«Великий Архиєрей, жертвенний громадянин, щирий патріот, титан нашого невмирущого духа. Людина незвичайної величі, благородного духа і серця, людина не нинішня, що захоплюється дешевими та безвартісними успіхами дня: людина, що пророчим зором гляділа в майбутнє та ставила народові тривкі підвалини, на яких будуть будувати прийдешні покоління».
З промови архієпископа, церковного і громадського діяча Івана Бучка*
З прикрістю приходиться нам ствердити те, що ця велика постать, цього кого до війни в 1939 році, в цілій Західній Україні так популярно називали „Князем нашої Церкви", нині є недостатньо знаною навіть нашому загалові на поселеннях нашої еміґрації.
Зрозуміло, що це не наша вина, а вина недолі, яка судилася українському народові та його святим Церквам. Події жорстокої Другої світової війни, в часі якої Митрополит Андрей Шептицький закінчив своє туземне життя, і масова втеча українського населення перед безпощадним ворогом, є основною причиною недостатнього висвітлення постаті цього справжнього духового велетня, іменем якого напевно ще буде гордитися увесь український нарід навіки.
Авторитетний знавець історії української Церкви та автор поважної історичної праці „Українська Церква між Сходом і Заходом" - д-р Григор Лужницький, у своїй статті „Рід Шептицьких на владичих престолах", надрукованій в календарі „Провидіння" за 1959 рік, каже, що коли переглядаємо історію нашої Церкви, то зауважуємо цікаве явище, - знаменне суперечним ствердженням наших істориків, які твердять те, що українські боярські роди спольщилися і таким чином відіграли сумну ролю в історії України. Якщо йдеться про політичну чи навіть культурну ділянку життя України, це, - безперечно правда, але це твердження не зовсім правдиве, коли стосується до історії нашої Церкви. Автор вказує на ті боярські роди, які дали українській Церкві владик. Рід Винницьких з перемиськоі землі дав трьох владик. Рід Шумлянських дав чотирьох. Рід українсько-білоруський Корсаків дав трьох, але найвидатнішим боярським родом галицької землі є безперечно рід Шептицьких, який дав Українській Церкві не тільки кільканадцятьох архимандритів та ігуменів, але також шістьох владик. (В цьому числі дали двох владик Римо-Католицькій Церкві).
Польські історики й дослідники гербів, - каже автор, — обговорюючи рід Шептицьких, який згідно з переданням мав би походити від римських Септіціїв, зазначують, що Шептицькі, відомі зі своєї суспільної праці від XVII сторіччя, у політичному житті зовсім не беруть участи (К. Нєсєцкі. С. Й. Гербаж Польскі в Ліпску 1845 р. Том X. ст. 425-27.).
І справді, - каже Г. Лужницький, - коли інші роди українського походження, в історії Польщі беруть живу участь, про Шептицьких згадки нема, натомість в історії Церкви Шептицькі займають одно із найвизначніших місць.
Не менш замітне місце займає рід Шептицьких у посвояченні з боярськими, а через них з цісарськими родами Західньої Европи. (Про це д-р І. Шпатківський, „Рід і Герб Шептицьких", Львів 1936 p.). Через родину Косецьких, Липських і Ліневських, Шептицькі є споріднені з польським королівським родом Собєських, а через нього з німецьким королівським родом Вітельсбахів, шкотським Стюартів та французькими князями з Буйону. Через рід Фредрів (мати Слуги Божого Митрополита Кир Андрея, була з дому графиня Фредро) і Красінських, Шептицькі були споріднені з еспанським королівським родом (останній еспанський король Альфонс ХІІІ, старався про звільнення Митрополита Андрея з царського заслання), через нього Шептицькі були споріднені з Габсбурґами — цісарським родом Австрії.
І цей, сміливо можна сказати, один із найвидатніших родів Европи, сини якого могли б займати найбільш величаві світські становища, не тільки, що зрікаються титулів і „скарбів цього світу", але йдуть між нарід і служать йому. На владичих престолах Києва, Львова, Перемишля й Луцька на протязі трьох століть засідало шість Шептицьких.
