🥀
"Її ім'я "увійшло до історії визвольних змагань української нації 1914-1919 рр. Спроби присипати пилом забуття цю постать нічого не дали - проскрибоване ще не так давно ім'я повертається."
Ярослав Дашкевич
Ярослав Дашкевич
Др. Олена Степанів-Дашкевич,
* 7 грудня 1892, с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт — † 11 липня 1963, Львів
СУЧАСНИЙ ЛЬВІВ. ВІКИ ГОВОРЯТЬ
(Уривок з монографії)
(Уривок з монографії)
Заснування міста.
Львів належить до давніх, але не до найстаріших городів Галицької землі. До часу його постання існував уже знаний своїм історичним значенням Галич, Звенигород, а в околицях теперішнього Львова менші укріплені городи, як Підгородище, Завадів, Грибовичі, Страдч, Щекотин, Домажир, Рокітна і ін., розташовані на горбах Розточчя чи на схилах північного берега Поділля. Археологічні знахідки свідчать, що в найближчій околиці здавна були якісь оселі, але на терені давнього міста не знайдено ніяких пам'яток, які говорили б про існування постійної доісторичної оселі.
Засновником Львова був галицький король Данило Романович. Побудування цього міста близько 1250 р. вказує в те, що його зродили потреби в першій мірі військово- стратегічні, оборона галицьких володінь від татарських набігів, а також господарські, посідання захисного торговельного шляху з Побужжя і Наддніпрянщини на Наддністрянщину (Холм та Київ - Львів - Галич), як і нового торговельного центру на цьому шляху, що ним після занепаду Звенигорода став Львів.
Слід відзначити велике організаційне чуття основника міста, що так уміло підшукав місце під будову нового міста, саме на стику Розточчя та Поділля, що ділять Схід від Заходу (басейн Дніпра та Дністра від басейну Висли), а одночасно у воротах, крізь які проходить шлях із східної у західну Европу, з Чорномор'я у Прибалтику.
Львів належить до давніх, але не до найстаріших городів Галицької землі. До часу його постання існував уже знаний своїм історичним значенням Галич, Звенигород, а в околицях теперішнього Львова менші укріплені городи, як Підгородище, Завадів, Грибовичі, Страдч, Щекотин, Домажир, Рокітна і ін., розташовані на горбах Розточчя чи на схилах північного берега Поділля. Археологічні знахідки свідчать, що в найближчій околиці здавна були якісь оселі, але на терені давнього міста не знайдено ніяких пам'яток, які говорили б про існування постійної доісторичної оселі.
Засновником Львова був галицький король Данило Романович. Побудування цього міста близько 1250 р. вказує в те, що його зродили потреби в першій мірі військово- стратегічні, оборона галицьких володінь від татарських набігів, а також господарські, посідання захисного торговельного шляху з Побужжя і Наддніпрянщини на Наддністрянщину (Холм та Київ - Львів - Галич), як і нового торговельного центру на цьому шляху, що ним після занепаду Звенигорода став Львів.
Слід відзначити велике організаційне чуття основника міста, що так уміло підшукав місце під будову нового міста, саме на стику Розточчя та Поділля, що ділять Схід від Заходу (басейн Дніпра та Дністра від басейну Висли), а одночасно у воротах, крізь які проходить шлях із східної у західну Европу, з Чорномор'я у Прибалтику.
Історія.
Львів пройшов з галицькою землею цілу його «сторичну долю, зазнавши не раз страшних потрясінь. Його зовнішнє обличчя, життєвий простір, чисельний та національний склад, зайняття та культура його мешканців змінялися не тільки під впливом ходу сторіч, але й під впливом тих історичних безнастанних змін, що тут наставали впродовж 700-річного існування міста.
Так, від 1250-1340 рр. Львів був княжим городом галицького князівства під володінням Романовичів. Коли вимер рід Романовичів, ним від 1340- 1349 рр. править воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта, від 1349-1370 рр. польський король Казимир. У цьому ж році перейшов Львів під угорське правління, яке виконував від 1372-1379 рр. Володислав Опольський з шлезької лінії Пястів, потім угорські урядники, а від 1385- 1387 рр. вдруге Володислав Опольський. Від 1387 - 1772 рр. Львів знаходився під володінням Польщі, а від 1772- 1914рр., як столиця Галичини і Володимири, під владою Австрії. Від 3 вересня 1914 р. до 22 червня 1915 р., в часі російської окупації був осідком Галицького губернаторства, а потім знову переходить до Австрії, де залишається до її розпаду. Від 1. XI. 1918 до 16. VII. 1919 р. велася боротьба за Львів і галицьку землю між українсько-галицького і польською армією. Рішенням Ради амбасадорів з 14. III. 1923 р. передано Львів і Галичину Польщі, в якій він був столицею Львівського воевідства аж до німецько-польської війни 1939 р. Від 23 вересня 1939 - 30 червня 1941 р., тобто до приходу збройних сил німецької армії, був він обласним центром Львівської области УССР, а після проголошення прилучення Галичини, як окремого дистрикту, до Генерального Губернаторства від дня 1 липня 1941 р. отав столицею Галичини та осідком староства на Львів - місто і Львів - край.
Львів пройшов з галицькою землею цілу його «сторичну долю, зазнавши не раз страшних потрясінь. Його зовнішнє обличчя, життєвий простір, чисельний та національний склад, зайняття та культура його мешканців змінялися не тільки під впливом ходу сторіч, але й під впливом тих історичних безнастанних змін, що тут наставали впродовж 700-річного існування міста.
Так, від 1250-1340 рр. Львів був княжим городом галицького князівства під володінням Романовичів. Коли вимер рід Романовичів, ним від 1340- 1349 рр. править воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта, від 1349-1370 рр. польський король Казимир. У цьому ж році перейшов Львів під угорське правління, яке виконував від 1372-1379 рр. Володислав Опольський з шлезької лінії Пястів, потім угорські урядники, а від 1385- 1387 рр. вдруге Володислав Опольський. Від 1387 - 1772 рр. Львів знаходився під володінням Польщі, а від 1772- 1914рр., як столиця Галичини і Володимири, під владою Австрії. Від 3 вересня 1914 р. до 22 червня 1915 р., в часі російської окупації був осідком Галицького губернаторства, а потім знову переходить до Австрії, де залишається до її розпаду. Від 1. XI. 1918 до 16. VII. 1919 р. велася боротьба за Львів і галицьку землю між українсько-галицького і польською армією. Рішенням Ради амбасадорів з 14. III. 1923 р. передано Львів і Галичину Польщі, в якій він був столицею Львівського воевідства аж до німецько-польської війни 1939 р. Від 23 вересня 1939 - 30 червня 1941 р., тобто до приходу збройних сил німецької армії, був він обласним центром Львівської области УССР, а після проголошення прилучення Галичини, як окремого дистрикту, до Генерального Губернаторства від дня 1 липня 1941 р. отав столицею Галичини та осідком староства на Львів - місто і Львів - край.
Територіяльний розвиток.
Княжий Львів. Положення княжого міста тісно в'яжеться з фізіографією. Місто розбудувалося на границі сухого незаліоненого подільського берега й залісненої багнистої заплавини Полтви, саме там, де на стику водотривкого літотамнієвого вапняка виходять багаті горизонти джерельної води.
Старий Львів, як і інші тогочасні городи українських князів, складався з трьох частин: дітинця, тобто укріпленого міста, підгороддя (окольний город) і пригороддя. Дітинець знаходився на горі (тій, де нині дімок городника), що звалася у XV ст. Горай, у XVII ст. - Лиса Гора (у новішому часі почали її звати Княжою горою) і була відділена від Високого Замку глибоким, опісля (1830-1840 рр.) засипаним, яром. Як видно з гравюр XVII ст. це була висока і незаліонена, стрімка і важко доступна гора.
