Лук'яненко - проти критиків Мороза

Пригадуєте цю сумну історію?

ЛУК'ЯНЕНКО ВИСТУПАЄ ПРОТИ КРИТИКІВ МОРОЗА
“Свобода”, 12 липня 1978

Ню Йорк
Пресова Служба ЗП УГВР
- Друкуємо вийнятки з ширшого самвидавного документу, який кидає чимало світла на відомий вже від довшого часу в концтаборах СССР, а теж частинно на Заході, конфлікт, який заіснував ще минулого року між Валентином Морозом і Данилом Шумуком.

Шумук обвинувачує Мороза в намаганні присвоїти собі особливе місце серед українських політв'язнів, закидає йому еґоцентризм і подібне. Таку свою опінію Шумук передав також у листах до різних осіб, які живуть за межами СССР. Відомо, що непорозуміння між Морозом і Шумуком перенеслися на інших політв'язнів. Останньо російський самвидавний орган „Хроника текущіх событий" у своєму 47 випуску поінформувала, що в одному з Мордовських таборів утворився комітет трьох в'язнів, а саме Данила Шумука, о. Василя Романюка й Едварда Кузнєцова, який виніс догану Морозові та Іванові Гелеві за „негідну для політичного в'язня поведінку". Щобільше, у цій же інформації „Хроніки" кажеться, що Мороза обвинувачують теж у тому, що він наче б то роз'ятрює національну ворожнечу, зокрема у відношенні до росіян та євреїв".

Як виходить з наведеного тут документу, в обороні Мороза і проти його критиків виступив Левко Лук'яненко. Свого листа до Д. Шумука і його однодумців Лук'яненко вислав ще минулої осени, отже перед своїм арештом в лютому ц. р. Л. Лук'яненко нічого не згадує про мниму „ворожість" Мороза до інших народів СССР, він лише зупиняється на обвинуваченнях Мороза в тому, що він веде себе суворо у відношенні до своїх товаришів і вимагає для себе спеціяльної пошани і т. п.

Слід відмітити, що таке: персональні конфлікти між довго ув'язненими в'язнями, також такими, яких лучать спільні ідеали боротьби, не є новим явищем. Непорозуміння постають на тлі різних побутових причин, що про них відомо кожному, хто коли-небудь перебував в ув'язненні. Проте відомо теж, що коли йдеться про політичних в'язнів поневоленого народу, в поглиблюванні конфліктів між ними, ставленні цих конфліктів у зовсім іншу площину, чи прямо в їх провокуванні. заінтересований кожний окупант. Тому треба думати, що непорозуміння між українськими політичними в'язнями використовують для себе теж органи КҐБ.

Повний текст листа Лук'яненка буде надрукований в окремій збірці „Зошитів самвидаву", що появиться у видавництві „Сучасність" разом з іншими писаннями Левка Лук'яненка*.

„Панові Шумуку та всьому смугастому кошеві.

Шановні Друзі!

Мені переслали Ваш лист землякам-краянам. Він закінчується словами: ,Повірте нам'. Я Вам повірив. У що повірив? У те, що Ви пишете. Ви пишете, що він ображав Вас, принижував, вимагав його слухати, інтриґував. самозакохано погладжував себе по щічках і т. ін. і т. п. Ви багато пишете такого, з чого виходить, що він груба, різка, самозакохана людина з претенсіями на супермена.

Я вірю, що Ви написали правду. Я вірю, що так воно й є. Це дуже сумно. Щоправда мене втішає, що Ви ні словечка не мовили про його політичну позицію, отже у цьому пляні панові М. нічого закинути. Далі почну речення з ,але', яке починатиму, проте, не виправданням пана М., а радше докором авторам листа. А втім, хай це буде не докір, а звернення уваги на одну обставину, якої Ви недобачили. Кожен з вас окремо — розумна людина. І все-таки під впливом гуртового настрою Ви до справи підійшли однобічно, що й призвело Вас до невірного кроку.

