Тарас Прохасько
ОМЕРТА
Ця країна нагадує бесаги.
Бесаги якогось вічного блукальця, втікача, мандрованого, який все своє носить зі собою, а по дорозі визбирує ще й те, що трапиться, вкидаючи у ті ж бесаги.
Там є все. Трохи їжі, інструменти, теплі шмати, знайдений непотріб, який колись міг би пригодитися, якби трапилася нагода, аби щось могло пригодитися, вирвані сторінки випадкових книжок, якась подоба пістоля-самопалу, родинні реліквії і образки різних святих, щось на продаж, недоторканий запас тютюну і сухарів на випадок цюпи, кілька золотих монет і банкноти різних держав, котрі вже вийшли з обігу.
Багато всякого різного. Бесаги переобтяжені. Те, що легко взялося на плече, виявилося надто важким, коли дорога довга і нерівна. Але полегшити ношу годі, шкода хоч щось викинути.
Раз за разом бесаги доводиться перекидати з плеча на плече або перевішувати на тому самому плечі то перед назад, то зад наперед.
Наповнена важким, тканина не гризе у плечі, але тягар постійно переважує у якийсь бік. Від швидкої ходи бесаги ритмічно гицкають, б’ються об спину і живіт, збивають дихання. Поскидані у бесаги речі натовкають гострими кутами синці між ребрами.
То, що всередині, також товчеться. Сирватка з грудки сиру розмиває чорнило на пожовклих документах. Щось розбилося, і з нього розтеклося. Запахи перемішалися.
Кукурудзянку доведеться струшувати з фасолі. До того ж дощі, які не стримує тканина, колючі гілки, які зачіпаються і деруть намоклу тканину.
Щось висипається, а залатати нема чим, нема коли, нема чого.
У бесагах є багато всього. Але знайти те, що потрібно якраз тепер, неможливо. Можна запхати руку і намагатися намацати. Можна витягнути те, що потрапило у руку. Врешті виявиться, що без чогось такого можна обійтися.
А якщо справді припече, то треба висипати все. Саме так знаходиться необхідне. Тим часом інше – воно завжди викликає здивування, ніколи не пам’ятав, що є щось таке цікаве – поскидати назад до торби.
Бо у бесагах нема ніяких поличок, шуфлядок і переділок, щоби вдалося своє добро якось розсортувати. Та й нащо, якщо ті бесаги або заберуть розбійники, або вони зотліють поруч з тобою десь під снігом чи на дні провалля, і хтось впізнає твої білі кості якраз за вцілілим фрагментом витканого узору.
Ця країна подібна на бесаги ще й тому, що слова "бесаги" не знає більшість людей у країні, яка на бесаги подібна.
Українсько-українські словники, якби так хтось до них вдався, доводять пошук значень до того рівня абсурду, який є у цій країні правдою.
"Бесаги, – каже перший, – це подвійна торба". Торбу також не всі зрозуміють. Тому "торба, – пояснює інший, – безвихідне становище (перше значення) або цілковита наркотична залежність".
А ще й подвійна торба.
Ця країна так само подібна на яблуко, повішене на нитку, яке потрібно вкусити без допомоги рук. І на грушку, під якою лежиш на траві, чекаючи, заки вона сама впаде до рота. І на все інше, навіть на васерваґу.
Шкода лишень, що вона сама не є чимось таким, на що подібна хоча би грушка.
Люблю Архипенка. Він побачив суть своєї країни, яку зумів показати у скульптурі.
По-перше, правдивою формою є не постаті, не фіґури, не посудина, а той простір, який між ними. Форма простору між є значнішою. Те, що здається відкритою порожниною, наскрізним отвором, перетворюється завдяки обмеженості сусідніх непритиснених форм, у незалежну визначальну форму. Навіть у доторку тіл щось третє, спільне, народжується не через опуклості, а через увігнутість.
По-друге, скульптура може бути поліхромною. Тобто розмальованою.
Ця країна подібна на те, що висипали з бесагів, коли шукали чогось потрібного. Все, що є у ній, – висипане, а не викладене. Велику мішанину переповненого мішка просто висипали на купу. Тому вона виглядає так невпорядковано.
Тому вона така мальовнича. Діти порозкидали забавки.
Хати, міста, заводи, греблі, паркани, колії, кіоски, будки, вагончики, колючі дроти, лінії електропередач, бурові вежі і вежі підтримки мобільного зв’язку – все ніби звідкись впало і стоїть там, де стоїть, тільки тому, що там упало.
Тут дуже багато розсипаних дерев і кущів. Добрий клімат, і дерева ростуть самі і всюди.
Їх не треба пильнувати, від них нічого не потрібно, вони роблять красу, але – якщо вийде якось на інакше, то їх безжально зріжеться, зрубається або спалиться.
Купки і ряди дерев – цілком наразі невжиткових – які розлазяться, як бур'яни. Окрема ознака – окремі поодинокі дерева.
Їх наносять на топографічні карти, навіть на військові, знаючи, що такі орієнтири протримаються довше, ніж церкви, цвинтарі і господарські будівлі.
