Юрій Крохмалюк,
очільник військово-історичного відділу Військової Управи «Галичина», старшина штабу Дивізії «Галичина», учасник битви під Бродами, старшина штабу 1-ої Української дивізії УНА. Інженер-хімік, історик, письменник. Дійсний член ВУАН. Співредактор науково-історичного журналу «Вісті Комбатанта». Співзасновник і очільник Інституту української культури Америки, співзасновник Асоціяції діячів української культури, головний редактор журналу «Терем: Проблеми української культури». Член Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА, голова Крайової Управи й довголітній член Управи Станиці Братства. Друкувався під псевдонімами Юрій Тис, Юрій Тис-Крохмалюк, Юрій Орест.
Старший брат Романа Крохмалюка, члена Військової Управи й референта набору до дивізії «Галичина», автора книжки споминів “Заграва на Сході”.
* 27 жовтня 1904, Краків – † 1 січня 1994, Детройт
очільник військово-історичного відділу Військової Управи «Галичина», старшина штабу Дивізії «Галичина», учасник битви під Бродами, старшина штабу 1-ої Української дивізії УНА. Інженер-хімік, історик, письменник. Дійсний член ВУАН. Співредактор науково-історичного журналу «Вісті Комбатанта». Співзасновник і очільник Інституту української культури Америки, співзасновник Асоціяції діячів української культури, головний редактор журналу «Терем: Проблеми української культури». Член Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА, голова Крайової Управи й довголітній член Управи Станиці Братства. Друкувався під псевдонімами Юрій Тис, Юрій Тис-Крохмалюк, Юрій Орест.
Старший брат Романа Крохмалюка, члена Військової Управи й референта набору до дивізії «Галичина», автора книжки споминів “Заграва на Сході”.
* 27 жовтня 1904, Краків – † 1 січня 1994, Детройт
Полк. Юрій Тис-Крохмалюк
ҐЕНЕЗА ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»
"СУРМАЧ",
журнал Об’єднання бувших Вояків-Українців у Великій Британії, числа 1-4 з 1983, 1984 і 1985 рр.
ҐЕНЕЗА ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»
"СУРМАЧ",
журнал Об’єднання бувших Вояків-Українців у Великій Британії, числа 1-4 з 1983, 1984 і 1985 рр.
Безпека нації в час миру або політичних і мілітарних криз та боротьба, як засіб політики визволення нації, запевнення її існування і створення держави, вимагають тепер багато більше засобів, ніж це було давніше.
Мілітарна література намагається вияснити багато проблем, перемог і поразок у минулих збройних конфліктах. Багато ситуацій минулого повторяються і, тим більше, вимагають своєї оцінки. Зокрема для нас існує конечність зробити аналізу й оцінку подій на наших землях у часі другої світової війни. Для публікації я вибрав майже невідому у нас тему з історії Української Дивізії «Галичина», а саме її ґенезу, ініціятиву й реалізацію у високих німецьких колах у Берліні.
Коли йдеться про історію «Української Дивізії», слід згадати, що важливіші джерельні матеріали були донедавна недоступні, інші публіковані частинно, або ледве натяками, як побічна тематика мілітарних праць; на Заході автори часто обминали українську тему, можливо з політичних мотивів, чи просто з браку зацікавлення. Гідними уваги є спомини шефа штабу Дивізії «Галичина» майора Вольфа-Дітріха Гайке у виданні Братства колишніх вояків І УД УНА.1 Найважніші матеріали з бойових дій Дивізії не існують. Вони пропали в битві під Бродами, а пізніші матеріали пропали в часі капітуляції.
31 січня 1943 року німецька залога Сталінграду не могла встоятися і начальний командир 6 Армії, генерал-полковник Павлюс, проголосив капітуляцію. На північний захід від Сталінграду над Доном були розгромлені італійські дивізії, і фронт перестав існувати. Гітлер планував здобути донецький басейн і розвинути там поважну зброєневу продукцію. На цьому плані була базована ціла мілітарна політика Гітлера. Однак виявилося, що при відвороті большевики знищили промислові устаткування і німці мусіли витратити багато часу, щоб почати хочби малу продукцію. Тепер ці плани стали нездійснимі. На нарадах з головним штабом Гітлер говорив:
— Я можу тільки одне сказати: можпивости офензивного закінчення війни на Сході уже немає. Це мусить бути нам ясне.. . .
Цайцлер: — Тепер це ще не грає ролі, але •пізніше.. ..
Гітлер: — Ні, і пізніше, і тепер! Цілий плян зброєння пропав. Ціла наша панцерна програма відразу відпадає. . . вона побудована на електросталі. . . теж плян продукції гармат. . .2
Гітлер признав перший раз на тій історичній конференції дня 1 лютого 1943 р., що шанси боротьби на Сході обмежено тільки до оборонних дій, що у дальшому означає поразку. Проте для осіб на високих мілітарних і політичних становищах не було тайною, що III Райх ще під кінець 1941 року програв війну, коли вперше виявилося, що на східньому фронті стратегія «бліцкріґу» не вдалася, а на заході апьянти відкинули всі сугестії Гітлера замиритися. Одиноким виходом для Німеччини було б усунути Гітлера революційним шляхом та на місце націонал-соціалізму з його жорстокими доктринами створити демократичне правління. Проте в той час не було можливости перевести такі плани.
З інших фронтів дійшли до Головної Квартири теж недобрі вістки. В Африці західні альянти здобули Лібію і Туніс та змусили Роммеля до дальшого відступу. У травні 1943 року німецька армія в Африці скапітулювала. В полон попали 250.000 вояків. Одночасно загрожувала висадка альянтів на Сіцілії.
Великі втрати в людях і матеріальні спричинили обниження людського чисельного стану у фронтових з’єднаннях та зменшення змоторизованого транспорту. Армія почала вживати коней.
Для оборонних праць (будування бункерів, копання оборонних ровів тощо) німецькі з’єднання почали вживати, як робочу силу, полонених і добровільно зголошених робітників. Багато молоді зголошувалося до військових частин до технічних праць, а навіть до фронтових бойових частин Вермахту та інших збройних відділів. І так на теренах України, де діяла військова адміністрація, існували різні форми такої співпраці, а саме:
1. «Гіві» (Hilfswillige) — помічні відділи, зложені з населення теренів занятих німецькими дивізіями. Вони зголошувалися добровільно, але теж служили під примусом у фронтових полосах. З відступом німецьких частин, вони залишилися на місці і верталися додому, або включалися у німецькі частини. Вони сповнювали різні обов’язки: були конюхами, візниками, працювали як ремісники, але найчастіше воювали у німецьких одностроях, або творили осібні відділи. їх число було велике і досі невідомо скільки їх було.
2. Полонені, які в малих групах були включені як доповнення німецьких сотень. Зовнішньо вони нічим не різнилися від німецьких вояків. Включно з полоненими старшинами, підстаршинами, вони радо голосилися до боротьби проти комунізму; в більшості, по національності, були українці.
3. «Шума» (Schutzmannschaft) — полонені й добровільно зголошені особи. Виконували поліційні функції, сторожили табори воєннополонених, брали участь у поборюванні партизан тощо. У їх складі переважав кримінальний елемент та інфільтровані комуністичні агенти, які явно виконували своє завдання, знущаючися над полоненими, обрадаючи їх і так з недостатніх харчових приділів тощо.
4. Національні з’єднання (Landeseigene Bataillone) — українські, білоруські і російські відділи, головно сотні, менше курені (батальйони), з власними старшинами, що брали участь у поборюванні совєтських партизан закинених у німецьке запілля дла саботажів.
Так отже совєтські громадяни воювали разом з німцями проти большевиків, доповняли втрати в німецьких з’єднаннях і, що найважніше, ця несподівана допомога була зорганізована сама собою без ніяких політичних зобов’язань. Це була, так би мовити, особиста справа кожного добровольця.
Коли в 1943 році почалися сильніші офензивні дії совєтських військ, німці станули перед труднощами у власному запіллі, спричиненими діяльністю совєтських партизан. Поважні втрати були не так серед вояків, як у транспорті і постачанні зброї, амуніції і харчів. Щораз то більші райони України попадали наново під совєтську окупацію. Райхскомісар Еріх Кох переїхав зі своїм штабом у безпечніше місце до Німеччини.
Справдилися оцінки багатьох високих старшин, які бачили ще в 1941 році, що війна на Сході програна. Це передбачували теж і партійні на високих становищах.
Їм було відомо, що Гітлер міг перемогти тільки стратегію «бліцкріґу» в короткому часі і це йому вдавалося проти європейських противників. Після Стапінграду війна щойно розгорталася, а Німеччині бракувало вже сирівців для продукції зброї, пального і харчів. З маніяцькою впертістю Гітлер обстоював доктрину своєї партії і далі думав про Україну як «життєвий простір» для Німеччини. Про тезу простору він ще 5 березня 1943 року на нараді міркував:
«Це безумовно буде наш кінець, коли не поширимо нашого простору. Простір є одним з найважливіших мілітарних факторів. Оперувати можна тільки тоді, коли маємо простір. Майбутні війни перетриває той, хто має простір. Це було французьким нещастям. Одною офензивою в минулому році ми більше окупували ніж під час інших європейських офензив»4
З часом годі було приховати участи совєтськмх полонених і добровольців у німецьких в.йськових з’єднаннях. У партійних і політичних інституціях це явище викликало збентеження, може не так з політичних як ідеологічних мотивів.
Гітлер і його партія, захопивши владу, йшли до війни, проголошуючи етнографічну засаду своєї політики. На тій основі Гітлер захопив Альзацію і Льотарінґію. В 1939 році появилися історичні аргументи. Про права народів в етнографічних границях уже не було мови, Карпатська Україна перша впала жертвою нових аргументів. Щоб запевнити собі співпрацю Угорщини і скріпити майбутній союз з СССР, Гітлер дозволив мадярам окупувати Карпатську Україну. Згодом Гітлер захопив Прагу і створив нову форму запежности — Протекторат.
У початках плянування імперіяльної політики були пляни розбити СССР і створити з поневолених народів (теж і з України), частинно залежні державні твори, як союзників Німеччини. В такий спосіб Німеччина мала б на століття звільнитися від російської загрози. Таку політику плянував міністер для справ Сходу, Альфред Розенберґ.
Після перших успіхів у війні з СССР Гітлер відкинув усі пляни Розенберґа і станув у відношенні до слов’янських народів на становищі расової теорії. Відкинув теж у 1941 році плян генералфельдмаршапа фон Райхенав виставити на сході української армії. В той час, згідно з намірами Гітлера і членів німецького правління Ґерінґа і Бормана, Україна мала стати німецькою колонією, а населення мало бути зведене до рівня народів тогочасної Африки. Тієї політики тримався опісля райхкомісар України Еріх Кох. Згідно з його інструкціями для німецької адміністрації, завданням німців було зробити з українців «Кнехтенфольк» — народ наймитів. Тому вирішено: знищити українську інтелігенцію, закрити культурні й освітні установи, лікарні, університети. Суди мали бути призначені тільки для німців, школи
Мілітарна література намагається вияснити багато проблем, перемог і поразок у минулих збройних конфліктах. Багато ситуацій минулого повторяються і, тим більше, вимагають своєї оцінки. Зокрема для нас існує конечність зробити аналізу й оцінку подій на наших землях у часі другої світової війни. Для публікації я вибрав майже невідому у нас тему з історії Української Дивізії «Галичина», а саме її ґенезу, ініціятиву й реалізацію у високих німецьких колах у Берліні.
Коли йдеться про історію «Української Дивізії», слід згадати, що важливіші джерельні матеріали були донедавна недоступні, інші публіковані частинно, або ледве натяками, як побічна тематика мілітарних праць; на Заході автори часто обминали українську тему, можливо з політичних мотивів, чи просто з браку зацікавлення. Гідними уваги є спомини шефа штабу Дивізії «Галичина» майора Вольфа-Дітріха Гайке у виданні Братства колишніх вояків І УД УНА.1 Найважніші матеріали з бойових дій Дивізії не існують. Вони пропали в битві під Бродами, а пізніші матеріали пропали в часі капітуляції.
31 січня 1943 року німецька залога Сталінграду не могла встоятися і начальний командир 6 Армії, генерал-полковник Павлюс, проголосив капітуляцію. На північний захід від Сталінграду над Доном були розгромлені італійські дивізії, і фронт перестав існувати. Гітлер планував здобути донецький басейн і розвинути там поважну зброєневу продукцію. На цьому плані була базована ціла мілітарна політика Гітлера. Однак виявилося, що при відвороті большевики знищили промислові устаткування і німці мусіли витратити багато часу, щоб почати хочби малу продукцію. Тепер ці плани стали нездійснимі. На нарадах з головним штабом Гітлер говорив:
— Я можу тільки одне сказати: можпивости офензивного закінчення війни на Сході уже немає. Це мусить бути нам ясне.. . .
