Ян Матейко. "Король Ян ІІІ Собєський пише Папі Інокентієві XI про перемогу у Віденській битві 1683 року"
12 вересня - річниця знаменитої Віденської відсічи, яка поклала край завойовницьким плянам Османської імперії в Европі.
Юрій Андрухович починає розповідь про сю битву здалеку:
“Візу до Німеччини мені підписав Райнер Марія Рільке.
Боронь Боже, я не хочу цим зауваженням прирівняти його до дрібного урядовця з відділу віз та реєстрацій. Маю тут на увазі цілком іншу візу. До цілком іншої Німеччини.
Яко гість міста Мюнхена і вілли "Вальдберта" я досить часто був рекомендований "перекладачем Рільке". Насправді все значно складніше: я настільки ж люблю цього поета, наскільки й не розумію у найвизнаніших здобутках. Мене завжди приваблював інший Рільке - той, до якого звикли ставитись легковажно. Недооціненний і майже проіґнорований ранній Рільке, Проторільке, Рільке дев'яностих років, Рільке-студент, Рільке-богема, празький та мюнхенський Рільке. Той, про якого зазвичай відгукуються як про "ще не-Рільке".
У двадцятидворічному віці я на дозвіллі (яке, зрештою, становило добрих три чверті всього відміряного мені Львовом часу) переклав низку ранніх його поезій, орієнтуючись переважно на впізнаване. Наприклад, на краєвиди старої Праги, в якій на той час устиг побувати тричі. Можна припускати, що в тому перекладанні було більше захоплення Прагою, ніж самим Рільке. І все ж мої тодішні спроби дехто похвалив. Я поквапився запропонувати їх редакції "Всесвіту" - не минуло й десяти років, як вони побачили світ. Заради справедливости мушу визнати, що ці неповних десять років редакційного вилежування пішли моїм перекладам на користь - я неодноразово повертався до них, правив, чистив, збагачував, перекроював синтаґми і силаби, словом, знущався, як міг, аж поки не полюбив остаточно, на цей раз уже незалежно від празьких сантиментів. Щоразу мені здавалося, ніби я вже осягнув у цій справі певну досконалість, але через рік-другий виявлялося, що ні, що досконалости не досягнути, а вдосконаленню немає меж, і це наштовхує на ризиковану думку, що, якби означені вірші "ще не-Рільке" в моїх перекладах не були досі опубліковані "Всесвітом", то, можливо, вони й далі робилися б усе досконалішими й досконалішими.
Його "Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке" (мовою оригіналу, певна річ) була подарована мені в один із чергових днів народження. Самому Рільке вона, за його словами, теж була подарована. Червневої ночі 1899 p. він записав її в тісній комірчині невідомого заїзду, скажімо, десь у Каринтії. Спостерігаючи з вікна химерну гру хмар, вітру і місяця, Рільке зненацька почув ритм: "reiten, reiten, reiten", - "гнати, гнати, гнати". Уранці "Корнет" був готовий. Рільке почував себе всемогутнім і гордим, як павич. Так, буває, коли занадто повіриш у тобою ж самим написане. Зрештою, віра ця не зовсім безпідставна.
...По суті справи, він був бездомним, цей Рільке. Мандрував з одного замку в інший, з вежі у вежу, немов заблукалий в іншу епоху міннезінґер, підтримуваний лише вигасаючою шляхтою, гемофілічними уламками старого европейського рицарства, схильними до опіуму, спіритизму і декадансу. Так, спіритизму, безперечно! Бо чим, зрештою, є "Корнет", як не викликанням духів?
Кілька років я не наважувався його перекладати. Так, наче знав, що зроблю це там, неподалік Мюнхена, де Рільке дев'яностих лишився у вигляд меморіяльних табличок і кав'ярні "Луїтпольд" на Брієннерштрассе, 11.
...Існує точка зору, що Рільке вигадав свою причетність до великого шляхетського роду. Що, порпаючись у давніх хроніках І догоджаючи дрібноміщанському снобізмові, відкопав корнета Крістофа Рільке, свого нібито предка, який зовсім юним загинув у військовій кампанії проти турків 1663 p. Що насправді той Крістоф, навіть якби існував, то ніякого стосунку до родини Рільке, справіку службовців і купців, не мав би.
Усе це стверджуючи, біографи та дослідники поета забувають про одну ненаукову річ, яка в цій ситуації, здається, забуватися не повинна. Про містику. Про містику червневої ночі 1899 p., коли "Корнет" був явлений. Про містику душі, яка за вітром, хмарами і місяцем вгадує ритм. Про містику крові, яка говорить сама в собі і через двісті років, і через тисячу. Про містику тексту, який оточив мене своєю прозорою щільністю у перших днях лютого 1992 p.