Цю країну дуже добре пізнавати, опершись на флористику. Це те, що я знаю, але флористичні методи виявляються підставовими. Випадкові дерева перестають бути випадковими. Хоча би тому, що їхню хаотичність ніяк не можна пояснити.
Якщо хочеш щось знати, то дізнавайся про те, як є. Питання, чому так є, чому є так, відразу все вбиває. Нічого більше не дізнаєшся. Є, бо є. Так мусить бути.
Україна рослинна.
Недаремно кажуть – на зеленій Україні. Україна – це частина ботаніки. Рослинна стратегія найкраще відповідає нашій тихій експансії. Рослинне виживання – запорука нашого існування.
Ми дуже нагадуємо гірську луку. Ми на ній квіти. Ми усі разом на якійсь луці.
Але ми – це кількадесят зовсім різних видів, яким тут затишно. І мільйони окремих квіток і зел різних видів, які тут можуть бути. Через розмаїтість неможливо говорити про якусь єдність, ми не кавова плантація. Але ми тут, ми на цій полонині.
У нас досі найбільше довіряють власному досвідові. Більшого від цього нема. Від власного досвіду залежить ставлення до своєї країни. У цьому сенсі ми неймовірні індивідуалісти.
Спільного виробленого переживання ще замало, щоби переважити те, що я собі знаю. Як квітки, до яких прилітають їхні джмелі. Але у нас ніхто не може бути вільним від свого краю, від своєї країни.
Кожен мусить багато разів сказати "так" або так само багато разів – "ні". Або так, ні і так. Коли я хочу себе помучити, то починаю думати про своє українство і про свою Україну.
У кожному разі потрібно визначитися самому, бо країна не дає жодних настанов.
Її нема там, де вона є. Вона найбільше є власне там, де її нема. Шукай свої ключі, бо вона ні до чого не зобов’язує, але тримає кожного, хто подумає хоч би щось.
І тоді – торба. Зрозуміло, що щось незрозуміле тримає.
Але незрозуміло – що приваблює інших. Чого тут шукають, чого сподіваються, вона ж – як прокляті бесаги. Краще не брати на плечі, бо заморишся нести, а віддати вже не буде кому.
Ця земля така гарна, що її хочеться мати. Тим більше, що лежить при дорозі, тим більше, що ніхто аж так не противиться. Бери, май, май більше.
А тоді вона висипається, своєю великою дірою перетворює найвеличніші завоювання на марний подвиг, на купи і ряди неужиткових дерев, які розростаються, як бур’яни.
Тут ніяк не прижилося те садівництво і городництво, та паркова культура, яка робить Європу Європою. Бо Європа – це передовсім безмір закладених зусиль у цілком непотрібні речі, травники, парки, утеплені на зиму деревця, всілякі ретельні і регулярні обрізання, безмір людей і часу, щоби всі рослини виглядали так, як треба.
У нас на таке сил не тратять. Ліс сам росте. Велика мудрість, яку, на жаль, неможливо застосувати до пшениці, а тим більше до картоплі, з якою так багато мороки.
Натомість нашу повагу викликають різні щеплення. Сортові щепи на дичку, кілька сортів на одному дереві і так далі.
Флористика мала би приводити до побожності.
Якщо Бог сотворив і цикорій, і подорожник, і ще триста окремих рослин, які живуть на цій полонині, то Він знав, що робив, і так чомусь треба, так мусить бути.
Натомість українська сутність ніколи не була однозначно побожною. Через це – всі ці вагання, ця невпевненість у оправданості свого існування. Постійно потрібно якихось арґументів, що ми не гірші, що у нас багато чого навіть найкраще у світі.
Так, ніби ми не знаємо, що є і порічки, і ожини (у нас – десять самостійних підвидів), і ніщо не заперечує інше, але ніщо не виглядає і не смакує так само.
Гордість аґресту не в тому, що аґрест найкращий, і не в тому, що він найбільше вистраждав, а в тому, що нічим іншим, крім аґресту, він не є і бути не може.
Така проста річ не укладається в те, що можна назвати українським пошуком самоідентифікації. І це мене дратує найбільше. Як вияв цілковитої неграмотності. Пощо шукати оправдання свого існування, якщо ти вже є.
Надто просто, занадто побожно, дуже прозоро. У нас прозорості не люблять – вона здається підозрілою і небезпечною.
Краще плисти ближче до намулу – у темній воді не так все видно.
Ми не любимо показуватися наскрізь, існує якась вроджена нехіть до очевидного. Наш край найгарніший тоді, коли освітлення мінімальне. Якісь світанки, сутінки, тумани, хурделиці, нічні лямпи і феєрверки.
Краще дивитися на світ і на себе крізь умбри, тоді не так виразно видно усі недоладні, недбало зроблені деталі. Навіть зруби при місячному світлі виглядають джунґлями.
Все життя тут – як зарослий зруб.
Природне лісовідновлення, клімат сприяє. Після того, як вирубано старий ліс, минає кілька років, і на порожньому місці виростають інші деревця. Нічого не треба робити, що було, те пішло, тепер так, а через десятиліття буде новий порядний ліс.