Дітинець був добре укріплений валами, засіками і частоколом так, що витримував численні ворожі напади. Тут, правдоподібно, знаходився «стовп» - оборонна вежа, будинок для князя і дружини, сховища на харчі і інші добра, можливо каплиця. Мешкати тут постійно було доволі важко з причини гострих вітрів.
По північно-західному схилі гори, де нині Замкова вулиця, простягалося підгороддя. Воно сягало до нинішньої Жовківської вулиці. Було також укріплене валами і частоколами. Тут були княжі тереми (вище церкви св. Миколая, на горбку, що звався Будильниця), від яких вела круто вниз дорога, теперішня вулиця Під брамкою, до торговиці - Старий Ринок, на якій відбувалася жвава торгівля.
Пригороддя займало правий берег заплавини ріки Полтви і схили гори та тяглося півколом по західній, північній та південній стороні Княжої гори, від Жовківської вулиці, попри Руську до Личаківської.
Пригороддя не було укріплене, імовірно, захищалося тільки валами або й частоколом, а на випадок збройного ворожого нападу мешканці разом із своїм майном тікали і шукали захисту в окольнім городі та дітинці. Окремо, на стрімкій горі, стояв укріплений монастир св. Юра.
Княже місто розбудувалося на торговельному шляху, що йшов від Чорного моря через Галич – Львів - Холм до Балтійського. Цей шлях проходив через Старий Ринок та повз численні церкви й монастирі при Жовківській вулиці, з яких залишилися донині (побудовані наново на старих місцях чи фундаментах) - церкви: св. Параскеви, св. Онуфрія і св. Миколая, костели: Івана Хрестителя і Марії Сніжної та неіснуючі вже, знищені чи усунені церкви: св. Теодора (площа св. Теодора), Воскресення при Замковій вул., Спаса або Преображення при Жовківській, вірменські: св. Анни при Жовківській 42, св. Якова і св. Хреста, та татарський мечеть на Підзамчі.
Будівництво було, як стверджують фундаменти, візантійсько-романське, в більшості мабуть дерев'яне, тому то з давніх пам'яток в цілості нічого не залишилось.
Церква св. Миколая була, мабуть, княжою, двірською церквою, походить з XIII- XIV ст. Нинішній вигляд походить з 1800 р. Поземий плин церкви залишився давній; це е центральна базиліка з трьома павами у вигляді хреста, з трьома абсидами і двома копулами. Спереду добудовано передсінок, а над ним дзвіницю. Цілість святині з її оточенням робить вражіння вікової будівлі з грубими мурами. В нутрі, у головнім вівтарі, знаходиться візантійська ікона св. Миколая. Іконостас новий, рококовий. Фасада відновлена 1924 р. і прикрашена фресками Петра Холодного на місці давніх затертих. Церква св. Онуфрія з монастирем Василіян походить також з княжих часів. Мури походять з пол. XVI ст.; фондовані кн. Костянтином Острозьким, київським воєводою. Постала з двох нав, званих більшою і меншою церквою. В тім часі постав також невеликий монастир з кількох келій, до яких в 1592-1600 р. добудовано лічницю. В історії Львова монастир відіграв велику роль. В його околиці в 1573 р. Іван Федорів заснував першу, львівську друкарню, а на монастирському цвинтарі його, й поховано. Тут хоронили також визначних львівських; міщан, молдавських господарів і їх родини, шляхту. В 1693- 1698 рр. обведено монастир мурами зі стрільницями, яких сліди знаходяться від сторони Замкової вулиці. Дзвіниця з грубими мурами походить з XVII ст.
Церква св. Параскеви (П'ятниць) мурована (пол. XVII) в характері твердині. В нутрі знаходиться дуже цінний іконостас, архитвір різьби і малярства з 70 великими і малими іконами в українсько-візантійському стилі; іконостас старший, як теперішня церква.
Костел Івана Хрестителя на Старім Ринку збудований - для жінки кн. Льва Констанції, доньки Белі IV. Багато разів перебудований. Остання перебудова в неороманськім стилі походить з 1887 р.
Костел Марії Сніжної збудований німецькими колоністами; до закінчення будівництва латинського собору був парохіяльною церквою. Перебудований останній раз в XIX ст. в неороманськім стилі. В нутрі цехові образи.
Княже місто було людне (тут були теж колонії: німецька, вірменська, татарська) й просторе, з численними домами й крамами, городами та садами. Поля й сіножаті знаходилися і на другому березі Полтви. Його простір становив приблизно 50 га. і сполучався на сході з громадою Знесіння. [...]
Княжий Львів. Положення княжого міста тісно в'яжеться з фізіографією. Місто розбудувалося на границі сухого незаліоненого подільського берега й залісненої багнистої заплавини Полтви, саме там, де на стику водотривкого літотамнієвого вапняка виходять багаті горизонти джерельної води.
Старий Львів, як і інші тогочасні городи українських князів, складався з трьох частин: дітинця, тобто укріпленого міста, підгороддя (окольний город) і пригороддя. Дітинець знаходився на горі (тій, де нині дімок городника), що звалася у XV ст. Горай, у XVII ст. - Лиса Гора (у новішому часі почали її звати Княжою горою) і була відділена від Високого Замку глибоким, опісля (1830-1840 рр.) засипаним, яром. Як видно з гравюр XVII ст. це була висока і незаліонена, стрімка і важко доступна гора.
Дітинець був добре укріплений валами, засіками і частоколом так, що витримував численні ворожі напади. Тут, правдоподібно, знаходився «стовп» - оборонна вежа, будинок для князя і дружини, сховища на харчі і інші добра, можливо каплиця. Мешкати тут постійно було доволі важко з причини гострих вітрів.
По північно-західному схилі гори, де нині Замкова вулиця, простягалося підгороддя. Воно сягало до нинішньої Жовківської вулиці. Було також укріплене валами і частоколами. Тут були княжі тереми (вище церкви св. Миколая, на горбку, що звався Будильниця), від яких вела круто вниз дорога, теперішня вулиця Під брамкою, до торговиці - Старий Ринок, на якій відбувалася жвава торгівля.
Пригороддя займало правий берег заплавини ріки Полтви і схили гори та тяглося півколом по західній, північній та південній стороні Княжої гори, від Жовківської вулиці, попри Руську до Личаківської.
Пригороддя не було укріплене, імовірно, захищалося тільки валами або й частоколом, а на випадок збройного ворожого нападу мешканці разом із своїм майном тікали і шукали захисту в окольнім городі та дітинці. Окремо, на стрімкій горі, стояв укріплений монастир св. Юра.
Княже місто розбудувалося на торговельному шляху, що йшов від Чорного моря через Галич – Львів - Холм до Балтійського. Цей шлях проходив через Старий Ринок та повз численні церкви й монастирі при Жовківській вулиці, з яких залишилися донині (побудовані наново на старих місцях чи фундаментах) - церкви: св. Параскеви, св. Онуфрія і св. Миколая, костели: Івана Хрестителя і Марії Сніжної та неіснуючі вже, знищені чи усунені церкви: св. Теодора (площа св. Теодора), Воскресення при Замковій вул., Спаса або Преображення при Жовківській, вірменські: св. Анни при Жовківській 42, св. Якова і св. Хреста, та татарський мечеть на Підзамчі.
