Михайло Ліщинський
На спомин битви Української Дивізії під Бродами
Пелюстку маку, вітре, принеси,
Що в Жаркові між жита впала,
Бо бачити я хочу, чи вона така, як ті,
Що їх колись, ґранати розвівали.
Що в Жаркові між жита впала,
Бо бачити я хочу, чи вона така, як ті,
Що їх колись, ґранати розвівали.
Пелюстку маку, вітре, принеси...
Таку, як та, що при межі в полях
Багром заквітла на чолі стрільця,
Що впав за рідний край там у боях.
Таку, як та, що при межі в полях
Багром заквітла на чолі стрільця,
Що впав за рідний край там у боях.
Пелюстку маку, вітре, принеси
Крізь гори, ріки, океани,
Бо сила в тій пелюстці там така
Що згоїть всі вояцькі болі-рани
Крізь гори, ріки, океани,
Бо сила в тій пелюстці там така
Що згоїть всі вояцькі болі-рани
Пелюстку маку, вітре, принеси...
Нехай покажу внукам своїм,
Які то маки красні в нас цвіли
Як в липні йшли під Бродами великі бої.
Нехай покажу внукам своїм,
Які то маки красні в нас цвіли
Як в липні йшли під Бродами великі бої.
Пелюстку маку, вітре, принеси,
Щоб внукам як Євшан лишити,
Щоб і вони дорогу там знайшли,
Де бій буде ... останній бій великий...
Щоб внукам як Євшан лишити,
Щоб і вони дорогу там знайшли,
Де бій буде ... останній бій великий...
Пор. Михайло Ліщинський (посередині) в товаристві чотирьох стрільців. Броди, липень 1944-го (з фондів ЛІМ).
Михайло Ліщинський,
ваффен-оберштурмфюрер (поручник) Дивізії військ СС "Галичина", командир 3-ї роти 1-го батальйону 29-го полку Дивізії, учасник Битви під Бродами, де був важко поранений, втратив руку; капітан 1 УД УНА, служив у 6 відділі штабу дивізії; підполковник на еміґрації; юридично довірена особа ген. Павла Шандрука. Помер у Філядельфії, похований на українському католицькому цвинтарі Фокс Чейз.
ваффен-оберштурмфюрер (поручник) Дивізії військ СС "Галичина", командир 3-ї роти 1-го батальйону 29-го полку Дивізії, учасник Битви під Бродами, де був важко поранений, втратив руку; капітан 1 УД УНА, служив у 6 відділі штабу дивізії; підполковник на еміґрації; юридично довірена особа ген. Павла Шандрука. Помер у Філядельфії, похований на українському католицькому цвинтарі Фокс Чейз.
На жаль, відомості про сл. п. М. Ліщинського дуже скупі. В його особовій справі зазначено дату його народження: 23.8.1904. Місце народження - село Комарно Рудківського повіту на Львівщині. Дати смерти не знаходжу. Згадок про нього у "Свободі" після 1982 року немає*.
З особової справи
П-полк. Михайло Ліщинський
БИТВА УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ ПІД БРОДАМИ У СВІТЛІ ВОРОЖИХ МАТЕРІЯЛІВ
Український щоденник "Свобода", 29 липня 1969
БИТВА УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ ПІД БРОДАМИ У СВІТЛІ ВОРОЖИХ МАТЕРІЯЛІВ
Український щоденник "Свобода", 29 липня 1969
Правду сказавши ані ми, ані наші примусові союзники до боротьби з большевиками німці, не маємо до нині розроблених матеріялів про важливу і велику битву під Бродами. Можна зрозуміти німців, які не бачили інтересу в аналізі операцій в тій битві, ні в аналізі цілей пов'язаних з тією битвою. Для німців та битва була звичайною офензивою, що відсувала далі на захід лінію фронту. Політичних цілей пов'язаних з тією офензивою німці просто не хотіли розуміти, ані не хотіли тією проблемою цікавитися, бо при її аналізі політична їх короткозорість мусіла б виявити їхній повний анальфабетизм у проблемах політики на сході.
