вівторок, 26 листопада 2019 р.

"Птах, що летить до вогню". Пам'яті Опанаса Заливахи




З листування Алли Горської 

Горська – Заливасі (27.10.1964)
Кривавий птах,
що летить до вогню.
Згорає.
Виходить Заливахою.
Його не беруть кулі шаблонів.
Бо він сам арсенал
криштальних думок
з кривавими полисками. 

Горська – Заливасі (06.12.1964)
Сонях!
Заливашенько!
...Ваш лист білий-білий, як комірець сорочки в день
народження.
Сумні очі. Вії напівзаплющені.
Комірець тримає красиву голову, а очі важким
сумом хилять голову.
Вона ж гордовито посміхається.
Знаєте, сонях тільки вночі хилить голову. Проте
цього не видно.
А вдень сонях – сонечко, світло і тепло.
Дякую Вам за випромінювання.
Мій злий Вам поцілунок.
Алла. 

Горська – Заливасі (18.02.1965)
Куме, любий,
Опанасе!
Ви – в чорному. Дуже гострий.
Різкі риси пошматованого обличчя, червоне волосся тече на гостру чорну пляму одягу.
Руки – неспокій. Нігті дуже красивої, твердої спокійної форми.
Ви – в чорному з пошматованим обличчям.
Я – в білому. На абсолютно білому тлі.
Читала Франсуа Війона.
Поруч з ним здаєшся собі імпотентом.
Багато у мене куштування в творчості.
З одного боку – друже-обиватель, з другого – Захід, а власного рідного ґрунту і не видно.
Труби виють. Скрипки стогнуть. Тулумбаси б`ють.
Калейдоскоп.
Хочу Вас бачити. Втратила відчуття Вас – Землі.
Земле моя, з очима, які стогнуть.
Де Ви зараз? Де Ваша шабля?
Ріже, січе? Чи походжає, одягнена в "декор"?
Всі хочуть приємностей.
Приємностей від дружини.
Приємностей від коханки.
Приємностей на службі.
Приємностей в кіно.
А хто дивиться в небо?
Ті, що з їх зморщок росте хліб.
Опанасе!
Цілую. А.

Горська – Заливасі в концтабір у Мордовії (16.09.1965)
"На шаблях сидіти жорстко".*
Провокація повзе гадюкою по Землі.
Жах ховає очі – помийниці.
Арнольдові виб-ки гарячково готують страви з гна.
Обиватель ковтає.
Земля вкривається кривавим потом.
Серце чорне.
З кожним ударом вибухає:
Іван… Іван.. Іван.
Стогне сонце в кайданах.
Повітря пахне грошами.
Х … піднімається тільки на гроші.
Донецьк.
Алла.

Горська – Заливасі в концтабір у Мордовії (1967)
Заливашенько,
Опанасе,
сонечко рідне!
Добридень!
Серце ниє, кривавиться, Земля сторчма стає. Що з вами? Івано-Франківськ. Камера, грати, коридори, охоронці, слідчі. Слідчі, коридори, охоронці, камера, грати. Що з Вами?
Повітря київське набито до краю передбаченнями? Аж дихати важко. Кожного дня "чи буде суд, чи буде кара…"
І невідомо.
Напишіть.
[...]