Будівництво було, як стверджують фундаменти, візантійсько-романське, в більшості мабуть дерев'яне, тому то з давніх пам'яток в цілості нічого не залишилось.
Церква св. Миколая була, мабуть, княжою, двірською церквою, походить з XIII- XIV ст. Нинішній вигляд походить з 1800 р. Поземий плин церкви залишився давній; це е центральна базиліка з трьома павами у вигляді хреста, з трьома абсидами і двома копулами. Спереду добудовано передсінок, а над ним дзвіницю. Цілість святині з її оточенням робить вражіння вікової будівлі з грубими мурами. В нутрі, у головнім вівтарі, знаходиться візантійська ікона св. Миколая. Іконостас новий, рококовий. Фасада відновлена 1924 р. і прикрашена фресками Петра Холодного на місці давніх затертих. Церква св. Онуфрія з монастирем Василіян походить також з княжих часів. Мури походять з пол. XVI ст.; фондовані кн. Костянтином Острозьким, київським воєводою. Постала з двох нав, званих більшою і меншою церквою. В тім часі постав також невеликий монастир з кількох келій, до яких в 1592-1600 р. добудовано лічницю. В історії Львова монастир відіграв велику роль. В його околиці в 1573 р. Іван Федорів заснував першу, львівську друкарню, а на монастирському цвинтарі його, й поховано. Тут хоронили також визначних львівських; міщан, молдавських господарів і їх родини, шляхту. В 1693- 1698 рр. обведено монастир мурами зі стрільницями, яких сліди знаходяться від сторони Замкової вулиці. Дзвіниця з грубими мурами походить з XVII ст.
Церква св. Параскеви (П'ятниць) мурована (пол. XVII) в характері твердині. В нутрі знаходиться дуже цінний іконостас, архитвір різьби і малярства з 70 великими і малими іконами в українсько-візантійському стилі; іконостас старший, як теперішня церква.
Костел Івана Хрестителя на Старім Ринку збудований - для жінки кн. Льва Констанції, доньки Белі IV. Багато разів перебудований. Остання перебудова в неороманськім стилі походить з 1887 р.
Костел Марії Сніжної збудований німецькими колоністами; до закінчення будівництва латинського собору був парохіяльною церквою. Перебудований останній раз в XIX ст. в неороманськім стилі. В нутрі цехові образи.
Княже місто було людне (тут були теж колонії: німецька, вірменська, татарська) й просторе, з численними домами й крамами, городами та садами. Поля й сіножаті знаходилися і на другому березі Полтви. Його простір становив приблизно 50 га. і сполучався на сході з громадою Знесіння. [...]
Українське видавництво
Краків 1943 Львів
Краків 1943 Львів
ОЛЕНА СТЕПАНІВ ТА ЇЇ "СУЧАСНИЙ ЛЬВІВ"
Ярослав Корибут [Ярослав Дашкевич]
Ярослав Корибут [Ярослав Дашкевич]
Багато сторінок військової та громадської біографії О. Степанів вимагає ще докладного висвітлення. Але й ці лінії її життя не зможуть заслонити ще одну грань діяльности, якій О. Степанів присвятила чимало зусиль і недоспаних напружених ночей, - наукову творчість. Життя О. Степанів як науковця-географа ще чекає своїх дослідників.
Обмежуся коротко біографією.
Обмежуся коротко біографією.
Моя мати - Олена Степанів - народилася 7 грудня 1892 р. у селі Вишнівчику Перемишлянського повіту в родині священика Івана як третя наймолодша дитина. У 1912 р. вступила до Львівського університету на філософський факультет, мавши намір спеціалізуватися в ділянках історії та географії (слухала, між іншим, лекції М. Грушевського, С. Томашівського, Е. Ромера, С. Рудницького). З 1911 р. брала дуже активну
участь у русі шкільної та студентської молоді, була одним з організаторів парамілітарної частини «Січові стрільці II». Навчання в університеті перервала війна 1914 р. Вступила до легіону Українських січових стрільців; вже як хорунжа УСС брала участь у боях на Маківці. 1915-1917 рр. - у російському полоні, в основному в Ташкенті, де після Лютневої революції включилася до діяльности Ташкентської української громади.
1917р.- повернення через Фінляндію, Швецію, Німеччину до Галичини, до лав УСС. Знову кілька місяців у Львівському університеті. Як член Головної управи, пізніше Начальної команди Української галицької армії, у жовтні 1918 р. вела таємні переговори з гетьманом П. Скоропадським; потім була одним з організаторів Листопадового зриву 1918 р. Пройшла бойовий шлях четаря УГА від Львова до Старокостянтинова. Залишила армію після сипного тифу. Коротко була студенткою Кам’янець-Подільського університету й працювала референтом преси у Міністерстві закордонних справ Української Народної Республіки. У листопаді 1919 р. через Румунію, Угорщину виїхала до Відня, де 1921 р. закінчила університет із ступенем доктора філософії. Якщо в довоєнні студентські роки була членом Української радикальної партії, то після повернення до Львова 1921 р. належала до Української партії національної роботи («загравісти»), була близька до Української військової організації, до засновників якої в Східній Галичині належав її чоловік (з 1920 p.), підполковник Січових стрільців Роман Дашкевич. У 1925 р. відійшла від будь-якої політичної діяльности. У 1922-1936 рр. викладала географію та історію в гімназії сестер василіанок у Львові; в період існування Українського таємного університету - географію на філософському факультеті. Від 1929 р. очолювала Географічну комісію при президії («виділі») Учительської громади, стала одним з ініціаторів утворення Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, членом якого була. 1935-1939 рр. - референт організаційного відділу Ревізійного союзу українських кооператив, займалася організацією лікарняних кооперативів («кооперативів здоров’я»). 1939-1941 рр. - вчитель середньої школи. У 1941-1944 рр. - керівник Статистичного бюро міста Львова, одночасно викладала в гімназії та фаховій школі. 1944-1946 рр. - старший науковий співробітник і завідуючий сектором економіки промисловості Львівського відділу економіки Академії наук, в. о. доцента економічної географії Львівського університету; викладала також в Інституті радянської торгівлі. У 1946-1948 рр. вивезена в «почесну» депортацію до Києва, де працювала старшим науковим співробітником відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук УРСР; 1948-1949 рр. - науковий співробітник Природничого музею АН УРСР у Львові. Від 29 грудня 1949 р. до 17 червня 1956 р. перебувала в ув’язненні без суду за десятирічним вироком Особливої наради при Міністерстві державної безпеки СРСР. У мордвинських спеціальних таборах (6 табірний пункт) працювала кілька років на торфорозробках, пізніше палітурницею. У червні 1956 р. повернулася до Львова, де вже не мала можливости займатися науковою працею. Померла 11 липня 1963 р. - похована на Личаківському цвинтарі. Була автором понад 73 праць, з яких надруковано близько 50.
участь у русі шкільної та студентської молоді, була одним з організаторів парамілітарної частини «Січові стрільці II». Навчання в університеті перервала війна 1914 р. Вступила до легіону Українських січових стрільців; вже як хорунжа УСС брала участь у боях на Маківці. 1915-1917 рр. - у російському полоні, в основному в Ташкенті, де після Лютневої революції включилася до діяльности Ташкентської української громади.