Отже я вірю, що Ви сказали правду, але та правда стосується однієї сторони людської особи, а їх є дві. Перша - це індивідуальні риси характеру, вдачі, виховання: нетерпимість, грубість, інтриґанство, зарозумілість. чванькуватість тощо. Такі, наприклад, як сідання тричі денно на унітаз, обкусування нігтів, гризіння кінчика олівця та багато-багато інших індивідуальних звичок та рис поведінки - все те, що стосується її безпосереднього буденного життя. Кожен по-своєму бере ложку, хліб жує, взуває шкарпетки і човгає чобітьми. Як пaпiлярні лінії на пальцях у кожного з нас свої неповторні, так свій і нсповторний комплекс звичок і рис характеру. Та коли папілярні лінії нікого ближнього не турбують, бо не демонструють себе ближньому, то звички часто-густо не залишають його байлужим, бо проявляються назовні і сприймаються ним. Це — фізіологічний рівень життя людей. На цьому рівні cepeдовишем людини с її безпосередне побутове явище: камера, сім'я, місце праці. На цьому рівні велика (позитивна) людина може бути неґативною і не вельми добре впливати на ближнього. Пан Шумук колись розповідав, як один курінний виходив перед люди абиякенькою ходою і в непочищених чоботях, а його джура козирем виступав у лискучих чоботях, мов кресав, і люди сприймали джуру за командира, а командира за джуру. Айнштайн. кажуть, був страшенно неохайний і з ним гидко було сидіти за одним столом.

Якби з курінного та Айнштайна брати приклад, це був би поганий приклад, і на рівні побутовому вони, ясна річ, не були взірцем. І на цьому рівні люди їхнього безпосереднього середовища могли мати їх за ніщо. А хіба мало хто з вас був зі своїми домочадцями у конфлікті: ви думаєте над національними проблемами, зате не дуже практичні в кухні, в хаті, на базарі, а ваші домочадці неспроможні піднятися до розуміння широких проблем і вашої самовідданости їм, зате практичні й закидають вам, що ви за „дурною головою" не там поставили баняк, щось проґавили в маґазині, бо не вмієте лізти крізь юрму до прилавка, не здібні дістати дошку на полиці — одне слово, для практичних домочадців ви нікудишній чоловік. Може десь в глибині душі вони й розуміли вашу вищість, але з того, таки практичного досвіду вони затямили, що “політикою займаються тільки дурні, бо хто ж розумний б'є головою в стіну!” (А потім, коли вас справді посадили, вони могли урочисто себе поздоровити: “Бач, ми застерігали, ми казали, що посадять, от і посалили — які ми розумні й далекозорі!”)

Геґель писав: “Для лакея нема героя, але не тому, що останній не герой, а тому, що той - лакей - з яким герой має справу не як герой, а як людина, що їсть, п'є, одягається, тобто загалом має з ним справу з боку одиничности і уявлень”. (Феноменологія духа, стор. 357—358).

… Але є друга сторона людської особи, є зовсім інший рівень — рівень національних інтересів, мистецтво стратегії, де генерал серед інших стратегів посідає неабияке місце: він світла голова, талант, що веде армію до перемоги і рятує батьківщину.

Це споконвічна проблема: малі не розуміють великих, еґоїсти не розуміють альтруїстів, обивателі не розуміють патріотів. Із-за багатьох різних причин, зумовлених неволею, сталося так, що у Вашій увазі все більше місця стали посідати побутові проблеми і поступово зумовляти всі Ваші взаємини. На спромоглися ви вийти з цього рівня і при оцінці Вашого конфлікту з паном М. і тому вчинили помилковий крок.

Погляньмо тепер на питання, чи велика людина в усьому велика?

Ви либонь читали біографії великих людей і знаєте, що суспільна сутність людини і її приватна сутність - не одне і теж. Навіть навпаки дуже часто суспільна сутність особи є щось зовсім відмінне від її приватної сутности.