Цайцлер: — Тепер це ще не грає ролі, але •пізніше.. ..
Гітлер: — Ні, і пізніше, і тепер! Цілий плян зброєння пропав. Ціла наша панцерна програма відразу відпадає. . . вона побудована на електросталі. . . теж плян продукції гармат. . .2
Гітлер признав перший раз на тій історичній конференції дня 1 лютого 1943 р., що шанси боротьби на Сході обмежено тільки до оборонних дій, що у дальшому означає поразку. Проте для осіб на високих мілітарних і політичних становищах не було тайною, що III Райх ще під кінець 1941 року програв війну, коли вперше виявилося, що на східньому фронті стратегія «бліцкріґу» не вдалася, а на заході апьянти відкинули всі сугестії Гітлера замиритися. Одиноким виходом для Німеччини було б усунути Гітлера революційним шляхом та на місце націонал-соціалізму з його жорстокими доктринами створити демократичне правління. Проте в той час не було можливости перевести такі плани.
З інших фронтів дійшли до Головної Квартири теж недобрі вістки. В Африці західні альянти здобули Лібію і Туніс та змусили Роммеля до дальшого відступу. У травні 1943 року німецька армія в Африці скапітулювала. В полон попали 250.000 вояків. Одночасно загрожувала висадка альянтів на Сіцілії.
Великі втрати в людях і матеріальні спричинили обниження людського чисельного стану у фронтових з’єднаннях та зменшення змоторизованого транспорту. Армія почала вживати коней.
Для оборонних праць (будування бункерів, копання оборонних ровів тощо) німецькі з’єднання почали вживати, як робочу силу, полонених і добровільно зголошених робітників. Багато молоді зголошувалося до військових частин до технічних праць, а навіть до фронтових бойових частин Вермахту та інших збройних відділів. І так на теренах України, де діяла військова адміністрація, існували різні форми такої співпраці, а саме:
1. «Гіві» (Hilfswillige) — помічні відділи, зложені з населення теренів занятих німецькими дивізіями. Вони зголошувалися добровільно, але теж служили під примусом у фронтових полосах. З відступом німецьких частин, вони залишилися на місці і верталися додому, або включалися у німецькі частини. Вони сповнювали різні обов’язки: були конюхами, візниками, працювали як ремісники, але найчастіше воювали у німецьких одностроях, або творили осібні відділи. їх число було велике і досі невідомо скільки їх було.
2. Полонені, які в малих групах були включені як доповнення німецьких сотень. Зовнішньо вони нічим не різнилися від німецьких вояків. Включно з полоненими старшинами, підстаршинами, вони радо голосилися до боротьби проти комунізму; в більшості, по національності, були українці.
3. «Шума» (Schutzmannschaft) — полонені й добровільно зголошені особи. Виконували поліційні функції, сторожили табори воєннополонених, брали участь у поборюванні партизан тощо. У їх складі переважав кримінальний елемент та інфільтровані комуністичні агенти, які явно виконували своє завдання, знущаючися над полоненими, обрадаючи їх і так з недостатніх харчових приділів тощо.
4. Національні з’єднання (Landeseigene Bataillone) — українські, білоруські і російські відділи, головно сотні, менше курені (батальйони), з власними старшинами, що брали участь у поборюванні совєтських партизан закинених у німецьке запілля дла саботажів.
Так отже совєтські громадяни воювали разом з німцями проти большевиків, доповняли втрати в німецьких з’єднаннях і, що найважніше, ця несподівана допомога була зорганізована сама собою без ніяких політичних зобов’язань. Це була, так би мовити, особиста справа кожного добровольця.
Коли в 1943 році почалися сильніші офензивні дії совєтських військ, німці станули перед труднощами у власному запіллі, спричиненими діяльністю совєтських партизан. Поважні втрати були не так серед вояків, як у транспорті і постачанні зброї, амуніції і харчів. Щораз то більші райони України попадали наново під совєтську окупацію. Райхскомісар Еріх Кох переїхав зі своїм штабом у безпечніше місце до Німеччини.
Справдилися оцінки багатьох високих старшин, які бачили ще в 1941 році, що війна на Сході програна. Це передбачували теж і партійні на високих становищах.
Їм було відомо, що Гітлер міг перемогти тільки стратегію «бліцкріґу» в короткому часі і це йому вдавалося проти європейських противників. Після Стапінграду війна щойно розгорталася, а Німеччині бракувало вже сирівців для продукції зброї, пального і харчів. З маніяцькою впертістю Гітлер обстоював доктрину своєї партії і далі думав про Україну як «життєвий простір» для Німеччини. Про тезу простору він ще 5 березня 1943 року на нараді міркував:
«Це безумовно буде наш кінець, коли не поширимо нашого простору. Простір є одним з найважливіших мілітарних факторів. Оперувати можна тільки тоді, коли маємо простір. Майбутні війни перетриває той, хто має простір. Це було французьким нещастям. Одною офензивою в минулому році ми більше окупували ніж під час інших європейських офензив»4
З часом годі було приховати участи совєтськмх полонених і добровольців у німецьких в.йськових з’єднаннях. У партійних і політичних інституціях це явище викликало збентеження, може не так з політичних як ідеологічних мотивів.
Гітлер і його партія, захопивши владу, йшли до війни, проголошуючи етнографічну засаду своєї політики. На тій основі Гітлер захопив Альзацію і Льотарінґію. В 1939 році появилися історичні аргументи. Про права народів в етнографічних границях уже не було мови, Карпатська Україна перша впала жертвою нових аргументів. Щоб запевнити собі співпрацю Угорщини і скріпити майбутній союз з СССР, Гітлер дозволив мадярам окупувати Карпатську Україну. Згодом Гітлер захопив Прагу і створив нову форму запежности — Протекторат.
У початках плянування імперіяльної політики були пляни розбити СССР і створити з поневолених народів (теж і з України), частинно залежні державні твори, як союзників Німеччини. В такий спосіб Німеччина мала б на століття звільнитися від російської загрози. Таку політику плянував міністер для справ Сходу, Альфред Розенберґ.
Після перших успіхів у війні з СССР Гітлер відкинув усі пляни Розенберґа і станув у відношенні до слов’янських народів на становищі расової теорії. Відкинув теж у 1941 році плян генералфельдмаршапа фон Райхенав виставити на сході української армії. В той час, згідно з намірами Гітлера і членів німецького правління Ґерінґа і Бормана, Україна мала стати німецькою колонією, а населення мало бути зведене до рівня народів тогочасної Африки. Тієї політики тримався опісля райхкомісар України Еріх Кох. Згідно з його інструкціями для німецької адміністрації, завданням німців було зробити з українців «Кнехтенфольк» — народ наймитів. Тому вирішено: знищити українську інтелігенцію, закрити культурні й освітні установи, лікарні, університети. Суди мали бути призначені тільки для німців, школи
дозволено тільки чотироклясові. Е. Кох писав: «Наші вороги: комуністи, партизани, найбільш небезпечні бандерівці!»5
Це тільки частина інструкцій Коха. Ще в березні 1943 року на з’їзді націонал-соціялістичної партії у Києві додано ще жорстокіші постанови.6. Петер Кляйст у своїй книжці «Між Гелером і Сталіном» пише: «Найбільший дурень мусів бачити, що Кох своїм режимом пляново нищить кожну нагоду перемоги над большевизмом».7.
Німецький режим у Галичині був набагато лагідніший як в імперії Коха. Варто згадати поставу Костя Левицького, політичного лідера українців в австрійському парляменті і президента Ради Сеньйорів, яка постала після ЗО червня 1941 у Львові, яку цей визначний дипломат висловив представникові німецької адміністрації: "Die Fremden kommen und gehen, wir aber haben und stehen bleiben” (Чужинці приходять і відходять та ми держимося й залишимося).
В справі доповнень німецьких військових з’єднань совєтськими полоненими і добровольцями, Гітлер скликав спеціальну нараду з фельдмаршалами Кайтелем і Цайцлером на день 20 червня 1943 р. Партійні провідні кола які вперто додержувалися доктрини про слов'янських підлюдей та інших расових норм, вимагали остаточного рішення в тій справі.
Наради почалися від обговорення летючки для Власова. У тій летючці, яку перекидали на совєтську сторону фронту, обіцювано перебіжчикам, що будуть з ними добре поводитися, дадуть працю тощо. Гітлерові показували ту летючку раніше, і він її затвердив. Але на нараді виявилося, що в летючці була обіцянка: перебіжчики будуть могти вступити в ряди «Гіві» і національних батальйонів, а теж до Російського Визвольного Війська (РОА).
Гітлер твердив, що раніше того в летючці не було і що це вставили без його відома. Кайтель оправдувався і в дальших нарадах Цайцлер подав число чужинних з’єднань.
Цайцлер: Ми маємо всього разом 78 батальйонів, один полк і 122 сотні. Це є 600.000 чоловіків, певного роду сторожеві відділи.8
Гітлер: їх потребуємо. Без них не вийдемо.
Цайцлер: У «Гіві» їх около 220.000 вояків.
Кайтель: 3 «Гіві» я не бачу ні політичних, ні пропаґандивних проблем, ні жадного іншого питання. В національних з’єднаннях справа більш небезпечна, бо з них творять більші одиниці.
Цайцлер: Це тільки один полк. Усе інше це — батальйони. Це теж не є небезпечне.
Гітлер відповів, що вирішним не є згадані з’єднання, а вирішним є те, «щоб ми не попали в обман і під чужий вплив, як це сталося з поляками 1916 року. Одного дня прийдуть військові і скажуть: тепер мусимо робити політику — створити українську державу. .. щоб тільки не появилися у нас чужі впливи: тепер треба збудувати українську державу і все буде добре, тоді дістанемо один мільйон вояків. Ми нікого не дістанемо, ні одного вояка!»
Далі у зв’язку з діяльністю ген. Власова Гітлер рішуче застеріг, щоб рішуче не обцінювати політичних полегш національним з’єднанням і не творити військові одиниці більші за батальйони, а теж, щоб не використовувати для того емігрантів.
Кайтель: Далі вживати національні з’єднання до боротьби на фронті та емігрантів і провідників колишньої інтелігенції суворо заборонено.
Кайтель пропонував, щоб національні з’єднання, як наприклад, лотиську СС-бриґаду та інші, включити до німецьких одиниць, щоб виповнити втрати.
Гітлер: Ні, під жадною умовою! Це довело б до того, що такі одиниці стали б вповні непевними. . . Коли включити тих людей до нормального з’єднання, може статися так, що вони внесуть отруту в наше військо. Такого не можна робити.
Далі, Гітлер повідомив, що він є проти великих чужинецьких військових з’єднань. Гітлер: Коли таких багато, одного дня піде фронтом умовлений клич і вони, зорганізовані, почнуть нас шантажувати!
Цайцлер не подав Гітлерові справжнього числа узброєних чужонаціональних вояків «східніх народів». Гітлер заборонив творення визвольної російської концепції в РОА, і Власов не мав з чим виступати в політичних промовах. Оминути рішення Гітлера не було як, але можна було просовувати відповідну проросійську пропаганду і творити з Власова політичний символ. Так було з голосним празьким маніфестом Власова. Деякі німці-русофіли вперлися, щоб про цю подію вмістити статтю у нашому дивізійному журналі, який редагував М. Островерха. Редактор просто зігнорував цю вимогу і така стаття ніколи не появилася.
Але в той час, коли Гітлер зоборонив виставляти військові одиниці із слов’янських народів більші від батальйону (8 червня 1943 р.), Українську Дивізію «Галичина», правда, без назви «Українська», уже вишколювали на терені колишньої Польщі й Німеччини. У березні 1943 року Гітлер дав згоду на створення «Ваффен СС дивізії Галичина», а фельдмаршал фон Крюґе, командир Середньої Групи Східнього фронту, зажадав негайного вияснення східньої політики та створення національних комітетів і військових з'єднань народів поневолених СССР.