При ближчому зацікавленні до заторкненоі мною справи ми на жаль мусимо сягати до чужих джерел, а саме до джерел наших ворогів, яких справа Дивізії і нашої визвольної боротьби в час війни дуже цікавила. Найповажнішим джерелом матеріялів про битву під Бродами є все ще тільки видана в 1962 році в Москві „Історія Отєчєствєнной Войни Совєтского Союза 1941-1945". В цій історії, в четвертому томі є окремий розділ про битву під Бродами під заголовком: „Окруженіє вражескіх войск в районє Брод. Освобождєніє Львова". Розділ цей ілюстрований знимками і мапою, яка точно подає угрупування військ червоної армії до операції на Львів і перебіг операцій червоної армії. З німецьких згадок про цю битву є лише загальна згадка про котел під Бродами в скорочених історіях війни. Досить наївну аналізу тієї битви подає у своїй кількатомовій праці про другу світову війну німецький генерал Лянґе, який договорився до такої нісенітниці, що мовляв наша Дивізія зістала розбита під Бродами тому, що в ній було понад 35 % комуністів, які спричинили розгром. При тій нагоді варто ще зазначити, що, згідно з його твердженням, ця для нас ревеляційна „новість" була йому подана для інформації „визначним німецьким знавцем" східніх справ і на його думку є достовірна. Цей великий воєнний „спец", що взявся до писання великого твору, чомусь не міг впасти на думку, яким чудом могла спинити ворога в наступі одна наша Дивізія без танків та летунства тоді, коли проти неї йшло кілька совєтських панцерних армій та величезні з'єднання летунських ескадр. Також чомусь не міг він застановитися, що вже на третій день вийшли Дивізії запаси амуніції і пального до машин, a відомо, що найхоробріша частина не виграє бою без пального й амуніції.
В рукописі споминів шефа штабу Дивізії майора Гайке. які то спомини мають появитися незабаром, є спроба схопити найголовніші причини прориву фронту і схарактеризувати бої Дивізії. Автор, однак, як німець, не може сказати правди, що в прориві фронту завинили німці, які просто покинули фронт і відійшли відразу, як тільки червона армія почала офензиву. Про те, що багато німецьких частин покинуло фронт без боїв, говорять також автори згаданої совєтської історії.
В війні на сході незнання політичних аспірацій поневолених Москвою народів було головною причиною програння війни. Німці думали, що їм вдасться розбити мілітарну потугу Кремля високим поземом своєї військової техніки і бойовою справністю своєї армії. Інакше до справи підходили вожді з Кремля. Вони своєчасно збагнули, в чому криється небезпека для комуністичної імперії і почали відразу міняти курс своєї політичної лінії.
Перед західніми державами совстські керівники загравали в .демократів", а внутрі СССР пустили пропаґанду про великі пільги і реформи, які одержить нарід по війні. Разом з успіхами Кремля на фронтах зростали й апетити Кремля на поширення границь комуністичної імперії. Головно йшло Кремлеві про те, щоб конечно опанувати ті простори, на яких німці могли використати до боротьби проти Кремля народи, які змагають до визволення з-під комуністичного ярма.
Найбільшу небезпеку для Кремля творила Україна, на західніх землях якої велися різними шляхами заходи для зорганізування армії, яка боролася б за свою незалежну Українську Державу. Проти УПА, яка почала рости в силу, кинули совєти свої добре вишколені партизанські загони та аґітаторів, що мали сіяти недовір'я до української збройної боротьби. Не зважаючи на великі успіхи на фронті, Кремль поважно занепокоївся, коли почала творитися наша Дивізія. Створення Української Національної Армії Кремль дуже боявся з огляду на свої пляни в балтійських державах, Польщі, Мадярщині, Румунії і Чехії. Крім того вже само творення Дивізії викликало деякі дипломатичні комплікації для Кремля, бо Захід почав з дещо більшою увагою стежити за ситуацією на тих теренах, на яких Кремль вважав себе „визвольником". Організація спротиву Москві набирала своєї вимови на заході і Захід міг добре використати це в дипломатії з Кремлем.
