неділя, 15 вересня 2019 р.

Уродини "Свободи", найстарішого у світі україномовного часопису




15 вересня 1893-го, у Джерсі Сіті, шт. Нью-Джерсі вийшло у світ перше число газети "Свобода", що презентувала себе як "ЧАСОПИСЪ ДЛЯ РУСКОГО НАРОДА ВЪ АМЕРИЦѢ" і взяла собі за епіґраф Кобзареві рядки:
Учите ся, брати мои, думайте, читайте,
И чужому научайтесь - Свого не цурайтесь,
"Въ своєй хатѣ своя правда и сила и воля."
У четвертім числі часопису з 1 листопада 1893 року містилося таке звернення до читачів:
„По довгих, дорогі браття, міркуваннях, надумі і застанові над потребами українського американського народу, ми прийшли до переконання, що треба доконче поділитись з Вами тою думкою, яка в добру годину зродилась в нашій душі та в нашому серці, сповненому любов'ю до українського народу. Та думка, та мисль, якщо вона переміниться в діло, тоді майбутні наші поко­ління, народжені на цій вільній землі, будуть вдячні нам та згадуватимуть нас тихим, нелукавим словом і прикрасять наші могили цвітами, политими сльозами радости і благословення. Ми, прикликаючи Всевишнього Бога, щоб благословив це зерно, яким щедро засіваємо українську рілю, подаємо до ві­дома українського робітника, який тяжко працює чи то в глибоких, темних і небезпечних майнах, чи то у фабриках, де обертаються тисячі коліс та чи­гають на його смерть, що нам конечно треба заложити в Америці народну ор­ганізацію під назвою: Український Народний Союз ... "

До свого 100-літнього ювілею “Свобода” надрукувала, зокрема, таке:
Галина Маняко
Славному часописові “Свобода" в день його ювілею
Вітаємо тебе, часопис України!
Нехай твій стяг над світом майорить!
Й несе Свободи слово для людини
І надиха боротися і жить.
Вітаємо тебе! На барикадах часу
Ти свою зброю з рук не випускай!
Твій труд тяжкий! Та ціль твоя висока —
Не дати нас зігнути в три дуги,
І чують всі козацькі наші кроки,
І відступають хижі вороги.
Нас убивали голодом, в кайданах,
І тюрмах сталінських, в Сибіру таборах,
Замовчували наші рвані рани,
Й криваві сльози на сиріт очах...
А ти боролася! Ти кликала на сполох,
Несла проміння Правди у серця,
Щоб люди не молилися на молох,
А захищали волю до кінця.
Спасибі Вам усім, свободи слуги,
Служити їй — найвища честь в житті,
І хай всім буде шана по заслугам,
І зорі не погаснуть на путі,
А Батьківщина вірних не забуде
Й за подвиги усіх благословить,
І в Пантеоні Слави кожен буде,
Хто не давав її тиранам вбить.
Фінікс, 1993 р. 

Д-р Юліян Мовчан* розповів, як виникла назва часопису:
ГОРДІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЯСПОРИ
“Свобода”, 15 вересня 1993
Можна і треба без перебільшення сказати: 100-ліття газети „Свободи" — це гордість і слава української діяспори. Та ж навіть сто років безперебійного виходу газети в незалежній державі, мовою якої виходить газета, не є аж так частою подією. А тим більше це можна назвати унікальним фактом, якщо йдеться про газету, яка видається в чужомовній країні, де ввесь час діють асиміляційні процеси, які аж ніяк не сприяють не тільки розвиткові иншої мови, але навіть збереженню її.
І саме тому століття існування української „Свободи", яке відзначаємо 15-го вересня цього року, є не тільки гордістю наших поселенців у Америці, але також доказом витривалости їх як української національної спільноти. А якщо є така витривалість, то, значить, повинна бути також віра в перемогу нашого національно-державного життя, доказом чого є події в нашій Батьківщині останніх три роки.