На могилі Алли Горської. 1991


Горська – Заливасі в концтабір у Мордовії (1967)
"На шаблях сидіти жорстко".
Заливашенько,
любимий.
Незаплямоване!
Сонечко!
Як Вам це вдалося?
2 місяці – криза.
Геніальний авантюризм, шарлатанство.
Серце розірвалося, знов зрослося.
Пожмакане,
криве, проте,
дідько його
забирай, б'ється.
Потім 2 місяці – пекельна праця.
Продовження.
Ескізи
Цікаво.
Працюємо в складі: Зарецький, Зубченко,
Пришедька (її чоловік), я. **
Вилигуюся, як к-ва в пасльоні,
бо Гаращенко наді мною.
Чи хто там у Вас? ***
Тю, скільки сволоти на кожного
громадянина.
"Пироги – не вороги" –
гасло багатьох монументалістів.
Приховане.
На поверхні словоблуддя.
Площинність. Плаваюча пляма.
Зв'язок з архітектурою.
Площинність кольорів.
Площинність має свою історію.
Європейська перспектива – поверхова –
момент.
Ассирійська перспектива – суть подій.
Спустошеність духовного життя –
формальні
пошуки.
Мексиканці!
Соціальна подія.
Трагічність народного життя.
Звернулась до образів, об'ємів.
Суть, трагедія, народи, герої. Весь оркестр!
Горська – Заливасі в контабір у Мордовії (05.07.1969)
«На шаблях сидіти жорстко»
Опанасе! Серденько! Любий хлопче!
Чи дійсно Ви такий худий, сивий та сумний, яким наснилися мені 25 червня під ранок? Прокинулась і цілий день ходила, ніби гору на плечах носила.
[...] Для Вас, Опанасе, після табірної режисури чиясь режисура в мистецтві буде нестерпна.
Група художників подорожувала 9—11 травня по Чернігівщині. Я побачила Ніжин вперше. Не знаю, чи були Ви там. Якби я не могла жити у Києві, жила б у Ніжині. Читаю «Инквизиция в раю» Алві Бессі. Надішлю Вам. [...]
Опанасе, я читала Ваші листівочки, де Ви себе дідусем називаєте.
Ліна [Костенко] народила сина. Повернетесь, народите сина, щоб не було переводу козацькому роду.
Цілую Вас міцно, міцно.
Ваша Алла
________________
* Цитата з жартівливих рядків:
На даху куняє ґава,
На щаблях сидіти жорстко,
А Арнольдові цікаво,
Де блукає пані Горська.
(У листуванні слово "щаблі" замінено на "шаблі". Йдеться про каґебістів, що стежили за Аллою Горською і звикле сиділи на сходах ("на щаблях") у під'їзді її будинку.)
** У цьому складі виконували 1967 року мозаїки в Маріуполі.
*** "бо Гаращенко наді мною. Чи хто там у Вас?" – мається на увазі "наглядач", бо Панас Заливаха у цей час був у мордовському концтаборі. 

У майстерні. 1992


24.04.2007
Цієї ночі, проти 24 квітня 2007 року, в Івано-Франківську помер видатний художник Опанас Заливаха.

Народився він на Харківщині 26 листопада 1925 року. Голодного 1933 року сім`ї вдалося виїхати з України на Далекий Схід. Панас вчився в художніх училищах, 1946 року вступив у Ленінґрадський державний інститут живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СССР, але закінчити його зумів лише 1960 року, бо був виключений «за поведінку, недостойну совєтського студента» – не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Про своє українство задумався, коли студенти інших національностей питали: «А звідки ти? До якої культури належиш?». Працював у Калінінґраді, в Тюмені.
1957 року Панас Заливаха побував на практиці в Косові – і захотів бути українцем. У грудні 1961 перебирається в Івано-Франківськ, часто буває в Клубі Творчої Молоді в Києві, знайомиться шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком. У 1964 році до ювілею Т.Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів – як «націоналістичний». 27 серпня 1965 року Заливаха заарештований і в березні 1966 засуджений на 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УССР, «антирадянська агітація і пропаганда» – за читання і зберігання самвидаву. Карався в Мордовії, де малювати йому забороняли. Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку – екслібриси, листівки. Усі роботи вилучалися і знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника.
[Коли вийшов з табору, одружився з Дариною, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину.
Всю душу вкладав у відродження незалежної України.]
[...] Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Заливаха був загальновизнаним видатним представником української культури.
Він помер вночі проти 24 квітня 2007 року в Івано-Франківську.
Василь Овсієнко

Тінь


Сподівання


Розвинутий соціялізм



"У нього таке фонетично розкішне прізвище – Заливаха ...він з того покоління, яке у 60-ті почало підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою. ...Художник Заливаха був одним із центрів іншої естетики 60-х. Тому його й засудили одним з перших, уже в 1965 році. Він відсидів на зоні п’ять років... У 70-му році Система Опанаса випустила, але прирекла на животіння, забуття і повільне підточування. Вони пильнували його всіма своїми стонадцятьма рецепторами – кожен крок управо і кожен уліво. Дякувати Богу, він абсолютно сильний і за всі попередні десятиліття накопичив у собі стільки опору, що аж."