В тій ситуації Кремль рішається завдати українському визвольному рухові рішучий удар. Цей удар був передусім спрямований на Львів, як осередок організації визвольної боротьби. А коли ще дійшли на Кремль вістки, що до Львова і в його околиці командування польської Крайової Армії спрямовує також свої батальйони, Кремль почав побоюватися, що Львів стане Альказаром в боротьбі з червоною армією. Тому совєтське командування рішилося стягнути до удару на Львів такі сили, які ґарантували б успішну і скору перемогу.
На відтинку фронту, на який був спрямований головний наступ, було ледві вісім німецьких дивізій, які в дійсності були вже дивізіями лише за назвою. Кілька з тих дивізій мали лише по кількасот вояків, бо були вже довго на фронті і зазнали у відступах поважних втрат. Вояки тих дивізій були здеморалізовані постійним відступом і зрезиґновані в наслідок великих невдач, що їх зазнавала Німеччина на фронтах. Однією з дивізій, що мали повний етатовий стан, була наша Дивізія, яку кинено на фронт поспішно, не зважаючи на те, що Дивізія ще в дійсності вишколу не закінчила, не маючи часу відбути польових вправ.
Червона армія до наступу сконцентрувала великі сили. Сили ті складалися з дуже добре вишколених ґвардійських частин. Армії, якими командував ген. Конєв, мали 834 тисячі вояків. Та людська маса була зорганізована у 80-ьох дивізіях, які разом розпоряджали 1,614 танками. Мали вони 13,900 гармат і мінометів та повний стан ручної кулеметної зброї.
В згаданій історії подано докладну мапу операцій, на відтинку з якої видно, що ті всі сили були згруповані на вихідних позиціях проти Бродів, на відтинку не більшім як 80 кілометрів. По стрілках напряму операцій видно, що та велика орда була спрямована до наступу на Броди-Львів.
Червона армія мала на цілі залляти Львів і цілу його околицю масою війська і так залякати населення, щоб воно раз на завжди покинуло думку про боротьбу і спротив. Психологічна ціль операції виявиться ще більше яскраво, коли автори історії самі подають, що розвідка червоної армії заздалегідь здобула довірочні інформації про те, що німецькі війська бою не приймуть і з фронту відійдуть, що, як ми знаємо, сталося.
Відхід німецьких військ був зовсім безпляновий і безладний і створив грізну ситуацію. Відступаючі частини навіть не повідомили командування про свій відступ і дивізійним частинам прнйшлося в марші на залишені німцями позиції зводити вже бої з панцерними частинами ворога, які поспішно наступали на захід.
Ворожі операції почалися сильною підготовою. Цілою силою своєї артилерії і летунства ворог створив вогняне пекло, але навіть великі втрати не застрашили Дивізії і наступаючі ворожі панцерні колони були зустрінуті сильним протиударом наших стрільців. На фронті, як подають совєтські історики, створилась критична для червоної армії ситуація, яка примусила ген. Конєва кинути у бій резерви свого фронту. Резерви ті однак не могли добитись рішаючої переваги і цілий наступ „застряг" у вузьких „коридорах" проломаного фронту. Ген. Конєв рішає тоді використати свої компетенції, які уповажняли його до диспонування в разі потреби летунськими з'єднаннями прифронтової лінії. Він кидає на фронт дальший континґент летунських з'єднань і доручає штурмовим ескадрам підтримувати приземними летами наступ панцерних армій. Щойно тоді почала червона армія просуватися вперед і замикати „котел".
Українська Дивізія розчленувалась на малі відділи і малими відділами почала пробувати прориватися з „кітла". По тяжких боях такі прориви осягнено і по великих втратах таки вдалося вирватись з ворожого оточення.
