Варшава, лютий 1941. З Архіву ОУН в УІС, Лондон
“Ви б хотіли зустрітися зі Степаном Бандерою? На жаль, це неможливо. Та донедавна жила людина, яка добре знала і навіть сповідала Провідника. Ви б хотіли прийняти благословення від Митрополита Шептицького? І це неможливо. Та ще вчора поруч з нами ходила людина, котра була правою рукою Владики, його порадником. Ви б хотіли послухати вірші Богдана-Ігоря Антонича з його вуст? І це поза нашими прагненнями. Але ще вчора жив чоловік, який був другом поета, здійснював над ним похоронний обряд, підтримував листами його наречену. Гетьман Павло Скоропадський, командувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич, безстрашний Микола Лемик, один із керманичів ОУН Андрій Мельник, Папа Пій ХІІ, Патріярх Йосиф Сліпий – усі вони мали стосунки з цією людиною. Як і сотні инших…”
Отець д-р Йосиф Єфрем Кладочний,
пластун Бучацького пластового полку (згодом 30 курінь ім. М. Шашкевича); греко-католицький священик, капелан українських в’язнів на території Польщі, капелан Дивізії Військ СС «Галичина»; в’язень польських і совєцьких тюрем і концтаборів
† 14 вересня 1994
пластун Бучацького пластового полку (згодом 30 курінь ім. М. Шашкевича); греко-католицький священик, капелан українських в’язнів на території Польщі, капелан Дивізії Військ СС «Галичина»; в’язень польських і совєцьких тюрем і концтаборів
† 14 вересня 1994
Син бучачан Андрія Кладочного і Анни з роду Кураш. Мати була відомою на Галичині акушеркою. Народився о. Йосиф у Львові 11 січня 1906 року, коли мати перебувала на навчанні.
Його батько, ще коли Йосиф був малим, через важкий матеріяльний стан сім’ї виїхав до Канади, де був на заробітках десять років. Коли повернувся, збудував нову оселю, прикупив землі, і Кладочні стали заможними господарями: продавали деревину зі свого лісу, тримали корів, коней, птицю...
З раннього дитинства прагнув вчитися, вступив до Бучацької семирічної школи. Наприкінці війни, у 1917, Йосиф вступив одразу до другого класу Бучацької гімназії, де належав до Пласту. Збереглася фотографія 1923 року, на якій Кладочний серед бучацьких пластунів у повних одностроях стоїть під хрестом полеглим за волю України.
Його батько, ще коли Йосиф був малим, через важкий матеріяльний стан сім’ї виїхав до Канади, де був на заробітках десять років. Коли повернувся, збудував нову оселю, прикупив землі, і Кладочні стали заможними господарями: продавали деревину зі свого лісу, тримали корів, коней, птицю...
З раннього дитинства прагнув вчитися, вступив до Бучацької семирічної школи. Наприкінці війни, у 1917, Йосиф вступив одразу до другого класу Бучацької гімназії, де належав до Пласту. Збереглася фотографія 1923 року, на якій Кладочний серед бучацьких пластунів у повних одностроях стоїть під хрестом полеглим за волю України.
Бучацькі пластуни, 1923. Йосиф Кладочний стоїть четвертий праворуч
Після закінчення гімназії у 1924 вступив до семінарії у Львові, згодом, за рекомендацією Митрополита Андрея, навчався на історичному відділі Варшавського університету. Під час вакацій їздив експедиціями до Вільна, по селах Полісся, де визбирував старовинні речі, книги, пам’ятки сакрального мистецтва для музею Митрополита Андрея (нині Національний музей ім. А. Шептицького), виконував різні доручення Митрополита. 28 грудня 1930 року висвячений на священика. Висвятив його Никита Будка, перший єпископ УГКЦ у Канаді, священномученик, проголошений блаженним 2001 року.
Протягом року о. Йосиф вивчав християнську археологію в Римі, захистив докторат із богослов’я.
На доручення Митрополита на початку 1932 року став капеланом українських в’язнів (кримінальних і політичних) на території корінної Польщі. Виконуючи ці обов’язки, зустрічався з провідниками і членами ОУН, зокрема Степаном Бандерою, Миколою Лемиком, Зеноном Коссаком, Дмитром Мироном, Миколою Климишиним та іншими. На доручення Проводу ОУН перевозив з тюрем до Львова усні розпорядження та інформації, а також шифрограми і таємні листи; як душпастир о. Йосиф постійно намагався полегшити в’язням умови утримання.
На Різдво 1932 року відвідав найсуворішу польську тюрму – "Святий Хрест" у Свентокшицьких горах. Священикові заборонили спілкуватися з в'язнями українською мовою, а відправляти літургію і причащати дозволяли тільки крізь ґрати. А на Різдво 1937-го о. Йосиф відвідав учасників "Варшавського процесу". В'язничний хор, який вчився співати колядки на чотири голоси, очолював Степан Бандера. Зв’язок через о. Йосифа Кладочного уможливив Степанові Бандері, засудженому до довічного ув’язнення, виконувати роль фактичного провідника Організації в Краї.