Як і коли появилася сама назва газети — „Свобода"? Аби відповісти на це питання, беру до рук солідну 752-сторінкову „Пропам'ятну Книгу" Українського Народного Союзу, яку видано з нагоди 40 років існування, як дехто популярно називає УНС — „Батька—Союзу". Правда, хоч тим ювілейним роком був 1934 рік, а „Пропам'ятна Книга" вийшла в світ з дворічним запізненням, але справа не в цьому, а в тому, що в тій книзі написано. І ось у тій книзі в статті „Спогади з минулих років" Денис Пирч, який прибув до ЗСА в квітні 1890 року, в підрозділі — „Хрещення Свободи" пише: (зберігаємо правопис оригіналу):
„Я потім остався ще якийсь час в о. Грушки й ми таки зараз рішили видавати газету. Тільки не знали ще як її назвати. Правда, о. Грушка видав був передше одно чи два числа 'Нового Світу', але ця назва не була відповідна до нашої будучої газети. Тоді я відзиваюся: 'Що тут аж так довго думати. Ми тепер живемо в Америці, в краю свободи, а ми, українці, повинні прямувати до свободи, отже, назвім її 'Свободою'. - Гурраа! — закричали всі. 'Хай жиє Свобода!' Тай щоб наші прадідні звичаї не загибли, приніс дяк із поблизького салуну бляшанку пива, й ми поздоровкались так як має бути, як Бог приказав, а потім заспівали , Многая' й 'Ще не вмерла' й уже по хрестинах" (ст. 283).
При тій нагоді Денис Пирч також подав цікаві нотатки про перші дні і тижні УНСоюзу. Про це вів пише так:
„Опісля я поїхав до Шамокіну, представив цілу справу, яку ми уплянували в Джерзі Ситі, у короткому часі скликано до Щамокіну мітинґ. Зійшлися делеґати від братств і відразу заложили Союз".
А як саме той мітинґ відбувся, — пише далі Пирч, — про те 'Свобода' вже не раз писала. І всі ті наші братства, що були пристали до 'Соєдиненія', тепер відлучилися й приступили до 'Союзу'. Наші люди й так не любили бути в 'Соединенію`, бо там тільки вічно сварилися, прозиваючи одні одних унґарами то поляками.
„Отже так пастав Союз, що числив спочатку лиш кількасот членів, а тепер є тисячі, та й це треба знати, що 'Союз' — це не є собі якась-там фінансова бездушна асекурація, але велика українська родина: 'Союз' — батько , а 'Свобода' — мати, й це повинен собі кожний, хто належить до тої великої родини, запам'ятати. Батько подбає за тебе, а мати приголубить і навчить, як любити й шанувати свою велику рідню — нашу Україну" (ст. 284).
І воно дійсно так і було: спочатку постала мати — ‚‚Свобода" 15-го вересня 1893 року, завдяки якій пів року пізніше, в 1894 році, народився — Український Народний Союз, який згодом так розрісся і розбагатів, що дістав назву — Батько Союз.
Якщо йдеться про ставлення „Свободи" до московсько-російського імперіялізму всіх його мастей — білого, червоного тощо — споконвічного ворога українського народу, то, не зважаючи на те, що москвофілів ніколи не бракувало не тільки в Галичині, але також в Америці, в „Свободі" ніколи не було хитань у цій справі. Наприклад, відгукуючись на заклики деяких москвофілів, що галицьким українцям треба просити „опіки" в московського царя, „Свобода" в числі 10 за 1903-ій рік писала, що той „русский цар є розбійник... А що всі царі є опришками, то це найкраще можна пізнати по тому, що вони зробили з українським народом та з тією умовою, яку з ними заключив Богдан Хмельницький і в якій було застереження, що Україна має сама собою порядкувати..."
Так само з нагоди безславного 300-літнього ювілею царювання Романових в російській імперії, „Свобода" в числі 18-му за 1913 рік виступила так: „300-літній ювілей панування царів Романових є для нас, українців, чорним ювілеєм московського грабунку на Україні, ювілеєм нашої неслави та майже 300-літньої неволі московських опришків і злодіїв на нашій землі" (ст. 102).
Бо „Свобода” є не тільки звичайною собі газетою — вона одночасно є в значній мірі також літописом українських поселенців в ЗСА, починаючи 1880-ми роками минулого століття і кінчаючи нашими днями. Аби не йти далеко, скажу про свою скромну особу.