Протягом цілого бою німецьке летунство на фронт не показалося, а панцерні частини, якими німці оперували з-поза фронту, кидаючи їх в загрожені відтинки, до акції не увійшли, бо вороже летунство на фронт їх не допустило. Дивізія була здана виключно на свої сили, але все таки вдалося Дивізії зв'язати ворога в боях на якийсь час і припинити “райтераду" його панцерних армій, що дало змогу і відступаючим частинам і населенню відійти на захід. Хоч Дивізія понесла великі втрати, але стримання фронту на якийсь час дало змогу врятуватись від смерти тисячам тих, які, згідно з програмою сталінського народовбивства були б загинули з рук московських наймитів-гайдуків.
Свосї визвольної ідеї український вояк не зрадив навіть в найтривожніші хвилини свого життя. Дивізія не піднесла білих прапорів і до полону не здалась. Також спонтанно відкинули наші вояки приманливі заклики до повороту на „родіну" і свідомою поставою спротиву зробили нашій батьківщині велику прислугу.
Історія вашої визвольної боротьби збагатилась на нові сторінки, записані битвою під Бродами. Хоч ворог хоче затерти в народній пам'яті правду про те, за що йшов бій під Бродами, то однак, як знаємо з листів, нарід пам'ятає і свою Дивізію і її битву. З сердець народу Дивізії ворог не вирве, бо вистачить лише глянути на монтаж зиимок з тих часів, як творилась Дивізія, щоб усвідомити собі, що Дивізія це твіp всього народу. Понад сто тисяч добровольців зголошених до Дивізії - це вимовний історичний доказ, що нарід хотів мати свою збройну частину на фронті боротьби.
Передчасний був тріюмф ворога на наших боєвищах. Боєвища ті жертвенно зрошені кров'ю найідейніших борців за волю. З неї зродить наша земля нові стяги, нові курені, нові полки. День перемоги надійде так, як сходить після ночі сяйво сонця. Тоді прийде відплата, прийде день бою і катам кари не оминути, бо правда мусить перемогти, а наша ідея повна правди і справедливости. За волю грядущих поколінь народу віддали наші друзі життя і ми згадаймо їх у це двадцятьп'ятиліття. Згадаймо їх чин і передаймо молодому поколінню пам'ять про велику битву нашої визвольної боротьби.
При ближчому зацікавленні до заторкненоі мною справи ми на жаль мусимо сягати до чужих джерел, а саме до джерел наших ворогів, яких справа Дивізії і нашої визвольної боротьби в час війни дуже цікавила. Найповажнішим джерелом матеріялів про битву під Бродами є все ще тільки видана в 1962 році в Москві „Історія Отєчєствєнной Войни Совєтского Союза 1941-1945". В цій історії, в четвертому томі є окремий розділ про битву під Бродами під заголовком: „Окруженіє вражескіх войск в районє Брод. Освобождєніє Львова". Розділ цей ілюстрований знимками і мапою, яка точно подає угрупування військ червоної армії до операції на Львів і перебіг операцій червоної армії. З німецьких згадок про цю битву є лише загальна згадка про котел під Бродами в скорочених історіях війни. Досить наївну аналізу тієї битви подає у своїй кількатомовій праці про другу світову війну німецький генерал Лянґе, який договорився до такої нісенітниці, що мовляв наша Дивізія зістала розбита під Бродами тому, що в ній було понад 35 % комуністів, які спричинили розгром. При тій нагоді варто ще зазначити, що, згідно з його твердженням, ця для нас ревеляційна „новість" була йому подана для інформації „визначним німецьким знавцем" східніх справ і на його думку є достовірна. Цей великий воєнний „спец", що взявся до писання великого твору, чомусь не міг впасти на думку, яким чудом могла спинити ворога в наступі одна наша Дивізія без танків та летунства тоді, коли проти неї йшло кілька совєтських панцерних армій та величезні з'єднання летунських ескадр. Також чомусь не міг він застановитися, що вже на третій день вийшли Дивізії запаси амуніції і пального до машин, a відомо, що найхоробріша частина не виграє бою без пального й амуніції.
