Так неквапно, що встиг я тебе сотворити...

Ігор Римарук

* * *
Так неквапно, що встиг я тебе сотворити,
поміж гніздами світло текло. «Відпущу
в білий світ»,— я подумав. Та лиш до воріт ти
підійшла — і вкололась об гілку дощу,

відсахнулась,— а дощ розростався корінням
блискавиць, попід вікнами все крокував,
витирав кольори на фіранках і ринвам
розпанахував шви, як тісним рукавам.

І — врізнобіч стежки! Сад у яблуках — дибки!.
Всі твої заклинання не варті гроша:
ти — сотворена щойно, звіряточко дике,
ще й не плоть, а обвита в сорочку душа,

ти — тонесенька свічко в моєму сирітстві,
прошу: дбай, щоби твій пломінець не зачах,—
чи ж тобі зупинити скажену сирицю,
що навідліг шмагає цей сад по очах?!

Хай усе вгомониться — і з білого світу
повернися до саду, в свічадах кори
засвітись поміж гніздами тихо, обвита,
як у слово, в сорочку... Й мене сотвори.