Ненасить

Леонід Талалай
НЕНАСИТЬ

Дрімала в берегах, світилася ріка,
Яка по обрій світ собою розділила,
І рухався туман, як любляча рука,
Голублячи ввісні жіноче сонне тіло.

І стрілами стирчить під берегом куга,
І гілочку верби твоє схилило плаття.
Проносяться човни — і хвиля набіга
На берег, на пісок, який шипить багаттям.

Ще зблискує роса під тінню на листках,
І подих забива ще прохолодна м'ята,
Стрибають промінці у тебе по руках,
Вичитують з долонь твої майбутні свята.

Та все у забутті — дерева і трава,
Душа у напівсні, важка у тілі втома.
Медова наша річ у спогаді сплива,
Як верби крізь туман на березі на тому.

Бо спека — як пісок, що плавиться вгорі.
І птиці, і джмелі втомилися від лету,
А небо уляглось, сховалось у Дніпрі
І диха в забутті крізь стебла очерету.

Та варто в течію ступити хоч на мить,
В холодну течію, якої не спинити, -
І знову у душі піщана ненасить
До жінки, до життя, до плинучого світу.