В рукописі споминів шефа штабу Дивізії майора Гайке. які то спомини мають появитися незабаром, є спроба схопити найголовніші причини прориву фронту і схарактеризувати бої Дивізії. Автор, однак, як німець, не може сказати правди, що в прориві фронту завинили німці, які просто покинули фронт і відійшли відразу, як тільки червона армія почала офензиву. Про те, що багато німецьких частин покинуло фронт без боїв, говорять також автори згаданої совєтської історії.
В війні на сході незнання політичних аспірацій поневолених Москвою народів було головною причиною програння війни. Німці думали, що їм вдасться розбити мілітарну потугу Кремля високим поземом своєї військової техніки і бойовою справністю своєї армії. Інакше до справи підходили вожді з Кремля. Вони своєчасно збагнули, в чому криється небезпека для комуністичної імперії і почали відразу міняти курс своєї політичної лінії.
Перед західніми державами совстські керівники загравали в .демократів", а внутрі СССР пустили пропаґанду про великі пільги і реформи, які одержить нарід по війні. Разом з успіхами Кремля на фронтах зростали й апетити Кремля на поширення границь комуністичної імперії. Головно йшло Кремлеві про те, щоб конечно опанувати ті простори, на яких німці могли використати до боротьби проти Кремля народи, які змагають до визволення з-під комуністичного ярма.
Найбільшу небезпеку для Кремля творила Україна, на західніх землях якої велися різними шляхами заходи для зорганізування армії, яка боролася б за свою незалежну Українську Державу. Проти УПА, яка почала рости в силу, кинули совєти свої добре вишколені партизанські загони та аґітаторів, що мали сіяти недовір'я до української збройної боротьби. Не зважаючи на великі успіхи на фронті, Кремль поважно занепокоївся, коли почала творитися наша Дивізія. Створення Української Національної Армії Кремль дуже боявся з огляду на свої пляни в балтійських державах, Польщі, Мадярщині, Румунії і Чехії. Крім того вже само творення Дивізії викликало деякі дипломатичні комплікації для Кремля, бо Захід почав з дещо більшою увагою стежити за ситуацією на тих теренах, на яких Кремль вважав себе „визвольником". Організація спротиву Москві набирала своєї вимови на заході і Захід міг добре використати це в дипломатії з Кремлем.
В тій ситуації Кремль рішається завдати українському визвольному рухові рішучий удар. Цей удар був передусім спрямований на Львів, як осередок організації визвольної боротьби. А коли ще дійшли на Кремль вістки, що до Львова і в його околиці командування польської Крайової Армії спрямовує також свої батальйони, Кремль почав побоюватися, що Львів стане Альказаром в боротьбі з червоною армією. Тому совєтське командування рішилося стягнути до удару на Львів такі сили, які ґарантували б успішну і скору перемогу.
На відтинку фронту, на який був спрямований головний наступ, було ледві вісім німецьких дивізій, які в дійсності були вже дивізіями лише за назвою. Кілька з тих дивізій мали лише по кількасот вояків, бо були вже довго на фронті і зазнали у відступах поважних втрат. Вояки тих дивізій були здеморалізовані постійним відступом і зрезиґновані в наслідок великих невдач, що їх зазнавала Німеччина на фронтах. Однією з дивізій, що мали повний етатовий стан, була наша Дивізія, яку кинено на фронт поспішно, не зважаючи на те, що Дивізія ще в дійсності вишколу не закінчила, не маючи часу відбути польових вправ.