Ті дуже виразні розбіжності, та інші про які ще буде мова, вказують на те, що Гітлер не мав уже тієї диктаторської сили, якою відзначався до другої світової війни. Ще одна розбіжність: у весняній офензиві 1943 року, большевики здобули Харків 16 лютого, але німці відбили місто 15 березня. Про ті часи Ґ. Райтлінґер пише: «24 березня німецьке радіо проголосило, що у Харкові створився Український Воєнний Комітет з метою 'формування української армії». Нічого подібного не було, далі автор пише, що в травні передано вістку про те, що у Львові почався набір до новопосталої Дивізії СС, Її названо «14 СС Ґренадирська Дивізія Галичина».9
Це тільки частина інструкцій Коха. Ще в березні 1943 року на з’їзді націонал-соціялістичної партії у Києві додано ще жорстокіші постанови.6. Петер Кляйст у своїй книжці «Між Гелером і Сталіном» пише: «Найбільший дурень мусів бачити, що Кох своїм режимом пляново нищить кожну нагоду перемоги над большевизмом».7.
Німецький режим у Галичині був набагато лагідніший як в імперії Коха. Варто згадати поставу Костя Левицького, політичного лідера українців в австрійському парляменті і президента Ради Сеньйорів, яка постала після ЗО червня 1941 у Львові, яку цей визначний дипломат висловив представникові німецької адміністрації: "Die Fremden kommen und gehen, wir aber haben und stehen bleiben” (Чужинці приходять і відходять та ми держимося й залишимося).
В справі доповнень німецьких військових з’єднань совєтськими полоненими і добровольцями, Гітлер скликав спеціальну нараду з фельдмаршалами Кайтелем і Цайцлером на день 20 червня 1943 р. Партійні провідні кола які вперто додержувалися доктрини про слов'янських підлюдей та інших расових норм, вимагали остаточного рішення в тій справі.
Наради почалися від обговорення летючки для Власова. У тій летючці, яку перекидали на совєтську сторону фронту, обіцювано перебіжчикам, що будуть з ними добре поводитися, дадуть працю тощо. Гітлерові показували ту летючку раніше, і він її затвердив. Але на нараді виявилося, що в летючці була обіцянка: перебіжчики будуть могти вступити в ряди «Гіві» і національних батальйонів, а теж до Російського Визвольного Війська (РОА).
Гітлер твердив, що раніше того в летючці не було і що це вставили без його відома. Кайтель оправдувався і в дальших нарадах Цайцлер подав число чужинних з’єднань.
Цайцлер: Ми маємо всього разом 78 батальйонів, один полк і 122 сотні. Це є 600.000 чоловіків, певного роду сторожеві відділи.8
Гітлер: їх потребуємо. Без них не вийдемо.
Цайцлер: У «Гіві» їх около 220.000 вояків.
Кайтель: 3 «Гіві» я не бачу ні політичних, ні пропаґандивних проблем, ні жадного іншого питання. В національних з’єднаннях справа більш небезпечна, бо з них творять більші одиниці.
Цайцлер: Це тільки один полк. Усе інше це — батальйони. Це теж не є небезпечне.
Гітлер відповів, що вирішним не є згадані з’єднання, а вирішним є те, «щоб ми не попали в обман і під чужий вплив, як це сталося з поляками 1916 року. Одного дня прийдуть військові і скажуть: тепер мусимо робити політику — створити українську державу. .. щоб тільки не появилися у нас чужі впливи: тепер треба збудувати українську державу і все буде добре, тоді дістанемо один мільйон вояків. Ми нікого не дістанемо, ні одного вояка!»
Далі у зв’язку з діяльністю ген. Власова Гітлер рішуче застеріг, щоб рішуче не обцінювати політичних полегш національним з’єднанням і не творити військові одиниці більші за батальйони, а теж, щоб не використовувати для того емігрантів.
Кайтель: Далі вживати національні з’єднання до боротьби на фронті та емігрантів і провідників колишньої інтелігенції суворо заборонено.
Кайтель пропонував, щоб національні з’єднання, як наприклад, лотиську СС-бриґаду та інші, включити до німецьких одиниць, щоб виповнити втрати.
Гітлер: Ні, під жадною умовою! Це довело б до того, що такі одиниці стали б вповні непевними. . . Коли включити тих людей до нормального з’єднання, може статися так, що вони внесуть отруту в наше військо. Такого не можна робити.
Далі, Гітлер повідомив, що він є проти великих чужинецьких військових з’єднань. Гітлер: Коли таких багато, одного дня піде фронтом умовлений клич і вони, зорганізовані, почнуть нас шантажувати!
Цайцлер не подав Гітлерові справжнього числа узброєних чужонаціональних вояків «східніх народів». Гітлер заборонив творення визвольної російської концепції в РОА, і Власов не мав з чим виступати в політичних промовах. Оминути рішення Гітлера не було як, але можна було просовувати відповідну проросійську пропаганду і творити з Власова політичний символ. Так було з голосним празьким маніфестом Власова. Деякі німці-русофіли вперлися, щоб про цю подію вмістити статтю у нашому дивізійному журналі, який редагував М. Островерха. Редактор просто зігнорував цю вимогу і така стаття ніколи не появилася.
Але в той час, коли Гітлер зоборонив виставляти військові одиниці із слов’янських народів більші від батальйону (8 червня 1943 р.), Українську Дивізію «Галичина», правда, без назви «Українська», уже вишколювали на терені колишньої Польщі й Німеччини. У березні 1943 року Гітлер дав згоду на створення «Ваффен СС дивізії Галичина», а фельдмаршал фон Крюґе, командир Середньої Групи Східнього фронту, зажадав негайного вияснення східньої політики та створення національних комітетів і військових з'єднань народів поневолених СССР.
Ті дуже виразні розбіжності, та інші про які ще буде мова, вказують на те, що Гітлер не мав уже тієї диктаторської сили, якою відзначався до другої світової війни. Ще одна розбіжність: у весняній офензиві 1943 року, большевики здобули Харків 16 лютого, але німці відбили місто 15 березня. Про ті часи Ґ. Райтлінґер пише: «24 березня німецьке радіо проголосило, що у Харкові створився Український Воєнний Комітет з метою 'формування української армії». Нічого подібного не було, далі автор пише, що в травні передано вістку про те, що у Львові почався набір до новопосталої Дивізії СС, Її названо «14 СС Ґренадирська Дивізія Галичина».9
III
Як виходить з доступних джерел і коментарів та аналізи фактів, уже в початках війни з СССР провід Німеччини усвідомив собі, що марево поразки неминуче. Німецька розвідка, для якої доступ до тайн совєтського мілітаризму був закритий, злегковажила собі противника, розраховуючи на його технологічну відсталість і примітивність. Розвідка подала, що совєтська повітряна фльота не має більше як 4000 літаків, коли в дійсності їх були тільки на західньому пограниччі 8000. Німецькі літаки (7800) могли справитися із совєтськими силами, але не могли побороти далеких просторів Азії, куди не сягала ніяка німецька зброя.
Наземні війська, якими німці чванилися як найкращими в світі, не змогли без великих втрат пережити важкої зими 1941 -42, ані не менш важких теренових перешкод, як багна, ліси, бездоріжжя, і, врешті, непроходимих просторів, до яких біологічно годі було звикнути європейському воякові. Німецькі офензиви застрягали в терені, транспорт матеріялу губився позаду, не доставало харчів. До того приходив ще західній фронт та розсіювання збройної сили на цілу Европу й північну Африку. Про «бліцкріґ» не могло бути й мови.
З літом 1942 року німецьке летунство втратило навіть тактичне значення, а леїунство західніх апьянтів зростало на силі. Помилкова стратегія Гітлера довела до критики його потягнень і рішень, найвизначніші генерали ставили навіть спротив його рішенням. До тих труднощів долучилася ще брутальна політика фюрера та нелюдське трактування населення окупованих територій. Ці справи досить добре насвітлені у світовій літературі. Навіть вияснено основні помилки Гітлера у зв’язку з терором проти народів СССР. Полк. Леверкюн пише у своїй праці, що німецької розвідки внутрі совєтської імперії майже не було; Гітлер жив часами першої світової війни і на тому спирав своє знання про Росію. Німеччина не мала спільної границі з СССР, що згідно з думками Гітлера робило розвідку неможливою. Автор пише, що безглузда німецька політика, брутальність і звірства унеможливили розвал СССР зсередини.
Гітлер відчув критику генералів як образу своєї величі й почав звільнювати тих, що мали свою відмінну стратегічну концепцію. На їх місце приходили інші, але й вони не могли зарадити ситуації, яка погіршувалася з дня на день. Зовнішня політика й дипломатія тепер мало цікавили Гітлера і він ці справи залишав урядовцям міністерств. Вповні відданий мілітарним діям, устрявав у дрібні навіть питання тактичного характеру і просто не мав змоги виробити собі ясного образу ситуації та цілого комплексу потрібних рішень.
Чим більше відчужувався Гітлер від дійсности і чим більше зникало значення різних міністерств і державних інституцій, тим зручніше виповнював посталу порожнечу жадний повної влади райхсфюрер Гіммлер. Поступав обережно,. старався не вчинити ні одного нерозважного кроку, на шляху до своєї мети — імперії Гіммлера.
Маючи в руках поліцію з її складною організацією, Гіммлер задумав створити власну армію, еліту німецьких збройних сил, — Ваффен СС (Зброю СС). Крім назви нові з'єднання не мали нічого спільного з поліційними організаціями, як Гестапо, чи СД. До дивізії Зброї СС добирали расово чистих молодих людей і вишколювали їх у патріотичному дусі німецьких надлюдей. Це були справді бойові, до крайности відважні молоді люди, здібні до боротьби & найгірших умовинах і в найбільш небезпечних ситуаціях.
В найгірших умовинах і на втрачених позиціях втримувалися до кінця дивізії Ваффен СС. їхні втрати були величезні. В роках війни були около 20 дивізій СС. їх доповнювали, а в 1943 році вже не звертали уваги на прикмети раси; ще в початках набору до дивізії «Галичина» покликали тільки расово чистих добровольців. На велике здивування Берліну, українська молодь виявила більший відсоток расових прикмет як німецька. Це викликало перший сумнів у расову теорію і вищість германців над іншими.
Дивізії Ваффен СС, вповні розгромлені на західньому чи східньому фронтах, зникали, а на їх місце творили нові з іншими назвами. Підраховано, що продовж років війни через ті дивізії перейшов, як доповнення, мільйон вояків.11
Про наміри Гіммлера знали багато високих старшин Вермахту, врешті й Гітлер догадався про це. Він зорієнтувався, що його накази не виконують як слід та що ніхто не має відваги сказати йому про значення дивізії СС. Одинокий фельдмаршал Модель одверто зажадав творити національні батальйони й попередив Гітлера, що як не дістане дозволу, сам свій плян зреалізує й створить українські батальйони. Він теж зажадав від командира панцерного корпусу Ваффен СС Дітріха, щоб той негайно подався до ставки Гітлера й повідомив його про безвиглядне положення. Дітріх відповів: «Якщо б я хотів, щоб мене застрелили, то це була б найкоротша дорога до смерти!»
Гітлерові ніхто не доповідав з подробицями про «Гіві» та інші відділи і тому він керував на плянах повними німецькими дивізіями, які в дійсності не існували. В таких умовах серед впливових старшин Ваффен СС постали негодування, які скоро поширилися серед молодих старшин. Вони не вірили вже в ніякі партійні теорії, відкинули балачки про «Дранґ нах Остен», расу й життєвий простір, урешті, а це найбільше вдаряло в пануючу кліку, вони визнавали рівність усіх народів, в тому і слов’ян. Постали групи вдумливих людей, які подбали, щоб найкращі і найбільш мужні старшини дістали накази прибути до Берліну, де їх приділили до різних бюр головного правління СС. Вони нав’язали теж захитану співпрацю з відомими їх опонентами політики Гітлера у Вермахті. Нема сумніву, що такої атмосфери не можна було дового закривати і сам Гіммлер став сторожким, непевним і нерішучим.
Як виходить з доступних джерел і коментарів та аналізи фактів, уже в початках війни з СССР провід Німеччини усвідомив собі, що марево поразки неминуче. Німецька розвідка, для якої доступ до тайн совєтського мілітаризму був закритий, злегковажила собі противника, розраховуючи на його технологічну відсталість і примітивність. Розвідка подала, що совєтська повітряна фльота не має більше як 4000 літаків, коли в дійсності їх були тільки на західньому пограниччі 8000. Німецькі літаки (7800) могли справитися із совєтськими силами, але не могли побороти далеких просторів Азії, куди не сягала ніяка німецька зброя.
Наземні війська, якими німці чванилися як найкращими в світі, не змогли без великих втрат пережити важкої зими 1941 -42, ані не менш важких теренових перешкод, як багна, ліси, бездоріжжя, і, врешті, непроходимих просторів, до яких біологічно годі було звикнути європейському воякові. Німецькі офензиви застрягали в терені, транспорт матеріялу губився позаду, не доставало харчів. До того приходив ще західній фронт та розсіювання збройної сили на цілу Европу й північну Африку. Про «бліцкріґ» не могло бути й мови.