1917р.- повернення через Фінляндію, Швецію, Німеччину до Галичини, до лав УСС. Знову кілька місяців у Львівському університеті. Як член Головної управи, пізніше Начальної команди Української галицької армії, у жовтні 1918 р. вела таємні переговори з гетьманом П. Скоропадським; потім була одним з організаторів Листопадового зриву 1918 р. Пройшла бойовий шлях четаря УГА від Львова до Старокостянтинова. Залишила армію після сипного тифу. Коротко була студенткою Кам’янець-Подільського університету й працювала референтом преси у Міністерстві закордонних справ Української Народної Республіки. У листопаді 1919 р. через Румунію, Угорщину виїхала до Відня, де 1921 р. закінчила університет із ступенем доктора філософії. Якщо в довоєнні студентські роки була членом Української радикальної партії, то після повернення до Львова 1921 р. належала до Української партії національної роботи («загравісти»), була близька до Української військової організації, до засновників якої в Східній Галичині належав її чоловік (з 1920 p.), підполковник Січових стрільців Роман Дашкевич. У 1925 р. відійшла від будь-якої політичної діяльности. У 1922-1936 рр. викладала географію та історію в гімназії сестер василіанок у Львові; в період існування Українського таємного університету - географію на філософському факультеті. Від 1929 р. очолювала Географічну комісію при президії («виділі») Учительської громади, стала одним з ініціаторів утворення Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, членом якого була. 1935-1939 рр. - референт організаційного відділу Ревізійного союзу українських кооператив, займалася організацією лікарняних кооперативів («кооперативів здоров’я»). 1939-1941 рр. - вчитель середньої школи. У 1941-1944 рр. - керівник Статистичного бюро міста Львова, одночасно викладала в гімназії та фаховій школі. 1944-1946 рр. - старший науковий співробітник і завідуючий сектором економіки промисловості Львівського відділу економіки Академії наук, в. о. доцента економічної географії Львівського університету; викладала також в Інституті радянської торгівлі. У 1946-1948 рр. вивезена в «почесну» депортацію до Києва, де працювала старшим науковим співробітником відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук УРСР; 1948-1949 рр. - науковий співробітник Природничого музею АН УРСР у Львові. Від 29 грудня 1949 р. до 17 червня 1956 р. перебувала в ув’язненні без суду за десятирічним вироком Особливої наради при Міністерстві державної безпеки СРСР. У мордвинських спеціальних таборах (6 табірний пункт) працювала кілька років на торфорозробках, пізніше палітурницею. У червні 1956 р. повернулася до Львова, де вже не мала можливости займатися науковою працею. Померла 11 липня 1963 р. - похована на Личаківському цвинтарі. Була автором понад 73 праць, з яких надруковано близько 50.
***
«Habent sua fata libelli» - «книжки мають свої долі», каже стара латинська приказка. Свою передісторію та історію має також «Сучасний Львів». Пригадую кілька візитів до нас додому Володимира Кубійовича (1900-1985), спершу молодого блискучого доцента, а від 1939 р. вже колишнього доцента Краківського університету (Кубійович залишив свою картку, на якій біля титулу було дописано рукою «b.» - «były» - «колишній»). Він розповідав про свої дальші наукові й видавничі плани. Недавно з’явився був «Атлас України та сумежних країв» (Львів, 1937), що зразу ж завоював для видавців - Кубійовича і його картографа талановитого співпрацівника Миколи Кулицького (1903-1970) - одне з перших місць у європейській національній картографії того часу. І негайно викликав велику лють у польському шовіністичному таборі (йшлося особливо про карти етнічного розселення українців). Кубійовича зразу ж затаврували українським націоналістом, незважаючи на те, що мати його була чистокровною полькою, яка ні слова не вміла по-українському (в цьому я мав можливість переконатися особисто в молодості, коли влітку 1942 р. разом з О. Степанів ми відвідали Кубійовича на відпочинку в Жегестові на Лемківщині, розташованому над Попрадом, на самому словацькому кордоні). Після атласу Кубійович мав намір видати двотомну «Географію України і сумежних земель» - фундаментальне наукове видання настільного типу, що повинно було дійти до рук кожного українця. Перший том давав відомості про Україну в цілому, згідно з прийнятими тоді розділами та підрозділами географічної науки. Другий том мав бути регіональним - окремі розділи, присвячені поодиноким географічним землям України, а також двом найважливішим містам - Києву та Львову. Перший том географії побачив світ у Львові 1938 p., другий - у якому передбачалося два географічні нариси про згадані міста пера О. Степанів - набирали 1939 р. в друкарні, незадовго до вибуху Другої світової війни, авторка правила коректуру нарису про Львів. Другий том ніколи не побачив світу; перший перевидавався (вже без позначення «перший») під час німецької окупації (Львів, 1943), коли, до речі, сам редактор В. Кубійович вплутався у не дуже привабливі політичні справи - став головою Українського центрального комітету в т. зв. Генеральному губернаторстві, проповідуючи лоялістичні ідеї, що все українське життя на українських етнічних землях - у дистриктах Галичина, Краків, Люблін - повинно проходити виключно в рамках очолюваного ним комітету. Відверто колабораціоністський ухил Кубійовича, який проявляв свої пронімецькі погляди і неясного характеру стосунки з Берліном через німецьке консульство в Кракові в розмовах з О. Степанів ще у довоєнні роки, помітно вплинув на охолодження стосунків між О. Степанів та В. Кубійовичем (хоча саме О. Степанів, яка розшукала молодого географа в Кракові у 1926 p., він завдячував своєю науковою кар’єрою). Про видання в умовах окупації запланованого і в основному вже набраного другого тому географії не могло бути й мови: Україна навіть як геополітична, не те що державна єдність втратила свою цілісність, розшматована новими окупантами. Колишній перший том зумів побачити світ у новій редакції 1943 р. лише завдяки впливам Кубійовича; про другий важко було й мріяти.
Приєднання Галичини до Генерального губернаторства протверезило навіть найбільш пронімецьки налаштованих діячів. Перед українською львівською інтелігенцією, тою не наймолодшого вже віку, виникло завдання зберігати і зміцнювати український характер міста. О. Степанів, після кількох місяців злиднів (працювала продавцем у крамниці «Народного мистецтва», я продавав газети на базарчику біля костьолу св. Антона), коли відновилася діяльність українських гімназій, повернулася до викладацьких занять. Основне ж місце праці було у міській управі, де О. Степанів очолила Статистичне бюро. В умовах відносної стабілізації повернулася до ідеї видати нарис про Львів, тепер не лише в географічному, але й набагато ширшому, як тепер кажуть, комплексному плані.
Львів, його минуле, географія, проблеми сучасного міста О. Степанів простудіювала, ще готуючи розділ другого тому незреалізованої географії. Матеріали до нарису про Львів охоплювали кілька об’ємних течок (все це, як також коректурний відбиток нарису 1939 p., було знищено після арешту у грудні 1949 p.). Околиці Львова обійшла не раз пішки. Тепер виникла можливість довести всі відомості (зокрема статистичні) про Львів до найновішого стану й створити, по суті, першу модерну всебічну монографію міста, написану одним пером. Намагання зобразити місто та його оточення в різноманітних ракурсах переконливо доводять заголовки розділів: «Віки говорять» (історія), «Земля говорить» і «Життєвий простір» (географія), «Людина говорить» і «Місто на шляху» (демографія та економіка), «Устаткування міста» (міське господарство). І автора, і місто любили, тому Українське видавництво в усьому, наскільки це було можливе у важких воєнних часах, ішло назустріч. Пригадую, як підбирали ілюстрації. Гортали фотоальбоми Степана Гайдучка (1890-1976), доброго знайомого О. Степанів ще з молодих років, одного з організаторів спортивного руху в Східній Галичині (який, підстаршина-медик, рятував О. Степанів, хвору сипним тифом у подільському чотирикутнику смерти 1919р.; доля незвичайно цінної фототеки Гайдучка після його смерти неясна). Ряд фотографій приніс отець Степан Василів (нар. 1888 p., помер у кінці 1960-х років) з Успенської церкви, товариш брата О. Степанів, Ананія (1890-1919), сотника УГА і команданта групи «Щирець» під час польсько-української війни. До речі, отець Василів - незвичайно колоритна фігура українського Львова, з чорною, а після повернення з ув’язнення, вже сивою бородою, - відомий багатьом галичанам діяч катакомбної Української католицької церкви (мій суворий сповідник гімназійних часів та передсмертний - О. Степанів). Кілька фотографій спеціально для книжки виконав один з кращих фотографів і фотожурналістів Львова Ярослав Савка, депортований десь у 1947 р. за те, що мав добре обладнане помешкання та дорогу фотоапаратуру. Повернувся до Львова під кінець 1950-х злиденним старцем. Карти на підставі матеріалів та первісних схем О. Степанів креслив (і виконав дуже добре) історик та картограф Степан Білецький (1904-1990). Картографічне оформлення монографії, зрештою, належить до сильних сторін книжки. Обкладинку, графічно чітку і лаконічну, підготував відомий вже тоді художник Володимир Балис (1906-1980), пізніше емігрант.
