Часопис "Свобода" - про графологію

Лист*, що його Наполеон Бонапарт продиктував своєму секретареві Жеро Дюрокові 13 листопада 1796 року у Вероні, з його підписом

До Уродин часопису "Свобода" - одна з давніх публікацій:

Графологія, наука, що завжди мене цікавила. Нині вона, напевно, вимирає, бо людство катастрофічно швидко розучується писати... 

ПИСЬМО І ХАРАКТЕР ЛЮДИНИ
“Свобода”, числа з 20, 21 і 22 вересня 1960 р.

Людська хода часто відрізняється одна від одної так виразно, що її можна пізнати самими звуковими враженнями. Якщо ж до ритму ударів стіп об землю додамо різниці в швидкості та позиції цілої постави під час ходження у поодиноких осіб і супровідні тій чинності рухи рук, голови й тулуба, тоді з усією певністю можемо сказати, що кожна людина ходить інакше. Якщо будемо обсервувати поодинокі особи з-посеред юрби, наприклад, на залізничій стації, зможемо про кожну з них дещо вгадати. Про одну скажемо, що вона нетерпелива, про другу, що зарозуміла, про іншу, що смілива, неприступна і т. ін.

Глянувши на коверту листа, якого ми щойно одержали, часто пізнаємо надавця по письмі. Значить, внгляд письма є характеристичний для даної людини і відрізняється від другого письма.

Якщо спосіб ходження дає нам уже деякий матеріял для означення, хоч би тільки загальних, прикмет людей, то наскільки більше того матеріялу найдемо в їхньому писанні, чинності, яка без порівняння більше скомплікована від попередньої. Пишучи, посуваємо перо вздовж видимої чи уявленої лінії по папері, креслячи основні риси, немов кроки. Після кожного кроку підіймаємо ногу та посуваємо п вперед у якомусь напрямові, а при писанні креслимо риску. Хода, як і писання, являються певною працею, яку виконуємо з диктату нашої волі. Та обидві ці праці виконуємо при співдіянні ще й інших чинників, що впливають на їхню якість. Деякі з них, як вроджені нахили, виховання, ступінь темпераменту, являються постійними, інші, як напр., настрій, втомленість, поспіх - хвилевими. Всі вони входять в рахубу і спричинюють такий чи інший вигляд відручного письма.

Мала буква „и" в каліграфічному вигляді починається рискою, поведеною скісно вгору, після котрої слідує інтенсивніша, дозема, т. зв. основна риска з правим заокругленням. Два такі значки, сполучені в цілість, є буквою „и". Та як різнородно пишуть її різні “писарі"! Основні риски у одних бувають прості, а в інших вгнуті, у одних високі, у других короткі, далі - похилені, стрімкі, інтенсивні, тільки злегка згрубілі, або такі ж тонкі, як і риски. Один писар переходить від основної риски до риски способом луковим, другий кутовим, третій закарлючкою, а інший прірвою, яка не зв'язує їх матеріяльно (чорнилом). В останньому випадку з закінчення першої риски та початку наступної, при допомозі побільшаючого скла, можна устійнити зовсім докладно якість та напрям руху пера в повітрі під час прірви.

Ми навели лише різниці морфологічного значення двох найпростіших рисок. А що ж каже записаний листок паперу?

Віддавна були намагання пояснити собі причини таких великих різниць відручного письма, але з тих міркувань небагато залишилося до наших часів. Ще у 1862 р. Адольф Генце оголосив друком свою розвідку під назвою Chirogrammatomantie, в котрій доводив, що рухи руки при писанні залежні від темпераменту писаря. Скоро найшлися й послідовники, які від вузького поняття темпераменту перейшли до вдачі людини. Почалось збирання письмових матеріялів, накопичування зразків писем. сеґреґування їх на основі типи й шукання подібних рис вдачі. Ця порівняльно-експериментальна метода дала добрі висліди, але й показала, що ті засоби невистачальні. Треба було взяти до уваги такі помічні науки, як психологію, неврологію, характерологію і ін.

На переломі минулого й нашого сторіч було вже кілька обширнішнх праць з графології. 3 них відмічуємо James Drever: The Psychology of Writing, M. Kinzel-Tumm: Psychologic und Pathologic der Handschrift. G. Meyer: Graphologie. В 1920 p. L. Klagеs: Handschrift und Charakter. Цього автора, відомого під іменем „пнсьмового метафізика", називають також і „батьком графології", бо він поклав підстави нинішній графології. Кляґес не вдоволився експериментальними здобутками, але ввів нову, дедуктивну методу до аналіз.