...Випаленою сонцем рівниною мчить військо. Сини найблискучіших родів Европи рухаються все далі на схід, назустріч ворогам, туркам, Азії. Готується велике, можливо вирішальне зіткнення двох світів - Хреста і Півмісяця, Свободи і Деспотії, Особистости й Маси. Цей сюжет нам дуже близький - навіть географічно. Адже описана в "Корнеті" випалена рівнина, хоч і є Угорщиною, а ще точніше - метафорою, а проте може бути і диким полем нашої історії. Війни з турками - чи не найміцніша з історичних ниток, котрі все-таки, попри все, не дивлячись ні на що, в'яжуть нас із Европою. І коли 1683 p. - через двадцять років після описаної Рільке героїчної смерти корнета - в битві під Віднем фатально злютовані европейські сили вільних людей перемогли 300-тисячну султанову армію рабів, то цим назавжди було покладено край азіятським інвазіям на Захід (визвольний похід червоної армії 45-го року - дещо інше). Втім, турків у сьогоднішній Німеччині повно. Замітають вулиці, чистять взуття, торгують м'ясом. Це також наслідки битви під Віднем. (В якій, до речі, загинув смертю хоробрих, "смертію смерть поправ", такий собі Станіслав, граф Потоцький, двадцяти років, командувач підрозділу легкої кінноти. Колись його ім'я відібрали в нашого міста. І тим самим спрофанували не тільки пам'ять героя Віденської битви, польського (зрештою, українського) вояка, а й пам'ять тих сотень і сотень своїх, козаків, що теж не повернулися з-під Відня живими; спрофанували не тільки нашу европейськість, а й пам'ять про нашу колишню европейськість, а також ідею вільної особистости та - найголовніше - спадковости)...
Бо европейську людину сотворила спадковість.
І коли вона порушується, настає порожнеча, патріотично прикрита Франковим іменем.”
З книжки "Дезорієнтація на місцевості"
Боронь Боже, я не хочу цим зауваженням прирівняти його до дрібного урядовця з відділу віз та реєстрацій. Маю тут на увазі цілком іншу візу. До цілком іншої Німеччини.
Яко гість міста Мюнхена і вілли "Вальдберта" я досить часто був рекомендований "перекладачем Рільке". Насправді все значно складніше: я настільки ж люблю цього поета, наскільки й не розумію у найвизнаніших здобутках. Мене завжди приваблював інший Рільке - той, до якого звикли ставитись легковажно. Недооціненний і майже проіґнорований ранній Рільке, Проторільке, Рільке дев'яностих років, Рільке-студент, Рільке-богема, празький та мюнхенський Рільке. Той, про якого зазвичай відгукуються як про "ще не-Рільке".
У двадцятидворічному віці я на дозвіллі (яке, зрештою, становило добрих три чверті всього відміряного мені Львовом часу) переклав низку ранніх його поезій, орієнтуючись переважно на впізнаване. Наприклад, на краєвиди старої Праги, в якій на той час устиг побувати тричі. Можна припускати, що в тому перекладанні було більше захоплення Прагою, ніж самим Рільке. І все ж мої тодішні спроби дехто похвалив. Я поквапився запропонувати їх редакції "Всесвіту" - не минуло й десяти років, як вони побачили світ. Заради справедливости мушу визнати, що ці неповних десять років редакційного вилежування пішли моїм перекладам на користь - я неодноразово повертався до них, правив, чистив, збагачував, перекроював синтаґми і силаби, словом, знущався, як міг, аж поки не полюбив остаточно, на цей раз уже незалежно від празьких сантиментів. Щоразу мені здавалося, ніби я вже осягнув у цій справі певну досконалість, але через рік-другий виявлялося, що ні, що досконалости не досягнути, а вдосконаленню немає меж, і це наштовхує на ризиковану думку, що, якби означені вірші "ще не-Рільке" в моїх перекладах не були досі опубліковані "Всесвітом", то, можливо, вони й далі робилися б усе досконалішими й досконалішими.