Хіба не був Нікколо Паґаніні для його імпресаріо простофілею, якого можна обдурювати? Хіба не був Панько Куліш грубим забіякою для селян, якого треба було зі злости спалити? Та для української і італійської нації мають значення не неділова непрактичність і забиякуватість, а музичний талант першого і літературний талант і патріотизм другого. З точки зору селян він забіяка, і коли б їм хтось сказав, що Куліш великий патріот, вони, напевне, глузливо кинули б: “Як він може нести батьківщині добро, коли нас, ближніх, зневажає і чинить нам зло?” Погано, що Куліш мав такий нелагідний характер. І все-таки він — великий син нашого народу.

... Хіба не гіпертрофоване славолюбство штовхнуло президента Джонсона подарувати Папі Римському від імені власної доньки зображення власної персони? Ця риса в нього не з'явилася в останній рік. Вона народилася десь на зорі дозрілого віку і примушувала його день і ніч працювати, всебічно розвивати себе, вивчати національні інтереси та думати над шляхами збільшення добра нації і в тому служінні підіймала його від шабля до щабля аж до президентського крісла. Змагання за владу (і славу) відбувалося не в розбійницькій банді (де воно плодило б людям зло), а на ниві служіння своєму народові.

Коли людина відчуває своє покликання в служінні нації і вірно зрозуміла її інтереси, прагнення слави (чи й влади) як внутрішня мета не шкодить загальній справі, а навпаки, є величезною спонукою і двигуном примноження вкладу в спільну справу. Нація npoграє не тоді, коли багато її синів змагається за лаври першости в служінні їй, а тоді, коли з'являється покоління, котре ні на що не претендує: не претендує на власний світогляд, не претендує на власний погляд щодо долі нації, не претендує на окреме місце в житті чи, скажімо, в літературі - не претендує ні на що, тоді, втративши свою індивідуальність у загальній масі, загубившись, мов сіра вівця, в овечій отарі, вона стає в руках пастуха великою масою глини, котрою можна прихлопнути будь-що живе.

Найсамовідданіша людина все-таки забути сама себе не може: присвятивши всього себе досягненню якогось ідеалу, людина в образі (чи з-поміж) того майбутнього відводить і собі якесь місце. Хай воно буде найскромніше, хай це буде просто цеглинка, одна-однісенька цеглинка. У новій великій будівлі, але не безіменна цеглинка, а її, цеглинка з її ім'ям.

... Проблема співвідношення внутрішньої мети і мети як загального ідеалу - дуже важлива проблема, бо має кардинальне значення, відповідь на питання що важливіше для людини, діяча: загальний ідеал, чи внутрішня мета? Якщо для людини добро нації на першому місці, тоді прагнення до слави правитиме за мотор самоудосконалення і безупинної праці на благо народу, вона не засліпить очі і тоді з Тарасика Шевченка виходить народний Кобзар. Коли ж для людини на першому місці своє самовираження і слава, тоді з'являсться Геростат і з такого ж потужнього від природи таланту, що й у Шевченка, виходить Гоголь і ціла зграя інших перевертнів, що ладні служити будь-кому, аби посісти помітне місце.

... Не її (людини) уявлення про саму себе, не її мрії, пляни мають значення, а її діла. Коли людина каже, що любить батьківщину, її любов можна виміряти кількісними величинами, спитавши, що вона ладна зробити для її добра. Дасть вона 10 карбованців чи дасть 100? Ладна була піти до в'язниці? На скільки років: на рік? на два? на десять? на двадцять п'ять? І ми бачимо, що одна радо дає 10, але не дасть 100. Сто карбованців вона вже любить більше ніж батьківшину. Друга йде на п'ять років до в'язниці, але коли їй запропонували посидіти десять, вона мовила: “Хай краще буде все, як є, аніж десять років тюрми.”

... З листа пана Шумука та звернення до земляків-краян шановного товариства видно, що пан М. почав відчувати себе суперменом і в неприємний спосіб давати це відчути шановному товариству. Товариство почало заперечувати. М. почав наполягати, а через те, що має холеричний темперамент і не вельми тонке відчування ближнього, то поступово образив усіх і створив украй напружену атмосферу. Товариство вирішило скинути М. з п'єдесталу, на який він претендував і доручило найстарішому написати про нього всім, всім, всім в Україні і не в Україні сущим, а потім для більшої ваги ще послало землякам-краянам листа про відлучення пана М. від свого товариства.