Сьогоднішня графологічна література вже дуже велика. Постали окремі школи зі своєрідними напрямкамн, але дедуктивна метода, вигравши полемічний бій зі своїми противннками, вдержується досі. Від загальної графології відщепилась кримінографологія, якої головною метою являється досліджувати фальсифікати, або утотожнюватн особи на підставі вмисно удаваного штучного письма.

Крім графологічних аналіз для пізнання себе самого, поради графологів у матримоніяльних справах чи при виборі звання практикується часто на Заході, в тому числі й в Америці. але мабуть ніде так широко, як в Німеччині. В Англії часто великі торговельні фірми приймають нових працівників у відлеглих домініях на основі обслідування їх відручного письма графологічним заведенням. Scotland Yard віддавна має свої секретні фахові інститути графології.

До 1939 р. в Західній Україні було поміж б. абсольвентами заграничннх високих шкіл декілька наших дуже добрих графологів, як інж. Р. Крохмалюк, д-р Мартинюк, мґр. Новак й ін. Дехто з них працював для наших видавництв, дехто для батьківських кружків найвищих кляс середніх шкіл, але війна все те перервала. У 1940 р. автор цих рядків, бажаючи дізнатись про евентуальний стан графології у Совєтському Союзі, зворнувся був листовно до довідкових бюр при університетах в Києві та Москві. Відповіді одержав менш-більш такого змісту: „При тутешньому Університеті немає лекторату з графології". — Зрозуміло, що про приватні школи, як це мас місце на Заході, там годі й подумати.

Щоб Шан. Читач зрозумів характер праці графолога, нехай уявить собі лікаря при діяґнозі, який, на підставі одного чи кількох симптомів хоче устійнити хворобу. Графолог на підставі особливостей письма намагається подати характеристику автора. Ясно, що чим більший та різнородніший письмовий матеріял, тим докладніші та певніші будуть здогади чи висновки графолога.

Буває, що зразок письма не дає графологові матеріялу для аналізи, або той матеріял дуже невиразний. Це трапляється при шабльонових або невироблених письмах, коли писар замолодий, чи навіть зрілий, але не дуже вправний в тому ділі.

Неоднократно зразок письма, виготовленнй зумисно для аналізи, виказус знамена штучности, з метою одержати кориснішу оцінку. Ті писарі думають, що коли роблять довгі тяги пера або прикрашують букви і т. п. дістануть похвали. Непорозуміяня в тому, що вони не знають, які саме ціхи письма символізують позитивні, а які неґативні сторінки людей.

Найвідповіднішим матеріялом до аналізи являється якийнебудь давній лист. Там находиться наголовок, в котрому графолог шукає спонтанних значків писаря, коли він тількищо покинув якесь інше своє зайняття та взявся до концептування. Текст листа нецікавий, але цікавий спосіб праці автора, зате в підписі він завершує діло і зраджує особливо докладно своє відношення до світу. Такий матеріял задовільний, щоб на ньому базувати всі концепції про вдачу, характер і навіть найінтимніші почування писаря. Навпаки, переписуваний текст помітно скупіший на матеріяльну вартість. Деколи сам підпис, якщо він поставлений у нормальних, т. зв. пересічних умовинах життя даної особи і якщо він виконаний дійсно спонтанно, дає вже вистачальний матеріял для загальної характеристики. В основному при всіх аналізах потрібно графологові знати вік писаря, його стать й звання.

Щодо докладности аналізи існує дуже широка скаля. Головні прикмети вдачі можна відшукати часто в самому загальному видові письма, у формі букв та їхньому взаємному відношенні, в'язанні їх тощо. Для докладної аналізи не вистачить самих морфологічних факторів. Тут треба багатократно й повторювано вивчати під побільшаючим склом усі риски, їхні тіні, манюсінькі гачки і вістря закінчень, нематеріяльні тяги і нахилення пера у відношенні до площі паперу. У сполуці з усіма цими знаками, треба зреконструювати процес писаря від думки до її виразу письмовими знаками — буквами на папері. Приклад: у нематеріяльних тягах даного письма находимо інтеліґентне думання творчого розуміння. В нахиленні письма ми схильні здогадуватися про опанованість вдачі, у відступах находимо об'єктивність й логіку, а у продовженнях долішніх тягів — розсіяність у праці. Як погодити такі суперечні показники? При таких питаннях треба застосувати елімінаційну методу, а якщо вона не доведе до розв'язки, треба вимагати нового письмового матеріялу з різних пір і настроїв писаря, часом навіть під особистим доглядом того графолога. Якщо й тоді не найдеться психологічного виправдання на повищі здогади — треба з них зрезиѓнувати, як з помилкових, або ствердити, що писар перейняв колись давно й несвідомо котрусь із своїх прикмет письма від когось і тепер вже не годен її заступити своєю індивідуальною, природною.