Червона армія до наступу сконцентрувала великі сили. Сили ті складалися з дуже добре вишколених ґвардійських частин. Армії, якими командував ген. Конєв, мали 834 тисячі вояків. Та людська маса була зорганізована у 80-ьох дивізіях, які разом розпоряджали 1,614 танками. Мали вони 13,900 гармат і мінометів та повний стан ручної кулеметної зброї.
В згаданій історії подано докладну мапу операцій, на відтинку з якої видно, що ті всі сили були згруповані на вихідних позиціях проти Бродів, на відтинку не більшім як 80 кілометрів. По стрілках напряму операцій видно, що та велика орда була спрямована до наступу на Броди-Львів.
Червона армія мала на цілі залляти Львів і цілу його околицю масою війська і так залякати населення, щоб воно раз на завжди покинуло думку про боротьбу і спротив. Психологічна ціль операції виявиться ще більше яскраво, коли автори історії самі подають, що розвідка червоної армії заздалегідь здобула довірочні інформації про те, що німецькі війська бою не приймуть і з фронту відійдуть, що, як ми знаємо, сталося.
Відхід німецьких військ був зовсім безпляновий і безладний і створив грізну ситуацію. Відступаючі частини навіть не повідомили командування про свій відступ і дивізійним частинам прнйшлося в марші на залишені німцями позиції зводити вже бої з панцерними частинами ворога, які поспішно наступали на захід.
Ворожі операції почалися сильною підготовою. Цілою силою своєї артилерії і летунства ворог створив вогняне пекло, але навіть великі втрати не застрашили Дивізії і наступаючі ворожі панцерні колони були зустрінуті сильним протиударом наших стрільців. На фронті, як подають совєтські історики, створилась критична для червоної армії ситуація, яка примусила ген. Конєва кинути у бій резерви свого фронту. Резерви ті однак не могли добитись рішаючої переваги і цілий наступ „застряг" у вузьких „коридорах" проломаного фронту. Ген. Конєв рішає тоді використати свої компетенції, які уповажняли його до диспонування в разі потреби летунськими з'єднаннями прифронтової лінії. Він кидає на фронт дальший континґент летунських з'єднань і доручає штурмовим ескадрам підтримувати приземними летами наступ панцерних армій. Щойно тоді почала червона армія просуватися вперед і замикати „котел".
Українська Дивізія розчленувалась на малі відділи і малими відділами почала пробувати прориватися з „кітла". По тяжких боях такі прориви осягнено і по великих втратах таки вдалося вирватись з ворожого оточення.
Протягом цілого бою німецьке летунство на фронт не показалося, а панцерні частини, якими німці оперували з-поза фронту, кидаючи їх в загрожені відтинки, до акції не увійшли, бо вороже летунство на фронт їх не допустило. Дивізія була здана виключно на свої сили, але все таки вдалося Дивізії зв'язати ворога в боях на якийсь час і припинити “райтераду" його панцерних армій, що дало змогу і відступаючим частинам і населенню відійти на захід. Хоч Дивізія понесла великі втрати, але стримання фронту на якийсь час дало змогу врятуватись від смерти тисячам тих, які, згідно з програмою сталінського народовбивства були б загинули з рук московських наймитів-гайдуків.
Свосї визвольної ідеї український вояк не зрадив навіть в найтривожніші хвилини свого життя. Дивізія не піднесла білих прапорів і до полону не здалась. Також спонтанно відкинули наші вояки приманливі заклики до повороту на „родіну" і свідомою поставою спротиву зробили нашій батьківщині велику прислугу.
Історія вашої визвольної боротьби збагатилась на нові сторінки, записані битвою під Бродами. Хоч ворог хоче затерти в народній пам'яті правду про те, за що йшов бій під Бродами, то однак, як знаємо з листів, нарід пам'ятає і свою Дивізію і її битву. З сердець народу Дивізії ворог не вирве, бо вистачить лише глянути на монтаж зиимок з тих часів, як творилась Дивізія, щоб усвідомити собі, що Дивізія це твіp всього народу. Понад сто тисяч добровольців зголошених до Дивізії - це вимовний історичний доказ, що нарід хотів мати свою збройну частину на фронті боротьби.
