понеділок, 15 липня 2019 р.

Яр Славутич: довге славне життя


Яр Славутич
НА ПОЛІ БОЮ
Вмирав стрілець. У стиснутій руці
Холола тихо криця кулемета,
А перед ним, по крижаній луці,
Вела на бій запалена ракета.
Гули гармати в голому гаю,
Співали кулі, краючи дорогу,
Навперегін, обвуглені в бою,
Стрічали друзі першу перемогу.
І він радів. У рівному бігу
Думки у землю запускали рала...
А з-під рамен велично парувала
Червона кров на білому снігу.
1944


Ой, що то за дим, від якої пожежі
За вітром валує на київські вежі?
То половці скачуть у люті сліпій,
Вогнем поливають сухий деревій
І мирних людей, налетівши з розгону,
Беруть на аркани й женуть до полону.
І, стан загорнувши, по схилах крутих
Волочать у лози дівчат молодих...
Ой, хто б'є на сполох, шумує на площі?
Чиї короговки вітрами полоще?
То русичі раті збирають зусюд,
Щоб миттю вчинити над зайдами суд.
Метнулись - як тури, як вепри - югнули,
Погнали в долині розгнівані гули, -
І половці хижо втікають за Дін,
І русичі яро женуться вздогін...
Ой, що там у небі заграло клубками?
Хто степ звеселяє лункими вістками?
Хто гучно сурмить у золочений ріг?
То київські вої, відбивши набіг,
Вертаються з бою шляхами ясними.
І пісня, як вітер, витає над ними;
І радий Дніпро між порогів стрімких
Ім славу рокоче на спадах баских.

Григорій Жученко, літературний псевдонім Яр Славутич
* 11 січня 1918 року, хутір Жученки Херсонської губернії — † 4 липня 2011 року, Едмонтон, Канада
…Молодший лейтенант ущент розтрощеної в 41-му в білоруських лісах стрілецької дивізії Червоної Армії; хоробрий сотник підпільної Чернігівської Січі, що прагла стати зав’яззю армії сподіваної української держави; зв’язківець січовиків з київським подпіллям ОУН, з Оленою Телігою і Олегом Ольжичем; чоловік, що втратив дружину Уляну з одноденною донькою, яких живцем спалили есесівці айнзацкоманди; арештант концтаборів; інтернований безхатченко; поет, журналіст, магістр, а згодом – доктор філософії Пенсильванського університету; викладач української мови в Американській військовій школі мов в Монтереї; професор Альбертського університету в Канаді… Григорій Михайлович Жученко все своє довге життя мріяв про те, як, повернувшись додому на Запоріжжя і вклонившись рідним могилам, він, вдихаючи медовий і п’янкий аромат яблуневого квіту, вже нікуди не поспішаючи, тихим яром піде до Дніпра-Славутича, щоб змити назавжди в його прозорій і солодкій воді гіркі невиплакані сльози і пил чужини, що в’ївся намертво в шкіру…


