Вірші і проза для 25%

Солдат Нацґвардії десь під Слов'янськом. Знимкував Сергій Лойко

Світлана Сівак

* * *

Ріжу шкіру свою на ремені.. А чого мені..
Наплету з неї батогів із шипами на кінчиках,
Та по спинах, по головах ворожого племені -
Хай заюшаться, зайди, хай скалічаться.

Всі скінчилися сльози, висохли - плакати нічим,
Із поламаних ребер виписую слово «ВОЛЯ».
Потім зшию себе по шматках перед образом Вічності,
Бо на часі криваві ігрища дикого поля.

Не буває в мерців жалю, не буває прощення..
На відтятих руках із тризубців стікає миро..
Нічим більше прощати, грудна клітина розтрощена,
Тільки глибше заб'ю їм в горлянки їх нице замирення.

Твердо ноги мої у землю пускають корені,
Міцно плечі тримають небо, вогнем обпечене.
Кров'ю чорною кашляти їм від обіймів Нескорених!
Ні жалю до них, шолудивих, нічого. Зречення!

Ще болітиме дужче ця наскрізна виразка, але що мені.
Мовчки сходжу до прокажених зі свого розп'яття.
Ріжу шкіру свою на ремені пошматовані.
Пощастило їм, я - не Бог. Отже тільки прокляття!

* * *
Збирається спати, лишаючи світло увімкненим.
І довго вдивляється в рухи химери на стелі..
Вона ж лиш чекає на темряву і приходить за ним,
Суха і колюча, як дрантя старого пустельника.

До дна випиває з очей всю вологу, висотує.
Пере і розвішує сохнути понад припічком душу.
А потім латає її, зашиваючи діри у соте.
Душа від прання щораз більше зсідається. Душить..

Задушений. Довга дорога до себе колишнього.
Куди вороття.. Всі кімнати заповнені вакуумом..
Вона все чекає на темряву і шепоче:
- Може облиш його…

Він ледве живий і - тим більш небезпечний дивак..
Не спиться. Світанок сплітає легені задавненим куривом..
Химери на стелі поволі ховаються в темряві.
На голову тисне занадто глибоке занурення..

Все трохи занадто в тенетах безликого тремору.
Колючим клубочком згортається спати, натомлена,
Наступної темряви паростки сходять з її волосся.
Він вкотре таки повертає себе додому..
Вона тихо молиться, щоб йому вдалося...

* * *
Вона плаче в мене на грудях
Скільки ми вже отак?
Ніхто ж не рахував хоча би приблизну кількість українців, що загинули від початку часів в боротьбі за свою землю. За право бути вільними. За право бути.
Всю дорогу воюємо... Скільки йдемо..
Чому так? Чому їм хочеться саме цю землю? Чи саме цих людей?
Що тут є таке особливе, що сюди йдуть стадами?
І що є в нас?

Вона говорить до мене
Показує люстро і питає мене – хто ти? Хто ти є?
Якої глибини твої провалля, як високо літають твої птахи, чим наповнені твої річки, як міцно тримають тебе твої корені? На цій землі.
Як дзвін проб'є на старій дзвіниці, чи достатньо сильними будуть твої ноги, щоб встояти, щоб тримати голову високо піднятою?
Ще раз
Не в останнє. Далеко не в останнє.

Вона співає мені
Голосами, що вишиті золотом в переплетенні її дивних рис. Їх так багато, гарячих, пульсуючих. Вони звучать глибоко і сильно в своїй незміряній кількості, в своїй потужній, небесній близькості всіх, хто віддав найдорожче за право називатися українцем.
Це щит. Тотем, вирізьблений з душ. Амулет, сплетений з пісень, слів, найглибших сутностей кожного, з любові кожного до цієї землі.
Це сама земля.
Вони вросли один в одного – земля і люди на ній. Люди ступили в землю, вона наповнила їх вщерть, створюючи унікальний симбіоз, єдиний в своєму роді в прояві смертоносної сили для всього ворожого.

Вона веде мене
Піднімає зі зневіри, ласкавими дотиками до волосся і добрим стусаном в спину повертає до насущного. Знову і знову б'є в лоба, змушуючи врешті вивчити урок – просто і легко – це не про нас, занадто мілко. Наша глибина – поза сприйняттям пересічного. Вона не дається в руки будь-кому.

Вона питає мене
Як ти так довго тримаєшся?
Всупереч і завдяки. Чи бачиш ти стовп яскравого світла, що прошиває тебе наскрізь? Скільки береш із нього і кому віддаєш решту?
Скільки ти ще витримаєш?
Ти ж витримаєш?