З літом 1942 року німецьке летунство втратило навіть тактичне значення, а леїунство західніх апьянтів зростало на силі. Помилкова стратегія Гітлера довела до критики його потягнень і рішень, найвизначніші генерали ставили навіть спротив його рішенням. До тих труднощів долучилася ще брутальна політика фюрера та нелюдське трактування населення окупованих територій. Ці справи досить добре насвітлені у світовій літературі. Навіть вияснено основні помилки Гітлера у зв’язку з терором проти народів СССР. Полк. Леверкюн пише у своїй праці, що німецької розвідки внутрі совєтської імперії майже не було; Гітлер жив часами першої світової війни і на тому спирав своє знання про Росію. Німеччина не мала спільної границі з СССР, що згідно з думками Гітлера робило розвідку неможливою. Автор пише, що безглузда німецька політика, брутальність і звірства унеможливили розвал СССР зсередини.
Гітлер відчув критику генералів як образу своєї величі й почав звільнювати тих, що мали свою відмінну стратегічну концепцію. На їх місце приходили інші, але й вони не могли зарадити ситуації, яка погіршувалася з дня на день. Зовнішня політика й дипломатія тепер мало цікавили Гітлера і він ці справи залишав урядовцям міністерств. Вповні відданий мілітарним діям, устрявав у дрібні навіть питання тактичного характеру і просто не мав змоги виробити собі ясного образу ситуації та цілого комплексу потрібних рішень.
Чим більше відчужувався Гітлер від дійсности і чим більше зникало значення різних міністерств і державних інституцій, тим зручніше виповнював посталу порожнечу жадний повної влади райхсфюрер Гіммлер. Поступав обережно,. старався не вчинити ні одного нерозважного кроку, на шляху до своєї мети — імперії Гіммлера.
Маючи в руках поліцію з її складною організацією, Гіммлер задумав створити власну армію, еліту німецьких збройних сил, — Ваффен СС (Зброю СС). Крім назви нові з'єднання не мали нічого спільного з поліційними організаціями, як Гестапо, чи СД. До дивізії Зброї СС добирали расово чистих молодих людей і вишколювали їх у патріотичному дусі німецьких надлюдей. Це були справді бойові, до крайности відважні молоді люди, здібні до боротьби & найгірших умовинах і в найбільш небезпечних ситуаціях.
В найгірших умовинах і на втрачених позиціях втримувалися до кінця дивізії Ваффен СС. їхні втрати були величезні. В роках війни були около 20 дивізій СС. їх доповнювали, а в 1943 році вже не звертали уваги на прикмети раси; ще в початках набору до дивізії «Галичина» покликали тільки расово чистих добровольців. На велике здивування Берліну, українська молодь виявила більший відсоток расових прикмет як німецька. Це викликало перший сумнів у расову теорію і вищість германців над іншими.
Дивізії Ваффен СС, вповні розгромлені на західньому чи східньому фронтах, зникали, а на їх місце творили нові з іншими назвами. Підраховано, що продовж років війни через ті дивізії перейшов, як доповнення, мільйон вояків.11
Про наміри Гіммлера знали багато високих старшин Вермахту, врешті й Гітлер догадався про це. Він зорієнтувався, що його накази не виконують як слід та що ніхто не має відваги сказати йому про значення дивізії СС. Одинокий фельдмаршал Модель одверто зажадав творити національні батальйони й попередив Гітлера, що як не дістане дозволу, сам свій плян зреалізує й створить українські батальйони. Він теж зажадав від командира панцерного корпусу Ваффен СС Дітріха, щоб той негайно подався до ставки Гітлера й повідомив його про безвиглядне положення. Дітріх відповів: «Якщо б я хотів, щоб мене застрелили, то це була б найкоротша дорога до смерти!»
Гітлерові ніхто не доповідав з подробицями про «Гіві» та інші відділи і тому він керував на плянах повними німецькими дивізіями, які в дійсності не існували. В таких умовах серед впливових старшин Ваффен СС постали негодування, які скоро поширилися серед молодих старшин. Вони не вірили вже в ніякі партійні теорії, відкинули балачки про «Дранґ нах Остен», расу й життєвий простір, урешті, а це найбільше вдаряло в пануючу кліку, вони визнавали рівність усіх народів, в тому і слов’ян. Постали групи вдумливих людей, які подбали, щоб найкращі і найбільш мужні старшини дістали накази прибути до Берліну, де їх приділили до різних бюр головного правління СС. Вони нав’язали теж захитану співпрацю з відомими їх опонентами політики Гітлера у Вермахті. Нема сумніву, що такої атмосфери не можна було дового закривати і сам Гіммлер став сторожким, непевним і нерішучим.
Врешті мусіло прийти до найсильнішого удару в пануючу доктрину націонал-соціялістичної партії: відкинути доктрину антислов’янську і на перше місце висунути українське питання. Та поки до цього дійшло, дорога була ще далека.
У штабі Гіммлера був на визначному пості д-р Рідвеґ, який запропонував не обмежуватися тільки німцями, а взяти до уваги інші західньоевропейсьі нації відкидаючи германську домінацію. З тим пляном Гіммлер погодився. Рідвеґ дістав інший пост, а на його місце прийшов полковник ІІІпарман. Група Рідвеґа, знаючи погляди Шпармана, переконала полковника, що доцільно для розвою нових ідей створити українську, білоруську та інші дивізії з завойованих Москвою народів. Шпарман, як шеф найвищого штабу СС, погодився з тим пляном, і для тієї цілі наказав створити при Головному Правлінні СС Східне Бюро, а його головою назначив д-ра Арльта.12 Д-р Арльт подбав, щоб проект Дивізії затвердив шеф Головного Правління Ґотльоб Берґер.
Арльт в першій мірі взявся до пляну української дивізії. Шефом українського відділу свого бюра Арльт визначив полковника Л. Вольфа, який походив з Галичини й добре знав українську мову. Раніше він працював при Генеральному Губернаторстві, але його відкликали через його спротив репресійним методам уряду Франка.
Коли Розенберґ плянував створення півзалежних держав на місце СССР, Арльт ознайомлений з проблемами українського національного життя обстоював розвал СССР і створення суверенних держав. У його бюрі створено відділи різних народів сходу Европи.
Згаданий раніше Ґотліб Берґер запропонував створити Українську Дивізію СС з колишніх вояків польської армії ще в місяці квітні 1941 року. На ту пропозицію Гіммлер не погодився з расових причин. Зате в штабі Вермахту були багато прихильників державности України. Бендер і Тайлор пишуть, що саме ці старшини допомогли створити Українську Народню Самооборону числом 190.000 людей, яка була частиною організації ОУН Степана Бандери. Обидва автори покпикуються на працю Дейвіда Літтлджона, якої я на жаль не знайшов. Автори подають, що УНС постала в літі 1944 Р.14
Арльт в першій мірі взявся до пляну української дивізії. Шефом українського відділу свого бюра Арльт визначив полковника Л. Вольфа, який походив з Галичини й добре знав українську мову. Раніше він працював при Генеральному Губернаторстві, але його відкликали через його спротив репресійним методам уряду Франка.
Коли Розенберґ плянував створення півзалежних держав на місце СССР, Арльт ознайомлений з проблемами українського національного життя обстоював розвал СССР і створення суверенних держав. У його бюрі створено відділи різних народів сходу Европи.
Згаданий раніше Ґотліб Берґер запропонував створити Українську Дивізію СС з колишніх вояків польської армії ще в місяці квітні 1941 року. На ту пропозицію Гіммлер не погодився з расових причин. Зате в штабі Вермахту були багато прихильників державности України. Бендер і Тайлор пишуть, що саме ці старшини допомогли створити Українську Народню Самооборону числом 190.000 людей, яка була частиною організації ОУН Степана Бандери. Обидва автори покпикуються на працю Дейвіда Літтлджона, якої я на жаль не знайшов. Автори подають, що УНС постала в літі 1944 Р.14
Джерела:
1 Праця Вольфа Дітріхе Гайке появилася у двох виданнях — українському п. н. Українська Дивізія «Галичина», Торонто 1970 і німецькому — Sie wollten die Freiheit, Podzun-Verlag, Dorheim/H у виданнях Братства I УД УНА.
2 Lagebesprechungen im Führerhauptquartier, DTW. 1964. Видавець Гельмут Гайбер пише у вступному слові, що видані ним тексти нарад над ситуаціями це фрагменти стенографічних записів, які, згідно з наказом перед капітуляцією, спалено. Фрагменти, які вдалося врятувати це тільки около 1% цілости. Згадані слова Птлера є на стор. 70 видання. Цайцлер це генерал-полковник, шеф штабу збройних сил Німеччини.
3 Eugene Lyons пише у своїй праці Secret Allies (New York 1953), таке: «Німці програли війну не в Сталінграді, але у Києві тому, що вивісили свастику, а не український національний прапор» (стор. 232).
4 Lagebesprechungen___стор. 86-87.
5 Лев Шанковський, Україна під німецьким чоботом, «Київ» 5/1954, стор. 223.
6 Повний текст інструкцій Коха опубліковано у підпільному журналі Ідея і Чин ч. 2/1942, стор. 32. Теж у Trial of Major War Criminals, том 38, стор. 89-90.
7 Peter Kleist, Zwischen Hitler und Stalin, ct. 190.
8 Lagebesprechungen, ct. 118, 119. Міністерство Сходу подало (24 січня 1945 року), що в німецьких військах служать 600.000 приналежних до східніх народів, без «Пві», козаків та СС. Число вояків «української, білоруської і російської національности могло становити в 1943 році 400.000, а в 1945 р. около один мільйон.
9 Gerald Reitlinger, Die SS-Tragoedie einer deutschen Epoche, Muenchen 1957, ct. 200-204.
10 Paul Leverkuen, German Military Intelligence, London 1954.
11 John Keegan, Waffen SS, The Asphalt Soldiers, New York 1971. Асфальтові вояки, назва передвоєнна, коли тодішні СС носили чорні однострої. Автор згадує теж Дивізію «Галичина», але, не поінформований, твердить. що після битви під Бродами Дивізія перестала існувати.
12 За Торвальдом варта тут подати ближчі дані про постать д-ра Арльта. Закінчивши студії соціології й теології в університеті в Ляйпціґу. доповнив він свої студії в кількох державах східньої Европи і в 1936 році став викладачем у Бресляві. На друк докторської дисертації йому не дозволили, бо його тези не були згідні з напрямними нацсоціялістичної партії. У війні брав участь у штабі ген. Блясковіца, опісля працював у уряді ГГ, де заініціював національні комітети для українців, поляків і жидів. Зокрема цікавився українським питанням, що викликало підозріння урядових чинників. Його покликали до служби у Ваффен СС на східній фронт. Важко ранений, переїхав до Берліну і там дістав призначення до штабу СС Гіммлера. Із створенням Українського Національного Комітету і Української Національної Армії в 1945 р., Арльт співпрацював з генералом П. Шандруком, роз’їжджав з ним по фронтових частинах І Дивізії Української Національної Армії, і залишився з генералом, поки був йому потрібний. Д-р Арльт належав до тих вояків, які знають і розуміють вояцькі повинності і чесноти. Це такі вояки як полковник Вільднер, що залишився із своїми вояками аж поки вони не перейшли до англійців, або як шеф штабу В. Д. Гайке, що аж до полону залишився з відділом, з яким відійшов з фронту. Таких товаришів зброї було більше. Інші зникали, ограбивши магазини, або забираючи з собою авта, чи запряги.
13 Thorwald Jürgen, The Illusion, New York 1975, ct. 187.
14 R. J. Bender and H. P. Taylor, Waffen SS, Vol. 4, San Jose, Cal. 1975
2 Lagebesprechungen im Führerhauptquartier, DTW. 1964. Видавець Гельмут Гайбер пише у вступному слові, що видані ним тексти нарад над ситуаціями це фрагменти стенографічних записів, які, згідно з наказом перед капітуляцією, спалено. Фрагменти, які вдалося врятувати це тільки около 1% цілости. Згадані слова Птлера є на стор. 70 видання. Цайцлер це генерал-полковник, шеф штабу збройних сил Німеччини.
3 Eugene Lyons пише у своїй праці Secret Allies (New York 1953), таке: «Німці програли війну не в Сталінграді, але у Києві тому, що вивісили свастику, а не український національний прапор» (стор. 232).
4 Lagebesprechungen___стор. 86-87.
5 Лев Шанковський, Україна під німецьким чоботом, «Київ» 5/1954, стор. 223.
