* * *
Це ми сивієм… Тяжко… Як слова
Святих могил – незраджених, нетлінних.
Це ми сивієм. Мов чебрець-трава
Край болю неземного України.
І – стільки в наших душах свіжих ран!
Серця голосять сиво… Як Причинна…
І – з неба хмара лячно визира
Мутними яничарськими очима.
БАЛАДА БОЛЮ
Війна…
Сьогодні, Боже мій, війна!..
Крізь добре серце, кожну добру душу…
На мить
не прихиститися у снах,
На вічність —
не сховатись
У байдужу
Найглибшу вирву, ні,
не відповзти,
Не відкотитись грудкою живою…
Ростуть хрести.
Хрести не обійти,
Не обминути нишком із травою,
Пожухлою в димах і холодах…
Бліді стеблини — як засохлі
жили,
Як прожилки безбарвні
На руках
Старечих,
На ногах, безсилих
Поворохнутись навіть…
Де там — йти…
Куди іти,
Коли рідня — за краєм,
За обрієм найдальшим?..
Ну, за тим,
Ну, звідки завше вороття немає,
На мить немає,
Ну, хоча б одну
Цілющу мить…
Хіба це — забагато?
…Либонь, живі травини
На війну
Пішли раніш.
Хрести
Стоять затято…
Не обминути їх,
Не обмануть!
Оман,
Шахрайських брехонь
Не перелічити!
Невже лиш тільки кров,
Лиш кров
Сама
Ще має право
Правду говорити
Сьогодні!..
Нині!
Безневинна кров
Батьків,
Дітей,
зістарілих од жаху…
Мовчить Дінець.
Йому — не до розмов.
Вже не тече,
а наче сам на плаху
Дінець ступає, —
Мерхнуть береги,
Вода зайвіє.
І — сльоза зайвинна
Вмирає на щоці землі, —
Снаги
Землі бракує.
Рідна і єдина
Земля
Заледве дихає, —
Рубці
Твердіють вперто і стискають люто..
Живі і мертві, Господи, бійці
В окопах — поруч…
Як таке збагнути?!.
Не бачити?
Пробачити?
Втекти?
Втекти і від самого себе навіть
В чужі — далекі чи близькі — світи, —
І скніти — при каплицях —
і злиднявіть?!.
Свята земля — ледь дихає,
Жива,
Лиш зайдам
Видається неживою…
Не гинуть на вустах бійців слова,
Бо кличуть,
Кличуть всіх живих до бою
За рідну землю, —
Іншої нема…
Полин, спориш — як спогади.
Дорога
Вела людей.
Тепер людей — катма.
Стара церковця —
Ледь вціліла, вбога.
У стінах — кулі, кулі, —
Господи, прости,
Як Ти ще можеш, Господи,
прощати…
Пройдисвіти,
Погарбники,
Кати,
Перевертні
Спішать виповідати
Нові гріхи:
Запалюють свічки,
Обачливо прошкують під ікони…
Запроданці,
Манкурти,
Бандюки
Вбивають — нині,
Нині ж — б’ють поклони!..
Невже не бачиш?
Наче б сам не свій…
Невже не чуєш хижої облуди?
Війна — гібридна… чи остання
з війн, —
І це — гібриди, Боже, це — не люди...
Листопад, 2015
Микола Бучко: «Першу «рецензію» я отримав від мами. По спині… Мокрим скрученим рушником…»
http://versii.cv.ua/news/mikola-buchko-pershu-retsenziyu-ya-otrimav-vid-mami-po-spini-mokrim-skruchenim-rushnikom/19970.html
* * *
слово
побігло
кудись
і тільки про нього
і думка
й душа
поранитись
може
упертим сучком
недовіри
байдужим камінням
зневаги
і поглядом темним
намови
воно ж бо
недавно
народжене
мною
Микола Бучко – поет, перекладач, журналіст.
Народився 19 серпня 1948 року в селищі Удич на Вінниччині.
Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Автор 12 поетичних книг, серед них "Іконографія", "Сиві очі мойого міста" (українською та англійською мовами), "При світлі слова", поема-реквієм "Пророк або остання ніч Шевченка", книга поетичних присвят "Замість поеми".
Лауреат кількох республіканських та обласних літературно-мистецьких премій.
Низку його поезій покладено на музику. Пісні на його вірші виконували Софія Ротару, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Назарій Яремчук, Павло Дворський.
Помер у Чернівцях після важкої хвороби вночі проти 2 червня 2017 року.
https://molbuk.ua/chernovtsy_news/129165-naydorozhche-scho-ya-prydbav-ce-druzi-yakym-zapamyatavsya-poet-z-chernivciv-mykola-buchko.html
Мир його душі!