Та найвидатнішим із Шептицьких - владик, є львівські єпископи й київські митрополити Атанасій і Лев та галицький митрополит із правами патріярха — граф Андрей Шептицький. (Цікаве явище, запримічує Лужницький, що володіння Атанасія і Лева - це упадок Польщі в 1772 p., а галицького Андрея - упадок її в 1939 році).
Кожен із згаданих владик були знавцями і любителями мистецтва, малярства, чи архітектури в цьому змислі, в якому мистецтво наближає до Бога, і всі вони мали глибоку віру, яка за словами Св. Євангелія, може переміщувати гори. Тому всіх Шептицьких владик характеризує широкий розмах і величні пляни та відвага переводити їх в життя. Атанасій дав поштовх до створення нової, освіченої, здисциплінованої й інтеліґентної верстви священичого стану, яка в житті українського народу відіграла величезної ваги ролю.
Митрополит Лев ІІІ, в 1762 році закінчує монументальну будову Св. Юра у Львові, яка повсякчасно пригадуватиме українцям їхню високу культуру втілену в архітектурне мистецтво. І коли попередники Слуги Божого галицького Митрополита Андрея Шептицького, Атанасій і Лев, шляхом освіти, чи політичного освідомлення розбудували українську Церкву й до певної міри мали уточнені шляхи, Митрополит Андрей є неначе завершенням усіх шляхів, усіх ділянок життя, від харитативного починаючи, до мистецтва включно.
Останньому нащадкові роду Шептицьких не була чужа ні одна ділянка життя. Він своєю діяльністю, як справжній Слуга Божий, доказав на протязі свого 45-літнього панування на владичому престолі, що релігія і Церква є найвищим добром людини й народу.
Про діяльність єпископів - Митрополитів, Атанасія і Лева історія Церкви й історія культури України сказали уже слово. Про Митрополита Андрея і апостольська столиця і історія України щойно скаже своє слово. Немає сумніву, - каже Гр. Лужницький, - що прославлення Слуги Божого Митрополита Андрея, буде прославленням не тільки його й не тільки роду Шептицьких, але й цілого українського народу, з крови і кости якого цей великий рід виріс.
Як вже згадано, страшні події хуртовини Другої світової війни на деякий час неначе притемнили відхід від нас цього великого князя нашої Церкви. В огні кривавих подій не було ані часу, ні місця на останню пошану тому, хто так багато заслужив на це, але ми певні того, що ввесь наш нарід в смутку і глибокій пошані був би прощав нашого Великого Митрополита, коли б то був мирний час і коли б наш нарід був господарем своєї землі.
Москва тільки й вичікувала на кінець життя Митрополита Шептицького, хоч існують підозріння, що большевики отруїли його. Так чи сяк, зараз — по смерті Митрополита Шептицького Москва приступила до плянової ліквідації Української Католицької Церкви: виарештувавши усіх владик і велике число духовенства, вона безпощадно захитала основами нашої Церкви. Однак, не зважаючи на жорстоку руїну нашої Церкви, ворогові не вдалося стерти її з лиця землі так, як він це плянував. На це вказує неймовірний ріст нашої Церкви, хоч і на чужині. Тим більше, Москві не вдалося затерти пам'яті про нашого Великого Владику. Успіх ворога був тільки часовий, бо немає в світі сили, яка на стало притемнила б добрі діла і велику постать Митрополита Андрея Шептицького. Найкращим доказом цього є процес беатифікації нашого Митрополита, що його започаткувала апостольська столиця. Є вже багато голосів серед інших народів в підтримці беатифікації Слуги Божого і це безперечно є доказом його величі.
У нашому щоденнику „Америка" з датою 30-го жовтня 1965 року, була надрукована стаття п.н. „Благородний голос про Слугу Божого Митрополита Кир Андрея", в якій редакція передрукувала статтю польського публіциста Тітуса Комарніцького з Лондону. Початково його стаття була надрукована у відомому польському журналі „Культура".