Товариство не поставило М. як явище, як факт в історичний ланцюг: минуле-сучасне-майбутне. І мабуть, через це не конкретизувало сучасного моменту, а узагальнило його.

Очевидячки претенсії на супермена (конкретно, либонь, на першість у товаристві) йдуть у площині літературній, історичній, а потім уже і в організаційній.

У минулому часі у нього чималі заслуги. Весь сучасний період з історичного ланцюга він безкомпромісово відстоює загальний ідеал. Тепер, коли вже залишилося небагато цього етапу життя, М. пересварився в безпосередньому середовищі, і товариство устами свого найстарішого побратима пише, що для М. особиста мета (слава) дорожча від ідеалу. І товариство додає: “...в число найкращих часто потрапляли люди, які... навіть постраждали ...задля власної слави, імені та інших вузькоеґоїстичних міркувань”.

Таке не тільки не трапляється “часто”, а загалом за останні 30 років не мало місця. Хто за останні 30 років пішов до в'язниці з “вузькоеґоїстичних міркувань”? Явна дурниця! З легковажности, із-за кумпанії та з інших неповажних причин потрапляли люди на лаву політичних підсудних, але ці люди в таборах каялися й відходили. Але, щоб з “егоїстичних міркувань” іти на 10 —25 років за колючий дріт на ніщимну бурду — такого не бувало!! І пан Шумук — ця жива історія післявоєнних таборів - назвати прикладу не зможе.

Коли б для М. слава була найвищою метою, він з його здібностями (про які пан Шумук тепер, щоправда, вже також не високої думки) міг би досягнути не меншої слави, йдучи без жадних страждань за течією. Його твори і його дотеперішній шлях спростовують твердження про те, що ніби-то його внутрішня мета (слава) домінує над загальним ідеалом.

... Товариство каже: “Після того, коли негідні вчинки М. перестали бути нашою внутрішньою таємницею...” Ба! Вони залишилися б Вашою “таємницею” і в тому разі, коли б вже знали в'язні і наглядачі всієї Мордовії. Конфлікт залишався внутрішньою справою доти, доки Ви самі не понесли його за кордон. І Ви знаете, чому саме він би залишився “таємницею”: проблема інакодумства і, зокрема, українського націоналізму та сучасного українофільства є загалом таємниця, яку цензура пильно oxopoняє від широкого загалу. Якщо зрідка вона щось і дозволяє оприлюднити на цю тему, то неодмінно таке, що всіляко пов'язує ідею національної незалежности з експлуататорськими клясами, німцями та збройною формою боротьби, і ретельно уникає сучасного українофільства, його ідейного змісту, його критику сучасної української дійсности, його імен. Без Шумукового листа не могла з'явитися стаття Колодяжного**. Данилин лист леґалізував тему і дав право говорити про пана М. та й про інших, якщо буде для них потреба. Хто міг авторитетно, так би мовити, офіційно сказати щось про внутрішні взаємини в товаристві і про пана М. зокрема? Наглядач? С. Мельник? Якийсь кримінальник? Перший не скаже. Другий без КҐБ нічого не може. Tpeтій? В який спосіб? Кожен з них зайнятий своєю спpaвою, Ваші взаємини для них стороння річ і вони швидко згладжуються у них з пам'яти після переміни обставин і людей. Ви винесли самі. Всупереч усіх давніх традицій, Ви винесли. Та і як? Пан Шумук написав листа своїм родичам у Канаду. Звідси перший висновок читачів Прикарпатської правди: політичні в'язні листуються зі своїми закордонними родичами — їм це дозволено. Хотіло товариство сказати тисячам читачів таку сентенцію? Другий побічний висновок читачів Прикарпатської правди: пан Шумук знає, що гомонять за кордоном про пана М. і розповідає про це в листі, значить політв'язні дістають закордонні газети, або їм дозволяють мати радіоприймачі і вони слухають закордонні радіопересилання — їм навіть глушіння не заважає. Хотіло товариство сказати таке читачам Прикарпатської правди про свої умовини?
Далі. Немає значення, чи пан Шумук віддав свого листа в руку працівника КҐБ чи через цензора туди спрямував, однаково - це донос. Донос гіршого ґатунку! І це автори листа землякам-краянам називають “доступною формою довести до відома киян і львів'ян та інших людей...” Серед цих “інших людей” перші - це табірна адміністрація і КҐБ. Відколи це донос став “допустимою формою”?

