиславівщині 11 квітня 1920 р. в селянській сім’ї. Батько його був грамотний, читав Шевченка, мати не вміла ні читати, ні писати. Найстарший брат Юрко, на 20 років старший від майбутнього поета, був учителем, допомагав йому вивчати українську літературу. Середню освіту поет закінчив у Станиславові, педагогічну — в Коломиї. В 1943 р., разом з молодими людьми свого віку, вступив у ряди Дивізії, де закінчив підстаршинську і старшинську школи, а потім, як її хорунжий, служив у ній і воював до кінця війни. Від червня 1945 р., зараз по капітуляції Німеччини, частини Дивізії, що тоді носила вже горду назву Першої Української Дивізії УНА, стягнулися в окупаційну зону західних альянтів в Австрії, де здалися в полон британцям. Тут їм надали статус полонених і посадили за дроти в кількох таборах, головним чином в окрузі Ріміні, старовинного міста в північно-східній Італії. Дивізійники, а з ними і їх поет, просиділи в таборах над Адріятицьким морем два тяжкі роки, на початку повні тривоги перед примусовою репатріяцією. наприкінці весни 1947 р. перевезено їх кораблями до Англії, де вони й далі сиділи в таборах, разом майже 3 1/2 року, отже нерідко довше, ніж німецькі полонені. Написав поет про цей тяжкий період свого життя:

Як свічки в полоні сгоряють
Молоді неповторні літа.

Зліва: Василь Попадинець, поет Борис Шкандрій (Богдан Бора), Іван Попадинець, кравець Михайло Коваль. 15 грудня 1945. Джерело: Вісті комбатанта.

По звільненні Богдан Бора лишився в Англії, одружився і в цій країні живе і досі.

Поет почав писати ще в гімназії на 15-му році життя, перша його поезія “Поля” (її назву змінили на “Колгоспні поля”) була надрукована в обласній газеті Станиславівщини в 1940 р. Він дбайливо вивчив українську літературну мову, читав українських письменників, зокрема Хвильового і Плужника. В 1946 р. в-во “Життя в таборі” видало циклостилевим способом його першу збірку поезій “В дорозі” в кількості 280 прим., в 1947 р. - другу збірку “У вирії” таким же способом, але ще меншим тиражем, бо тільки в кількості 200 прим. Обидві ці збірки розміром досить об’ємисті, перша - 112 стор., друга — 103 стор., обидві вони сьогодні бібліографічна рідкість теж тому, що були надруковані на поганому папері. Як згадував дивізійник Мирослав Бігус, “...його вірші, писані в полоні, серед дуже несприятливих умовин, на етикетах з пушок та “шайспапері”, впливали дуже підбадьоруючо на таборову масу. Вірші переписували, виучували напам’ять, деклямували, де треба й не треба і т. д. Ми не мали “пресової кватири, як УСС-си. В УСС-сів було було більше поетів і музик, чим вояків. Може переборщено сказано, але не далеко від правди.”
Про дальшу свою творчість поет подав таку ляконічну інформацію:
“В рр. 1947-1957 написав дві збірки: “Моя доба” і “Голубі далі”, а в рр. 1957-1967 третю збірку “Любов і гнів”. Ці три збірки п.з. “Твердь і ніжність” http://diasporiana.org.ua/poeziya/10666-bora-b-tverd-i-nizhnist/ появились 1972 р. в Лондоні.”

З передмови Юрія Клинового* до збірки поезій Богдана Бори “Буремні дні” http://diasporiana.org.ua/poeziya/10665-bora-b-buremni-dni/ , виданої в Лондоні 1982 року.

Щоденник “Свобода” 6 листопада 1997 року повідомив:

В дні 20-го серпня ц.р, відійшов у вічність по довгій недузі в місті Лідс у Великій Британії, колишній хорунжий 1 УД УНА, член Т-ва Українських Літераторів у Великій Британії, св. п. поет Борис Шкандрій — Богдан Бора. ...Похорону довершив 27-го серпня в місті Лідс о. Якуб'як і виголосив обширну прощальну проповідь, а в домі покійного відбулась тризна. Богдан Бора залишив дружину Ольгу, синів — Мирослава, професора славістики у Вінніпеґу, та Олега, економіста, і п'ятеро внуків. Покійний був прикладним патріотом, поетом з Божої ласки, творчість якого високо оцінила літературна критика.
____________
* Юрій Клиновий - один із псевдонімів Юрія Стефаника (1909 - 1985), письменника, журналіста, редактора, сина Василя Стефаника.