Прибув я в числі инших „переміщених осіб" до Америнки 29-го березня 1949 року. Ще того ж дня мої добрі і незабутні спонзори — Іван та Ганна Гусарі — в своєму домі в Джерзі Ситі показали мені свіже число „Свободи”, в якій на одній із сторінок я побачив репортаж під заголовком — „Нові еміґранти", де було подано прізвища українців, які приплили кораблем “Марін Фалкон" до порту в Ню Йорку 29-го березня 1949 року, завдяки старанням З'єднаного Українського Американського Допомогового Комітету в Філядельфії. Поруч імен письменниці Людмили Івченко (дружини письменника Михайла Івченка, засудженого в справі СВУ), Володимира, Остапа та Варвари Олійників та инших, побачив там я також своє прізвище. Правдоподібно, це вперше моє ім'я удостоїлося бути поміщеним на сторінці „Свободи". А тому, що жодна инша українська газета на еміґрації не подає стільки вісток з українського життя як „Свобода", тому можна назвати її „літописцем українських поселенців у Америці".
Незабаром, навідавшись до редакції, мене там привітно прийняли тодішній головний редактор д-р Лука Мишуга та його заступник — ред. Антін Драган, запропонувавши співпрацю в газеті. І я в силу часу і спроможностей радо почав дописувати, і ось при цій нагоді наведу один приклад. Десь на початку 1950 року в „Свободі" було поміщено мою статтю — „Як треба й не треба розуміти демократію". Минуло кілька тижнів і я на цю статтю одержую відгук відомого нам всім письменника та першого голови Уряду незалежної Української Народньої Республіки Володимира Винниченка, який тоді із своєю дружиною Розалією проживав у „закутку" на півдні Франції і з яким я досить часто листувався аж до його смерти в 1951 році. В тому листі він писав: „Вашу статтю про демократію я прочитав і, розуміється, цілком погоджуюся з Вашими думками. Але чи погоджуються инші — навіть ті, що так голосно тепер говорять про демократію?"...
Той, хто обізнаний з редакіџйною працею, той напевно знає, що видання кожного дня газети на чотирьох і більше сторінках розміру „Свободи" вимагає від головного редактора багато не тільки енерґії, але й часу. Та, не зважаючи на те, редактор „Свободи" Лука Мишуга якось знаходив час аби іноді листовно „перегукнутися" зі своїм співдописувачем. Зокрема, пригадую пару листів від д-ра Мишуги. В одному з них (датований 30-го вересня 1952 року), відповідаючи на деякі мої критичні завваги, д-р Мишуга між іншим писав, що „хоча 'Свобода' — це, так сказати б, газета народна і для народу, не є ідеальною, в якій нема чого поліпшувати і про що найкраще знає сама редакція. Та незалежно від цього, — закінчує свій лист ред. Мишуга, — наші читачі своїми доброзичливими — хай і найбільш критичними — заввагами нам в цьому дуже допомагають і за це ми їм вдячні та зобов'язані"...
І тому з нагоди 100-річного Дня Народження бажаємо „Свободі”, її видавцям та редакції на чолі з головним редактором — видатним спортовцем Зеноном Сниликом, високо тримати прапор вільного українського слова на вільній американській землі. Слава „Свободі”! Слава Україні!


* Юліян Мовчан (*19 лютого 1913, с. Зороків, Житомирщина  — † 6 січня 2002, США) — лікар, журналіст, письменник.
Народився в заможній селянській родині. За спогадом Ю. Мовчана, до 1929 року його батько — Григорій Мовчан — ще був спроможний платити податок, але на 1930 рік йому прислали рахунок аж на 5000 рублів. Маючи лише 13,5 десятини землі, батько вже не міг заплатити податку. На цій підставі Григорія Мовчана як куркуля вивезли із села, а все господарство, крім хати, забрали до колгоспу.
Після Другої світової війни Ю. Мовчан жив у США.
У Житомирі є провулок Юліяна Мовчана.