1942-1944 роки - часи розпалювання до трагічних меж, значною мірою заходами північних та західних сусідів, польсько-українських конфліктів, від яких, завдяки терористичним актам, що виривали з рядів української та польської інтелігенції кращих представників, здригався також Львів. О. Степанів не мала жодних ілюзій щодо того, яка доля чекала б Східну Галичину після відновлення польського панування (що почало проявлятися уже в липні 1944 р. під час славнозвісного львівського «Przedwiosnia » - «Провесни», коли боївкарі Армії крайової приходили за О. Степанів до будинку на вул. Пісковій, 7, в якому ми мешкали; її б чекала така сама доля, як і понад сотню невинно вбитих інших українців, якби тоді ж, у липні, не відборонили сусіди - поляки, переконуючи боївкарів, що О. Степанів та її родина не українці, а спокійні «старорусини»). Незважаючи на все це, О. Степанів послідовно виступала проти польсько-української ворожнечі. Практично втілювала свої думки в тому, що, поруч із фахівцями-українцями, в Статистичному бюро працювали також спеціалісти-поляки. Пристанище в бюро знайшов один з провідних представників польської школи історії народного господарства, пізніше професор Краківської господарської академії Станіслав Гошовський (нар. 1904 p.), а також молодий географ Вацлав Качоровський. На праці Качоровського з соціотопографії та демографії, що друкувалися напередодні світової війни, О. Степанів звернула увагу ще готуючи нарис про Львів до другого тому «Географії України й сумежних земель». У «Сучасному Львові» Качоровський став співавтором при написанні параграфа «Львівський краєвид» (у розділі «Земля говорить ») та при складанн карти «Краєвид Львова». Побоюючись принаймні бойкоту з боку шовіністично налаштовані польської інтелігенції за співробітництво в українському виданні, Качоровський просив приховати своє авторство, маскуючи його бібліографічним покликанням на брошуру про географічне обличчя Львова... Після від’їзду на Захід сліди Качоровського, талановитого вченого, в якого катастрофічно прогресувала сліпота, загубилися (під час перебування у Кракові 1969 p. С. Гошовський зумів мені лише туманно сказати, що його колега зі Статистичного бюро міста Львова опинився десь на західних «відзисканих землях»).
Хоча задум автора полягав у тому, щоб створити науково-популярну працю, в основному, хоча б у позачасових вимірах, тобто, щоб вона могла зберегти значення також незалежно від воєнного часу, коли книжка побачила світ (і цей задум, треба сказати, О. Степанів вдалося здійснити в загальних рисах - недаром «Сучасний Львів» було перевидано в Нью-Йорку 1953 p., коли подих війни був позаду, а книжка залишається актуальною і видається ось тепер втретє), окупаційні будні не могли не накласти на книжку свій відбиток. Монографію намагалися видати ошатно, це здійснили, але і поганий папір військового часу, і, згідно з вимогами цензури, німецька назва і адреса друкарні на звороті титульної сторінки (ZKW Druckereibetrieb II - Lemberg, Grunestr. 20 - Друга друкарня, Львів, вул. Зелена, 20; вже й не знаю, як розшифрувати абревіатуру ZKW воєнного часу) не єдині нагадували про чорні підневільні дні. Не лише дивні, а й частково дикі німецькі назви вулиць і площ (кожний окупант перейменовував на свій смак), які треба було подавати в книжці, посилювали воєнний колорит - цілий ряд місць тексту свідомо нагадував тривожні дні й ночі. Відповідні місця книжки зберігають вартість історичного документа. Варто на них звернути окрему увагу. О. Степанів писала про воєнні знищення внаслідок бомбардування, про часткове зруйнування головного вокзалу 1939 р. та його повільну відбудову, про знищення проходу (пасажу) Міколяша 1941 p., подала статистичні відомості про кількість зруйнованих внаслідок воєнних дій у 1939 та 1941 pp. житлових і промислових будинків, про винищення довколишніх лісів у важкі зими 1939-1940 та 1941-1942 pp., коли мешканцям міста нічим було палити. Значну вартість для історичної демографії Львова мають спостереження і статистичні дані про зміни в кількості населення міста 1939-1942 pp., про тенденцію до зростання кількости українців у цей час. Подається статистика ремісничих підприємств Львова у травні 1942 р. На кількох сторінках говориться про долю єврейських (жидівських, за тогочасною західноукраїнською термінологією, в чому не було нічого образливого) мешканців міста, про переселення євреїв у новостворене гето (подаються його межі вже в минулому - гето було винищено, про що відверто писати не було можливості). Значення історичного джерела мають відомості про кількість євреїв у Львові 1941-1942 pp., кількість єврейських ремісничих закладів у травні 1942 р. Згадка про шпиталь дня полонених на вул. Пушкіна мала для О. Степанів автобіографічний акцент. По лінії громадських обов’язків вона в 1942-1944 pp. намагалася опікуватися полоненими, яких тримали у таборах, розташованих недалеко Львова, львівським шпиталем для військовополонених. Деколи вдавалося рятувати людей, уродженців Західної і Східної України (що не перешкодило, правда, одному лейтенантові з тих, яких виривали часто з лабет смерті, писати в післявоєнні роки доноси на О. Степанів до НКВС). З дозою сумної іронії було складено параграф «Сучасний український Львів» - про те, що життя українців міста звелося до животіння під егідою «Українського комітету».
Незважаючи на те, що книжку про Львів було написано (що міг і може тепер оцінити кожний читач) дуже об’єктивно, це не могло захистити автора - після чергової переміни влади у Львові - від політичних звинувачень. Книжка зразу ж помандрувала до спеціальних фондів двох львівських наукових бібліотек (решту примірників у інших бібліотеках і книгарнях просто знищили), де нею можна було користуватися лише за особливим дозволом. Перебування книжки в спецфондах автоматично знімало з користувача обов’язок покликатися на забороненого автора - можна було цілком безкарно списувати. Один смертельно переляканий поет, каючись у здійснених та не здійснених гріхах (що, зрештою, не захистило його від цькувань) вважав за потрібне плюнути в бік О. Степанів як автора «Сучасного Львова» за, нібито, неправдиві відомості про німецьке населення Львова в минулому. Т. зв. народний трибун Ярослав Галан неодноразово згадував О. Степанів та її книжку у своїх публічних виступах, що часом приводило до конфузних результатів: коли одного разу в приміщенні Вечірнього університету марксизму-ленінізму О. Степанів підійшла до трибуна, щоб подякувати йому за згадку, Галан втік... Оперативники і слідчі відповідних установ докладно вчитувалися в сторінки книжки, шукаючи крамолу: єдине, що зуміли інкримінувати, це образу радянської торгівлі, яка, нібито, ніколи не порушувала санітарних умов і не продавала товарів поганої якости. Про це нагадували О. Степанів до та, особливо, після арешту.