Від 1933 року сповняв обов’язки сотрудника собору св. Юра у Львові, згодом — пароха присілка Клепарів. Редагував часопис «Лицарство Пресвятої Богородиці» (1936—1938), в той же час був душпастирем студентської молоді. Двічі арештований польською поліцією, 1938 і 1939, вдруге вивезений до Берези Картузької. Про це на початку 90-х років о. Йосиф оповів у збірнику, що його надрукували, приурочивши до його реабілітації. Зокрема, він так згадував про Степана Бандеру: "Він був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все коли я був у в'язниці. Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був з такої рідкісної породи — іберменш. і він був тим, який ставив Україну понад усе.”
Під час першої совєцької окупації Галичини нелеґально відвідав Рим як посланець від митрополита Андрея до Папи Пія XII.
У 1941—1942 був парохом греко-католицької і римо-католицької парафій у Києві. У 1943 році став капеланом 30-го полку Дивізії Військ СС «Галичина», у бою під Бродами отримав жахливе, мало не смертельне поранення – той осколок він носив біля серця до останніх днів. Після одужання повернувся до Львова, де був свідком останніх днів життя митрополита Андрея. У 1945 році організував постачання в Київ передач архієпископові Йосифові Сліпому та іншим ув’язненим владикам.
Заарештований. Дворічні допити у слідчому ізоляторі в Києві. За зв’язки з ОУН засуджений до каторги. Вісім років Воркути і Мордовії. А після повернення до Львова – 13-річна праця вантажником на швейній фабриці. Двигав центнерові мішки, і це – з осколком у легенях! Маючи ґрунтовну освіту, знаючи німецьку, французьку, латинську, грецьку, польську та єврейську мови! А поза тим вів активну підпільну діяльність: хрещення, шлюби, сповіді, Божественні Літургії, панахиди. По різних квартирах. У різних добрих людей. У різний час.
Існує інформація, що КҐБ робив спробу завербувати о. Йосифа і як аґента “Тихого” відправити до Польщі (1957—1958) для збирання інформації про “реакційне уніятське духовенство”. Як свідчать архівні документи, поведінка “аґента Тихого” в Польщі не викликала довіри, а дані, що їх згодом він надав КҐБ, було розцінено як “витвір його фантазії”.
1980 року став ченцем-студитом, прийнявши монаше ім’я Єфрем. Належав до церкви св. Михаїла у Львові.
Протягом 80-тих років подорожував: відвідував родину у Канаді, навідувався до рідного Бучача. На початку 90-х отець часто хворів на пневмонію, і 14 вересня 1994 року о 10 год. 5 хв. серце о. д-ра Йосифа Кладочного зупинилося… Йому було 88 років.
Похований на Янівському цвинтарі у Львові.
Могила о. Йосифа Кладочного на Янівському цвинтарі у Львові. Знимкував Ігор Мончук
Джерела:
Кладочний о. Йосиф, в’язничний капелан
Кладочний о. Йосиф, в’язничний капелан
Отець д-р Йосиф Кладочний*
„БЕРЕЗА-КАРТУЗЬКА" МОЇХ ЧАСІВ
„БЕРЕЗА-КАРТУЗЬКА" МОЇХ ЧАСІВ
"Свобода", 31 серпня, 1 і 2 вересня 1993
Пишу тільки те, що бачив, що пережив, що дійсно було, чого забути не можна та чого не може стерти час.
Береза — це містечко на Поліссю, над рікою Ясельдою (на польських мапах „Ясьолда"), яка вливає свої води з допливами в Прип'ять; Ясельда пливе переважно через болота та піски широкими рукавами. Містечко мало в 1939 році понад 5000 населення. Через Березу їде залізниця по лінії Бсрестя-Барановичі, більш-менш посередині цього відтинку залізниці лежить станція Береза-Картузька. Тепер Береза є осередком району і належить до Берестейської области, розташована вона тепер в границях Білорусії, хоч населення там українське та й мова його українська. Я був здивований, коли згодом дізнався, що Білорусія уважає цих українців за білорусів і робить усе можливе, щоб вони зчасом направду стали білорусами.
Назва „Картузька" походить від монастиря Контемпляційного чину Картузіяків, що відзначався суворими монашими правилами. Чин цей оснований коло 1084 року святим Бруном з Колонії в Мартр — „Картузія" в південній Франції. В Березі вони поселились у 1648 році. Руїни монастиря, церкви та цегляного муру, огорожі з баштами, що оточував монастир, можна було ще оглядати в 1939 році. Картузіяни — це відгалуження чину Бернардинів; чин цей почав існувати в межах Польщі від XIII століття.