Оцифровані книжки Ю. Мовчана:  http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BD


Д-р Лука Мишуга (* 13 жовтня 1887, с. Новий Витків, Радехівщина — † 8 лютого 1955, Нью-Йорк)

До шістдесятилітнього ювілею часопису його незмінний редактор від 1933 року й до своєї смерти 1955-го, колишній усусус, д-р Лука Мишуга написав наступне:
Самий шістдесятрічний ювілей якогось часопису не обов'язково буває надзвичайною подією. Та коли взяти на увагу те, що „Свобода" — єдиний український часопис за ввесь час існування української преси з таким довгим віком, то її шістдесятріччя — факт великої ваги в історії українського духа й слова. З вини ворогів-окупантів України треба було аж американської землі, щоб міг вдержатися 60 років український часопис. Цього багатозначного факту досі як слід не використано, навіть в Америці, хоч це дуже яскраве свідоцтво трагедії України, а також маніфестація її вікової боротьби за незалежне політичне й культурне життя. Якраз 60 років існування „Свободи", що була та й далі є справжнім і безпосереднім голосом українського народу, — це чи не найкраща відповідь тим політичним і культурним американським колам, що ще й сьогодні не можуть чи не хочуть розуміти, як і з чого виникали постійні протести українського народу проти його поневолення та чому саме він проливає так багато крови за своє визволення, за свою державну незалежність. Тут важливий самий факт існування в Америці впродовж 60 років української народної газети, що завжди відзеркалювала ті бажання та мрії українського народу, які виявилися на Україні особливо виразно 1918 і 1919 роками, коли український народ став був хоч на короткий час господарем своєї землі.
У свойому першому числі з 15-го вересня 1893 року „Свобода" зверталася до українських іміґрантів в Америці, просячи в них тільки щирого, теплого і сердечного відгуку. „Прийміть і привітайте як свою", — писала вона до тих, які в переважній більшості навчилися щойно пізніше, та ще й через неї тільки, читати й писати по-українському, бо на рідній землі не було кому про це подбати. Тепер уже становище зовсім інакше. Маємо ж тепер між читачами „Свободи" поважне число вже й високоосвічених людей! Також вигляд „Свободи" не той став, що був 60 років тому. Та найважливіше те, що в ній б'ється й досі те саме щире й тепле українське серце. В цьому серці було вже 60 років тому місце і для галичан, і для буковинців, і для закарпатців і для братів з Великої України, для тих, що на Сибірі, чи тих, що осіли на американських землях, якої віри вони не були б. 


Старе покоління прийняло „Свободу" за свою і щиро привітало її появу. Думаємо, що не інакше буде і з її 60-річним ювілеєм. Бо ж це ювілей і старих, і тих, що тут народились, і тих, що недавно до нас прибули. Всі вони живуть тими самими ідеалами, якими жила й живе „Свобода". Тому „Свобода" належить нам усім, а 60 років її існування — це перемога нашої спільної ідеї.
Тепер уже в Америці більше українських газет, що роблять добру роботу. Але „Свобода" між ними — це той загартований і досвідчений старий вояк, що за довгі роки вірної служби своєму народові навчився, яких засобів треба вживати, щоб прихилити американське громадянство й уряд до української справи і здобути їхню допомогу українському народові в його боротьбі за вільне й самостійне державне життя.
60 років тому „Свобода" вважала своє слово „брамою до храму свободи", тобто до свободи на рідній, українській землі. „Свобода" вияснювала тим, що готувались до повороту їхні права на батьківщині, та закликала їх ставати в лави тих, що допомагають своєму народові відчинити браму до храму волі. Але знаючи й те, що не всі українські еміґранти повернуться на Україну, вона навчала, як класти здорові й міцні підвалини під тутешнє українське життя.
В суті не змінилось багато в „Свободі" щодо цього і по 60 роках, хоч настав інший час, хоч змінились цілковито обставини. Також і тепер треба ясно відповідати на питання, які наші завдання щодо України, як краще організувати на американській землі допомогу визвольним змаганням українського народу. Довголітній досвід навчив „Свободу" давати правильні відповіді й на такі питання.
Потрібний також набутий тяжкою працею престиж „Свободи" й тепер українській справі, бо ця справа стає тут щораз актуальнішою, але також і щораз складнішою, особливо тоді, як починає набирати реальнішого сенсу.
