* * *
І кам’яніло майбуття,
Проте надходила потреба -
Ставали деревом життя
Міцний хребет, пружисті ребра.
Крізь біль катованих століть,
Крізь жах, що брилою тяжить,
Крізь мудро виплетену сіть,
Замком замикану замкнутість -
Я пробивався доброхіть,
Аби по світу роззирнутись.
Я душу врятував свою
З обвугленого кураю,
З бридоти, з брухту, з хмар бензину.
Я збурив часу течію,
Напнувши зоряну шлею.
Жагу з долонь жадібних п’ю.
Живу. Ім’я моє — людина.
1978
Поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист, член Історичного клубу Холодний Яр, він відійшов у вічність п’ять років тому, 9 травня 2014-го.
...
З цього боку і з того – лиш ми,
І крута заварилася каша.
Бо зійшлись на цім боці грудьми
Правда наша – і правда не наша.
Живота не жаліли свого
І до ворога жалю не мали.
І лунала команда "вогонь!"
І зростали з мерців п’єдестали.
Пригадаєм коли-не-коли
Цю баталію славно-плюгаву;
Скоропадщину перемогли.
Поховали гетьманську державу.
А ніхто й не подумав: це крах!
Несвідомий народ – невідомий.
На братерських, на рідних кістках
Щонайкращі зростають хороми.
* * * * * *
"Він був добрий".
Слово прощання від Наталі Околітенко
https://dt.ua/personalities/vin-buv-dobriy-_.html
Леонід Череватенко
ДУМСЬКА ПЛОЩА. 33-Й РІК
Хоч не пускали, хоч забороняли,
Сповзалась недобита куркульня,
Вважайте, з усієї України
До міст великих, де, який не є,
Хліб по картках постійно відпускали.
Я вранці проминала Думську площу,
До школи поспішаючи, й щодня
Селян голодних тихих примічала,
Ступала, не підводячи очей,
Боялась з ними поглядом зустрітись.
Таки не втрималась: сивобородий дід,
З «Землі» Довженка дід, що помирав
Під яблунею серед яблук, грушок,
Порічок, маків, аґрусу, мaрельок,
Звичайно, соняхів – весь білий, аж прозорий,
На білому рядні, в сорочці білій...
А цей сидів, надійно притулившись
До стовбура. До мене дві долоні,
Долоні, міцно стулені, до мене
Він простягає, мовлячи: «Дитино,
Дай щось поїсти – в животі пече!»
«Та що ж я дам, дідусю, як сама
Не маю другий день крихтини в роті?
Дідусю, вибачайте...» – «Ой, дитино,
Чи знаєш ти, що серце відчуває,
Коли береш у ці от дві долоні
Пшениці пригорщу, змолоченої щойно,
А ця пшениця – аж гаряча?..»
Десь добула йому черству скоринку,
Наступного принéсла ранку. Втім,
На Думській площі діда не було.
Нікого не було. Кудись завéзли.
* * * * * *
Одне з інтерв'ю, що його записав зі cв. п. Леонідом Череватенком на Радіо Свобода пан Тарас Марусик:
Тарас Марусик
95-ліття з дня народження Олега Ольжича пройшло повз увагу органів державної влади. І це вже не дивує. Може його спадщина вже не така актуальна, щодо концепції культурної політики? Усе ж таки нинішні умови дещо інші, виклики зовсім інші, в умовах заблокованого українського культурного, інформаційного і мовного простору може потрібні інші відповіді?
Леонід Череватенко
На кожну ситуацію треба знаходити адекватні відповіді і тут ви маєте рацію, але викидати за облавок спадщину, зокрема, теоретичну, Ольжича я б не став. Там дуже багато такого, яке, на превеликий жаль, і досі залишається актуальним, починаючи з найголовнішого, того, що ви сказали.
Ось ми маємо, принаймні, номінально Україну як державу, але вона не є зовсім українською. Завдання наситити її, наповнити цю країну саме українським змістом. Воно залишається першорядним. І таке завдання стояло і перед Ольжичем. В цьому плані багато з того, що він тоді говорив, що він писав, що він, очевидно, проповідував своїм однодумцям, воно на порі.
Тарас Марусик
Що на Вашу думку актуальне, що на порі?
Леонід Череватенко
Перш ніж давати якісь настанови, чи виголошувати якісь приписи, він, все таки, дуже уважно вивчив культурну ситуацію в трьох найбільших і тоталітарних, на той час, державах Європи. Це в Італії, Німеччині і Радянському Союзі, зокрема, в радянській Україні.
Висновки, яких він дійшов вражають. Цей струс політичний почався з півдня, тобто з Італії, я кажу про фашистський рух. Але от що він спостеріг. Він сказав, що «як не дивно, а нічого адекватного у сфері мистецтва в Італії не з’явилося».
Тарас Марусик
Мається на увазі, в часи фашизму?
Леонід Череватенко
Так, в часи фашизму. Він називає причину. Він говорить, що біда полягала у тому, що ідеї фашизму дуже легко опанували свідомість італійського суспільства. Тобто, вони нічого не переборювали, а вони просто це як гасло виголосили і суспільство це прийняло. В той же час, як саме боротьба змусила б це фашистське мистецтво досягти і певного пафосного рівня, і певного мистецького рівня. Цього не відбулося.
До речі, ми знаємо, що розквіт італійського мистецтва - і літератури, і кінематографу - відбувся саме після повалення фашизму. І суспільство виявилося до цього готовим, бо вже у 1945 рік з’явився фільм «Рим відкрите місто» Россіліні. Правда, цікаво?