У тому містечку, після упадку Польщі, за царської Росії побудовано великі одноповерхові казарми для російського війська. Ці казарми стали в 1934 році центром єдиного концентраційного лягру в Польщі з найсуворішим режимом. Офіційно цей ляґер носив зовсім не страшну назву, бо називався він „Місцем відокремлення", хоч табір був дужо спеціяльного роду та призначення. Він постав у спеціяльній ситуації, яка витворилася в Польщі в 1930—1934 роках. Завданням його було стероризувати протиурядову опозицію, передовсім ендеків та припинити діяльність, з однієї сторони, українських націоналістів (ОУН) — з другої — комуністів. Кільканадцять гектарів терену разом з будинками огороджено високою, палісадою, оточено глибоким ровом та обведено густим колючим дротом. В одному з будинків була заквартирована поліційна залога табору, а решту призначено для в'язнів та для господарчих потреб табору. Крім того бараки, де перебували в'язні, були додатково обведені густими звоями кільчастого дроту, які становили широкий вал — висотою приблизно сім метрів в кутах огорожі було збудовано дерев'яні вежі, а на них уміщено постерунки поліції зі скорострілами.
В такому-то місці майор Ґрефнер, перший начальник табору, почав “урядування" разом із спеціяльно підібраним поліційно-слідчим апаратом. Ґрефнер, однак, не був довго. На його місце прийшов також “кращої міри фахівець" — полковник Камаля-Курганський. який колись працював під наглядом відомого садиста полковника Костек-Бернацького, воєводи поліського, про якого ходили рані страшні леґенди.
Як дійшло до заснування цього єдиного в довоєнній Польщі концентраційного табору із загостреним режимом, де ув'язнених били, тортурували фізично і морально, тримали в одиночках у підземеллі, де було майже темно і мокро, де умови санітарні, побутові та харчові були далеко гірші від норм тюремних? Часті побої були причиною каліцтва та втрати здоров'я ув'язнених, при чому в'язнів змушували до тяжкої праці. Вони працювали при реґуляції ріки Ясельди, яка плила численними рукавами, займаючи звичайно великий простір, а ще більший — при весняних розливах. Працювали в'язні також при будові доріг та на инших роботах.
Табір у Березі-Картузькій засновано на розпорядження президента Польщі Ігнаци Мосціцького з дня 17-го червня 1934 року, після вбивства польського міністра внутрішніх справ Бронислава Пєрацького, членами Організації Українських Націоналістів у відплату за так звану „пацифікацію" західньо-українських земель 1930 року. Це розпорядження в справі осіб, що “загрожують безпеці мирові спокоєві та публічному порядкові", давало широкі права адміністраційній владі, повітовим старостам, і було звернене передовсім проти національних меншостей Польщі, проти членів ОУН, проти комуністів, а також проти крайньої правиці Польщі. На основі постанови представника адміністраційної влади, можна було вислати до Берези Картузької кожного громадянина Польщі невигідного їй, або такого, що виявляв своє невдоволення заголосно, — та й узагалі кожного, на якого впала б хоча тінь нельояльности політичної, такої, яку представник санаційної влади вважав би за ворожу та шкідливу для польської держави. Робилося це без суду, без можливості апеляції та оборони. Арештованого поміщували в ляґер на три місяці, але практика була така, що ті три місяці ставали фікцією, бо багатьох арештантів там держали по 12,15, а то й більше місяців, а навіть років.
Це спеціяльне розпорядження Мосціцького, фірмоване тодішнім прем'єром Польщі Козловським, було незгідне з конституцією, яка кожному громадянинові ґарантувала можливість оборони перед судом, тож розпорядження видано на основі спеціяльних управнейь президента Польщі; воно в тому часі, ‚коли боротьба національна і клясова чимраз більше загострювалася, а криза господарча, суспільна та політична зростала.
Пілсудчики стреміли до сконцентрування влади. Вони зв'язалися з дідичами, капіталістами та промисловою буржуазією, притягнули до себе частину польських інтелектуалістів, та гостро виступали проти всіх тих угрупувань, які не схвалювали їх потягнень або проти них виступали. Репресії пілсудчиків були звернені передовсім проти українців та білорусів ще до виникнення лаґерів у Березі. Білоруську громаду розв'язано, так само „хлопську партію", а майже цілий актив цих організацій осів в тюремних камерах. В 1930 році гострий курс поведено і супроти комуністів.
Поліція і військо з наказу польського уряду провели сумнозвісну „пацифікацію" на західніх землях серед українського населення. Вона забрала багато жертв у людях і майні як суспільному, так і приватному. Поліція і військо брутально поводилися в українських селах, важко побивали людей, пльондрували читальні, бібліотеки, кооперативи, навіть приватні господарства. Але ці справи є напевно відомі багатьом і тому, думаю, немає потреби тут про це ширше писати.
Треба додати, що і деяким польським селянам дещо також дісталось із щедрої руки пацифікаторів, Ось, приклад, їде кінний відділ поліції пацифікувати українське село Сороки, Бучацького повіту (Тернопільщина); напроти відділу йде двоє колоністів мазурів, які осіли на парцеляції недалеко села Сороки. Поліція затримала їх і на дорозі нічого не питаючи, почала їх бити. Вони кричать: „Що ж ви робите? Ми є поляки". — Але поліціянти били їх далі та говорили: „Тепер кожний поляк". Побиті, виздоровівши, пішли до старости повіту і заявили, що вони вже не поляки, але тепер вони українці. Коли староста сказав їм, що вони, не зважаючи на все, повинні і надалі лишитися поляками, то мазури сказали: „Польська поліція нас переконала при помочі київ, що ми українці, отже наших переконань міняти не будемо"...