Автор статті між іншим пише: „Я мав велику честь пізнати Митрополита Андрея Шептицького у Ватикані в 1929 році. Я бачив, що Митрополит втішався великою повагою у Ватикані, де я міг ствердити, що наша боротьба з Митрополитом була для нас дуже шкідлива.”
В іншому місці статті Комарніцький пише: „Як виглядає на тлі цієї загальної ситуації постать Митрополита Шептицького? Передусім він був архипастирем повіреного йому стада. Хотів піднести свою Церкву зі стану приниження. Під цим оглядом зробив він дуже багато."
Автор подивляє нашого Митрополита та жалує за тим, що польський уряд не спромігся на людський жест до українців. Комарніцький пише: „Те, що Митрополит був великим святцем і вів дуже твердий спосіб життя (носив постійно волосінницю і спав на простому твердому ложі), це справа майже загально відома". Автор закінчує статтю висловом сердечного вдоволення з приводу розпочатого процесу беатифікації Митрополита та закликає читачів морально піддержувати цю справу.
А тепер киньмо оком на харитативну сторінку цього нашого добродія, що сам жив таким твердим життям. Мабуть, не було одної суспільно-громадської справи, якої він не підтримав би матеріяльно чи морально: скільки сиротинців, шкіл та інших громадських установ існували тільки завдяки його щедрій допомозі. Скільки незаможних українців покінчили студії та набули фахи тільки завдяки його допомозі. Скільки українських мистців були врятувалися від злиднів та могли продовжувати свою професію лиш завдяки допомозі цього Добродія зі Св. Юра, що посідаючи так багато, сам жив життям аскета.
Скільки громадських діячів переслідуваних поляками, знайшли працю в посілостях Митрополита, або за його протекцією. На перерахування тих усіх добродійств потрібні цілі томи статистичних таблиць. Жертвенність Слуги Божого Андрея Шептицького найкраще віддзеркалює ту основну чесноту, що лягла в основу християнської віри - любов до ближнього та допомога потребуючому.
Наш Митрополит по-мужньому виступав в обороні не тільки свого стада. Він виступав в обороні всіх покривджених, Його інтервенції та протести проти нищення поляками Українських Православних Церков на Волині можуть бути лиш взірцем любови до всього українського народу, без огляду на віровизнання.
В часі лихоліть таких як польська пацифікація і т.п., очі українців завсіди були звернені на Святоюрську гору у Львові. В особі цього маєстатичного архипастиря знаходили захист усі, що зверталися до нього.
В „Українському Квартальнику" (який видає УККА англійською мовою) в четвертому числі за 1961 рік, є стаття жидівського журналіста Лєона Гаймана п.н. „Вони спасали жидів". Гайман описав своє інтерв'ю з визначним жидівським ученим - доктором філософії, який живе в Ізраїлі, а колись був рабином в польській армії, в ранзі полковника. Це рабин Кагане, якого Митрополит Шептицький зберіг від загибелі в часі гітлерівської окупації. Зміст цього інтерв'ю направду зворушливий. На закінчення інтерв'ю рабин Кагане сказав: „Я зовсім не перебільшую, якщо тверджу, що Андрей Шептицький був святим. Я є старшиною в летунстві, рабином, доктором філософії і теології. Я знаю, що чесноти, які посідає святий, такі рідкісні, що здається, майже не існують. Однак, граф Шептицький посідав ці чесноти".
На доказ свого твердження рабин Кагане приводить прямо неймовірний приклад скромности, покори і гуманности нашого Владики.
Уже досить давно, в якійсь із українських газет був надрукований спогад з часу німецької окупації, мабуть з 1942 року, коли німці виловлювали жебраків та інших нездібних до праці людей. Німці нищили таких людей. Одного дня, пише автор того спогаду, заїхав вантажний автомобіль біля Св. Юра і серед інших приарештованих хотіли забрати жебрачку, яка довгими роками сиділа біля брами і так утримувалася з милостині добрих людей. Митрополитові дали знати, що німці її забирають. Митрополит післав когось з помічників, щоб покликати до нього тих німців. Німецький підстаршина з цікавістю послухав та увійшов до митрополичої канцелярії. Він з типовою німецькою байдужністю споглянув на сивого старика, якого до канцелярії привезли на візку.
