Із натовпу повернення нема...

Тарас Федюк

* * *
Із натовпу повернення нема.
Самотність, що любив, –
тяжка і довга
і найстрашніше, мабуть, що німа.
Життя, яке пропив або прочовгав,
тепер не має значення. Тепер
в оточенні людей, точніше – маси,
ідеш, комусь говориш, що не вмер.
Ніхто не чує мовчки. А тим часом
замулюється річка, що любив,
тьмяніє світ, який хотів любити.
І цвинтарі сповзають із горбів
на села.
І слова несамовиті
вже не говоряться. Не хочуть. Бо вони –
не хор, який собі на людях свище.
І тільки вмерти – Боже борони:
якщо усі там будуть,
то – навіщо?

Із книги "Обличчя пустелі"