Вневдовзі польський уряд взявся і за своїх соціялістів, людовців, а навіть за християнську демократію. В скорому часі відкинено навіть якінебудь види демократії та видано закони антисоціяльні та антисуспільні. Репресії та переслідування стали зброєю уряду, однак ця зброя вказувала рівночасно на безсилля правлячої кліки та нездібність знайти інші можливі методи діяння для виходу зі ситуації. Про нелеґальні угрупування в Польщі украінських націоналістів та комуністів немає що і говорити, — з ними завжди йшла гостра боротьба.
Розв'язано сейм і сенат, арештовано багато послів не тільки українців (Когут та инші), але і поляків; серед яких опинилися польський селянський діяч Вітос; а з інших були тут: Ліберман, Корфанти Дібов, Барліцький та инші. Їх осаджено в Берестській фортеці, де над ними знущалися, а відтак поставлено їх перед суд. У відповідь на це почалися страйки, демострації селян та робітників, що деколи переходили в правдиві битви з поліцією.
Проти нової так званої „Квітневої Конституції" в 1935 році, яка давала президентові абсолютну владу та робила його відповідальним тільки перед Богом і історією, протестували як польська опозиція, так і національні меншості, але безуспішно. Ця безсильність урядуючої верхівки, власне, і породила Березу. Береза мала на меті залякати широкі маси суспільности та підпільні організації, а передовсім національні меншості, які становили майже третину населення Польщі, та були для неї найнебезпечнішим елементом. В Березі Картузькій, крім націоналістів і комуністів, були також профспілкові діячі, вчителі, священики різних віроісповідань, та діячі різних організацій, передовсім організацій найкрайніших. Поліційні методи були піднесені до ранги державної політики.
Треба зазначити, що від заснування “табору відокремлення” 1934 року до кінця його існування в 1939 році (17-го вересня) найбільше було там українців. Були там — інженер Атанас Мілянич, директор промбанку у Львові, д-р Дмитро Донцов, д-р Іван Тесля, український вчений, відомий демограф, Роман Шухевич, інженер Горбовий, поет Богдан Кравців, Бігун, Роман Мицик та дуже багато инших, які за націоналістичні переконання були посаджені в ляґер. Жінок почали вести в ляґер щойно з вибухом війни 1-го вересня 1939 року.
Стараннями Митрополита Андрея Шептицького ще перед вибухом війни І939 року вдалося звільнити з Берези досить скоро Богдана Кравціва, а Бігуна поліція менше била, бо його трохи респектувала. Він, хоч малого росту, але мав дар дуже вдало пояснювати сни поліціянтам, і що насправді „дивне" — його пояснення сповнялися. Він походив з Бойківщини.
Наші в'язні держалися дуже гідно. Убрані були в спеціяльного викрою ляґерну одежу, яка була сірої барви. Коли було зимно, носили плацџ, так звані „Сєрмяги", які хоч не були гарні, але зате теплі. Тому, що я був у тому часі (1934 рік) капеляном українських політичних в'язнів, які були в більшості греко-католиками, а також звичайних кримінальних в'язнів у всіх тюрмах, які були розташовані в межах Польщі (за виїмком Східньої Галичини), Митрополит Андрей Шептицький при своїх впливах дістав мені дозвіл у Міністерстві справедливости у Варшаві відправляти Службу Божу, виголошувати проповіді та сповнювати инші душпастирські функції для наших в'язнів також у Березі Картузькій
Коли я приїжджав до Берези, поліція дуже суворо перевіряла мої документи, але зі свого боку не робила мені жодних утруднень. Я міг відправляти Службу Божу, говорити проповіді, слухати Сповіді та причащати в'язнів і бути з ними стільки часу, скільки було потрібно. Охорона стояла досить далеко від нас і не могла підслухувати тих, що сповідалися. Всі українці-в'язні без виїмку сповідалися та приступали до Святого Причастя. Крім цього в'язні поза Сповіддю давали мені доручення, щоб я відвідав їхніх рідних. Мешкав я в латинського пароха, яким був був тоді ксьондз Почобут-Одляніцький. Крім новозбудованого костела була там і православна церква та православний священик, і доньки якого приходили до сестрінок польського ксьондза. Вони були напівспольонізовані.
Коли я мав вільний час, ішов на базар, де приїжджали селяни, покупці з довколишніх сіл. Я подивляв їх гарні строї та їх українську мову. Вся торгівля була в руках жидів. Вони арбітрарно встановляли ціни на продукти. На жаль, не багато разів їздив я до Берези, щоби сповняти душпастирські послуги для наших людей. Всього був я там три чи чотири рази, тому що дужо скоро польська влада заборонила мені туди їздити. Коли ж я сам став в'язнем Берези, деякі поліціянти, які пам'ятали мене, цим разом привітали мене паліччям та прикладами рушниць з окликами: „Бій ґо, бо то наш ксьондз". І тоді дістав я так, як ніколи і ніде перед тим. Та про те буде мова далі.