Видавнича історія «Сучасного Львова» продовжувалася на відстані 10 тис. км від міста. У 1953 р. книгарня «Говерла» в Нью-Йорку перевидала книжку О. Степанів, позначивши в підзаголовку, що вона видається «в 700-ліття заснування міста Львова» та що це «друге доповнене видання». Останнє твердження, зрештою, не дуже відповідало правді. В його підставу було покладено фоторепродукцію тексту, але з грубим порушенням структури книжки: було ліквідовано заголовки розділів та параграфів на окремих титульних сторінках, що передували самим розділам. Замість титульних сторінок, а також в інших незадрукованих у виданні 1943 р. місцях вставили випадково підібрані ілюстрації релігійного та патріотичного характеру (таких додаткових ілюстрацій виявилося 13), вирізали згаданий вже вище параграф «Сучасний український Львів» та додали дві дуже заполітизовані вставки - передмову «Від видавництва » і параграф «Сучасний Львів (від 1939 до 1953 pp.)». І ілюстрації, і вставки своєю хаотичністю дуже контрастують з первісним виданням. Очевидно, ці зміни, проведені М. Сидором-Чарторийським (він автор передмови та додаткового параграфа), мали обґрунтувати позначення «друге доповнене видання», але, в загальному, відбивали типову тогочасну емігрантську мізерію, дуже неприємне враження від такого перевидання не могла замазати додрукована кінцівка: «Одначе Львів зазнає повного розвитку лише в Українській Соборній Державі». Нічого підкреслювати, що книжку було перевидано без згоди автора (такий дозвіл роздобути було неможливо - О. Степанів перебувала тоді в мордовських спецтаборах). О. Степанів ніколи не тримала цього перевидання в руках, ніхто з видавців чи близьких до них людей не вважали за потрібне повідомити автора про нью-йоркське видання (що можна було зробити протягом наступних десяти років), та й син авторки досі не має примірника 1953 р. серед своїх книжок.
У післявоєнні роки О. Степанів намагалася продовжити львівську лінію своїх наукових досліджень, але зробити це було не так просто. Працюючи у Львівському відділі економіки, вона написала працю «Промисловість Львова під час німецької окупації 1941-1944 рр.», за яку її довго громили - бо, мовляв, яка промисловість може бути під окупантами. Дослідження світу не побачило, а чи зберігся десь його текст, написаний на докладному аналізі статистичних даних, невідомо. У журналі «Радянський Львів» (1945. - № 4. - С. 59-61) було надруковано нарис «Архітектурне обличчя Львова», окремою брошурою «Трудові резерви Львівщини» (Львів, 32 с.; текст, до речі, до невпізнання переробили і знецінили редактори видавництва «Вільна Україна»).
Не підлягає сумніву, що сьогодні деякі проблеми, порушені в «Сучасному Львові», можна розглядати з нових, ще сучасніших аспектів. Ряд місць можна доповнити новішими даними, окремі відомості можна уточнити на підставі результатів дальших досліджень. Але, як це не дивно, за майже п’ятдесят років, що минули від першого видання «Сучасного Львова», українська наука, як радянська, так і діаспорна, не здобулася на підготовку аналогічної праці, ні індивідуальної, ні колективної. Та не лише ця обставина зберігає наукову і науково-популяризаторську вартість за монографію півстолітньої давності. Завдяки об’єктивності й стислому викладу, скрупульозності в підборі даних, вона далі залишається в першому ряді кращих українських наукових досягнень, присвячених містові, з іменем якого також сьогодні пов’язано багато національних мрій, сподівань, надій.
«Habent sua fata libelli» - «книжки мають свої долі», каже стара латинська приказка. Свою передісторію та історію має також «Сучасний Львів». Пригадую кілька візитів до нас додому Володимира Кубійовича (1900-1985), спершу молодого блискучого доцента, а від 1939 р. вже колишнього доцента Краківського університету (Кубійович залишив свою картку, на якій біля титулу було дописано рукою «b.» - «były» - «колишній»). Він розповідав про свої дальші наукові й видавничі плани. Недавно з’явився був «Атлас України та сумежних країв» (Львів, 1937), що зразу ж завоював для видавців - Кубійовича і його картографа талановитого співпрацівника Миколи Кулицького (1903-1970) - одне з перших місць у європейській національній картографії того часу. І негайно викликав велику лють у польському шовіністичному таборі (йшлося особливо про карти етнічного розселення українців). Кубійовича зразу ж затаврували українським націоналістом, незважаючи на те, що мати його була чистокровною полькою, яка ні слова не вміла по-українському (в цьому я мав можливість переконатися особисто в молодості, коли влітку 1942 р. разом з О. Степанів ми відвідали Кубійовича на відпочинку в Жегестові на Лемківщині, розташованому над Попрадом, на самому словацькому кордоні). Після атласу Кубійович мав намір видати двотомну «Географію України і сумежних земель» - фундаментальне наукове видання настільного типу, що повинно було дійти до рук кожного українця. Перший том давав відомості про Україну в цілому, згідно з прийнятими тоді розділами та підрозділами географічної науки. Другий том мав бути регіональним - окремі розділи, присвячені поодиноким географічним землям України, а також двом найважливішим містам - Києву та Львову. Перший том географії побачив світ у Львові 1938 p., другий - у якому передбачалося два географічні нариси про згадані міста пера О. Степанів - набирали 1939 р. в друкарні, незадовго до вибуху Другої світової війни, авторка правила коректуру нарису про Львів. Другий том ніколи не побачив світу; перший перевидавався (вже без позначення «перший») під час німецької окупації (Львів, 1943), коли, до речі, сам редактор В. Кубійович вплутався у не дуже привабливі політичні справи - став головою Українського центрального комітету в т. зв. Генеральному губернаторстві, проповідуючи лоялістичні ідеї, що все українське життя на українських етнічних землях - у дистриктах Галичина, Краків, Люблін - повинно проходити виключно в рамках очолюваного ним комітету. Відверто колабораціоністський ухил Кубійовича, який проявляв свої пронімецькі погляди і неясного характеру стосунки з Берліном через німецьке консульство в Кракові в розмовах з О. Степанів ще у довоєнні роки, помітно вплинув на охолодження стосунків між О. Степанів та В. Кубійовичем (хоча саме О. Степанів, яка розшукала молодого географа в Кракові у 1926 p., він завдячував своєю науковою кар’єрою). Про видання в умовах окупації запланованого і в основному вже набраного другого тому географії не могло бути й мови: Україна навіть як геополітична, не те що державна єдність втратила свою цілісність, розшматована новими окупантами. Колишній перший том зумів побачити світ у новій редакції 1943 р. лише завдяки впливам Кубійовича; про другий важко було й мріяти.
Приєднання Галичини до Генерального губернаторства протверезило навіть найбільш пронімецьки налаштованих діячів. Перед українською львівською інтелігенцією, тою не наймолодшого вже віку, виникло завдання зберігати і зміцнювати український характер міста. О. Степанів, після кількох місяців злиднів (працювала продавцем у крамниці «Народного мистецтва», я продавав газети на базарчику біля костьолу св. Антона), коли відновилася діяльність українських гімназій, повернулася до викладацьких занять. Основне ж місце праці було у міській управі, де О. Степанів очолила Статистичне бюро. В умовах відносної стабілізації повернулася до ідеї видати нарис про Львів, тепер не лише в географічному, але й набагато ширшому, як тепер кажуть, комплексному плані.