6 Повний текст інструкцій Коха опубліковано у підпільному журналі Ідея і Чин ч. 2/1942, стор. 32. Теж у Trial of Major War Criminals, том 38, стор. 89-90.
7 Peter Kleist, Zwischen Hitler und Stalin, ct. 190.
8 Lagebesprechungen, ct. 118, 119. Міністерство Сходу подало (24 січня 1945 року), що в німецьких військах служать 600.000 приналежних до східніх народів, без «Пві», козаків та СС. Число вояків «української, білоруської і російської національности могло становити в 1943 році 400.000, а в 1945 р. около один мільйон.
9 Gerald Reitlinger, Die SS-Tragoedie einer deutschen Epoche, Muenchen 1957, ct. 200-204.
10 Paul Leverkuen, German Military Intelligence, London 1954.
11 John Keegan, Waffen SS, The Asphalt Soldiers, New York 1971. Асфальтові вояки, назва передвоєнна, коли тодішні СС носили чорні однострої. Автор згадує теж Дивізію «Галичина», але, не поінформований, твердить. що після битви під Бродами Дивізія перестала існувати.
12 За Торвальдом варта тут подати ближчі дані про постать д-ра Арльта. Закінчивши студії соціології й теології в університеті в Ляйпціґу. доповнив він свої студії в кількох державах східньої Европи і в 1936 році став викладачем у Бресляві. На друк докторської дисертації йому не дозволили, бо його тези не були згідні з напрямними нацсоціялістичної партії. У війні брав участь у штабі ген. Блясковіца, опісля працював у уряді ГГ, де заініціював національні комітети для українців, поляків і жидів. Зокрема цікавився українським питанням, що викликало підозріння урядових чинників. Його покликали до служби у Ваффен СС на східній фронт. Важко ранений, переїхав до Берліну і там дістав призначення до штабу СС Гіммлера. Із створенням Українського Національного Комітету і Української Національної Армії в 1945 р., Арльт співпрацював з генералом П. Шандруком, роз’їжджав з ним по фронтових частинах І Дивізії Української Національної Армії, і залишився з генералом, поки був йому потрібний. Д-р Арльт належав до тих вояків, які знають і розуміють вояцькі повинності і чесноти. Це такі вояки як полковник Вільднер, що залишився із своїми вояками аж поки вони не перейшли до англійців, або як шеф штабу В. Д. Гайке, що аж до полону залишився з відділом, з яким відійшов з фронту. Таких товаришів зброї було більше. Інші зникали, ограбивши магазини, або забираючи з собою авта, чи запряги.
13 Thorwald Jürgen, The Illusion, New York 1975, ct. 187.
14 R. J. Bender and H. P. Taylor, Waffen SS, Vol. 4, San Jose, Cal. 1975
Губернатор дистрикту Галичина, Отто Вехтер, приїздив часто в урядових справах до Головного Правління СС і там без сумніву мав розмови з групою Берґера і Арльта. В актах Гіммлера, що нині доступні в бібліотеках і архівах ЗСА, є листи Вехтера до Гіммлера й відповіді на них.іг,3 них довідуємося, що О. Вехтер звернувся до Гіммлера з пропозицією створити в Галичині військову формацію з українських добровольців. Три дні пізніше Вехтер вислав Гіммлерові проект формації і заклику до населення.
28 березня 1943 р. Гіммлер повідомив Вехтера, що Гітлер погодився назвати нову формацію «Галичина». Гіммлер дав Вехтерові дозвіл почати акцію для реалізації його проекту. В тому листі було теж сказано, що українці мають фінансувати частинно дивізію. Тепер почалися конференції і наради, як приступити до справи і яку формацію творити. Довго дискутували над питанням куди приділити дивізію. Були голоси, щоб зробити поліційні полки, але про це офіційно не повідомляти з психологічних мотивів. Говорилося про СС добровольчу Дивізію «Галичина». Вехтер постійно наполягав на верхівку СС, щоб прискорити інавгурацію Дивізії.
Врешті визначено святочне повідомлення про створення Дивізії «Галичина» на день 28 квітня 1943 р. Опісля почалися зголошення добровольців. Набір був несподівано численний. Зголосилися понад 80.000 добровольців. Приймали однак тільки тих, які відповідали расовим вимогам німецької комісії. Німецьке радіо подало 1 червня 1943 р., що число зголошених перейшло 60.000, а прийнято 26.436 чоловік.16
Вехтер порозумівався постійно з Берліном, який був заскочений такою кількістю зголошених, та ще в той час, коли німці поширили терор публічними карами смерти, арештами та вивозом людей на роботи до Німеччини. Ще гірший терор завела німецька поліція в райхскомісаріяті Україна на теренах незайнятих ще большевиками.
Секретар Гіммлера Брандт повідомив Вехтера листом, щоб цей був обережний. В тому часі покликаних поділено на поліційні полки і вислано нз вишкіл до Франції. Коли Військова У трава довідалася з листів вояків про це, негайно запротестувала проти творення поліційної дивізії. У відповіді повідомлено ВУ, що перебування вояків у Франції стосується лише до рекрутського вишколу і вони належатимуть до Дивізії «Галичина». Невідомо, чи сталося це внаслідок протесту українців, чи справді Гіммлер сам спротивився творенню поліційних полків, бо дивізія мала бути фронтовою частиною.
Внедовзі почали зударятися різні впливи в Берліні. Частина проводу СС. яка відзначалася неприхильністю, якщо не чимось гіршим до українців, виступала проти того, що вояки Дивізії вживають українську мову, співають українські військові пісні, німецьку команду перекладають їм на українську мову. Під впливом тієї групи Гіммлер розіслав наказ до вишкільних командирів з забороною говорити про українську націю у зв’язку з дивізією.
На це зареаґував губернатор Вехтер. Він сам ще на нараді 12 квітня погоджувався, щоб дивізія називалася «Галичина», а тепер, 14 липня 1943 р., виступив листом до Гіммлера протестуючи проти його наказу в справі мови. Українці невдоволені, що дивізія має назву «Галичина», або що не має українських прапорів і гербу. Вехтер просив відкликати наказ до командирів вишколів, бо цей наказ є психологічно, політично й реально нерозумним. Галичина не є однорідною країною, коли оцінювати з точки погляду населення. Там живуть теж поляки, що ворогують з українцями; це два різні народи; врешті українці мають свою пресу, свій український комітет, свої делегації і поліцію. Заборона викличе прихильність до Росії. Врешті заборона дасть причину до міркувань про те, що німці готують денаціоналізацію Галичини.
В актах Гіммлера нема ніякої згадки про відповідь Вехтерові.
Такими противоріччями почалася дивна ісотрія з назвою Дивізії, якої не вдалося устійнити аж до переходу Дивізії у склад Української Національної Армії.
На нараді в Берліні, 12 квітня 1943 р., вирішено, між іншим, що Дивізія матиме назву «СС Добровольча Дивізія Галичини». Затверджено відзнаки Дивізії та запотребування на 600 старшин. Як пишуть Бендер і Тайлор, ґренадирська дивізія у повному стані повинна мати 342 старшини. Це вказує на те, що члени комісії які вирішували справи організації не знали схем організації дивізій.17
Проф. В Кубійович подає в праці Гайке на стор. 225, що Гітлер дав згоду на створення окремої української добровольчої військової формації під назвою: СС Стрілецька Дивізія «Галичина». Теж і губернатор Вехтер у своєму маніфесті 28 квітня 1943 говорив про галицьке українське населення та про СС Стрілецьку Дивізію «Галичина».
У листі з 14 квітня 1943 р. до генерала поліції О. Вінкельмана писав шеф німецької порядкової поліції (Орднунґеполіцай) про Галицьку Дивізію (Ґаліцієн Дівізіон).
30 липня 1943 р. в наказі Головного Правління СС під ч. 982/43, пишеться про розпорядження Командного Уряду СС, про створення СС Добровольчої Дивізії «Галичина».
22 жовтня 1943 р. Головне Правління СС під ч. 1574/43 подає назву 14 СС Доровольча Дивізія «Галичина».
Коли Гіммлер відвідав Нойгамер 16 травня 1944 р., появляється нова назва «Галицька СС Добровольча Піхотна Дивізія «Галичина».
27 червня 1944 р. нотуємо ще таку назву: 14 Зброї Ґренадирська Дивізія СС (Галичина ч. 1). Тессін пише, що в наказі В. О. СС ч. 862 змінили назву дивізії на 14 Зброї Ґренадирська Дивізія СС (Українська ч. 1).
Бендер і Тейлор, за якими подано ці назви, твердять, що українські джерела не знають тих змін. їх не введено до вжитку в Дивізії.
Коли йдеться про назву Дивізії, д-р Арльт пояснив, що назва «Галичина» була першим кроком на яку погодився Берлін, а з назвою «українська» не можна б нічого досягти. Після бою під Бродами, але ще перед вимаршем на Словаччину, д-р Арльт, уже як шеф бюра для організації добровольців із східніх народів, видав приказ щодо назви Дивізії. Вона мала назву «Українська Дивізія», мала свій прапор, гимн, мали бути змінені уніформи. Замість присяги на Гітлера, Арльт увів українську присягу. Невідомо, чи ці розпорядження признано.
У документах СС зв’язкового старшини до ОКБ (Оберкомандо дер Вермахт) подано, що з днем 12 листопада 1944 року, Дивізія офіційно називається «Українська ч. 1».
Гайке в німецькому виданні18 подає про зміни назви Дивізії таке:
30 серпня 1943 року СС Добровольча Дивізія «Галичина», 27 липня 1944 року 14 СС Добровольча Ґренадирська Дивізія (Галицька ч. 1). Під тою самою датою є теж назва 14 Ваффен-Ґренадир Дивізія СС (Галицька ч. 1).
Після бою під Бродами змінено назву «Галицька ч. 1» на «Українська ч. 1». Неофіційно Дивізія називалася 1 Українська Дивізія Української Національної Армії.
25 квітня 1945 р. ген. Шандрук, під час свого побуту в штабі Дивізії, наказав змінити назву на Перша Українська Дивізія Української Національної Армії, що сталося на основі дивізійного наказу ч. 71.
До того хочу додати дещо з моїх записок, як старшини у штабі Дивізії. Під кінець 1944 р. ген. Фрайтаґ, командир Дивізії, частіше виїжджав до Берліну й інформував нас, старшин приділених до штабу, про події зв’язані з творенням УЕКомітету. В той час я постійно відвідував наші фронтові частини, що буломоїм завданням у штабі.
Приїхавши 17 листопада з 29 полку, я довідався, що ген. Фрайтаґ саме вернувся з Берліну й повідомив, що з днем 16 листопада Дивізія має назву «Українська ч. 1» а не «Галицька ч. 1». Дня 20 листопада ген. Фрайтаґ попросив під час обіду до свого стола Л. Макарушку і мене та розповів, що Дивізія має стати базою для українського корпусу: Німеччина не має більше в пляні окупувати Україну, а навпаки, помогти створити українську державу. Генерал запропонував подумати над новими відзнаками Дивізії з галицьким левом і державним гербом тризубом.
28 березня 1943 р. Гіммлер повідомив Вехтера, що Гітлер погодився назвати нову формацію «Галичина». Гіммлер дав Вехтерові дозвіл почати акцію для реалізації його проекту. В тому листі було теж сказано, що українці мають фінансувати частинно дивізію. Тепер почалися конференції і наради, як приступити до справи і яку формацію творити. Довго дискутували над питанням куди приділити дивізію. Були голоси, щоб зробити поліційні полки, але про це офіційно не повідомляти з психологічних мотивів. Говорилося про СС добровольчу Дивізію «Галичина». Вехтер постійно наполягав на верхівку СС, щоб прискорити інавгурацію Дивізії.
Врешті визначено святочне повідомлення про створення Дивізії «Галичина» на день 28 квітня 1943 р. Опісля почалися зголошення добровольців. Набір був несподівано численний. Зголосилися понад 80.000 добровольців. Приймали однак тільки тих, які відповідали расовим вимогам німецької комісії. Німецьке радіо подало 1 червня 1943 р., що число зголошених перейшло 60.000, а прийнято 26.436 чоловік.16
Вехтер порозумівався постійно з Берліном, який був заскочений такою кількістю зголошених, та ще в той час, коли німці поширили терор публічними карами смерти, арештами та вивозом людей на роботи до Німеччини. Ще гірший терор завела німецька поліція в райхскомісаріяті Україна на теренах незайнятих ще большевиками.