Власники великих середущих тягів, що іґнорують пропорцію тих тягів до інших, мають звичайно малі долоні, а люблять простір. Їм, як каже Горґ Стреліскер, навіть лицарська заля замала, щоб потанцювати! Все ж було б великою помилкою так характеризувати кожного писаря великого письма.

Кирилиця (українське письмо) й латинка (прим, англійське) мають у своїх прототипових формах м'які тягнення (у фаховій термінології — дуктус), де поодинокі букви і їхні сполучування мають вигляд гірлянди. В ґотику (німецький стиль письма) приписані кути. Хто вживає ґірлянд при ґотику, являється відвертою людиною, а хто на базовій лінії букв замість ґірлянд креслить кути, зраджує в тому відношенні екстремність. Ґірлянди сполучені з напухлими баночкамн, що надають буквам та сполукам заокруглень, подібних до української писаної букви „г", де такі букви, як „и, і, ш, щ, т" схожі на вужики, означають недостачу детермінації. Коли ж ця форма походить зі самої тільки швидкости руки, тоді писар легкодушний, але сенситивний, може бути й геніяльний, всесторонній. Це все треба вишукати дуже уважно. Ставлення аркад замість ґірлянд являється своєрідним способом ведення лукових ліній горою, що чинить, наприклад, букву „ш" подібною до „т". Це люди, що про них відомо з психології під назвою „самоходців", людей несоціяльних, які навіть при стихійних нещастях стоять осторонь, бо їхня „хата скраю".

Дотеперішні наші міркування відносились до самих тільки коротких букв і малої абетки. Та, крім них, маємо ще й великі букви, що ними зачинаємо речення, пишемо власні імена й букви, що хоч належать до малої абетки, але видовжені вгору або вниз, як: „б, в, д, р, ф" і ін. На тій основі ділимо письмо на три зони, горішню, середущу й долішню, і в т. зв. „зональній теорії" кожній із тих зон приписуємо окреме значення. Середуща зображує нам підсвідомість душі, сторожкість та дійсність, горішня зраджує хотіння, дідичність і духовість писаря, а долішня його зацікавлення веґетативними справами, життьові імпульси і т. д. Та це тільки груба схема символів тієї теорії. В подробиці годі тут входити, бо вони розводнили б досі пізнані критерії.

Та коли ми вже знаємо розрізнювати три зони й пізнали, що в середущій зоні можуть бути ґірлянди, аркади, подвійна їх комбінація або кути, згадаємо на цьому місці ще й про несвідоме викручування писарем тих стилів, де при загальних ґірляндах сховані бувають кутки, невидимі голим оком. Вони, серед деяких умовин, характеризують експресіоністичну сердешність. Їх можна інтерпретувати, як душевну сприємливість, або як жонґлювання своїми почуваннями, вічне акторство в житті, нещиру любов, масковану вдачу, якої власник, частіше власниця, про людське око, не звертаючи уваги на дійсні факти, зводить завжди на дрібниці. Ті люди дають вейтерові (кельнерові) за його шабльонову обслугу монету, коли наші знайомі це бачать, але не дають нічого на харитативні цілі, коли їхні датки мають бути безіменними. Вони милосердяться й над “бідними тваринами"… сусідів, але не хотять зрозуміти дійсних потреб рідних дітей. Та це дуже екстремні випадки, а в письмі, як і в житті, вони так старанно приховані, що зважитися графологові на таку інтерпретацію без потвердження супровідними арґументами, як це в численних подібних випадках буває, справа непевна.

Змінене, або удаване письмо можна деколи пізнати ще й логічними висновками. Таким письмом може писати кожний, що над тим працює, але ж тільки на коротку мету. Отож, коли маємо перед очима такий підозрілий зразок, іґноруємо початок письма, де інтенція автора удавати письмо була ще сильніша, і звертаємо зір на кінець письма, коли то він, будучи вже певнішим себе, дещо зм'якнув у початковій постанові. Порівнявши обидві частини, найдемо таку потрібну нам різницю й тоді слідимо, чи скорість цілого акту писання була ввесь час та сама? Нормально вона повинна бути наприкінці письма дещо вища. Якщо є значно вища, тоді той кінець будемо вважати за правдиве, природне письмо.