— Чого ви хочете від неї? Запитав Митрополит досконалою німецькою мовою.
— В часі браку харчів та війни нам калік непотрібно! - зухвало відрубав німець.
— Я теж каліка. Заберіть мене також! — сміло відповів Митрополит. Ця смілива відповідь так заскочила та збентежила німця, що він з ніяковістю відійшов, залишаючи жебрачку в спокої.
У Митрополита Шептицького знаходили працю і захист такі політичні діячі, як полковник Андрій Мельник. У нього також знайшла захист безіменна українська жебрачка.
Митрополит Шептицький був великим українським патріотом. Його зусилля завсіди були спрямовані проти всяких загроз нашому народові, а серед них і комуністичної загрози. В нас не бракувало таких, що були збаламучені комуністичною пропаґандою. З якою мудрістю діяв проти цеї небезпеки Митрополит, довідуємося з його Пастирського Послання з 1936 року, зміст якого був надрукований в щоденнику „Америка". Редакція цього щоденника надрукувала текст цього послання як nepecторогу для тих колишніх політичних втікачів, які, захопившись відвідувачами з України, забули межу між правдою і пропаґандою. На вступі цього послання Слуга Божий Кир Андрей писав: „Ту правду треба нам усильніше повторяти вірним і цілій українській суспільности в хвилині, коли комуністи для наложення нашому народові свого ярма обдумали в Москві комедію „Народного фронту", щоб у „радикалах і соціялістах знайти несвідомих помічників у виконанні свого наміру знищити український нарід і стерти його по можности з лиця землі”.
Це глибоке своїм змістом послання вказує як всебічно турбувався наш Великий Митрополит про долю нашого народу. Коли читаєте це послання,то мусите подивляти ґрунтовне знання Митрополита істоти російського комунізму. Як по-віщому передбачав він те, чого багато людей ще й досі не можуть бачити. Як прекрасно характеризував він систему всякої капіталістичної економіки та влучно вказував на чинники жорстокої конкуренції провадженої сильними на те, щоб безжалісно знищити слабшого.
Митрополит Андрей Шептицький також дбав про поліпшення життєвих умовин нашого народу. Він дбав більше чим деякі збаламучені радикальні діячі.
Тижневик „Українські Вісті" з Едмонтону в Канаді, датою 12-го грудня 1963 року число 13, надрукував статтю д-ра Б. Казимира про плян Митрополита Шептицького поселити в Канаді один мільйон українців з Галичини, Волині та Югославії. Цей плян Митрополита вже навіть розробляли французькі отці Студити в роках 1925-28. Плян вже навіть почав переходити в життя, бо в рамах його еміґрувало кільканадцять родин. Та, на жаль, надійшов 1930 рік - великої господарської кризи, яка перекреслила шляхетний плян Митрополита Шептицького, а з другої сторони польський уряд, побоюючись зміцнення українського елементу, почав робити різні перешкоди. Яку користь була б принесла реалізація цього пляну для нас і всього українського народу, легко можна собі уявити.
З наведеного бачимо, що Митрополит Шептицький був не тільки добрим архипастирем. Він був сердечним опікуном, що ціле своє трудолюбиве життя намагався облегшити долю свого народу.
Перед кільканадцять роками в українському кооперативному журналі „Наш Світ" був надрукований спогад одного з українських кооператорів, що описував одну трансакцію „Маслосоюзу", яка вимагала більшої суми грошей, і то в короткому часі. Ця трансакція була пов'язана з першими кроками „Маслосоюзу" у закордонній торгівлі та була децидуючим чинником - чи „Маслосоюз" втримається в цій торгівлі. Якщо ні, то далі буде залежати від різних посередників та клигати у задушливій внутрішній польській торгівлі. І знову, цю пекучу потребу врятував Митрополит Шептицький, навіть з нараженням на риск втратити частину своїх дібр, бо це була дуже поважна сума грошей.