Секретар Гіммлера Брандт повідомив Вехтера листом, щоб цей був обережний. В тому часі покликаних поділено на поліційні полки і вислано нз вишкіл до Франції. Коли Військова У трава довідалася з листів вояків про це, негайно запротестувала проти творення поліційної дивізії. У відповіді повідомлено ВУ, що перебування вояків у Франції стосується лише до рекрутського вишколу і вони належатимуть до Дивізії «Галичина». Невідомо, чи сталося це внаслідок протесту українців, чи справді Гіммлер сам спротивився творенню поліційних полків, бо дивізія мала бути фронтовою частиною.
Внедовзі почали зударятися різні впливи в Берліні. Частина проводу СС. яка відзначалася неприхильністю, якщо не чимось гіршим до українців, виступала проти того, що вояки Дивізії вживають українську мову, співають українські військові пісні, німецьку команду перекладають їм на українську мову. Під впливом тієї групи Гіммлер розіслав наказ до вишкільних командирів з забороною говорити про українську націю у зв’язку з дивізією.
На це зареаґував губернатор Вехтер. Він сам ще на нараді 12 квітня погоджувався, щоб дивізія називалася «Галичина», а тепер, 14 липня 1943 р., виступив листом до Гіммлера протестуючи проти його наказу в справі мови. Українці невдоволені, що дивізія має назву «Галичина», або що не має українських прапорів і гербу. Вехтер просив відкликати наказ до командирів вишколів, бо цей наказ є психологічно, політично й реально нерозумним. Галичина не є однорідною країною, коли оцінювати з точки погляду населення. Там живуть теж поляки, що ворогують з українцями; це два різні народи; врешті українці мають свою пресу, свій український комітет, свої делегації і поліцію. Заборона викличе прихильність до Росії. Врешті заборона дасть причину до міркувань про те, що німці готують денаціоналізацію Галичини.
В актах Гіммлера нема ніякої згадки про відповідь Вехтерові.
Такими противоріччями почалася дивна ісотрія з назвою Дивізії, якої не вдалося устійнити аж до переходу Дивізії у склад Української Національної Армії.
На нараді в Берліні, 12 квітня 1943 р., вирішено, між іншим, що Дивізія матиме назву «СС Добровольча Дивізія Галичини». Затверджено відзнаки Дивізії та запотребування на 600 старшин. Як пишуть Бендер і Тайлор, ґренадирська дивізія у повному стані повинна мати 342 старшини. Це вказує на те, що члени комісії які вирішували справи організації не знали схем організації дивізій.17
Проф. В Кубійович подає в праці Гайке на стор. 225, що Гітлер дав згоду на створення окремої української добровольчої військової формації під назвою: СС Стрілецька Дивізія «Галичина». Теж і губернатор Вехтер у своєму маніфесті 28 квітня 1943 говорив про галицьке українське населення та про СС Стрілецьку Дивізію «Галичина».
У листі з 14 квітня 1943 р. до генерала поліції О. Вінкельмана писав шеф німецької порядкової поліції (Орднунґеполіцай) про Галицьку Дивізію (Ґаліцієн Дівізіон).
30 липня 1943 р. в наказі Головного Правління СС під ч. 982/43, пишеться про розпорядження Командного Уряду СС, про створення СС Добровольчої Дивізії «Галичина».
22 жовтня 1943 р. Головне Правління СС під ч. 1574/43 подає назву 14 СС Доровольча Дивізія «Галичина».
Коли Гіммлер відвідав Нойгамер 16 травня 1944 р., появляється нова назва «Галицька СС Добровольча Піхотна Дивізія «Галичина».
27 червня 1944 р. нотуємо ще таку назву: 14 Зброї Ґренадирська Дивізія СС (Галичина ч. 1). Тессін пише, що в наказі В. О. СС ч. 862 змінили назву дивізії на 14 Зброї Ґренадирська Дивізія СС (Українська ч. 1).
Бендер і Тейлор, за якими подано ці назви, твердять, що українські джерела не знають тих змін. їх не введено до вжитку в Дивізії.
Коли йдеться про назву Дивізії, д-р Арльт пояснив, що назва «Галичина» була першим кроком на яку погодився Берлін, а з назвою «українська» не можна б нічого досягти. Після бою під Бродами, але ще перед вимаршем на Словаччину, д-р Арльт, уже як шеф бюра для організації добровольців із східніх народів, видав приказ щодо назви Дивізії. Вона мала назву «Українська Дивізія», мала свій прапор, гимн, мали бути змінені уніформи. Замість присяги на Гітлера, Арльт увів українську присягу. Невідомо, чи ці розпорядження признано.
У документах СС зв’язкового старшини до ОКБ (Оберкомандо дер Вермахт) подано, що з днем 12 листопада 1944 року, Дивізія офіційно називається «Українська ч. 1».
Гайке в німецькому виданні18 подає про зміни назви Дивізії таке:
30 серпня 1943 року СС Добровольча Дивізія «Галичина», 27 липня 1944 року 14 СС Добровольча Ґренадирська Дивізія (Галицька ч. 1). Під тою самою датою є теж назва 14 Ваффен-Ґренадир Дивізія СС (Галицька ч. 1).
Після бою під Бродами змінено назву «Галицька ч. 1» на «Українська ч. 1». Неофіційно Дивізія називалася 1 Українська Дивізія Української Національної Армії.
25 квітня 1945 р. ген. Шандрук, під час свого побуту в штабі Дивізії, наказав змінити назву на Перша Українська Дивізія Української Національної Армії, що сталося на основі дивізійного наказу ч. 71.
До того хочу додати дещо з моїх записок, як старшини у штабі Дивізії. Під кінець 1944 р. ген. Фрайтаґ, командир Дивізії, частіше виїжджав до Берліну й інформував нас, старшин приділених до штабу, про події зв’язані з творенням УЕКомітету. В той час я постійно відвідував наші фронтові частини, що буломоїм завданням у штабі.
Приїхавши 17 листопада з 29 полку, я довідався, що ген. Фрайтаґ саме вернувся з Берліну й повідомив, що з днем 16 листопада Дивізія має назву «Українська ч. 1» а не «Галицька ч. 1». Дня 20 листопада ген. Фрайтаґ попросив під час обіду до свого стола Л. Макарушку і мене та розповів, що Дивізія має стати базою для українського корпусу: Німеччина не має більше в пляні окупувати Україну, а навпаки, помогти створити українську державу. Генерал запропонував подумати над новими відзнаками Дивізії з галицьким левом і державним гербом тризубом.
V
Невдачі наших визвольних воєн, а головно польсько-української війни в 1918 р. були темою студій, аналіз і численних праць, публікованих осібними виданнями і в пресі. Між іншим стверджено, що однією з причин було мале зацікавлення. української суспільности військовими справами, а навіть певного роду антимілітаризм.
Досвід подій після першої світової війни і перед другою зміцнив переконання серед молоді, що успіх у боротьбі за раціональні права і державу залежить від мілітарної сили нації. Тільки сильні мають значення в політиці світу. Це спричинило у нас культ зброї, і внаслідок того зроблено практичні висновки вділянці організування молоді, націоналістичної ідеології та підпілля.
Дивізія «Галичина», з десятками тисяч зголошених добровольців не була першим виявом відродженого українськогомілітаризму, тобто бажання здобути військове знання в теорії і практиці. Поза підпільними діями УВО (Української Військової Організації),. старанням Державного Центру УНР виєднано у Варшаві дозвіл на студії в Академії Генерального Штабу для більшої кількостй старшин українських армій 1917-20 років. Перед другою світовою війною заходами ОУН прийнято деяких членів тієї організації до військових старшинських шкіл за кордоном. Відбувалися теж курси і військовий вишкіл у підпіллі. Ставлення молоді у військовій ділянці виявилося реально у боротьбі за існування Карпатської України, а згодом в існуванні Українського Легіону полк. Р. Сушка. З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 р. діяли курені «Нахтіґаль» («Соловей») під командою сотника Р. Шухевича і «Ролянд» під командою майора Євгена Побігущого.
Можна згадати ще меморандуми наших ветеранів до найвищих німецьких правлінь з пропозиціями створити українські збройні сили для боротьби проти московського большевизму, залишились без відповіді.
Росіяни та інші противники боротьби українців за власну державу намагалися промовчувати українські національні військові з’єднання у другій світовій війні. Зусилля совєтської дипломатії, щоб західні альянти визнали нас німецькими коляборантами, не мали успіху.
В роках німецької окупації Західньої України могла існувати тільки одна суспільна організація. Український Центральний Комітет, якого головою був проф. Володимир Кубійович у Кракові, а його заступником був д-р Кость Панківський у Львові. УКЦ охопив усі ділянки суспільного життя під контролею німецької адміністрації. У споминах К. Панківського читаємо, що губернатор Галичини Отто Вехтер, один з творців Дивізії «Галичина», обстоював відлучення Галичини від Генерального Губернаторства тому, що Галичина була колись під авлення має відмінні господарські умови. Вехтер пропонував дати Галичині крайову самоуправу подібно як плянували для балтійських держав. У тих плянах Вехтер мав на увазі у майбутньому цілу Україну і для того потребував військовоїсили, якої основою була б Дивізія «Галичина».
Творення Дивізії активно обстоював Дмитро Паліїв, один з найвизначніших політиків на західньоукраїнських землях під Польщею. Паліїв висловлював думку, поширену не тільки серед народів східньої Европи, що німці війну вже програли і розвал Третього Райху є тільки питання часу. Тоді одна проти одної стануть дві потужні сили: західні держави в союзі з Америкою і російський імперіялізм, ціллю якого є опанувати цілий світ і розгромити капіталістичні держави. Така ситуація створювала б можливість, що заіснує розвал Росії і постане політична і силова порожнеча подібно, як це було в 1917-1918 роках.
Умовою існування українського народу у такій ситуації є існування власної мілітарної сили. Тільки тоді можемо стати партнером, а не безіменними слугами. Таку думку заступали з малими виїмками, визначні українські громядани.
З існуючих тоді двох підпільних організацій Українських Націоналістів, ОУНм прийняля факт творення Дивізії, не висловившись ні за, ні проти. ОУНб спочатку виступала проти, маючи свої аргументи, про які тут говорити не будемо. Але згодом дійшло до співпраці підпільного характеру. ОУНб висилала до Дивізії своїх членів як добровольців, для вишколу в старшинських і підстаршинських школах та фахівців різної зброї. Аргумент про суперництво Дивізії з УПА, про яке чуємо навіть і тепер, міг існувати тільки у людей не ознайомленихз військовим ділом і тогочасними умовами. Тісна співпраця регулярних з ’єднань з повстанськими є нині основою стратегії і тактики модерних армій.
Крім того відділи УПА, які існували від 1942 року на Волині, мали під кінець того року около 2000 вояків. В 1943 р. число вояків УПА доходило до 20.000, в 1944 —- до 40.000, і дія УПА поширилася на Карпати та інші райони Західньої України. Але вже 1943 рік виказав, що при дальшому збільшенні числа вояцтва прийдуть труднощі з озброєнням, харчуванням і постачанням інших воєнних маріялів. У тому часі проголошено від роводу УПА заборону приймати вояків Дивізії до УПА.
Невдачі наших визвольних воєн, а головно польсько-української війни в 1918 р. були темою студій, аналіз і численних праць, публікованих осібними виданнями і в пресі. Між іншим стверджено, що однією з причин було мале зацікавлення. української суспільности військовими справами, а навіть певного роду антимілітаризм.
Досвід подій після першої світової війни і перед другою зміцнив переконання серед молоді, що успіх у боротьбі за раціональні права і державу залежить від мілітарної сили нації. Тільки сильні мають значення в політиці світу. Це спричинило у нас культ зброї, і внаслідок того зроблено практичні висновки вділянці організування молоді, націоналістичної ідеології та підпілля.
Дивізія «Галичина», з десятками тисяч зголошених добровольців не була першим виявом відродженого українськогомілітаризму, тобто бажання здобути військове знання в теорії і практиці. Поза підпільними діями УВО (Української Військової Організації),. старанням Державного Центру УНР виєднано у Варшаві дозвіл на студії в Академії Генерального Штабу для більшої кількостй старшин українських армій 1917-20 років. Перед другою світовою війною заходами ОУН прийнято деяких членів тієї організації до військових старшинських шкіл за кордоном. Відбувалися теж курси і військовий вишкіл у підпіллі. Ставлення молоді у військовій ділянці виявилося реально у боротьбі за існування Карпатської України, а згодом в існуванні Українського Легіону полк. Р. Сушка. З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 р. діяли курені «Нахтіґаль» («Соловей») під командою сотника Р. Шухевича і «Ролянд» під командою майора Євгена Побігущого.
Можна згадати ще меморандуми наших ветеранів до найвищих німецьких правлінь з пропозиціями створити українські збройні сили для боротьби проти московського большевизму, залишились без відповіді.