Львів, його минуле, географія, проблеми сучасного міста О. Степанів простудіювала, ще готуючи розділ другого тому незреалізованої географії. Матеріали до нарису про Львів охоплювали кілька об’ємних течок (все це, як також коректурний відбиток нарису 1939 p., було знищено після арешту у грудні 1949 p.). Околиці Львова обійшла не раз пішки. Тепер виникла можливість довести всі відомості (зокрема статистичні) про Львів до найновішого стану й створити, по суті, першу модерну всебічну монографію міста, написану одним пером. Намагання зобразити місто та його оточення в різноманітних ракурсах переконливо доводять заголовки розділів: «Віки говорять» (історія), «Земля говорить» і «Життєвий простір» (географія), «Людина говорить» і «Місто на шляху» (демографія та економіка), «Устаткування міста» (міське господарство). І автора, і місто любили, тому Українське видавництво в усьому, наскільки це було можливе у важких воєнних часах, ішло назустріч. Пригадую, як підбирали ілюстрації. Гортали фотоальбоми Степана Гайдучка (1890-1976), доброго знайомого О. Степанів ще з молодих років, одного з організаторів спортивного руху в Східній Галичині (який, підстаршина-медик, рятував О. Степанів, хвору сипним тифом у подільському чотирикутнику смерти 1919р.; доля незвичайно цінної фототеки Гайдучка після його смерти неясна). Ряд фотографій приніс отець Степан Василів (нар. 1888 p., помер у кінці 1960-х років) з Успенської церкви, товариш брата О. Степанів, Ананія (1890-1919), сотника УГА і команданта групи «Щирець» під час польсько-української війни. До речі, отець Василів - незвичайно колоритна фігура українського Львова, з чорною, а після повернення з ув’язнення, вже сивою бородою, - відомий багатьом галичанам діяч катакомбної Української католицької церкви (мій суворий сповідник гімназійних часів та передсмертний - О. Степанів). Кілька фотографій спеціально для книжки виконав один з кращих фотографів і фотожурналістів Львова Ярослав Савка, депортований десь у 1947 р. за те, що мав добре обладнане помешкання та дорогу фотоапаратуру. Повернувся до Львова під кінець 1950-х злиденним старцем. Карти на підставі матеріалів та первісних схем О. Степанів креслив (і виконав дуже добре) історик та картограф Степан Білецький (1904-1990). Картографічне оформлення монографії, зрештою, належить до сильних сторін книжки. Обкладинку, графічно чітку і лаконічну, підготував відомий вже тоді художник Володимир Балис (1906-1980), пізніше емігрант.
1942-1944 роки - часи розпалювання до трагічних меж, значною мірою заходами північних та західних сусідів, польсько-українських конфліктів, від яких, завдяки терористичним актам, що виривали з рядів української та польської інтелігенції кращих представників, здригався також Львів. О. Степанів не мала жодних ілюзій щодо того, яка доля чекала б Східну Галичину після відновлення польського панування (що почало проявлятися уже в липні 1944 р. під час славнозвісного львівського «Przedwiosnia » - «Провесни», коли боївкарі Армії крайової приходили за О. Степанів до будинку на вул. Пісковій, 7, в якому ми мешкали; її б чекала така сама доля, як і понад сотню невинно вбитих інших українців, якби тоді ж, у липні, не відборонили сусіди - поляки, переконуючи боївкарів, що О. Степанів та її родина не українці, а спокійні «старорусини»). Незважаючи на все це, О. Степанів послідовно виступала проти польсько-української ворожнечі. Практично втілювала свої думки в тому, що, поруч із фахівцями-українцями, в Статистичному бюро працювали також спеціалісти-поляки. Пристанище в бюро знайшов один з провідних представників польської школи історії народного господарства, пізніше професор Краківської господарської академії Станіслав Гошовський (нар. 1904 p.), а також молодий географ Вацлав Качоровський. На праці Качоровського з соціотопографії та демографії, що друкувалися напередодні світової війни, О. Степанів звернула увагу ще готуючи нарис про Львів до другого тому «Географії України й сумежних земель». У «Сучасному Львові» Качоровський став співавтором при написанні параграфа «Львівський краєвид» (у розділі «Земля говорить ») та при складанн карти «Краєвид Львова». Побоюючись принаймні бойкоту з боку шовіністично налаштовані польської інтелігенції за співробітництво в українському виданні, Качоровський просив приховати своє авторство, маскуючи його бібліографічним покликанням на брошуру про географічне обличчя Львова... Після від’їзду на Захід сліди Качоровського, талановитого вченого, в якого катастрофічно прогресувала сліпота, загубилися (під час перебування у Кракові 1969 p. С. Гошовський зумів мені лише туманно сказати, що його колега зі Статистичного бюро міста Львова опинився десь на західних «відзисканих землях»).
Хоча задум автора полягав у тому, щоб створити науково-популярну працю, в основному, хоча б у позачасових вимірах, тобто, щоб вона могла зберегти значення також незалежно від воєнного часу, коли книжка побачила світ (і цей задум, треба сказати, О. Степанів вдалося здійснити в загальних рисах - недаром «Сучасний Львів» було перевидано в Нью-Йорку 1953 p., коли подих війни був позаду, а книжка залишається актуальною і видається ось тепер втретє), окупаційні будні не могли не накласти на книжку свій відбиток. Монографію намагалися видати ошатно, це здійснили, але і поганий папір військового часу, і, згідно з вимогами цензури, німецька назва і адреса друкарні на звороті титульної сторінки (ZKW Druckereibetrieb II - Lemberg, Grunestr. 20 - Друга друкарня, Львів, вул. Зелена, 20; вже й не знаю, як розшифрувати абревіатуру ZKW воєнного часу) не єдині нагадували про чорні підневільні дні. Не лише дивні, а й частково дикі німецькі назви вулиць і площ (кожний окупант перейменовував на свій смак), які треба було подавати в книжці, посилювали воєнний колорит - цілий ряд місць тексту свідомо нагадував тривожні дні й ночі. Відповідні місця книжки зберігають вартість історичного документа. Варто на них звернути окрему увагу. О. Степанів писала про воєнні знищення внаслідок бомбардування, про часткове зруйнування головного вокзалу 1939 р. та його повільну відбудову, про знищення проходу (пасажу) Міколяша 1941 p., подала статистичні відомості про кількість зруйнованих внаслідок воєнних дій у 1939 та 1941 pp. житлових і промислових будинків, про винищення довколишніх лісів у важкі зими 1939-1940 та 1941-1942 pp., коли мешканцям міста нічим було палити. Значну вартість для історичної демографії Львова мають спостереження і статистичні дані про зміни в кількості населення міста 1939-1942 pp., про тенденцію до зростання кількости українців у цей час. Подається статистика ремісничих підприємств Львова у травні 1942 р. На кількох сторінках говориться про долю єврейських (жидівських, за тогочасною західноукраїнською термінологією, в чому не було нічого образливого) мешканців міста, про переселення євреїв у новостворене гето (подаються його межі вже в минулому - гето було винищено, про що відверто писати не було можливості). Значення історичного джерела мають відомості про кількість євреїв у Львові 1941-1942 pp., кількість єврейських ремісничих закладів у травні 1942 р. Згадка про шпиталь дня полонених на вул. Пушкіна мала для О. Степанів автобіографічний акцент. По лінії громадських обов’язків вона в 1942-1944 pp. намагалася опікуватися полоненими, яких тримали у таборах, розташованих недалеко Львова, львівським шпиталем для військовополонених. Деколи вдавалося рятувати людей, уродженців Західної і Східної України (що не перешкодило, правда, одному лейтенантові з тих, яких виривали часто з лабет смерті, писати в післявоєнні роки доноси на О. Степанів до НКВС). З дозою сумної іронії було складено параграф «Сучасний український Львів» - про те, що життя українців міста звелося до животіння під егідою «Українського комітету».