Існує “конституційна ґарантія” таємниці лікування. Положення про табірну цензуру, як виняток із закону, дає адміністрації право читати листи, вилучувати, повертати авторові для виправлення тощо. Але Положення не дас права nepeадресовувати їх кудись у газету, давати їх стороннім людям читати, робити витяги з них, публічно цитувати, чи будь-яким іншим способом оприлюднувати без згоди автора чи адресата. Такою є і практика. Отже, С. Мельник переписував лист і потім передав його для публікації з дозволу пана Шумука. Таким чином п. Шумук вважав за можливе у справі внутрішньої суперечки з паном М. звернутися за допомогою до адміністрації і знеславляти його разом з тими, хто засудив і тримає за колючим дротом і М. і пана Шумука і все шановне товариство.

Зарозумілість, самозакоханість, зневажання думки інших людей і ще десятки інших вад М. ніщо в порівнянні зі зверненням до адміністрації з таким доносом, бо всі перелічені вади зачіпають тільки Вас, ближніх його, а знеславлення його і особливо загальна писанина у зв'язку з ним, спільно з Колодяжними завдає удару не тільки пану М., але всім українофілам, усім нам; боротьбу з нестерпною побутовою поведінкою пана М. Ви перенесли на щабель спільної справи і завдаєте удару цій спільній справі.

Адміністрація докладає багато зусиль, щоб політв'язні перебували в постійному нервовому напруженні. На це спрямована величезна кількість різних заходів і, природно, її зусилля дають плоди: підвищення кров'яного тиску. хвороби серця, виразки та гастрити шлунку тощо. У даному разі наслідок вийшов надто екстраординарний! Колодяжний нічого не пише про скрайнє нервове напруження, в якому Ви живете. Люди, що не знають, в яких умовах народився лист пана Шумука і спільне звернення, мають право вважати його за об'єктивну характеристику і пана М. і їх самих. Недосвідчені люди, котрі ніколи не зазнали тих катувань, що їх зазнає шановне товариство, і не вивчали психології малих неформальних груп, можуть скласти бозна яке недобре уявлення і про М. і про Шумука і про всіх українців за ґратами. Жаль.

Дастьбіг, час усе поставить на місце.

І коли б я звертався до друзів на волі, я б ще додав: не поспішайте їх судити, прикладаючи критерії ваших умов до поведінки в зовсім інших умовах!

Вересень 1977
Левко Лук'яненко"

_________________________

* Повний текст листа — тут, стор. 124:  http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/17126/file.pdf

** Ідеться про статтю І. Колодяжного п. з. “Третій від заднього краю”, яка появилася в газеті “Прикарпатська правда” від 6 березня 1977 року і яку передрукували “Вісті з України” від 31 березня 1977 року. У згаданій статті говориться про робітника Степана Мельника, що нібито відбув у минулому покарання за участь в ОУН, який “на запрошення адміністрації виправно-трудової колонії” поїхав зустрінутися з “колишніми своїми співучасниками”. С. Мельник оповідає про зустріч з Морозом і заявляє, що про нього критично висловлювалися інші в'язні. У тій самій статті Колодяжного цитується лист Д. Шумука до його племінника в Канаді, в якому Шумук приписує Морозові “еґоцентризм і видавання самого себе за супермена”.