Про цей короткий час, коли я був капеляном Берези Картузької, за порадою Митрополита Кир Андрея, я написав докладні спостереження про те все, що я бачив та чув. Копії було розіслано в різні закордонні архіви. Може колись їх видасть хтось друком, але тепер треба повертатись до речі. До 17-го вересня 1939 року в Березі перебувало біля десяти тисяч в'язнів; між ними були і січовики з Закарпаття, які боролися проти мадярських окупантів і польських ‚‚добровольців", висиланих Польщею на Карпатську Україну з Галичини на допомогу мадярам. Деяких із цих січовиків, як польських громадян, мадяри віддавали полякам, а поляки замикали їх у Березі Картузькій. Ті, що вижили, вийшли на волю після розгрому Польщі німецькою армією.
Береза Картузька була антидемократичним виявом політики піпсудчиків та проявом ненависти до національних меншостей і инших своїх противників. Вона кидає чорну тінь на санаційний уряд та стала його ганьбою.
Однак і полішйний терор не врятував Польщу та її уряду. Внутрішній терор тільки ослабив державу, а вересень 1939 року знищив польську державу разом з її санацією та приніс польському народові величезне терпіння та море крови.
Береза — це містечко на Поліссю, над рікою Ясельдою (на польських мапах „Ясьолда"), яка вливає свої води з допливами в Прип'ять; Ясельда пливе переважно через болота та піски широкими рукавами. Містечко мало в 1939 році понад 5000 населення. Через Березу їде залізниця по лінії Бсрестя-Барановичі, більш-менш посередині цього відтинку залізниці лежить станція Береза-Картузька. Тепер Береза є осередком району і належить до Берестейської области, розташована вона тепер в границях Білорусії, хоч населення там українське та й мова його українська. Я був здивований, коли згодом дізнався, що Білорусія уважає цих українців за білорусів і робить усе можливе, щоб вони зчасом направду стали білорусами.
Назва „Картузька" походить від монастиря Контемпляційного чину Картузіяків, що відзначався суворими монашими правилами. Чин цей оснований коло 1084 року святим Бруном з Колонії в Мартр — „Картузія" в південній Франції. В Березі вони поселились у 1648 році. Руїни монастиря, церкви та цегляного муру, огорожі з баштами, що оточував монастир, можна було ще оглядати в 1939 році. Картузіяни — це відгалуження чину Бернардинів; чин цей почав існувати в межах Польщі від XIII століття.
У тому містечку, після упадку Польщі, за царської Росії побудовано великі одноповерхові казарми для російського війська. Ці казарми стали в 1934 році центром єдиного концентраційного лягру в Польщі з найсуворішим режимом. Офіційно цей ляґер носив зовсім не страшну назву, бо називався він „Місцем відокремлення", хоч табір був дужо спеціяльного роду та призначення. Він постав у спеціяльній ситуації, яка витворилася в Польщі в 1930—1934 роках. Завданням його було стероризувати протиурядову опозицію, передовсім ендеків та припинити діяльність, з однієї сторони, українських націоналістів (ОУН) — з другої — комуністів. Кільканадцять гектарів терену разом з будинками огороджено високою, палісадою, оточено глибоким ровом та обведено густим колючим дротом. В одному з будинків була заквартирована поліційна залога табору, а решту призначено для в'язнів та для господарчих потреб табору. Крім того бараки, де перебували в'язні, були додатково обведені густими звоями кільчастого дроту, які становили широкий вал — висотою приблизно сім метрів в кутах огорожі було збудовано дерев'яні вежі, а на них уміщено постерунки поліції зі скорострілами.
В такому-то місці майор Ґрефнер, перший начальник табору, почав “урядування" разом із спеціяльно підібраним поліційно-слідчим апаратом. Ґрефнер, однак, не був довго. На його місце прийшов також “кращої міри фахівець" — полковник Камаля-Курганський. який колись працював під наглядом відомого садиста полковника Костек-Бернацького, воєводи поліського, про якого ходили рані страшні леґенди.
Як дійшло до заснування цього єдиного в довоєнній Польщі концентраційного табору із загостреним режимом, де ув'язнених били, тортурували фізично і морально, тримали в одиночках у підземеллі, де було майже темно і мокро, де умови санітарні, побутові та харчові були далеко гірші від норм тюремних? Часті побої були причиною каліцтва та втрати здоров'я ув'язнених, при чому в'язнів змушували до тяжкої праці. Вони працювали при реґуляції ріки Ясельди, яка плила численними рукавами, займаючи звичайно великий простір, а ще більший — при весняних розливах. Працювали в'язні також при будові доріг та на инших роботах.