Синів чекають матері,
Ворожать у різдвяні ночі.
Дарено плакатимуть очі -
Сини не прийдуть на зорі!
Старим привидяться в імлі
Обличчя рідні, хрест і шанці.
Насправді - лиш вода у склянці
Та люстро й свічка на столі.
Білорусь, 1942
...У 27-му, наприкінці НЕПу, старий Жученко взяв онука Грицька у пішу подорож до стародавньої козацької Хортиці та до славетних дніпровських порогів, що невдовзі мали піти під воду. А десь через тиждень після повернення до хлібосольного хутора Жученків за­вітав Дмитро Іванович Яворницький. Бажав подивитися на дивом збережений прадавній, ще початку XVII сторіччя, козацький зимівник та зустрітись із давнім приятелем, дідом Грицька, Олександром Михайловичем. Приймали його біля зимівника, якого дід старанно доглядав і в якому вже ніхто не мешкав. У високому, на ґранітному фундаменті, будинку у стилі козацького барокко, критому зеленою бляхою, охайно побіленому, з багатою ліпниною з квітів та грон винограду над вікнами ззовні. Дід побожно, немов перед плащаницею в церкві, ходив коло довгоочікуваного гостя й частував його горілкою. Пили, як і личило нащадкам запорожців, із коновок. Гостеві піднесли здоровенну мідяну, з якої пригощався колись, як запевняла родинна традиція, навіть сам гетьман Мазепа.
Після того як Гриць безпомилково прочитав три сторінки псалтиря по-церковнослов’ян­ському (навчився по волі діда ще на шостому чи сьомому році життя), та й ще свого власного вірша про козацьку давнину, підпилі Яворницький з дідом обережно зняли з товстих балок в просторій клуні мережані сволоки з останніх запорозьких куренів і довго розглядали вирізьблені старовинні дати та слова молитви зі сволока, зронюючи сльози і тримаючи один одного за плечі.
…У енкавеесівському підвалі на вулиці Рози Люксембург— задуха та нестерпний отруйний сморід, котрим наскрізь просякли цвіла цегла стін та брудна солома на земляній підлозі. Людей – мов оселедців у діжці. Можна лише стояти, торкаючись одне одного та дихаючи в чиюсь потилицю. Усі – «вороги народу». Хоча дехто з цих людей ще сам в це не вірить та відмовляється підписувати потрібні слідчому папірці. А провина двадцятирічного Григорія перед владою вже три тижні як доведена. Взяли по доносу «з полічним»: читав та зберігав у своїй кімнаті інститутського гуртожитку на Лепіка заборонені книжки Винниченка та Олеся…
Григорій під арештом не вперше. Забирали ще восени 32-го разом з батьком за невиконання додаткового «плану до двору» та за відмову йти «до комуни». Виплигнув із арештантського потяга на ходу біля Богодухова, за Харковом. Місяць, потерпаючи від голоду, жебракував на залізницях із безпритульними підлітками, «пацанами», пробивався додому.
Бачив, як дорідне зерно, пограбоване владою у таких як його батько і дід, лежало під пильною охороною у буртах, нашвидкуруч прикрите брезентами, і пріло та гнило під дощами. Скрізь: і у Долинській, і у Знам’янці, і на полустанку Висунь, і поблизу станції Кривий Ріг. Зерна було так багато, що не вистачало вагонів, щоб вивезти на північ, у Московщину.
Бачив, як, божевільно блукаючи полями в надії знайти торішній колосок чи качан кукурудзи або викопати мерзлу картоплину, засинали й не прокидалися люди. Як на сморід трупів збиралися вовки, яких раніше не було в степовій Україні. Як залишками вовчого банкету смакували тхори. Як люди, доведені до відчаю, їли людей.
Вже біля рострощеного комунарами дідового хутора гнався за ним високий виснажений чоловік з божевільним поглядом – дядько Довгаль, сусід, що часто бував у хаті Жученків. Впав, не наздогнавши – і сконав. Чого він, єдиний вцілілий з великої родини, хотів від хлопця? Мабуть, того ж, чого і сусідка Векла, колись статечна, працьовита й заможна, від своєї дочки, з котрою Гриць ходив до початкової школи. Векла, що раніше завжди щедро пригощала дітей солодкими й пахучими яблуками та цукерками, збожеволівши від голоду, зарізала дочку, немов велику гуску, варила в казані людське м’ясо, сама їла й давала іншим. Наповнивши шлунок, довго шукала донечку, щоб і її нагодувати. Але знайшла тільки її голову. Усвідомивши, що вчинила, вибігла на вулицю і у розпуці ридала, проклинаючи совєтську владу, доки її не забрала міліція.
…Після арешту чоловіка та сина врятувала мати рештку родини Жученків від Сибіру, бо була з бідняцького роду: її походження знали всі. Але від голоду врятувати не змогла.
Поховав на початку 33-го Григорій старесеньких бабку з дідом та піврічну сестричку-немовля, бо не мали ані молока, ані хліба, дарма що пішов пасти корів у радгосп.
Лягло село в одну велику яму на безкрайому колгоспному кладовищі.
Рятуючись, виїхали до Кривого Рогу, де знайшла мати роботу при шахті за пайку хліба в 200 грамів для себе та й для дочок.
А Григорій подався на Запоріжжя навчати грамоті неписьменних робітників металургійного комбінату. Згодом, склавши екзамен, вступив до педагогічного інституту. Його вірші, надруковані у Харкові й Києві, схвалили Максим Рильський та Павло Тичина…
– Жученко, на вихід! – заспаному конвоїрові однаково: чи на допит, чи на страту.
Відпустили. Не диво і не випадок. Мати тиждень стояла навколішки перед слідчим у габардиновім френчі: «Воно ще таке зелене та дурне, скоро осліпне над книжками, випустіть його, а за читання недозволених книжок сама дам ляпаса». Совала в непідкупну простягнуту долонь стертого золотого царського червінця та чисту хрустку вишиту хустинку зі смаженою качкою в макаронах з жовтками та чорносливом…
Григорій знов зустрівся з Яворницьким у Січеславі, чи пак у Дніпропетровському, вже після арешту. У дворі краєзнавчого музею лежали сірі й напівзігнилі від дощів, потріскані від сонця сволоки з запорозьких куренів. Рідні брати тих мережаних сволок з таємничими написами, що пролежали на хуторі Жученків щонайменше півтораста років, що так старанно переховував дід від вологи та негоди, що так закохано показував обраним гостям. Ці безцінні пам’ятки пішли на дрова до комсомольського клубу в той час, коли дід вмирав у земляній норі під уламками свого хутора.
Дмитро Іванович, майже сліпий дідусь, подарував Григорію останній примірник свого «Описанія вольностей Войска Запорожского» з рукописними вставками. І не втримував сліз, обмацуючи його обличчя сухими теплими руками: «Занапастили ми Україну, козаче, віддали на поругу»… Потім знову посміхався: «Пригадуєш, Грицю, як скуб мене за вуса, коли сидів у мене на колінах? А зараз який козак виріс дідові на радість!»
Зворушений Григорій схвально кивав, хоча і зовсім не пам’ятав того…


ІЗ БОРУ В БИКІВНІ
Коли в очниці бурих черепів
Загляне вічність, ідучи в безмежність,
Який почати похоронний спів
Отим, хто впав за горду Незалежність?
Такий терпкий навколо супокій!
Лише верхами лементують сосни.
По стовбурах, у повняві тяжкій,
Тече скорботи смолозбір незносний.
Послухаймо! Із бору в Биківні
Лунає спалах куль і брязкіт криці...
Гучать, як присуд, помстою в мені,
Непогамовні черепів очниці.
Биківня, 1992

Ілюстративні матеріяли про життя і творчість Яра Славутича http://prosvita-ks.co.ua/books/nemchenko/slavutycha_vyvchenna/ill.htm  

Оцифровані твори Яра Славутича на Діаспоріані: http://diasporiana.org.ua/?s=%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%87

Опубліковано о
Мітки: , , , ,