ТИ ТВЕРДО СТІЙ

Устань і в темну ніч іди.
Дивися: у крові півсвіту.
По небу їде грім. Гляди:
Порвали коні поводи,
Викрешують огонь з ґраніту.

Чи бачиш? Небо все горить,
А грім дере його на шмати.
Ти чуєш? Світ увесь дрижить,
Розсиплеться на дрізки вмить...
Гляди: нашестя йде прокляте!

Горять огні і їде грім,
Пустивши чвалом коні в небі.
Що він везе в ридвані тім?
Загибель чи спасіння всім?
Гляди: направив вістря в тебе!

Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь ґранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!

Ударив грім, земля дрижить,
Все небо порване на шмати...
Над пропастю життя кричить,
Уп’явши нігті у блакить,
Твоя, сповита димом, Мати.

Поглянь: ятриться в небі шрам,
А чорна ніч — труна розрита.
Стоїть, немов Месія сам,
Відкривши рани всім вітрам,
Твоя вітчизна, градом збита.

Поглянь: стоїть з лицем страшним,
Уся скривавлена й зім’ята,
А з рук, мов з віхтів, в’ється дим,
Забута й Господом самим,
Найбільша мучениця — Мати.

І знову грім, мов пекла злість,
Об землю б’ється твердо, лунко.
Крізь чорне руб’я* світить кість.
Ось вітер клапті слів доніс...
Чи чуєш?
- Визволу! Рятунку!

Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь ґранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!

1. 10. 45
_________
* Лахміття

ЗНАЙДЕТЬСЯ ІНШИЙ

Знайдеться інший. Ждати не будеш.
Косу розчешуть дружки.
Може згадками в юність заблудиш
І потривожиш думки.

Підеш до шлюбу. Скрипки заграють,
Сумно зітхне контрабас.
Може клярнети журно згадають
Юність бентежну і нас.

Гості зап’ють і благ побажають, -
Точно як звичай вказав.
Може, бояри ще заспівають:
“Інший любив, та не взяв”...

24. 1. 46

У КЛУНІ

Під жовтим листям мирно спить село,
Летять під зорі співи парубочі,
А в клуні сіно, папороть, тепло,
Солодка млость і пестощі дівочі.

Цілунки криють трепетні слова,
З-під рук спливає гнучкість тополина,
З причілка вітер дошку відрива,
І місяць вперто дивиться з-над клена.

Зі стріх ритмічно капає вода,
Неначе ніч відлічує хвилини,
І спрагло юнь до лона припада,
Коли сопрано півняче долине.

Востаннє п’єш дівочу млость, тепло,
Солодкі пахощі гнучкого тіла
І йдеш додому... Кашляє село.

Сніжинка перша з неба пролетіла.

РОЗЛУКА
Сліди поросли. Спорохнявіли верби,
Постарівся сад,
Ще липи шумлять коло греблі
На знаний нам лад.

Здичавілі трави гуляють під тином,
В городі лопух.
Я знаю: там пахне тепер лиш полином
Широко, вокруг...

Ще, може, в долині над бродом зеленим
Вистукує млин:
“Все йде, все минає...”, а згорблені клени
Співають за ним.

“Все йде, все минає...” Так сталось на яві.
Він правду співав.
Весна віддзвеніла і дні кучеряві,
Лиш спомин оставсь.

Постарівся сад. Спорохнявіли верби.
Сліди поросли...
На захід мандрую. Тебе через дебри
На Схід повели.

Січень 1946

МОЯ ДОБА
Моя доба така велика,
Моя доба така страшна,
Мов ніч розгнуздана і дика,
То знов як райдуга ясна.

Моя доба...
Моя ж вітчизна
Мов тепла матері рука,
То знов як львиця люта, грізна,
Як гострий ніж Залізняка.

Моя доба...
Моя вітчизна
Мов Богоматір під хрестом,
То знов як буря ненависна,
Як присуд Правди над Гріхом.

Моя доба така прекрасна,
Моя доба така страшна,
Мов райдуга над світом ясна,
То знов як в погребі труна.