Історія української іміґрації в Америці — це частина загальної історії українського народу. Як по другій світовій війні опинилась в Америці велика частина т. зв. української політичної еміґрації, життя американських українців набрало куди більшого й загальнішого значення. Побільшилися й ускладнилися також і наші американсько-українські проблеми, бо життя стало складнішим. Збільшилися, природно, і наші обов'язки у відношенні до наших рідних на Україні. Це вже великий матеріял для історії. Може, ця доба вже видасть справжнього літописця, що знайде спосіб, як передати те все, чим ми тут тепер живемо і до чого прямуємо. Покищо річники „Свободи" та її видання і для такого літописця — чи не найліпше джерело інформації. А коли говорити про найдавніші часи української іміґрації до Злучених Держав (як також до Канади й Бразилії), то „Свобода" таки й справді таке єдине джерело.
За кілька десятків років до появи „Свободи" було в Америці багато більше українців (русинів), ніж було в 1620 році „прочан", що висіли в Плімуті на американський берег. Але як мало ми знаємо про тих наших рідних! Хто ними тоді інтересувався в ріднім краю? Хіба тільки та рідня, що одержувала від них доляри! „Прочани", що прибули на кораблі „Мейфлавер", теж були звичайні люди, але мали щастя мати між собою людину, яка залишила по них вічну пам'ятку. Історія їхнього поселення (1620-1647), яку написав Вільям Бредфорд, це простенький опис трагічних і веселих моментів, терпінь і радощів. Проте вона довго була тут інспірацією для цілих поколінь і є нею, до певної міри, ще й досі, бо хоч це історія сірої людини, але такої, що осяяна вірою й волею. Тому саме появилось недавно ще одно видання цеї історії про „Божий вільний нарід", що, перемігши великі труднощі, прибув на вільну американську землю і на ній загосподарився — „проти волі сатани". Подібної історії про українську іміґрацію нема, хоч і в наших старих іміґрантів було фанатичне прив'язання до віри й волі, а те, що маємо, зібране в річниках „Свободи" і з розповідів тих піонерів, що клали перші основи нашого організаційного життя, церковного й народного. Тож і ця крихта інформації це гарна й цікава картина для тих, що дорожать кожною іскоркою любови й посвяти для нашого народу, на якій землі вона не блиснула б.
Та й сама „Свобода" появилась на американській землі 60 років тому тільки з любови до рідної мови, віри й традиції, з прив'язання українського іміґранта до своєї бідної землі. Явище зовсім природне, властиве теж і іншим національним групам в Америці. Тільки інші групи були щасливіші від нас. Вони прибували і в найдавніших часах разом з своїми провідниками. Вони теж не знали боротьби за рідну назву, за свою мову і за своє національне походження. А таку боротьбу треба було вести якраз „Свободі" від самого початку та ще й стерегти українських іміґрантів від баламутства російської православної місії та москвофілів, яких та місія підтримувала грішми, посадами і впливами. Це була боротьба з сильним ворогом, що рахував на темноту, підкупство й зраду. Але, на велике щастя для української ідеї, співробітниками „Свободи" були тоді священики-народовці, великі ідеалісти, що вибирались до Америки з благословенням Івана Франка, їхнього великого вчителя у службі для народу. Вони добре розуміли не тільки національне визволення, але й соціяльне. Вони вдумувались в те, що писав І. Франко про велику місію української селянської маси, яка вибиралась до Америки, яка, як це передбачував великий учитель, може колись дуже придатись українській справі. Вони вивчали пильно американську історію. Вони, священики, включали нашого селянина в американський робітничий рух, який був тоді щойно в початках. Добачуючи в Америці різні хиби, вони вказували заразом і на велику любов американського народу до свободи та поступу, зв'язуючи при тому американську боротьбу за незалежність з боротьбою українського народу за волю та з пророчими словами Тараса Шевченка про Україну, яка певно діждеться свого Вашинґтона з його праведним законом.
Ці речі можна вичитати в „Свободі" навіть у тому числі, коли вистачало однієї „тачки", щоб завезти одно число газети до друкарні, а звідти привезти назад ввесь „наклад". Багато такого матеріялу зібрано на іншому місці цього альманаху, а решту можна знайти в ювілейних виданнях У.Н.Союзу чи інших.