Життя на зрубі – всюди і скрізь. Ніщо не триває і не плекається. Кожних кількадесят років те, що доростає, іде під сокиру. Це стосується всього: від дерев’яної архітектури і літератури – до інтер’єрів барів.
Головне – обдурити смерть, принаймні більшість наших казок, власне, про щось таке. Якщо не смерть, то дідька, пана, державу, ще якусь нечисту силу.
Україна так і не змогла стати християнською, не здолала свого поганства.
Поганські культи, які селилися серед безладно розкиданих дерев на межі лісів і степу, нікуди не зникли.
Доволі легко прийняте хрещення, прийняте доволі пізно, було першим серйозним виявом українського характеру – ми не особливо противилися, але християнська форма не порушила поганського змісту.
Двовір’я – мирне співіснування християнської форми з поганською суттю – стало основою нашої сутності. Двовір’я – це найголовніше.
Навіть не ключ, а злодійська відмичка, якою вдасться відкрити будь-який замок. Воно є тим, що вирізняє нас від інших народів.
Воно є причиною і поясненням усіх особливостей національного характеру і головною рисою неподібності українського вияву будь-яких універсальних феноменів на самих себе.
Прийнявши християнство, як щось накинуте, як обов’язок, українці адаптували його до свого знання про світ.
Вийшло так, що християнство втопилося у правдивих віруваннях, яких ми буцімто зреклися.
Ми натомість, щиро вихваляючи одне і міцно тримаючись зовсім іншого, отримали ту двоїстість, яка є визначальною у кожному українцеві, не кажучи вже про ті моменти, коли йдеться про певну сукупність.
Двовір’я у певний момент зробило нас усіх шизофреніками, і вирватися з цієї шизофренії не вдається жодному з нас.
Кожен день християнського календаря наповнений додатковим значенням, яке є насправді значним.
Важливими є всілякі прикмети і поганські обряди, які пов’язані з кожним християнським святом і живуть під його прикриттям, і власне такі речі називаються давніми національними традиціями і твердинею духовності.
Двовір’я послушно послуговується християнським календарем, воно навіть вимагає дотримання усіх обрядових формальностей.
Божі заповіді прийнято поважати як декларацію про наміри, однак керівництвом до щоденної дії є цілком інший кодекс.
Тут цінуються вчинки і зусилля, які не стосуються праці над собою. Краще метушитися, про щось домовлятися, просити, натякати, щось випрошувати, вимагати, чогось дочікуватися, ніж зробити хоч щось із самим собою.
Двовір’я дуже дитинне, воно заводить у крайнощі.
Або ти – невинний вияв добра, проти якого змовився світ, який до того ж вимагає, щоби ти був чемним, або ж – так, негідник, збірка усіх гріхів, але мусиш таким бути у цьому світі, і нічого поправити вже неможливо, залишається йти гідно і страшно до самого кінця.
Безвідповідальність, вибудована на вірі у те, що у будь-якому випадку з якоюсь із супротивних сторін удасться домовитися.
Комусь та й вгодиш. А той уже прикриє тебе на найвищому рівні.
Початки нашого характеру безпосередньо пов’язані з нашим місцем, з тим лагідним наскрізним отвором, у якому так добре, що навіть не виникає жодних додаткових невдоволень і бажань.
Наш первинний ареал розташувався у місцевості, яка сприяє утвердженню рослинного розуміння світу.
Бездоганно знайдена чи дарована екологічна ніша, в якій все є, все росте, доволі простору і води, сонячного освітлення і милих окові ландшафтів, зимові морози тільки тонізують, бо все одно ясно, гарно, а у домі багато дров, бо лісу довгий час не ставало менше.
Нічого іншого не треба.
Відсутність справжніх прагнень унеможливлює стратегію, ставлячи тактику на перше місце у єрархії мудрості.
Власне, ті прадавні часи запам’яталися як справжня потреба – спокій, зелень, осмислена праця з рослинами і тваринами заради достатку їжі, яка – як настоянка – насичена працею, безпекою, впевненістю, вірою, порядністю, радістю, веселощами і сенсом.
Пам’ять про ті нереальні часи постійно залишається загальною дитячою казкою, фрагменти якої намагаємося хоч частково, хоч іноді відтворити у кожному персональному образі рідного краю. Але спільна архаїчна пам’ять нищить можливість спільноти, бо плекає надію на самодостатність. Але не християнську, а поганську.
Позбавлену стратегії, але переповнену особливою домовленістю, яка тримається на єдиному правилі – у будь-який момент правила можуть бути зміненими без попередження.
Коли виявилося, що наше місце надто привабливе, що заки ми нічого більше не хотіли, воно вабило багатьох інших, котрі не вважали за потрібне на нас зважати, ми почали відбиватися. Відбиватися заради втраченої ідилії. Простір між опуклостями не перестав бути менше вигнутим. Тактика не переросла у стратегію.
Постійна оборона не породжує власних бажань, які б виходили за межі бажання спокою. Єдине правило долі далі залишається єдиним.
2013
Друга частина есею "Омерта" https://zbruc.eu/node/14491
Знимка з фб-сторінки пана Тараса.