Росіяни та інші противники боротьби українців за власну державу намагалися промовчувати українські національні військові з’єднання у другій світовій війні. Зусилля совєтської дипломатії, щоб західні альянти визнали нас німецькими коляборантами, не мали успіху.
В роках німецької окупації Західньої України могла існувати тільки одна суспільна організація. Український Центральний Комітет, якого головою був проф. Володимир Кубійович у Кракові, а його заступником був д-р Кость Панківський у Львові. УКЦ охопив усі ділянки суспільного життя під контролею німецької адміністрації. У споминах К. Панківського читаємо, що губернатор Галичини Отто Вехтер, один з творців Дивізії «Галичина», обстоював відлучення Галичини від Генерального Губернаторства тому, що Галичина була колись під авлення має відмінні господарські умови. Вехтер пропонував дати Галичині крайову самоуправу подібно як плянували для балтійських держав. У тих плянах Вехтер мав на увазі у майбутньому цілу Україну і для того потребував військовоїсили, якої основою була б Дивізія «Галичина».
Творення Дивізії активно обстоював Дмитро Паліїв, один з найвизначніших політиків на західньоукраїнських землях під Польщею. Паліїв висловлював думку, поширену не тільки серед народів східньої Европи, що німці війну вже програли і розвал Третього Райху є тільки питання часу. Тоді одна проти одної стануть дві потужні сили: західні держави в союзі з Америкою і російський імперіялізм, ціллю якого є опанувати цілий світ і розгромити капіталістичні держави. Така ситуація створювала б можливість, що заіснує розвал Росії і постане політична і силова порожнеча подібно, як це було в 1917-1918 роках.
Умовою існування українського народу у такій ситуації є існування власної мілітарної сили. Тільки тоді можемо стати партнером, а не безіменними слугами. Таку думку заступали з малими виїмками, визначні українські громядани.
З існуючих тоді двох підпільних організацій Українських Націоналістів, ОУНм прийняля факт творення Дивізії, не висловившись ні за, ні проти. ОУНб спочатку виступала проти, маючи свої аргументи, про які тут говорити не будемо. Але згодом дійшло до співпраці підпільного характеру. ОУНб висилала до Дивізії своїх членів як добровольців, для вишколу в старшинських і підстаршинських школах та фахівців різної зброї. Аргумент про суперництво Дивізії з УПА, про яке чуємо навіть і тепер, міг існувати тільки у людей не ознайомленихз військовим ділом і тогочасними умовами. Тісна співпраця регулярних з ’єднань з повстанськими є нині основою стратегії і тактики модерних армій.
Крім того відділи УПА, які існували від 1942 року на Волині, мали під кінець того року около 2000 вояків. В 1943 р. число вояків УПА доходило до 20.000, в 1944 —- до 40.000, і дія УПА поширилася на Карпати та інші райони Західньої України. Але вже 1943 рік виказав, що при дальшому збільшенні числа вояцтва прийдуть труднощі з озброєнням, харчуванням і постачанням інших воєнних маріялів. У тому часі проголошено від роводу УПА заборону приймати вояків Дивізії до УПА.
Джерела:
15. В. Dmytryshyn, The Nazis and the SS Volunteer Division Galicia. The Ameriean-Slavie and East-European Review. Vol. XV. N.l 1956.
16. Гайке в книжці Українська Дивізія Галичина (ст. 247) подає, що з 80.000 полонених признано здібними до військової служби 27.000. а до Дивізії покликано 13.000.
17. BENDER and TAYLOR, op cit., ст. 40. нота 91. 10. Heike, Sie wollten die Freiheit, ст. 25«. Автор накликується на працю K. G. Klietmann. Die Waffen SS. eine dokumentation. ст. 192.
15. В. Dmytryshyn, The Nazis and the SS Volunteer Division Galicia. The Ameriean-Slavie and East-European Review. Vol. XV. N.l 1956.
16. Гайке в книжці Українська Дивізія Галичина (ст. 247) подає, що з 80.000 полонених признано здібними до військової служби 27.000. а до Дивізії покликано 13.000.
17. BENDER and TAYLOR, op cit., ст. 40. нота 91. 10. Heike, Sie wollten die Freiheit, ст. 25«. Автор накликується на працю K. G. Klietmann. Die Waffen SS. eine dokumentation. ст. 192.
Брідське оточення Дивізії «Галнчина» і XIII нім. корпусу Існування Дивізії, хоч і під назвою «Галичина», без національної назви і тільки з крайовими відзнаками, все таки означало її як формацію, яка явно воювала за українську державність. Інші з’єднання, батальйони й сотні, чи ще менші, без жадних національних умов і апробати зорганізованого громадянства або політичного проводу, воювали й гинули безіменно. Тільки один національний провід міг покликати їх до боротьби під українськими прапорами, як це сталося частинно під кінець війни в Українській Національній Армії під командуванням генерального штабу генерал-поручника Павла Шандрука.
Спочатку німці, мабуть, і не думали притягнути до співпраці при акції творення Дивізії українську суспільність. Голова УКЦ проф. В. Кубійович переконав однак губернатора, що вербувати добровольців без апробати суспільности можна, але вислід буде негативний. На вимогу такої співпраці погодився і Вехтер і Берлін. Створено Військову Управу з колишніх офіцерів, яка спільно з УКЦ поставила такі умови:
1. Амнестія для політичних в’язнів, зокрема для Організації Українських Націоналістів Степана Бандери.
2. Поширення набору до Дивізії на цілу територію Генеральної Губернії і Райху.
3. Ступневе звільнення українців з різних військових і піввійськових формацій та влучення їх до Дивізії.
4. Релігійну опіку мають сповняти українські духовники.
5. Дивізія «Галичина» може бути тільки вжита на східньому фронті проти большевиків.
6. Старшинський корпус має бути мішаний: німецький і український.
7. Набором до Дивізії, опікою над вояками і їхніми родинами та поміччю в організованні Дивізії має займатися Військова Управа. Крім цього поставлено ще інші меншого значення умови.
Яку вагу прив’язували в Німеччині до расової доктрини, зокрема у відношенні до слов’ян, можемо бачити з того, що Гітлер усунув маршала Бравхіча після зими 1941/ 1942 р., між іншим тільки тому, що він вимагав покликати добровольців з народів СССР, і створити їхні збройні формації, без яких перемога Німеччини була неможлива.
У випадку Дивізії грозило, що партійне правління Німеччини буде формувати Дивізію поза українською громадськістю, і тим способом створить дивізію зложену з українців, фольксдойчів, з німецьким старшинським і підстаршинським персоналом, або поділить формацію на менші з’єднання для поліційних чи фронтових завдань. «Ми були зацікавлені у формації, яка мала б політичний характер» — стверджує проф. В. Кубійович.
Співпраця з українцями була одинокою розв’язкою і для губернатора, який побоювався, що цілий плян провалиться без зорганізованого впливу політичного проводу української суспільности. Практично творення Дивізії можна було зреалізувати, послуговуючися єдиною суспільною організацією, УЦКомітетом. У розмовах з громадянами, членами УЦК і ВУ, стверджено, що Дивізія матиме льокальний характер, але все таки її вплив матиме значення для покращання обставин у Галичині і в Райхкомісаріяті Україна. Врешті, що найважливіше, слід використати нагоду і збройною силою висунути українську проблему, як проблему міжнароднього значення. І це було б згідне з історичними процесами, динамізм яких постає внаслідок воєн і які стимулюють державнотворчі почини. Цей закон стосувався навіть номадів і степу в історії України.20
В часі війни були українцям відомі наміри німців, хоч ці наміри мінялися залежно від політичного положення, або й настроїв партійних верховодів. Пляни були різні. Гітлер вагався. Перед війною з СССР, він був схильний творити певного рода держави в тому й українську. В нарадах з фельдмаршалом Бравхічом на відправі високих старшин 13 липня 1940 р., Гітлер інформував приявних про плян війни з'СССР і створення української держави та союзу балтійських народів.
9 травня 1941 р. Гітлер відкинув уже навіть плян Розенберґа створити півсуверенну Україну. Цілу розмову на цю тему навів Лев Шанковський за Торвальдом.21
7 листопада 1941 р., Гітлер вимагав бути безоглядним до населення завойованих територій, і остерігав перед спротивом національних груп,22 та заборонив звільняти з полону українців, що переводив на власну руку Вермахт. Цей наказ передали з канцелярії Бормана до військових штабів багато пізніше.
Згодом, наслідком якогось хворобливого страху перед українським патріотизмом і збройним спротивом українців, німецький терор став патологічною манією. Це віддзеркалюється у щоденнику Геббельса, в якому він записав 5 березня 1942 р.: «Національні рухи стають ще нахабніші, як це спочатку ми сподівалися. Це треба сказати зокрема про балтійські країни і про Україну».24
Українським провідним громадянам було відомо, що німці намагаються нав’язати розмови з УПА. У вересні 1944 р., д-р Тавберт з міністерства пропаганди робив заходи, щоб нав’язатися з УПА, а в Берліні піддержував українців проти Власова. В архіві Ґ. Берґера переховується документ від 21 листопада 1944 р., який стверджує, що передумовою співпраці з Німеччиною є визнання незалежности України.25 Цей документ у якийсь спосіб в’яжеться з інформаціями ген. Фрайтаґа.
Коли загальна увага була звернена у нас на мілітарні події хоч би тому, що приходилося цивільному населенню залишати рідні землі, у вищих колах Німеччини діялися інші речі. Прийшло до спротиву Гітлерові й атентату на нього в той час, коли Дивізія «Галичина» була в боях з большевиками. Хоч вояки не знали про атентат 20 липня 1944 р. але на фронті ходили поголоски про зраду генералів, про те, що ні один літак не появиться на фронті, хоч ескадри стояли у Львові на летовищі тощо. Виявилося пізніше, що за тими «сплетнями» крилася гірка для німецької влади правда. Після Сталінграду, в СССР створено національно німецький комітет «Фраєс Дойчлянд», і саме цей комітет завербував високих німецьких старшин, що були на східньому фронті, перейти в час совєтської Сандомірсько-львівської офензиви на большевицьку сторону. Це сталося не тільки в час оточення під Бродами, але і раніше в часі березневих боїв. Теж німецькі вояки під впливом пропаганди залишали свої становища, що відчули також українські вояки Дивізії «Галичина».
Про це згадував Гітлер на нарадах у Головній Ставці 31 вересня 1944 р.
Гітлер: — Ми мусіли переживати страшні речі, які ледве сьогодні вияснюються; ганьба, що знаходяться німецькі старшини, які з-поза фронту виголошують промови, що німецькі офіцери і генерали капітулюють. . .»
Ті факти кидають нове світло на битву під Бродами і виявляють, що совєтське командування мало потрібні дані для оточення Дивізії «Галичина» і сусідніх німецьких формацій.
Українському вояцтву не було однак відомо, що в адміністрації III Райху усе спинилося на грані провалу. Не тільки міністерство зовнішніх справ, господарські централі і поліція перестали звітувати Гітлерові, але теж мілітарні штаби передавали неправдиві звіти. Доказом може бути нарада з Гітлером у Головній Ставці 23 березня 1945 р.:
Гітлер: — Не знаємо, що довкола діється. Чую тепер уперше на моє здивування, що є якась українська дивізія. Про цю українську СС-дивізію я взагалі нічого не знав.
Ґеглер: — Вона існує вже давно.
Гітлер: — Але в наших нарадах її не згадували ніколи. Або може не пригадуєте собі?
Ґеглер: — Ні. Я не пригадую собі.
Гітлер: — Можливо, що доповідали мені вже давно, не знаю. Яка сильна ця українська дивізія?
Ґеглер: — Я це стверджу.
Гітлер: — Або це з’єднання певне, або непевне. Я нині не можу творити в Німеччині з’єднання, бо не маю зброї. Це божевілля, коли я даю зброю українському з’єднанню, яке не є певним. Я припускаю, що вона знаменито озброєна, краще як більшість німецьких дивізій. . .27
Гітлер: — А що є з так званою галицькою дивізією, чи вона тотожня з українською дивізією? Борґман: — Не можу сказати.
Гітлер: — Чую ще постійно про галицьку дивізію. Чи вона тотожня з українською? Якщо вона складається з австрійських русинів, не можна нічого кращого зробити, як негайно відібрати їй зброю. Австрійські русини були пацифістами. Вони були вівці, а не вояки. Вони були вже в австрійській армії слабі. Чи українська дивізія тотожня з галицькою?
Ґеглер: — Ні, галицька це ЗО, українська 14. Тридцята є в стані відсвіження, здається на Словаччині.
Гітлер: — Де вона воювала?