Табір у Березі-Картузькій засновано на розпорядження президента Польщі Ігнаци Мосціцького з дня 17-го червня 1934 року, після вбивства польського міністра внутрішніх справ Бронислава Пєрацького, членами Організації Українських Націоналістів у відплату за так звану „пацифікацію" західньо-українських земель 1930 року. Це розпорядження в справі осіб, що “загрожують безпеці мирові спокоєві та публічному порядкові", давало широкі права адміністраційній владі, повітовим старостам, і було звернене передовсім проти національних меншостей Польщі, проти членів ОУН, проти комуністів, а також проти крайньої правиці Польщі. На основі постанови представника адміністраційної влади, можна було вислати до Берези Картузької кожного громадянина Польщі невигідного їй, або такого, що виявляв своє невдоволення заголосно, — та й узагалі кожного, на якого впала б хоча тінь нельояльности політичної, такої, яку представник санаційної влади вважав би за ворожу та шкідливу для польської держави. Робилося це без суду, без можливості апеляції та оборони. Арештованого поміщували в ляґер на три місяці, але практика була така, що ті три місяці ставали фікцією, бо багатьох арештантів там держали по 12,15, а то й більше місяців, а навіть років.
Це спеціяльне розпорядження Мосціцького, фірмоване тодішнім прем'єром Польщі Козловським, було незгідне з конституцією, яка кожному громадянинові ґарантувала можливість оборони перед судом, тож розпорядження видано на основі спеціяльних управнейь президента Польщі; воно в тому часі, ‚коли боротьба національна і клясова чимраз більше загострювалася, а криза господарча, суспільна та політична зростала.
Пілсудчики стреміли до сконцентрування влади. Вони зв'язалися з дідичами, капіталістами та промисловою буржуазією, притягнули до себе частину польських інтелектуалістів, та гостро виступали проти всіх тих угрупувань, які не схвалювали їх потягнень або проти них виступали. Репресії пілсудчиків були звернені передовсім проти українців та білорусів ще до виникнення лаґерів у Березі. Білоруську громаду розв'язано, так само „хлопську партію", а майже цілий актив цих організацій осів в тюремних камерах. В 1930 році гострий курс поведено і супроти комуністів.
Поліція і військо з наказу польського уряду провели сумнозвісну „пацифікацію" на західніх землях серед українського населення. Вона забрала багато жертв у людях і майні як суспільному, так і приватному. Поліція і військо брутально поводилися в українських селах, важко побивали людей, пльондрували читальні, бібліотеки, кооперативи, навіть приватні господарства. Але ці справи є напевно відомі багатьом і тому, думаю, немає потреби тут про це ширше писати.
Треба додати, що і деяким польським селянам дещо також дісталось із щедрої руки пацифікаторів, Ось, приклад, їде кінний відділ поліції пацифікувати українське село Сороки, Бучацького повіту (Тернопільщина); напроти відділу йде двоє колоністів мазурів, які осіли на парцеляції недалеко села Сороки. Поліція затримала їх і на дорозі нічого не питаючи, почала їх бити. Вони кричать: „Що ж ви робите? Ми є поляки". — Але поліціянти били їх далі та говорили: „Тепер кожний поляк". Побиті, виздоровівши, пішли до старости повіту і заявили, що вони вже не поляки, але тепер вони українці. Коли староста сказав їм, що вони, не зважаючи на все, повинні і надалі лишитися поляками, то мазури сказали: „Польська поліція нас переконала при помочі київ, що ми українці, отже наших переконань міняти не будемо"...
Вневдовзі польський уряд взявся і за своїх соціялістів, людовців, а навіть за християнську демократію. В скорому часі відкинено навіть якінебудь види демократії та видано закони антисоціяльні та антисуспільні. Репресії та переслідування стали зброєю уряду, однак ця зброя вказувала рівночасно на безсилля правлячої кліки та нездібність знайти інші можливі методи діяння для виходу зі ситуації. Про нелеґальні угрупування в Польщі украінських націоналістів та комуністів немає що і говорити, — з ними завжди йшла гостра боротьба.
Розв'язано сейм і сенат, арештовано багато послів не тільки українців (Когут та инші), але і поляків; серед яких опинилися польський селянський діяч Вітос; а з інших були тут: Ліберман, Корфанти Дібов, Барліцький та инші. Їх осаджено в Берестській фортеці, де над ними знущалися, а відтак поставлено їх перед суд. У відповідь на це почалися страйки, демострації селян та робітників, що деколи переходили в правдиві битви з поліцією.
Проти нової так званої „Квітневої Конституції" в 1935 році, яка давала президентові абсолютну владу та робила його відповідальним тільки перед Богом і історією, протестували як польська опозиція, так і національні меншості, але безуспішно. Ця безсильність урядуючої верхівки, власне, і породила Березу. Береза мала на меті залякати широкі маси суспільности та підпільні організації, а передовсім національні меншості, які становили майже третину населення Польщі, та були для неї найнебезпечнішим елементом. В Березі Картузькій, крім націоналістів і комуністів, були також профспілкові діячі, вчителі, священики різних віроісповідань, та діячі різних організацій, передовсім організацій найкрайніших. Поліційні методи були піднесені до ранги державної політики.
Треба зазначити, що від заснування “табору відокремлення” 1934 року до кінця його існування в 1939 році (17-го вересня) найбільше було там українців. Були там — інженер Атанас Мілянич, директор промбанку у Львові, д-р Дмитро Донцов, д-р Іван Тесля, український вчений, відомий демограф, Роман Шухевич, інженер Горбовий, поет Богдан Кравців, Бігун, Роман Мицик та дуже багато инших, які за націоналістичні переконання були посаджені в ляґер. Жінок почали вести в ляґер щойно з вибухом війни 1-го вересня 1939 року.