Я думаю, що воно має відношення і до України теж. Ми дуже пишаємося тим, що нам оця незалежність далася без боротьби, далася без кровопролиття, далася без жертв. Воно не так. Жертви були - перед тим, і величезні жертви, мільйонові жертви. Але саме те, що оце покоління воно не пройшло через героїчний період опанування суспільною свідомістю, воно позначилося, безперечно, і на його духовності.
Тарас Марусик
Цікаве спостереження. Я хотів би повернутися до бачення Ольжичем культурної політики. Як він ставився до культурної політики, яку проводили тоді в радянській Україні коли він жив?
Леонід Череватенко
Він дуже тверезо оцінював як здобутки, так і вади цієї культурної політики. Насамперед, безперечно, його вразила масовість культурних обсягів радянської України. Він наводить цифри і ці цифри, безумовно, приголомшують. Скажімо, у 1932 році в Україні надруковано тільки назв 10 тисяч українських книг, підручників - 35 мільйонів було надруковано. Це сотні вищих учбових закладів, 22 тисячі шкіл. Ніколи Україна не мала такого рівня культури, яке б пішло у маси.
Але от тут приховується і певна небезпека Зокрема, для Радянського Союзу і радянської України. Він пише: «Всі ці зусилля, все таки, не приносять бажаних наслідків.» По-перше, є реакція на оці заходи з боку більшовицького уряду. Ясна річ, що українське суспільство не могло адекватно відреагувати. Елементи спротиву були й були надто виразні і все це закінчилося, як знаєте, розстріляним «Відродженням».
Але він копає глибше. Він пише: «При всій плановості й ґрунтовності культурна політика більшовизму не може дати бажаних наслідків. І причиною цього є, попри безплідність матеріалістичної філософії, засадничо хибне ставлення застосовувати в ділянці мистецтва і наукової творчості адміністративно бюрократичні способи керування та різного роду поліційні санкції. Культурна творчість, яка потребує могутнього внутрішнього відчуття правди та справжнього пафосу тратить свої джерела, коли туди вривається брутальна рука унтера Прішибєєва». Ось вам відповідь на те, а що сталося з цією культурою в радянській Україні?
Тому він говорить, що якщо ми з’явимося зі своїми гаслами і своїми засадничими положеннями у радянській Україні, то вони дуже швидко можуть стати популярними і, навіть, визначальними для населення вже підрадянської України.
Тарас Марусик
Пане Леоніде, а що було самою серцевиною концепції розвитку культури для України Ольжича? Що він вважав головним?
Леонід Череватенко
У нього не було оцих плачів Єремії і плачів на ріках Вавілонських. Він уникав уживати, скажімо, такі визначення як «колоніальне» становища України. Навпаки, він увесь час наголошував на тяглості української культури, на те, що ми дуже древній народ серед інших народів Європи, що українська цивілізація сягає глибин тисячолітніх. І таким чином, от як ми втрималися при всьому тому, що сюди приходили кочові народи, що на нас засягали сусіди із Заходу?
Він каже, що нас врятував міф землі. Тобто, цей міф землі він став, фактично, визначальним для українського народу і кожного українця. Те що ми зачепилися за цю надзвичайно родючу землю, надзвичайно благодатне осоння, воно нас врятувало і далі воно нас врятує.
Тарас Марусик
Я хотів би продовжити цю тему - міф землі. Чи можна сказати, що цей міф землі у викладі Ольжича, до певної міри мав у собі якісь анти-західні елементи? Чи був Ольжич анти-західним у своїх поглядах?
Леонід Череватенко
Я б уникав таких означень - чи він був антизахідником, чи він був московцем, коли він вивчав російську культуру. Ні, він намагався у кожній культурі знайти щось корисне й важливе і перейняти це, і збагатити українську культуру.
У листі до батька він, який ровером об’їхав всю Європу, раптом пише: «Ти знаєш, чим більше я знайомлюся з чужинцями, зокрема, з американцями, із сербами, німцями, тим більше я шаную українців». Якщо де і була інтелігенція, то вона все таки була у дореволюційній Росії, яка вистояла під цим тиском царизму. Будь ласка, таке визначення.
Тарас Марусик
Це хто сказав?
Леонід Череватенко
Це Ольжич пише своєму батькові. І він каже, що «я гордий з того, що я українець, бо українець скрізь, де б він не опинився – за океаном, чи тут у Європі, він доводить, що він, все таки не пасе задніх, а навпаки, він може бути у перших лавах.
А щодо ідеологічного спротиву, то безперечно, тут він давав звіт, у якому становищі опинилася Україна. Він вважав її передовим загоном європейської цивілізації супроти московського більшовизму. Він сказав, що це, фактично, є історичним призначенням України, яка як бастіон, весь час під вогнем більшовицької, імперської російської ідеології. Якщо вона вистоїть, а у тому що вона вистоїть він не сумнівався, то вона дасть Європі новий стиль життя і нові засади цього загальноєвропейського життя.
Він твердив, що провідною ідеєю українського народу є безоглядна цінність героїчного наповнення, тобто призначення людини й українського суспільства. Якщо переносити все це у сферу мистецтва, він казав абсолютно точно: «Сьогодні Гомер більш потрібний, ніж Золя, Пісня про Нібелунгів більше, ніж Рільке, а «Слово о полку Ігоревім» більше, ніж «Наталка Полтавка», бо це духовність молодих, здобувчих легендарних епох. А він гадав, що Україна стоїть на порозі відновлення своєї державності.
Тарас Марусик
Це був письменник Леонід Череватенко, лауреат Шевченківської премії 2002-го року за документальний фільм про Олега Ольжича.
Ось цей фільм: https://www.youtube.com/watch?v=CpQsd0BgeE0
