Сотник Дивізії "Галичина" Володимир Козак
*26 травня 1917 - † 19 вересня 1993
*26 травня 1917 - † 19 вересня 1993
Володимир Козак народився у Перемишлі. Його батько був поліційним старшиною в Українській Галицькій Армії (УГА).
Володимир дістав середню освіту і відбув строкову службу у польській армії. Пізніше, у Львові, вступив до ОУН. Коли в 1939 році Галичину окупували большевики, він залишився в краю, був заарештований і мало не дістав 7 років заслання на Сибір.
У 1943 році, з початком набору добровольців, Володимир Козак зголосився до Дивізії, де успішно закінчив старшинську школу.
Володимир Козак є одним з найбільше відзначених старшин Української Дивізії. За прорив з Брідського оточення за хоробрість його нагороджено Залізним Хрестом 2-ої кл. (ЕК-2) та відзнаками за штурм і поранення. При кінці жовтня 1944 року брав участь у бойовій групі Вільднера в наступі на Банську Бистрицю, Словаччина, де одержав срібну відзнаку за поранення.
Під час боїв в Австрії, у 1945-му році, він отримує Залізний Хрест 1-го класу за героїчну оборону замку Ґляйхенберґ. 29-й полк Дивізії "Галичина" тримав цей замок від початку квітня, тобто від часу введення Дивізії в бої на відтинку під Ґляйхенберґом і успішного її протинаступу на фронті аж до останнього дня війни. Поручник Володимир Козак став дійсно леґендарною постатю в Українській Дивізії, де він командував сотнею. Разом з відважним і завзятим десятником Стасенком з Києва він неодноразово виходив на "герці" з залогою большевицьких окопів, коли приходило до рукопашного бою. Стрільці навіть говорили, що "кулі їх не чіпляються". Але під час одного з таких боїв загинув десятник Стасенко, а його командир - сотенний Козак виніс його тіло із бою, незважаючи на шалений вогонь.
Завзяті бої точилися й на північному краю оборонного відтинку Дивізії в Австрії - під Фельдбахом: через "діру" у фронті большевики хотіли просунутися до Ґрацу, де, між іншим, на той час перебувало 80 тисяч українських утікачів. Тут знову уславився Володимир Козак.
Замок у Фельдбаху був опанований тоді большевиками; завдання відбити його отримала сотня Козака. Поручник Козак був уже добре знаний большевикам своїми нічними випадами через фронтову лінію на чолі невеликих груп загартованих бійців своєї сотні. Після таких вилазок вночі, вдень большевики в безсиллі навіть відгрожувались йому через мегафони. В рукопашному бою з кімнати в кімнату, з поверха на поверх замок двічі переходив з рук в руки. Першу большевицьку залогу сотня Козака вибила просто до ноги. Були поважні втрати і з україснького боку. Проте, переможні на всьому фронті "ваньки" ніяк не хотіли вірити, що саме на фронті Української Дивізії вони змушені відступати. Їхні командири наказали протинаступ. Як звичайно, не шкодуючи своїх людей. На якийсь час їм навіть вдалося витиснути українців із замку. Але Козак вернувся, ще більш бравурно, як першим разом, і тепер вже надовго.
Після своїх невдач на відтинку Української Дивізії большевики згодом знову активізувалися, тепер уже з "новою зброю" - гучномовцями. Це вже були останні дні війни, і вони почувалися цілком певно. Втім, як подає в своїх спогадах Роман Лазурко http://galiciadivision.national.org.ua/lib/lazurko/, дивізійники теж давалися знати:
- Українскіє байци - гукали до нас червоні, часом по-російськи, а часом "навіть" по-українськи, - переходіть до нас, товариш Сталін вам усе простить, вас збаламутили, на вас ждуть дома сестри, матері, жінки, діти - переходьте!!
А з нашого боку:
- Перейдемо, перейдемо, заждіть тільки трохи!
- Как долґо ...?
- Доки вас всіх шляк не трафить!
- А что ето такое?!
Під час чергової нічної виправи Володимир Козак влучним пострілом з протипанцерного п'ястука висадив в повітря совєтський батальонний штаб разом з усім особовим складом. Тоді
...інша співанка прийшла з гучномовців:
- Товаріщі байци, ви переходіть до нас і приведіть із собою етого клятого фашиста сотніка Козака! Вам буде харашо, но йому ми не даруєм!!
- У нас всі такі як сотник Козак! - гукали наші. - Він не один!!
За час боїв Української Дивізії на фронті в Австрії большевики неодин раз діставали в шкуру від сотні Козака і зрештою так його зненавиділи, що вже під час відступу Дивізії з фронту на захід перед капітуляцією спеціально обстрілювали артилерією саме його сотню.
Після закінчення війни пор. Козак був підвищений командуванням УНА до ранґи сотника.
По виході з американського полону Володимир Козак оселився в Німеччині, у Мюнхені, й включився у громадсько-політичне життя: став співорганізатором СУМ-у в Німеччині, співзасновником Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА в Мюнхені і його органу “Вісті”, членом пластового куреня “Лісових Чортів”, збирав фонди для пластового видавництва “Молоде життя”, був активний у військовій референтурі Проводу ОУН.
1949 року його батько переїхав до США, а Володимир одружився з Іриною Савицькою, зв’язковою УПА. Скоро родина збагатилася донею Роксоляною, нині доктором медицини, а згодом внучкою Таїсою.
Головна управа Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА нагородила Володимира Козака Золотим хрестом за особливі заслуги.