Свою любов до українського народу Митрополит Шептицький задокументував вже від часу своєї молодости. Сьомий лист його з опублікованих дванадцять листів до матері, починається такими словами: „Як нас фатально інформували про українське духовенство, Моя Кохана Мамо, в якому кривому дзеркалі представляли цей прекрасний, богобоязливий і шляхетний народ! Я буваю по священиках, говорю із селянами, мене відвідують інтеліґенти, а коли візьму до рук якусь чужомовну історичну довідку, чи польську пресу, то жах огортає, до якої міри ця насичена брехнею густою хмарою відділює українців від світу. І це не лише в Галичині чи центральній Україні, не лише в Західній Европі, але навіть у центрі християнства, в Римі, де ми, найстарша вітка Східної Церкви, не кажучи, що найчисленніша, є якоюсь неначе доліпкою до всесвітньої Христової Церкви.
Знаю, як зарадити тому. Моя Найдорожча Мамо, знаю: треба жертви, великої жертви, щоб з одного боку цей народ пробудився із довгого невільничого сну, а з другого боку сам пізнав себе, пізнав свою духовість, а тоді пізнають його інші!" (“Світло", вересень - 1985)
Уже від багатьох років вбився мені в пам'ять спогад покійної вже письменниці Катрі Гриневичевої, в якому вона описала нужденні умовини в таборі інтернованих в Талергофі, де на злобні доноси ворогів, опинилося багато тисяч Богу винних наших селян. Люди дуже мучилися в таборі, терпіли голод, холод, та страх перед хворобливими пошестями, від яких згинуло багато наших людей. Було це в 1917 році. Одного дня по таборі рознеслася чутка, що туди прибув Митрополит Шептицький. В цих відвідинах Митрополитові асистували високі військові старшини та якісь цивільні урядовці, які старалися не допустити до того, щоб люди - таборяни товпилися біля Митрополита, бо люди як побачили Митрополита, то з плачем та риданням зустріли його. На велике здивування, Митрополит звернувся до тих австрійських урядовців зі словами: „Прошу залишіть мене самого з моїми людьми".
Серед інтернованих були й такі, що бачили Митрополита перед тим. Вони запримітили, що Митрополит виглядав змарніло, а його голова вже вкривалася сивиною. Люди дослівно ридали, цілуючи його руки зі словами “Батьку наш рідний, спасайте нас!" Вони не здавали собі справи з того, що Митрополит вже сам пережив заслання і, видіставшись на волю, не відпочивав. Треба мати на увазі факт, що російська влада зараз після окупації Галичини в 1914 році, арештувала Митрополита Андрея Шептицького та заслала його в глибину Росії. Там він перебув аж до вибуху революції в 1917 році. Отже сам особисто зазнав голод холод і наругу. В поворотній дорозі зі заслання, він відвідав Київ, де зустрінувся з визначними українськими політичними діячами, і, не гаючи часу через Швецію дістався до Львова, де відразу почав від допомоги своїм людям. В короткому часі після його відвідин Талєргофу, інтернованих почали звільняти.
Цих кілька наведених фрагментів не є відірваними з життя Митрополита Андрея Шептицького, а навпаки, вони є характеристичними його особі та його ділам. Ці фрагменти взяті з маси добрих діл, що творили непереривну лінію довгого та трудолюбивого його життя від тої хвилини, коли він ще зовсім молодим склав обіт служити Богові та свому народові.
Незвичайно цікаво описала момент його обіту рідна мати Слуги Божого, у своєму спогаді, який доводилося мені читати. І хоч, здається, писала з глибоким вирозумінням до християнської філософіі людського життя, однак таки не змогла приховати материнського жалю за сином. „Дим кадила, що рознісся по церкві та стримувані сльози заслонили перед нею милу постать сина". Вона прийняла це як знак, „що тратить його назавсіди".