Його "Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке" (мовою оригіналу, певна річ) була подарована мені в один із чергових днів народження. Самому Рільке вона, за його словами, теж була подарована. Червневої ночі 1899 p. він записав її в тісній комірчині невідомого заїзду, скажімо, десь у Каринтії. Спостерігаючи з вікна химерну гру хмар, вітру і місяця, Рільке зненацька почув ритм: "reiten, reiten, reiten", - "гнати, гнати, гнати". Уранці "Корнет" був готовий. Рільке почував себе всемогутнім і гордим, як павич. Так, буває, коли занадто повіриш у тобою ж самим написане. Зрештою, віра ця не зовсім безпідставна.
...По суті справи, він був бездомним, цей Рільке. Мандрував з одного замку в інший, з вежі у вежу, немов заблукалий в іншу епоху міннезінґер, підтримуваний лише вигасаючою шляхтою, гемофілічними уламками старого европейського рицарства, схильними до опіуму, спіритизму і декадансу. Так, спіритизму, безперечно! Бо чим, зрештою, є "Корнет", як не викликанням духів?
Кілька років я не наважувався його перекладати. Так, наче знав, що зроблю це там, неподалік Мюнхена, де Рільке дев'яностих лишився у вигляд меморіяльних табличок і кав'ярні "Луїтпольд" на Брієннерштрассе, 11.
...Існує точка зору, що Рільке вигадав свою причетність до великого шляхетського роду. Що, порпаючись у давніх хроніках І догоджаючи дрібноміщанському снобізмові, відкопав корнета Крістофа Рільке, свого нібито предка, який зовсім юним загинув у військовій кампанії проти турків 1663 p. Що насправді той Крістоф, навіть якби існував, то ніякого стосунку до родини Рільке, справіку службовців і купців, не мав би.
Усе це стверджуючи, біографи та дослідники поета забувають про одну ненаукову річ, яка в цій ситуації, здається, забуватися не повинна. Про містику. Про містику червневої ночі 1899 p., коли "Корнет" був явлений. Про містику душі, яка за вітром, хмарами і місяцем вгадує ритм. Про містику крові, яка говорить сама в собі і через двісті років, і через тисячу. Про містику тексту, який оточив мене своєю прозорою щільністю у перших днях лютого 1992 p.
...Випаленою сонцем рівниною мчить військо. Сини найблискучіших родів Европи рухаються все далі на схід, назустріч ворогам, туркам, Азії. Готується велике, можливо вирішальне зіткнення двох світів - Хреста і Півмісяця, Свободи і Деспотії, Особистости й Маси. Цей сюжет нам дуже близький - навіть географічно. Адже описана в "Корнеті" випалена рівнина, хоч і є Угорщиною, а ще точніше - метафорою, а проте може бути і диким полем нашої історії. Війни з турками - чи не найміцніша з історичних ниток, котрі все-таки, попри все, не дивлячись ні на що, в'яжуть нас із Европою. І коли 1683 p. - через двадцять років після описаної Рільке героїчної смерти корнета - в битві під Віднем фатально злютовані европейські сили вільних людей перемогли 300-тисячну султанову армію рабів, то цим назавжди було покладено край азіятським інвазіям на Захід (визвольний похід червоної армії 45-го року - дещо інше). Втім, турків у сьогоднішній Німеччині повно. Замітають вулиці, чистять взуття, торгують м'ясом. Це також наслідки битви під Віднем. (В якій, до речі, загинув смертю хоробрих, "смертію смерть поправ", такий собі Станіслав, граф Потоцький, двадцяти років, командувач підрозділу легкої кінноти. Колись його ім'я відібрали в нашого міста. І тим самим спрофанували не тільки пам'ять героя Віденської битви, польського (зрештою, українського) вояка, а й пам'ять тих сотень і сотень своїх, козаків, що теж не повернулися з-під Відня живими; спрофанували не тільки нашу европейськість, а й пам'ять про нашу колишню европейськість, а також ідею вільної особистости та - найголовніше - спадковости)...
Бо европейську людину сотворила спадковість.
І коли вона порушується, настає порожнеча, патріотично прикрита Франковим іменем.”
З книжки "Дезорієнтація на місцевості"
Тарас Чухліб:
Віденська битва відбулася 12 вересня 1683 р. між Османською імперією з одного боку та Австрійською імперією, німецькими князівствами і Річчю Посполитою з іншого.
Про те, що Віденська битва, або ж "відсіч" (під такою назвою вона увійшла до польської, а потім і світової історіографії), була не тільки "турецькою", "австрійською" чи "польською", а й значною мірою "українською", свідчить той цікавий факт, що всі українські історичні літописи, хроніки й хронічки останньої чверті XVII — початку XVIII ст. жваво відгукнулися на неї.