Герой Української Дивізії, сотник Козак помер на 77-му році життя, у вересні 1993 року.
Володимир дістав середню освіту і відбув строкову службу у польській армії. Пізніше, у Львові, вступив до ОУН. Коли в 1939 році Галичину окупували большевики, він залишився в краю, був заарештований і мало не дістав 7 років заслання на Сибір.
У 1943 році, з початком набору добровольців, Володимир Козак зголосився до Дивізії, де успішно закінчив старшинську школу.
Володимир Козак є одним з найбільше відзначених старшин Української Дивізії. За прорив з Брідського оточення за хоробрість його нагороджено Залізним Хрестом 2-ої кл. (ЕК-2) та відзнаками за штурм і поранення. При кінці жовтня 1944 року брав участь у бойовій групі Вільднера в наступі на Банську Бистрицю, Словаччина, де одержав срібну відзнаку за поранення.
Під час боїв в Австрії, у 1945-му році, він отримує Залізний Хрест 1-го класу за героїчну оборону замку Ґляйхенберґ. 29-й полк Дивізії "Галичина" тримав цей замок від початку квітня, тобто від часу введення Дивізії в бої на відтинку під Ґляйхенберґом і успішного її протинаступу на фронті аж до останнього дня війни. Поручник Володимир Козак став дійсно леґендарною постатю в Українській Дивізії, де він командував сотнею. Разом з відважним і завзятим десятником Стасенком з Києва він неодноразово виходив на "герці" з залогою большевицьких окопів, коли приходило до рукопашного бою. Стрільці навіть говорили, що "кулі їх не чіпляються". Але під час одного з таких боїв загинув десятник Стасенко, а його командир - сотенний Козак виніс його тіло із бою, незважаючи на шалений вогонь.
Завзяті бої точилися й на північному краю оборонного відтинку Дивізії в Австрії - під Фельдбахом: через "діру" у фронті большевики хотіли просунутися до Ґрацу, де, між іншим, на той час перебувало 80 тисяч українських утікачів. Тут знову уславився Володимир Козак.
Замок у Фельдбаху був опанований тоді большевиками; завдання відбити його отримала сотня Козака. Поручник Козак був уже добре знаний большевикам своїми нічними випадами через фронтову лінію на чолі невеликих груп загартованих бійців своєї сотні. Після таких вилазок вночі, вдень большевики в безсиллі навіть відгрожувались йому через мегафони. В рукопашному бою з кімнати в кімнату, з поверха на поверх замок двічі переходив з рук в руки. Першу большевицьку залогу сотня Козака вибила просто до ноги. Були поважні втрати і з україснького боку. Проте, переможні на всьому фронті "ваньки" ніяк не хотіли вірити, що саме на фронті Української Дивізії вони змушені відступати. Їхні командири наказали протинаступ. Як звичайно, не шкодуючи своїх людей. На якийсь час їм навіть вдалося витиснути українців із замку. Але Козак вернувся, ще більш бравурно, як першим разом, і тепер вже надовго.
Після своїх невдач на відтинку Української Дивізії большевики згодом знову активізувалися, тепер уже з "новою зброю" - гучномовцями. Це вже були останні дні війни, і вони почувалися цілком певно. Втім, як подає в своїх спогадах Роман Лазурко http://galiciadivision.national.org.ua/lib/lazurko/, дивізійники теж давалися знати:
- Українскіє байци - гукали до нас червоні, часом по-російськи, а часом "навіть" по-українськи, - переходіть до нас, товариш Сталін вам усе простить, вас збаламутили, на вас ждуть дома сестри, матері, жінки, діти - переходьте!!
А з нашого боку:
- Перейдемо, перейдемо, заждіть тільки трохи!
- Как долґо ...?
- Доки вас всіх шляк не трафить!
- А что ето такое?!
Під час чергової нічної виправи Володимир Козак влучним пострілом з протипанцерного п'ястука висадив в повітря совєтський батальонний штаб разом з усім особовим складом. Тоді
...інша співанка прийшла з гучномовців:
- Товаріщі байци, ви переходіть до нас і приведіть із собою етого клятого фашиста сотніка Козака! Вам буде харашо, но йому ми не даруєм!!
- У нас всі такі як сотник Козак! - гукали наші. - Він не один!!
За час боїв Української Дивізії на фронті в Австрії большевики неодин раз діставали в шкуру від сотні Козака і зрештою так його зненавиділи, що вже під час відступу Дивізії з фронту на захід перед капітуляцією спеціально обстрілювали артилерією саме його сотню.
Після закінчення війни пор. Козак був підвищений командуванням УНА до ранґи сотника.
По виході з американського полону Володимир Козак оселився в Німеччині, у Мюнхені, й включився у громадсько-політичне життя: став співорганізатором СУМ-у в Німеччині, співзасновником Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА в Мюнхені і його органу “Вісті”, членом пластового куреня “Лісових Чортів”, збирав фонди для пластового видавництва “Молоде життя”, був активний у військовій референтурі Проводу ОУН.
1949 року його батько переїхав до США, а Володимир одружився з Іриною Савицькою, зв’язковою УПА. Скоро родина збагатилася донею Роксоляною, нині доктором медицини, а згодом внучкою Таїсою.
Головна управа Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА нагородила Володимира Козака Золотим хрестом за особливі заслуги.
Герой Української Дивізії, сотник Козак помер на 77-му році життя, у вересні 1993 року.