Ґеглер: — Галицька тридцята була на фронті коло Тарнова, від того часу не воювала.
Де Майцієр: — Воювала в складі панцерної армії в боях коло Львова. Мені здається, що її окружили з XIII корпусом і вона вернулася тільки частинно. Від того часу, здається мені, вона не воювала.
Гітлер: — І від того часу постійно у відпочинку. . . чи має зброю?28
Ґеглер: — Українська Дивізія повинна мати 11.000 вояків, а має 14.000.
Гітлер: — Чому має більше як повинна мати?
Ґеглер: — Правдоподібно було так багато рекрутів, що включили їх до дивізії.
На запит Гітлера учасник наради подає кількість зброї у дивізії. Гітлер подратований каже, що тією кількістю міг би узброїти дві німецькі дивізії.
Ґеглер: — Дивізія віддала велику частину зброї для 18 СС.29
Гітлер: — Я мушу тепер знати, яку вартість вона має. Я хочу завтра вранці негайно говорити з райхсфюрером!30
1. Амнестія для політичних в’язнів, зокрема для Організації Українських Націоналістів Степана Бандери.
2. Поширення набору до Дивізії на цілу територію Генеральної Губернії і Райху.
3. Ступневе звільнення українців з різних військових і піввійськових формацій та влучення їх до Дивізії.
4. Релігійну опіку мають сповняти українські духовники.
5. Дивізія «Галичина» може бути тільки вжита на східньому фронті проти большевиків.
6. Старшинський корпус має бути мішаний: німецький і український.
7. Набором до Дивізії, опікою над вояками і їхніми родинами та поміччю в організованні Дивізії має займатися Військова Управа. Крім цього поставлено ще інші меншого значення умови.
Яку вагу прив’язували в Німеччині до расової доктрини, зокрема у відношенні до слов’ян, можемо бачити з того, що Гітлер усунув маршала Бравхіча після зими 1941/ 1942 р., між іншим тільки тому, що він вимагав покликати добровольців з народів СССР, і створити їхні збройні формації, без яких перемога Німеччини була неможлива.
У випадку Дивізії грозило, що партійне правління Німеччини буде формувати Дивізію поза українською громадськістю, і тим способом створить дивізію зложену з українців, фольксдойчів, з німецьким старшинським і підстаршинським персоналом, або поділить формацію на менші з’єднання для поліційних чи фронтових завдань. «Ми були зацікавлені у формації, яка мала б політичний характер» — стверджує проф. В. Кубійович.
Співпраця з українцями була одинокою розв’язкою і для губернатора, який побоювався, що цілий плян провалиться без зорганізованого впливу політичного проводу української суспільности. Практично творення Дивізії можна було зреалізувати, послуговуючися єдиною суспільною організацією, УЦКомітетом. У розмовах з громадянами, членами УЦК і ВУ, стверджено, що Дивізія матиме льокальний характер, але все таки її вплив матиме значення для покращання обставин у Галичині і в Райхкомісаріяті Україна. Врешті, що найважливіше, слід використати нагоду і збройною силою висунути українську проблему, як проблему міжнароднього значення. І це було б згідне з історичними процесами, динамізм яких постає внаслідок воєн і які стимулюють державнотворчі почини. Цей закон стосувався навіть номадів і степу в історії України.20
В часі війни були українцям відомі наміри німців, хоч ці наміри мінялися залежно від політичного положення, або й настроїв партійних верховодів. Пляни були різні. Гітлер вагався. Перед війною з СССР, він був схильний творити певного рода держави в тому й українську. В нарадах з фельдмаршалом Бравхічом на відправі високих старшин 13 липня 1940 р., Гітлер інформував приявних про плян війни з'СССР і створення української держави та союзу балтійських народів.
9 травня 1941 р. Гітлер відкинув уже навіть плян Розенберґа створити півсуверенну Україну. Цілу розмову на цю тему навів Лев Шанковський за Торвальдом.21
7 листопада 1941 р., Гітлер вимагав бути безоглядним до населення завойованих територій, і остерігав перед спротивом національних груп,22 та заборонив звільняти з полону українців, що переводив на власну руку Вермахт. Цей наказ передали з канцелярії Бормана до військових штабів багато пізніше.
Згодом, наслідком якогось хворобливого страху перед українським патріотизмом і збройним спротивом українців, німецький терор став патологічною манією. Це віддзеркалюється у щоденнику Геббельса, в якому він записав 5 березня 1942 р.: «Національні рухи стають ще нахабніші, як це спочатку ми сподівалися. Це треба сказати зокрема про балтійські країни і про Україну».24
Українським провідним громадянам було відомо, що німці намагаються нав’язати розмови з УПА. У вересні 1944 р., д-р Тавберт з міністерства пропаганди робив заходи, щоб нав’язатися з УПА, а в Берліні піддержував українців проти Власова. В архіві Ґ. Берґера переховується документ від 21 листопада 1944 р., який стверджує, що передумовою співпраці з Німеччиною є визнання незалежности України.25 Цей документ у якийсь спосіб в’яжеться з інформаціями ген. Фрайтаґа.
Коли загальна увага була звернена у нас на мілітарні події хоч би тому, що приходилося цивільному населенню залишати рідні землі, у вищих колах Німеччини діялися інші речі. Прийшло до спротиву Гітлерові й атентату на нього в той час, коли Дивізія «Галичина» була в боях з большевиками. Хоч вояки не знали про атентат 20 липня 1944 р. але на фронті ходили поголоски про зраду генералів, про те, що ні один літак не появиться на фронті, хоч ескадри стояли у Львові на летовищі тощо. Виявилося пізніше, що за тими «сплетнями» крилася гірка для німецької влади правда. Після Сталінграду, в СССР створено національно німецький комітет «Фраєс Дойчлянд», і саме цей комітет завербував високих німецьких старшин, що були на східньому фронті, перейти в час совєтської Сандомірсько-львівської офензиви на большевицьку сторону. Це сталося не тільки в час оточення під Бродами, але і раніше в часі березневих боїв. Теж німецькі вояки під впливом пропаганди залишали свої становища, що відчули також українські вояки Дивізії «Галичина».
Про це згадував Гітлер на нарадах у Головній Ставці 31 вересня 1944 р.
Гітлер: — Ми мусіли переживати страшні речі, які ледве сьогодні вияснюються; ганьба, що знаходяться німецькі старшини, які з-поза фронту виголошують промови, що німецькі офіцери і генерали капітулюють. . .»
Ті факти кидають нове світло на битву під Бродами і виявляють, що совєтське командування мало потрібні дані для оточення Дивізії «Галичина» і сусідніх німецьких формацій.
Українському вояцтву не було однак відомо, що в адміністрації III Райху усе спинилося на грані провалу. Не тільки міністерство зовнішніх справ, господарські централі і поліція перестали звітувати Гітлерові, але теж мілітарні штаби передавали неправдиві звіти. Доказом може бути нарада з Гітлером у Головній Ставці 23 березня 1945 р.:
Гітлер: — Не знаємо, що довкола діється. Чую тепер уперше на моє здивування, що є якась українська дивізія. Про цю українську СС-дивізію я взагалі нічого не знав.
Ґеглер: — Вона існує вже давно.
Гітлер: — Але в наших нарадах її не згадували ніколи. Або може не пригадуєте собі?
Ґеглер: — Ні. Я не пригадую собі.
Гітлер: — Можливо, що доповідали мені вже давно, не знаю. Яка сильна ця українська дивізія?
Ґеглер: — Я це стверджу.
Гітлер: — Або це з’єднання певне, або непевне. Я нині не можу творити в Німеччині з’єднання, бо не маю зброї. Це божевілля, коли я даю зброю українському з’єднанню, яке не є певним. Я припускаю, що вона знаменито озброєна, краще як більшість німецьких дивізій. . .27
Гітлер: — А що є з так званою галицькою дивізією, чи вона тотожня з українською дивізією? Борґман: — Не можу сказати.
Гітлер: — Чую ще постійно про галицьку дивізію. Чи вона тотожня з українською? Якщо вона складається з австрійських русинів, не можна нічого кращого зробити, як негайно відібрати їй зброю. Австрійські русини були пацифістами. Вони були вівці, а не вояки. Вони були вже в австрійській армії слабі. Чи українська дивізія тотожня з галицькою?
Ґеглер: — Ні, галицька це ЗО, українська 14. Тридцята є в стані відсвіження, здається на Словаччині.
Гітлер: — Де вона воювала?
Ґеглер: — Галицька тридцята була на фронті коло Тарнова, від того часу не воювала.
Де Майцієр: — Воювала в складі панцерної армії в боях коло Львова. Мені здається, що її окружили з XIII корпусом і вона вернулася тільки частинно. Від того часу, здається мені, вона не воювала.
Гітлер: — І від того часу постійно у відпочинку. . . чи має зброю?28
Ґеглер: — Українська Дивізія повинна мати 11.000 вояків, а має 14.000.
Гітлер: — Чому має більше як повинна мати?
Ґеглер: — Правдоподібно було так багато рекрутів, що включили їх до дивізії.
На запит Гітлера учасник наради подає кількість зброї у дивізії. Гітлер подратований каже, що тією кількістю міг би узброїти дві німецькі дивізії.
Ґеглер: — Дивізія віддала велику частину зброї для 18 СС.29
Гітлер: — Я мушу тепер знати, яку вартість вона має. Я хочу завтра вранці негайно говорити з райхсфюрером!30
Джерела:
19. Володимир Кубійович, Мені 70, Париж-Мюнхен 1970.
20. О. Домбровський, До питання періодизації і термінології ранньої історії Уккраїни, Український Історик, ч. 3-411975.
21. Л. Шанковський, Між нацистським ковадлом і большевицьким молотом, «Київ» ч. 111954. Торвальд Ірген, цит. праця.
22. Nazi Conspiracy, Vol. VIII. cm. 597, 837.
23. M Прокоп, Українська політика III Райху, «Київ» ч. 3/1955. US Military Tribunals, документи ч. 1879 і 4537.
24. J. Goebbels, The Goebbels Diaries, New York 1946.
25. US Military Tribunals, No. 3040.
26. Lagebesprechungen, cm. 278 і дальші.
27. Lagebesprechungen, cm. 345 і дальші.
28. Я пропускаю розмови, що не стосуються до нашої теми. Хочу звернути увагу на фальшиві інформації Ґеглера: тридцята дивізія, силою дещо скріпленого полку була білоруська. Спочатку її називали російською і. 2. Гітлер затвердив Дивізію «Галичина» перед Гіммлером, напевно, мусів теж затвердити зміну назви на «українську», бо про таку небезпечну для расової доктрини назву ніхто не взяв би на себе риску не повідомити Гітлера. Галицькі українці під Австрією були в боях відомі з відваги. Галицькі полки називали «тирольцями сходу». Гітлер був поранений в атентаті 20 липня. Крім того хворів на недугу Паркінзона, тоді ще невилікувальну.
29. Дивізія не віддала зброї іншій формації. Правда, прийшов наказ передати зброю, але не було як і чим і не знати кому.
30. З Гіммлером.
20. О. Домбровський, До питання періодизації і термінології ранньої історії Уккраїни, Український Історик, ч. 3-411975.
21. Л. Шанковський, Між нацистським ковадлом і большевицьким молотом, «Київ» ч. 111954. Торвальд Ірген, цит. праця.
22. Nazi Conspiracy, Vol. VIII. cm. 597, 837.
23. M Прокоп, Українська політика III Райху, «Київ» ч. 3/1955. US Military Tribunals, документи ч. 1879 і 4537.
24. J. Goebbels, The Goebbels Diaries, New York 1946.
25. US Military Tribunals, No. 3040.
26. Lagebesprechungen, cm. 278 і дальші.
27. Lagebesprechungen, cm. 345 і дальші.
28. Я пропускаю розмови, що не стосуються до нашої теми. Хочу звернути увагу на фальшиві інформації Ґеглера: тридцята дивізія, силою дещо скріпленого полку була білоруська. Спочатку її називали російською і. 2. Гітлер затвердив Дивізію «Галичина» перед Гіммлером, напевно, мусів теж затвердити зміну назви на «українську», бо про таку небезпечну для расової доктрини назву ніхто не взяв би на себе риску не повідомити Гітлера. Галицькі українці під Австрією були в боях відомі з відваги. Галицькі полки називали «тирольцями сходу». Гітлер був поранений в атентаті 20 липня. Крім того хворів на недугу Паркінзона, тоді ще невилікувальну.
29. Дивізія не віддала зброї іншій формації. Правда, прийшов наказ передати зброю, але не було як і чим і не знати кому.
30. З Гіммлером.