З наведених прикладів бачимо, що методика праці графолога не є безпосередня. Він, спираючись тільки на устійнених познаках і їхніх символах. виводить поодинокі комбінації, які аж на кінець зв'язує у цілість. Зате часто, при особистій зустрічі із зацікавленими, прнходиться чути запити, яке значення має така чи інша прикмета в їхньому письмі? Положення його доволі клопітливе, бо ті прикмети майже завжди умовні, а часом й без значення. Але в основному беремо до уваги все, що відрізнює те письмо від каліграфічного. Крім загального розміщення письма на диспонованому кускові паперу, звертаємо увагу на відступи поодиноких рядків від себе, також речень, слів та букв, в секундарному розумінні й густоти черток в обсязі одної букви. Устійнюємо абсолютну величину письма великих букв та їхньої пропозиції до малих. Визначаємо кут нахилення основних рисок до базової лінії, ступінь рівности рядків та лівий і правий рубці. З тіней, посталих при змінливому натискові пера, здогадуємося про спосіб і відношення писаря до праці, що дає нам можливість вглянути дещо докладніше в його душу, бо праця, як щоденне зайняття більшости людей, витискає своє знам'я на цілому устроєві людини, чого вона не може змінити. Тут доходимо до самого ядра нашого питання, нашої основної цілі, якою є загальний тип людини, або популярно званої „натури" людини. Під тим словом розуміємо вроджену вдачу, темперамент, виховання, самовиховання. Черговим етапом обслідування буде відшукати спосіб думання писаря. Впорядкованість, скокливість, хаотичність, дедуктивність, схильність до індукцій і т. д. — це неоцінені для нас відомості і, якщо нам удасться їх схопити, дальша праця йде вже гладше. Що знайдемо в області під- і несвідомости писаря, прикладаємо до його загальної вдачі й тоді робимо вже доволі певні висновки.

Світогляд людини - діло, набуте розумом і життєвим досвідом, але він несвідомо керований також ще й вродженими прикметами кожного з нас. Проте, коли ми робимо аж таку докладну аналізу, що входимо у світогляд. тоді з напрямів рухів пера шукаємо елементів гармонії поміж хотінням та спроможністю, значить, поміж волею писаря та його вродженими нахилами. Якщо самовиховання велике й міцне, це можливо, якщо ж ні, хотіння не буде виявлене ділом. Тому гармонія письма та індивідуальний стиль кожного писаря являються першорядними показниками. В удаваному письмі він затрачується.

Вкінці треба ще згадати про „гарні й погані" письма. Ті поняття в графологічному розумінні відбігають від популярних. Найгарніше писання завжди те, що не відхилюється від каліграфічного. Та хто тепер так пише? Ніхто. Тоді, коли ще не було писальної машини, були професійні каліграфи, що так писали. Тепер це не конечно потрібне й тому їх уже немає. Все зміняється. Гарним треба зате назвати письмо упорядковане, гармонійне та, хоч би як ориґінальне - завжди незмінне, читке. В письмах великих мужів, що мали вплив на історію людства, можна виразно найти все, що про них знаємо. У Шевченка інтеліґенцію, лагідність й доброту, у Наполеона амбіцію та владність, у Бісмарка розмах, у Сталіна внутрішній спокій при розв'язці найтяжчих проблем, і певність себе навіть у брехні, у Меттерніха хитрість, у цісаря Франца Йосипа аристократичне походження й більш нічого і т. д.

Щодо стилів писем питомих поодиноким націям, то не треба бути графологом, щоб відрізнити пересічне письмо українця від німця, чи мocкaля від американця, бо кожна нація ма’ устійнений своєрідний стиль, що його дитина виносить вже з початкової школи. Крім того, він походить також із одної, чи більше питомих прикмет того народу.

З того ясно, що годі братись до аналізи письма француза чи італійця без попереднього вивчення загальних прикмет французького або італійського народу і їхніх своєрідних письмових стилів.

Подав В.

* Текст листа:
« Bonaparte », Q.G. de Vérone 23 [brumaire] V (13 novembre 1796) ; la pièce est dictée à Duroc ; 1 page in-fol. à en-tête Bonaparte Général en Chef de l'Armée d'Italie, belle vignette gravée d'après Garneray & Quéverdo [BB n° 117]. Préparatifs de la bataille d'Arcole (15-17 novembre 1796). « De suite, à Pizzighitonne 1 division composée de 2 pièces de 11, 2 obusiers », etc. « Chacune des 3 grandes divisions [Masséna, Augereau, et les 3.000 hommes de la division Vaubois commandés par Guieu] devra avoir 10 caissons d'inf. attellés, la divn du Gal Rey, 5. Vous tiendrez à Porto Legnago 600.000 cartouches. Il y aura une division de l'équipage de montagne qui se réunira à Milan »...