Багато, дуже багато ідейної праці вкладено в „Свободу" впродовж 60 років, щоб її втримати при житті й впливі. Багато грошей не заплачено чи недоплачено різним працівникам, тут і на Україні, що підтримували престиж „Свободи" плодами свого духа. В американських книжках про „чужомовну" серіозну пресу вже давно стверджено з подивом, в яких обставинах вона видається та як працюють її робітники. До цих останніх можна прикласти слова поради славної Дороті Дікс для аспірантів на журналістів: „Чи маєте силу вола? Чи можете працювати неспавши? Чи можете їсти щонебудь або взагалі не їсти і працювати денебудь, не зважаючи на всякі обставини? Чи можете працювати 18 годин денно? Це все я робила впродовж багатьох років".
60 років тому „Свобода" заповіла, що буде для американських українців учителем і провідником. І за таку її брали. Тепер вона вже більше пристосована до модерної американської журналістики, що вимагає можливо точної й правдивої передачі вістей, зобов'язуючи редакцію давати їм відповідну інтерпретацію. Так поставлено цю справу на річній конвенції Асоціяції Журналістичної Освіти, що відбулася в серпні 1952 року, при Колумбійськім університеті в Ню Йорку. Артур Гейз Золцберґер, видавець ,,Н. Й. Таймс"-у, зазначив, що потреба такої зміни в способі редаґування газет зайшла з вибухом другої світової війни, бо треба було допомогти людям краще орієнтуватись у їхніх „демократичних рішеннях". Тепер це стало ще більшою потребою з приводу совєтської загрози. На конвенції звернено увагу й на те, щоб не критикувати нерозважно уряду, державного департаменту та інших американських установ, бо все це відбивається широким відгомоном, а тепер „народи в світі знають, що про їхню долю, великою мірою, рішає американський нарід".
Це слова тих, що бачать у комунізмі та совєтській аґресії найбільших ворогів Америки й людства, а сказано ці слова до професорів, делегатів 95 журналістичних шкіл.
„Свобода" мала й має чимало хиб, не зважаючи на постійні намагання поліпшувати її зміст, стиль та форму. Але всякі такі поліпшування зв'язані також і з матеріяльними можливостями, а вони ніколи не були найкращі. „Свобода" пильно приглядалася до кращих зразків американської журналістики і перебирала з неї те, що вважала морально добрим, розумним і поступовим також в застосуванні до українських відносин. Знаючи, як повинна виглядати першорядна газета, ми свідомі того, що „Свободу" є за що критикувати. Але пам'ятаймо, що „Свобода" 60 років тому була не тільки газетою і не тільки газета вона й тепер. 60 років тому печатку „Свободи" прибивали новоприбулому священикові, що йшов між наші люди закладати парафію, бо це була тоді найкраща посвідка... В „Свободі" друкували і від неї розсилали десятки тисяч закликів, збираючи підписи під меморіял до Риму в справі окремого єпископства для американських українців... „Свобода" збирала перший катедратик для першого єпископа... В „Свободі" було понад 10 років безплатне бюро Об'єднання Українських Організацій в Америці, що зібрало сотні тисяч доларів на допомогу Рідному Краєві... В „Свободі" виготовлялися теж десятками років протести й меморіяли в українській справі, що їх висилано до Вашинґтону, Ліґи Націй, чи де-інде... В „Свободі" зібрано перших 30,000 долярів для започаткування рятування скитальців через ЗУАДКомітет . . .
Згадуємо про це, щоб усім ясно було, що можна завважити різні хиби в “Свободі", але не можна не добачити й її ідейности, її безперервної, вірної служби своєму народові в дусі першого її редактора з-перед 60 років, о. Григорія Грушки https://www.facebook.com/photo.php?fbid=713085698889769&set=a.137670589764619.1073741863.100005650352830&type=3, який, прибувши перший раз до Вашингтону і розмовляючи з негром, що чистив сходи Капітолю, благав Господа, щоб дожити тільки до одного — побачити вільний Київ і „вмивати гарячими від радости слізми сходи його Капітолю".



Опубліковано о
Мітки: , , ,