МОЖЕ 

Може, висохнуть роси на травах
І мокреча у синяві віч?
Може, збудиться завтра в загравах
Розпанахана пострілом ніч?

Може, в північ тривожну і мужню
Задзвенить під залазом земля?
Може, силу відчуєш потужну
І проснешся, вітчизно моя?

Може, вкрита ганьбою покори,
Отрясешся від рабських проказ
І ошкірену пащу потвори
Посічеш градобоєм ще раз?

Може, в гулі бунтарської ночі
Заспіваєш і ти ще пісень
І по трупі яги-поторочі
Переступиш у соняшний день?

Може, знов залопоче у хмарах
Синьожовтий омріяну річ?
Може, висохнуть роси на травах
І мокреча у синяві віч?

9.11.45

МИ МОЛОДІ 

Ми молоді, ще молоді,
Налиті вщерть піснями.
В зіницях наших цвіт надій,
Хоч згарища за нами.

Ми молоді, гей молоді,
Ще повні віри груди.
Хоч пролягли шляхи тверді,
Майбутнє нашим буде!

Ми молоді, ще молоді,
Снага кипить у венах.
Серця - тугі, мов жолуді.
Волошки на знаменах.

Ми молоді! Нам ще рости
Під хмари вільні й бутні.
Нам прокладати ще мости
З минулого в майбутнє.

Ми молоді, гей молоді,
Ошпарені вітрами.
В серцях - любов. Весна - в ході.
А правда - поруч з нами.

Ріміні, 6.9.46

ЗА ШАТРАМИ 

Сьогодні я ходив за шатра
У поле, де шумить життя,
Де сонце, мов жарка піястра,
Проміння сипле на жита.

За шатрами горів і мріяв,
Вертався у минуле знов,
Та звідти тільки вихор віяв
І холодом мене колов.

В житті я не зазнав осоння.
Я в тіні хмари виростав,
Ще в юності край підвіконня
Сибірський вітер псом скавчав.

Ношу ще змалку в серці терня,
Що душу жалем пропекло.
Ще у колисці ненажерна
Клювала гарпія чоло.

В минулім, мов у царстві мряки,
Шукав я щастя й не знайшов.
На всіх стежках червоні маки,
Надії скошені і кров.

Пітьма. Сваволя. Беззаконня.
В колисці я дорослим став,
Бо ворон крякав з підвіконня,
Сибірський вітер псом скавчав.

Скавчав і ще скавчить. Аж жарко.
А довкруги життя шумить!
Та не мені медунки чарку
Вином наповнює блакить.

Я й нині в гості долю кличу
Привітним помахом руки,
А в небі журавлі курличуть,

Пливуть за обрії роки...

Ріміні, 31.3.46

Я НЕ ЗАБУВ 
Минула молодість у боротьбі,
Затоптана ногами полчищ,
Та вірний я й тепер своїй клятьбі,
А ти - як хочеш...
Я не забув. На жовтих стернях літ
Твій образ в пам`яті не стерся.
Згадки про тебе, наче горицвіт,
Тулю до серця.
Клятьбі я вірний. Прагну давніх слів
І чарів, і твоїх урочищ,
Бо я й тепер живу казками снів.
А ти - як хочеш...
Бо я й тепер, заслуханий в ходу
І в музику гнучкого стану,
Стрічаю мріями тебе в саду,
Як рань весняну.
Молюсь до тебе ще й тепер здаля,
Вітаю привид твій охоче,
Хоч путь до тебе терням заросла.
А ти - як хочеш...
26.7.45

УКРАЇНСЬКА ОСІНЬ

Там тепер атласом небо голубіє,
Спіють помідори, пахнуть медом дні,
Біле павутиння на стерні леліє,
Клекотять лелеки в сизій далині.
Яблука рум`яні мерехтять на сонці,
Наче зоряниці в синяві м`якій...
Шкандибає літо в золотій сорочці
І ногами топче палахкий пирій.
Соняшники низько голови схилили,
Впали під калину самоцвіти в риз,
У саду схилились жовті дивосхили,
Мовчки догоряє під вікном нарциз.
Ще бринить струною бджілка медоносна,
Ще ласкаво сонце гріє - не пече...
Розкладає туга перед мною кросна
І у згадці осінь українську тче.