Передчасний був тріюмф ворога на наших боєвищах. Боєвища ті жертвенно зрошені кров'ю найідейніших борців за волю. З неї зродить наша земля нові стяги, нові курені, нові полки. День перемоги надійде так, як сходить після ночі сяйво сонця. Тоді прийде відплата, прийде день бою і катам кари не оминути, бо правда мусить перемогти, а наша ідея повна правди і справедливости. За волю грядущих поколінь народу віддали наші друзі життя і ми згадаймо їх у це двадцятьп'ятиліття. Згадаймо їх чин і передаймо молодому поколінню пам'ять про велику битву нашої визвольної боротьби.
"EST MODUS IN REBUS"
Михайло Ліщинський
Михайло Ліщинський
Тим заголовком з філософічної мудрости старинних римлян я зачав свою статтю, в якій хочу порушити справу піднесену на сторінках "Свободи" з дня 16 листопада 1974 р. (Ч. 208) в рубриці""Голоси читачів".В тій рубриці подає мґр. Орест Городиський свої "поправки і уточнення" до змісту кондоленційного листа, якого ген. штабу ген.-полк. Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії в другій світовій війні, вислав до їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа, з приводу смерти щирого добродія і опікуна вояків нашої Дивізії Апостольського Візитатора Архиєпископа д-ра Івана Бучка.
Водиться так, що коли хтось з нищих суспільних стажів виступає з "поправками і уточненнями" заяв осіб високого суспільного стажу, то мусить у своїх "поправках і уточненнях" затримати такий стиль, який не допускає до "панібратського" тону.
З прикрістю мушу ствердити, що мій добрий приятель мґр. О.Городиський з невідомих мені причин чомусь забув, що він дискутує, чи радше "поправляє" генерала, який колись був нашим найвищим військовим авторитетом.
Навіть те, що ніби в його течці є кореспонденція з Блаженної Пам'яти Архиєпископом Іваном Бучком, яка, на думку мґра Городиського, мала б доказувати правильність його "поправок , то і це не оправдує тону його "поправок , в яких бракує елементарних основ респекту до колишнього Головного Командира Української Національної Армії.
Чи ми, як колишні вояки такої здисциплінованої формації, якою була Дивізія, можемо відкидати засади, які є основною чеснотою всіх армій в культурному світі? Думаю, що навіть найбільші демократи з рядів наших з такою поведінкою не погодяться. Краще вже подати конкретний документ, який вказував би, що виступ мґра Городиського є обоснований, бо сам факт, що вістку про нашу Дивізію привіз до Риму капелян частини, яка сторожила нашу Дивізію в полоні, абсолютно не стверджує того, що заходи генерала П. Шандрука в справі звільнення Дивізії не мали на це звільнення впливу. Репутація генерала П. Шандрука на Заході була висока і вона нам гарантувала хочби те, що західні альянти не прихилилися до тих обвинувачень, якими засипали нашу Дивізію кремлівські генерали.
В справах звільнення Дивізії і залишення її на Заході діяли різні сили і які міркування вирішили ту справу, то без вгляду в тайні архіви з того часу заінтересованих Дивізією сторін жадні "поправки і пояснення" справи не вирішать.
Зміст кондоленційного листа генерала Павла Шандрука виявляв велику пошану до обох високих достойників нашої церковної ієрархії і не знаю та не розумію, чому мґр. Городиський хоче боронити авторитету блаженної пам'яті Архиєпископа д-ра Івана Бучка, коли того авторитету генерал Шандрук своїм кондоленційним листом не нарушив.