Незважаючи на те, що книжку про Львів було написано (що міг і може тепер оцінити кожний читач) дуже об’єктивно, це не могло захистити автора - після чергової переміни влади у Львові - від політичних звинувачень. Книжка зразу ж помандрувала до спеціальних фондів двох львівських наукових бібліотек (решту примірників у інших бібліотеках і книгарнях просто знищили), де нею можна було користуватися лише за особливим дозволом. Перебування книжки в спецфондах автоматично знімало з користувача обов’язок покликатися на забороненого автора - можна було цілком безкарно списувати. Один смертельно переляканий поет, каючись у здійснених та не здійснених гріхах (що, зрештою, не захистило його від цькувань) вважав за потрібне плюнути в бік О. Степанів як автора «Сучасного Львова» за, нібито, неправдиві відомості про німецьке населення Львова в минулому. Т. зв. народний трибун Ярослав Галан неодноразово згадував О. Степанів та її книжку у своїх публічних виступах, що часом приводило до конфузних результатів: коли одного разу в приміщенні Вечірнього університету марксизму-ленінізму О. Степанів підійшла до трибуна, щоб подякувати йому за згадку, Галан втік... Оперативники і слідчі відповідних установ докладно вчитувалися в сторінки книжки, шукаючи крамолу: єдине, що зуміли інкримінувати, це образу радянської торгівлі, яка, нібито, ніколи не порушувала санітарних умов і не продавала товарів поганої якости. Про це нагадували О. Степанів до та, особливо, після арешту.
Видавнича історія «Сучасного Львова» продовжувалася на відстані 10 тис. км від міста. У 1953 р. книгарня «Говерла» в Нью-Йорку перевидала книжку О. Степанів, позначивши в підзаголовку, що вона видається «в 700-ліття заснування міста Львова» та що це «друге доповнене видання». Останнє твердження, зрештою, не дуже відповідало правді. В його підставу було покладено фоторепродукцію тексту, але з грубим порушенням структури книжки: було ліквідовано заголовки розділів та параграфів на окремих титульних сторінках, що передували самим розділам. Замість титульних сторінок, а також в інших незадрукованих у виданні 1943 р. місцях вставили випадково підібрані ілюстрації релігійного та патріотичного характеру (таких додаткових ілюстрацій виявилося 13), вирізали згаданий вже вище параграф «Сучасний український Львів» та додали дві дуже заполітизовані вставки - передмову «Від видавництва » і параграф «Сучасний Львів (від 1939 до 1953 pp.)». І ілюстрації, і вставки своєю хаотичністю дуже контрастують з первісним виданням. Очевидно, ці зміни, проведені М. Сидором-Чарторийським (він автор передмови та додаткового параграфа), мали обґрунтувати позначення «друге доповнене видання», але, в загальному, відбивали типову тогочасну емігрантську мізерію, дуже неприємне враження від такого перевидання не могла замазати додрукована кінцівка: «Одначе Львів зазнає повного розвитку лише в Українській Соборній Державі». Нічого підкреслювати, що книжку було перевидано без згоди автора (такий дозвіл роздобути було неможливо - О. Степанів перебувала тоді в мордовських спецтаборах). О. Степанів ніколи не тримала цього перевидання в руках, ніхто з видавців чи близьких до них людей не вважали за потрібне повідомити автора про нью-йоркське видання (що можна було зробити протягом наступних десяти років), та й син авторки досі не має примірника 1953 р. серед своїх книжок.
У післявоєнні роки О. Степанів намагалася продовжити львівську лінію своїх наукових досліджень, але зробити це було не так просто. Працюючи у Львівському відділі економіки, вона написала працю «Промисловість Львова під час німецької окупації 1941-1944 рр.», за яку її довго громили - бо, мовляв, яка промисловість може бути під окупантами. Дослідження світу не побачило, а чи зберігся десь його текст, написаний на докладному аналізі статистичних даних, невідомо. У журналі «Радянський Львів» (1945. - № 4. - С. 59-61) було надруковано нарис «Архітектурне обличчя Львова», окремою брошурою «Трудові резерви Львівщини» (Львів, 32 с.; текст, до речі, до невпізнання переробили і знецінили редактори видавництва «Вільна Україна»).
Не підлягає сумніву, що сьогодні деякі проблеми, порушені в «Сучасному Львові», можна розглядати з нових, ще сучасніших аспектів. Ряд місць можна доповнити новішими даними, окремі відомості можна уточнити на підставі результатів дальших досліджень. Але, як це не дивно, за майже п’ятдесят років, що минули від першого видання «Сучасного Львова», українська наука, як радянська, так і діаспорна, не здобулася на підготовку аналогічної праці, ні індивідуальної, ні колективної. Та не лише ця обставина зберігає наукову і науково-популяризаторську вартість за монографію півстолітньої давності. Завдяки об’єктивності й стислому викладу, скрупульозності в підборі даних, вона далі залишається в першому ряді кращих українських наукових досягнень, присвячених містові, з іменем якого також сьогодні пов’язано багато національних мрій, сподівань, надій.
Там то приступом до бою
Ішла Степанівна
І не найдеться в Европі
Дівчина їй рівна.
Іде сміло, в руках зброя,
Гарна як лілея:
"Ідіть вперед, стрільці мої,
На вас вся надія!
Ідім сміло в бій завзятий -
Це ж рідна землиця,
Перед нами - ось дивіться,
Як москаль валиться!.."
Пішли в поле на багнети,
Маківку зайняли,
Полягло їх там сто сорок,
Свого доконали.
Впало ворогів там много,
Цілий світ дивуєсь,
Що незнаний йому нарід
Москаля тратує.
Стає сміло в ряди війська,
Іде награниці
І боронить там завзято
Рідної землиці.
Іде бодро через поля
І через руїни,
Прикрашує історію
Неньки-України.
І сталася на тім світі
Велика новина,
Що в бій ідуть з тяжким крісом
Козак і дівчина.
Ішла Степанівна
І не найдеться в Европі
Дівчина їй рівна.
Іде сміло, в руках зброя,
Гарна як лілея:
"Ідіть вперед, стрільці мої,
На вас вся надія!
Ідім сміло в бій завзятий -
Це ж рідна землиця,
Перед нами - ось дивіться,
Як москаль валиться!.."
Пішли в поле на багнети,
Маківку зайняли,
Полягло їх там сто сорок,
Свого доконали.
Впало ворогів там много,
Цілий світ дивуєсь,
Що незнаний йому нарід
Москаля тратує.
Стає сміло в ряди війська,
Іде награниці
І боронить там завзято
Рідної землиці.
Іде бодро через поля
І через руїни,
Прикрашує історію
Неньки-України.
І сталася на тім світі
Велика новина,
Що в бій ідуть з тяжким крісом
Козак і дівчина.
Народна пісня про хорунжу УСС Олену Степанів, першу в світі жінку, офіційно зараховану на військову службу у званні офіцера, четаря Української Галицької Армії