Стараннями Митрополита Андрея Шептицького ще перед вибухом війни І939 року вдалося звільнити з Берези досить скоро Богдана Кравціва, а Бігуна поліція менше била, бо його трохи респектувала. Він, хоч малого росту, але мав дар дуже вдало пояснювати сни поліціянтам, і що насправді „дивне" — його пояснення сповнялися. Він походив з Бойківщини.
Наші в'язні держалися дуже гідно. Убрані були в спеціяльного викрою ляґерну одежу, яка була сірої барви. Коли було зимно, носили плацџ, так звані „Сєрмяги", які хоч не були гарні, але зате теплі. Тому, що я був у тому часі (1934 рік) капеляном українських політичних в'язнів, які були в більшості греко-католиками, а також звичайних кримінальних в'язнів у всіх тюрмах, які були розташовані в межах Польщі (за виїмком Східньої Галичини), Митрополит Андрей Шептицький при своїх впливах дістав мені дозвіл у Міністерстві справедливости у Варшаві відправляти Службу Божу, виголошувати проповіді та сповнювати инші душпастирські функції для наших в'язнів також у Березі Картузькій
Коли я приїжджав до Берези, поліція дуже суворо перевіряла мої документи, але зі свого боку не робила мені жодних утруднень. Я міг відправляти Службу Божу, говорити проповіді, слухати Сповіді та причащати в'язнів і бути з ними стільки часу, скільки було потрібно. Охорона стояла досить далеко від нас і не могла підслухувати тих, що сповідалися. Всі українці-в'язні без виїмку сповідалися та приступали до Святого Причастя. Крім цього в'язні поза Сповіддю давали мені доручення, щоб я відвідав їхніх рідних. Мешкав я в латинського пароха, яким був був тоді ксьондз Почобут-Одляніцький. Крім новозбудованого костела була там і православна церква та православний священик, і доньки якого приходили до сестрінок польського ксьондза. Вони були напівспольонізовані.
Коли я мав вільний час, ішов на базар, де приїжджали селяни, покупці з довколишніх сіл. Я подивляв їх гарні строї та їх українську мову. Вся торгівля була в руках жидів. Вони арбітрарно встановляли ціни на продукти. На жаль, не багато разів їздив я до Берези, щоби сповняти душпастирські послуги для наших людей. Всього був я там три чи чотири рази, тому що дужо скоро польська влада заборонила мені туди їздити. Коли ж я сам став в'язнем Берези, деякі поліціянти, які пам'ятали мене, цим разом привітали мене паліччям та прикладами рушниць з окликами: „Бій ґо, бо то наш ксьондз". І тоді дістав я так, як ніколи і ніде перед тим. Та про те буде мова далі.
Про цей короткий час, коли я був капеляном Берези Картузької, за порадою Митрополита Кир Андрея, я написав докладні спостереження про те все, що я бачив та чув. Копії було розіслано в різні закордонні архіви. Може колись їх видасть хтось друком, але тепер треба повертатись до речі. До 17-го вересня 1939 року в Березі перебувало біля десяти тисяч в'язнів; між ними були і січовики з Закарпаття, які боролися проти мадярських окупантів і польських ‚‚добровольців", висиланих Польщею на Карпатську Україну з Галичини на допомогу мадярам. Деяких із цих січовиків, як польських громадян, мадяри віддавали полякам, а поляки замикали їх у Березі Картузькій. Ті, що вижили, вийшли на волю після розгрому Польщі німецькою армією.
Береза Картузька була антидемократичним виявом політики піпсудчиків та проявом ненависти до національних меншостей і инших своїх противників. Вона кидає чорну тінь на санаційний уряд та стала його ганьбою.
Однак і полішйний терор не врятував Польщу та її уряду. Внутрішній терор тільки ослабив державу, а вересень 1939 року знищив польську державу разом з її санацією та приніс польському народові величезне терпіння та море крови.
* * *
Першого вересня 1939 року почалася Друга світова війна. На Львів падали німецькі бомби, було багато вбитих і поранених цивільних осіб, але, не зважаючи на те, багато поляків ще не вірило, що війна почалася, хоч мобілізація йшла повним ходом. Сиджу у тюрмі на „Бриґідках" сам у великій камері („Бриґідки" — ця назва походить від жіночого монастиря Св. Бриґіди, який скасовано за австрійського цісаря Йосифа II; монастир перемінено на тюрму). Всіх кримінальних в'язнів випускають з тюрми та мобілізують в армію, яка має боронити загрожену Польщу. На коридорах та подвір'ї рух, шум, співи та радісні оклики звільнюваних, однак, все те скоро втихає, а по короткій тиші починається новий рух.