Очевидно, материнський біль та час, що заховав майбутність, не дозволяли їй бачити цього, що від тої хвилини його перебирала на власність та славу Мати, яка не вмирає. Його забирала Св. Церква і ціла українська нація.
Як відносився Митрополит Андрей Шептицький до наших братів православних? Цю сторінку об'єктивно насвітлив наш визначний учений Володимир Дорошенко у своєму нарисі п.н. „Митрополит Андрей Шептицький на тлі доби". Дорошенко сам православний і присвятив свій нарис пам'яті Митрополита в десятиліття його смерти.
Цитую маленький уривок з нарису Дорошенка: „Митрополит був людиною великої доброти й цією добротою огортав і православних. Очевидно дослідник його життя й діяльности може далеко докладніше розповісти про цю сторінку з його біографії й удокументувати п цілою низкою фактів, але я тут говоритиму тільки про те, чого я сам був свідком. Я ніколи не забуду як по-батьківськи поставився Митрополит у серпні 1914 року до мене і моїх колег із Союзу Визволення України перед нашим виїздом до Відня та благословив нашу працю. Визитівка, яку він дав нам - Донцову, мені і Жукові - врятувала нам життя".
В другому місці Дорошенкового нарису є такі слова: „Бідоласі Вороному Митрополит ніколи не забував, коли поет його відвідував, дискретно вложити в кишеню відповідну суму".
Хоч досі ми не здобулися на належну біографічну працю присвячену постаті Великого Митрополита, однак віримо, що така праця скоріше чи пізніше таки появиться. Відображаючи ці думки про Митрополита, що вже досі розсіяно появилися в нашій пресі та публікаціях, той біографічний твір задокументує те, що основною працею Митрополита було його намагання об'єднати українців католиків і православних.
Про екуменізм світ почув від Вселенського собору Римі щойно недавно, а наш Митрополит невсипущо працював та діяв в цьому напрямку, почавши вже від часу Першої світової війни. Він був ініціятором обміну привітами між українськими католицькими і православними владиками з нагоди врочистих свят — Різдва і Великодня. В часі німецької окупації, він запросив православних до діялогу. Та, на жаль, після того як вони зле зрозуміли його, він з жалем заявив:
“Моє запрошення зрозуміли всі тільки як заклик до цілковитої злуки православних з нами, греко-католиками, і то тільки як прийняття всіма православними нашої унії з апостольським престолом. А можна було говорити про різні способи порозуміння без зливання в одно віроісповідання. Можна було б подумати і про злуку православних віроісповідань і греко-католицького, при якому постало б нове віроісповідання із злучених обох, яке не було б ні давнім православієм, ні давньою греко-католицькою Церквою. Про ці різні можливості ніхто не подумав. Моє запрошення взято згрубіша просто як заклик до унії.”
А тепер зацитуємо кілька речень із згаданої Дорошенкової праці про Слугу Божого Андрея: „Але, розуміється, якесь „душехапство" переманювання поодиноких православних на унію, було в засаді несприятливе для Митрополита. Воно бо перечило його благородній натурі й поглядам".
Читаючи названу працю Дорошенка, перед читачем стає велика постать Митрополита. Вона стає перед вами як справжній духовий велетень, який появляється серед народів раз на століття. Він стає перед нами як визначний архипастир, що аж до самовідречення відданий Богові та порученому йому стадові. Ви бачите його як великого християнського філософа, ученого й гуманіста, в повному розумінні цих слів. Він стає перед вами як великий громадянин і вірний син народу з якого вийшов.
К. Крупський
К. Крупський
У 41-ШУ РІЧНИЦЮ СМЕРТИ ВЕЛИКОГО МИТРОПОЛИТА
Український щоденник “Свобода”5, 6, 7, 8 і 9 листопада 1985
* Ірина Гах. До 150-річчя Митрополита https://zbruc.eu/node/40185