Підозріваю, що мґр. Городиський у відношенні до особи генерала Павла Шандрука чомусь терпить на якийсь особистий комплекс, бо щойно недавно тому він на сторінках нашого журналу "Вісті Комбатанта", який є офіційним органом також і Братства кол. Вояків 1-шої УД УНА, в рубриці "З листів до Редакції" висунув виклик до генерала Шандрука, щоб той вияснив свої заходи рятувати Дивізію при помочі 2-го Польського корпусу, якого командиром був генерал Владислав Андерс, до якого генерал Шандрук вислав генерала Смовського. Та справа для історії не повинна, як твердить мґр. Городиський, пропасти, бо це цікава справа, а ген. Смовський поділився дуже критичними увагами з "провідним активом" кол. вояків "Галицької Дивізії" в Чікаґо на тему цеї своєї місії.
Пікантність цього виклику, мабуть, дуже очевидна. Передусім, як виходить з редакції того виклику, то ми стали знова "Галицькою" дивізією і переіменовує нас на таку підстаршина, який ніколи формально в "Галицькій Дивізії" не був, бо прийшов до нашої Дивізії вже тоді, коли вона мала назву "1-ша Українська Дивізія" і в якій ніколи не був ген. Смовський. Він займав функцію в генеральному штабі Командира Української Національної Армії, у генерала Павла Шандрука.
В тім випадку однак, я думаю, що мґр. О. Городиський скомпромітував себе, бо тим, хто щиро, а не для сензації, займаються справою Дивізії, напевно відомо, що на сторінці 279 в своїй книжці, яка вийшла в англійській мові, під заголовком "Армс оф вальор", генерал Шандрук про місію Смовського пише виразно. Генерал Смовський ніколи цеї справи в журналах наших не підносив за свого життя, а тепер дискусія без нього не має жадної вартости.
Закінчую свою статтю висновком, що авторитети треба шанувати, ми, свідомі вояки Дивізії, інакше і не можемо думати.
Закінчую свою статтю висновком, що авторитети треба шанувати, ми, свідомі вояки Дивізії, інакше і не можемо думати.
Син Михайла Ліщинського Юрій Лев Ліщинський загинув у В'єтнамі за день до демобілізації. Похований у Філядельфії.
* Ось уривки з публікацій у "Свободі", де згадується інж. полк. Михайло Ліщинський:
Лігайтон, Па. (О. Л-ий) - Тут, на Оселі ім. Олега Ольжича, Станиці Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА у Філядельфії та Лігайтоні відзначили спільно в неділю, 24-го липня ц.р., 33-ту річницю боїв Української Дивізії „Галичина" в районі Бродів у Західній Україні, що їх Українська Дивізія звела в часі Другої світової війни у липні 1944 року із наступаючою большевицькою армією. …Після початкової молитви, що її провів о. Гілярій Врублевський, святочне слово про значення боїв Української Дивізії під Бродами виголосив учасник тих боїв, полк. інж. Михайло Ліщинський.
«Свобода”, 11 серпня 1977
«Свобода”, 11 серпня 1977
Детройт (В. М). - Заходами Б-ва кол. Вояків 1 Української Дивізії, Української Національної Армії, Станиця в Детройті, запляновано відзначити 35-літні роковини створення на Рідних Землях стрілецької дивізії „Галичина", І Дивізії УНА, Ювілейним Бенкетом із мистецькою nporpaмою. ...Святочну промову виголосить полк. Михайло Ліщинський з Філадельфії, учасник боїв Дивізії під Бродами.
“Свобода”, 7 квітня 1978
“Свобода”, 7 квітня 1978
У суботу, 24-го квітня ц.р.л відбулися в Ню Йорку ширші сходини реґіонального комітету колишніх мешканців Комарна і Рудок. ...В склад регіонального комітету входять: ... Члени управи: інж. полк. Михайло Ліщинський, ...
“Свобода”, 2 червня 1982
Знимку сл.п. поручника Михайла Ліщинського й фотокопію сторінки з його особової справи надав п. Бегляр Новрузов, а фотокопію вирізки повідомлення про загибель у В'єтнамі його сина - п. Андрій Сіроманець, за що я їм вдячна.