Двері „моєї” камери відчиняються і входить старий священик, парох Варяжа о. Степан Ґаук (помер в Канаді, проживши 101 рік). Обидва ми зраділи, що будемо разом, але не минула година як о, Степана забрали, а до камери впустили багато мужчин різного віку. Це були німці з-під львівських німецьких колоній. На собі несли до половини наповнені мішки, а деякі тільки куферки. Спочатку вони майже між собою нічого не говорили. На їхніх лицях відбивався страх та пригноблення. У камері стало тісно. До вечора 2-го вересня всі камери заповнилися новоарештованими українцями, німцями та комуністами різних національностей. Серед комуністів найбільше було жидів.
Увечорі того ж дня нас почали виводити з камер униз і вставляти на коридорі недалеко прохідної, відтак групами впускали нас у прохідну і тут по списках перевіряли всіх. Цоліціянт читав прізвища, а в'язень, який почув своє прізвище, голосно подавав своє ім'я та місцевість, з якої його забрано. Коли поліціянт крикнув: „Береза" — дався чути притишений голос: „Ярослав, зі Львова". Поліціянт зажартував: „Тим разем Береза єдзє до Берези". І так ми дізналися, куди нас повезуть, та що нас більш-менш чекає.
Я особисто втішився, що хоч в нещасті є трохи щастя та що разом з Я. Березою будемо могли облегщувати собі взаємно своє положення. Ярослав Береза був інженером-хеміком і ми були добрими приятелями. Він дописував до місячника „Лицарство Пресвятої Богородиці", який я оснував і редагував з наказу Митрополита Андрея Шептицького. Перевірену групу випускали на вулицю, де поліція з псами чекала нас. В'язнів установлювано у шістки до маршу на головний залізничний двірець. Всіх людей було понад п'ять сотень. Колону оточували поліціянти, озброєні рушницями і палицями. Деякі поліціянти вели на припонах тренованих поліційних собак. Коли вже колона була готова до маршу, ми почули команду: „Взятися попід руки, крок вправо або крок вліво буде вважатися за спробу втечі і тоді поліція без попередження буде стріляти в таких арештованих". — Очевидно команду подавано польською мовою. І нас після команди: „Марш!" — повели дорогою вгору, в напрямі костела Св. Єлисавети на головний залізничний двірець.
Першого вересня 1939 року почалася Друга світова війна. На Львів падали німецькі бомби, було багато вбитих і поранених цивільних осіб, але, не зважаючи на те, багато поляків ще не вірило, що війна почалася, хоч мобілізація йшла повним ходом. Сиджу у тюрмі на „Бриґідках" сам у великій камері („Бриґідки" — ця назва походить від жіночого монастиря Св. Бриґіди, який скасовано за австрійського цісаря Йосифа II; монастир перемінено на тюрму). Всіх кримінальних в'язнів випускають з тюрми та мобілізують в армію, яка має боронити загрожену Польщу. На коридорах та подвір'ї рух, шум, співи та радісні оклики звільнюваних, однак, все те скоро втихає, а по короткій тиші починається новий рух.
Двері „моєї” камери відчиняються і входить старий священик, парох Варяжа о. Степан Ґаук (помер в Канаді, проживши 101 рік). Обидва ми зраділи, що будемо разом, але не минула година як о, Степана забрали, а до камери впустили багато мужчин різного віку. Це були німці з-під львівських німецьких колоній. На собі несли до половини наповнені мішки, а деякі тільки куферки. Спочатку вони майже між собою нічого не говорили. На їхніх лицях відбивався страх та пригноблення. У камері стало тісно. До вечора 2-го вересня всі камери заповнилися новоарештованими українцями, німцями та комуністами різних національностей. Серед комуністів найбільше було жидів.
Увечорі того ж дня нас почали виводити з камер униз і вставляти на коридорі недалеко прохідної, відтак групами впускали нас у прохідну і тут по списках перевіряли всіх. Цоліціянт читав прізвища, а в'язень, який почув своє прізвище, голосно подавав своє ім'я та місцевість, з якої його забрано. Коли поліціянт крикнув: „Береза" — дався чути притишений голос: „Ярослав, зі Львова". Поліціянт зажартував: „Тим разем Береза єдзє до Берези". І так ми дізналися, куди нас повезуть, та що нас більш-менш чекає.
Я особисто втішився, що хоч в нещасті є трохи щастя та що разом з Я. Березою будемо могли облегщувати собі взаємно своє положення. Ярослав Береза був інженером-хеміком і ми були добрими приятелями. Він дописував до місячника „Лицарство Пресвятої Богородиці", який я оснував і редагував з наказу Митрополита Андрея Шептицького. Перевірену групу випускали на вулицю, де поліція з псами чекала нас. В'язнів установлювано у шістки до маршу на головний залізничний двірець. Всіх людей було понад п'ять сотень. Колону оточували поліціянти, озброєні рушницями і палицями. Деякі поліціянти вели на припонах тренованих поліційних собак. Коли вже колона була готова до маршу, ми почули команду: „Взятися попід руки, крок вправо або крок вліво буде вважатися за спробу втечі і тоді поліція без попередження буде стріляти в таких арештованих". — Очевидно команду подавано польською мовою. І нас після команди: „Марш!" — повели дорогою вгору, в напрямі костела Св. Єлисавети на головний залізничний двірець.
[...]