...Коаліційна християнська армія під Віднем налічувала майже 75 тис. вояків, з них близько 22 тис. — з Речі Посполитої. Натомість османське військо було вдвічі більшим — 150 тис. Під час роботи у польських архівах мені вдалося опрацювати оригінальні документи, які свідчать, що кількість вихідців з українських земель Польсько-Литовської держави у війську Яна ІІІ Собеського становила близько 14 тис. вояків, а разом із помічниками-"пахолками" їх було більше ніж 20 тисяч! Адже Польща на той час була багатоетнічною державою. В Руському (сучасні Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), Брацлавському, Волинському, Київському, Подільському, а також Белзькому та Підляському воєводствах (нині — РП) проживали переважно українці, котрі тоді називалися русинами. Так от, дуже багато русинів, більшість з яких були православного та греко-католицького (уніятського) віросповідання, зголосилися до "затяжного" польського війська, що формувалося на зразок т. зв. посполитого рушення, тобто народного ополчення. Цікаво, що в ньому були не лише шляхтичі, а й міщани, селяни і навіть священики й ченці. Ми знаємо, що одним з очільників цього війська був воєвода Руського воєводства Станіслав Яблоновський, а іншим — волинський воєвода Микола Синявський. Де ці воєводи набирали свої підрозділи, якщо не в українських селах і містечках?
До речі, три козацькі сотні, які брали участь у Віденській битві, воювали під проводом саме волинського воєводи. Серед українських козаків, які билися з турками за Відень 12 вересня 1683 р., відзначилися полковник Павло Апостол-Щуровський, сотники Чомуха і Потаренко, рядові козаки — Михайло Мовчан з Прилук на Чернігівщині, Кирило Петренко з Києва, Семен Бут з Білої Церкви, Іван Правда з Народичів на Поліссі, козаки-піхотинці Таран, Ярема, Логойко, Яковець, Костюшко, Іванко, Лукіян, Петро та Микитко з Київщини.
Віденська битва відбулася 12 вересня 1683 р. між Османською імперією з одного боку та Австрійською імперією, німецькими князівствами і Річчю Посполитою з іншого.
Про те, що Віденська битва, або ж "відсіч" (під такою назвою вона увійшла до польської, а потім і світової історіографії), була не тільки "турецькою", "австрійською" чи "польською", а й значною мірою "українською", свідчить той цікавий факт, що всі українські історичні літописи, хроніки й хронічки останньої чверті XVII — початку XVIII ст. жваво відгукнулися на неї.
...Коаліційна християнська армія під Віднем налічувала майже 75 тис. вояків, з них близько 22 тис. — з Речі Посполитої. Натомість османське військо було вдвічі більшим — 150 тис. Під час роботи у польських архівах мені вдалося опрацювати оригінальні документи, які свідчать, що кількість вихідців з українських земель Польсько-Литовської держави у війську Яна ІІІ Собеського становила близько 14 тис. вояків, а разом із помічниками-"пахолками" їх було більше ніж 20 тисяч! Адже Польща на той час була багатоетнічною державою. В Руському (сучасні Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), Брацлавському, Волинському, Київському, Подільському, а також Белзькому та Підляському воєводствах (нині — РП) проживали переважно українці, котрі тоді називалися русинами. Так от, дуже багато русинів, більшість з яких були православного та греко-католицького (уніятського) віросповідання, зголосилися до "затяжного" польського війська, що формувалося на зразок т. зв. посполитого рушення, тобто народного ополчення. Цікаво, що в ньому були не лише шляхтичі, а й міщани, селяни і навіть священики й ченці. Ми знаємо, що одним з очільників цього війська був воєвода Руського воєводства Станіслав Яблоновський, а іншим — волинський воєвода Микола Синявський. Де ці воєводи набирали свої підрозділи, якщо не в українських селах і містечках?
До речі, три козацькі сотні, які брали участь у Віденській битві, воювали під проводом саме волинського воєводи. Серед українських козаків, які билися з турками за Відень 12 вересня 1683 р., відзначилися полковник Павло Апостол-Щуровський, сотники Чомуха і Потаренко, рядові козаки — Михайло Мовчан з Прилук на Чернігівщині, Кирило Петренко з Києва, Семен Бут з Білої Церкви, Іван Правда з Народичів на Поліссі, козаки-піхотинці Таран, Ярема, Логойко, Яковець, Костюшко, Іванко, Лукіян, Петро та Микитко з Київщини.
Радослав Сікора
Битва під Віднем 1683 року: між пропаґандою і фактами
Битва під Віднем 1683 року: між пропаґандою і фактами