Юрій Андрухович,
незадовго до смерти Опанаса Івановича




Опанас і Дарина Заливахи

Євген Сверстюк
СВЯТО НЕБА І ЗЕМЛІ

Опанас Заливаха належить до яскравих творчих особистостей, які височать над часом, сповнені однієї думи, світяться і засвічують усе навколо. В їхній підсвідомості вирують сили історичної пам’яті, неусвідомлені й нелегко впізнавані, коли проступають в художньому образі. Не всі, не відразу відчувають сенс і значення такої з’яви. Але чомусь не забувають її.
Його листи переповнені есхатолоґічними ремінісценціями з Карла Юнга, дитячими спогадами з Далекого Сходу, мареннями про український Олімп, «спогадами» давнини під зорями Чумацького Шляху.

Ці теми його постійно тривожать так само, як його постійно мучить незавершеність нашої історії, епізоди якої закроювались на щось велике і постаті якої були більшими, ніж потім їх відчули і оцінили онуки.

А онуки — їм байдуже.
Панам жито сіють.

Історичний процес — це добудова початого в попередніх поколіннях, довершення генієм історичного спадку.

В українській історії кожен має справу з руїнами — і починає спочатку. Навіть поняття спадкоємности губиться.

У творчій біографії Опанаса Заливахи ми бачимо постійне прагнення підхопити загублену золоту нитку. І головне, він тримається тієї висоти, де її можна схопити, ніколи не падає з неї в погоні за сонячними зайчиками від проїжджих модних прояв.

Україна на його полотнах дивиться нам в душу не очима селян, робітників чи історичних постатей, але дивиться очима вічности, що зупинилася на мить. Та мить спливе, і залишиться гідність лиця і мельодія, що якимось дивним чином вписалася в картину. «Ми є і будемо», — вперто веде своєї митець.

Можливо, в основі цього наскрізного мотиву «пригадувань» лежить власна викорінювана пам’ять митця, що змалку опинився на дрейфуючому уламку розбитого корабля.

Заливаха — прізвище козацького звучання, цього не втаїш. Але неписана історія роду загубилася в лихоліттях. Було не до того, щоб записувати. Про батькові три Георгіївські хрести Опанас і не згадав би, якби не большевицький ДОПР, де тримали в ув’язненні коваля Івана, а дома робили обшук зі щупами (хрести срібні!).

Але рішучість і хоробрість знадобилися ковалеві для втечі з полону голодної смерти у 1933 році. З дружиною і чотирма малолітніми дітьми він подолав вибоїни першої п’ятирічки від села Гусинка на Харківщині — аж до Лісозаводська Приморського краю. Якби не козацька кмітливість, чи зміг би він з малими дітьми побудувати собі хату, а потім ще в якійсь газеті знайти про Іркутське художнє училище для молодшого сина Панаса.

З блукань дорогами чужини Панас пам’ятає острівки. Наприклад, усміхнені очі китайця, збирача женьшеню, який нахилився над умираючим хлопцем. Остання зустріч з батьком у Ленінграді 1948 року. Старий коваль не допитувався сина, за що його виключено з інституту. «Тобі видніше, ніж мені з Далекого Сходу», — сказав він синові, коли той проводжав його аж до Москви, щоб посадити на поїзд. Треба було багато духу для того, щоб пускатися в таку дорогу в ті часи.

Мабуть, і тоді не виключили б, і в 1965 році не поспішали б з арештом художника з «пролетарською біографією», якби не вичитали в очах козацької непоступливости. Власне, тієї, що на його картинах.

З того ж Ленінграда приїхала (і також з доброю біографією) Алла Горська до Києва, щоб зустрітися з Заливахою і Семикіною при створенні Шевченківського вітража в університеті в 1964 році.

Той вітраж обріс легендами, і багатьом уявляється шедевр, розтоптаний вандалами. Насправді це швидше феномен зустрічі українських неофітів, що заясніли, коли відкрили для себе землю і віру батьків. В цьому вітражі було їхнє відкриття Шевченка, відтак себе і свого місця супроти течії. «Розбитий вітраж» — саме така назва напрошується. І то не тільки тому, що був розбитий ще до відкриття. Вже в самому задумі було закладене вибухове протистояння в образі Шевченка, який на вході до державного університету запитує: «Чи буде суд, чи буде кара?».

«Московське бісівство з українською чортівнею розігрують в Україні відьомський шабаш», — так розумів Опанас Заливаха усе те, що діялося перед очима його Шевченка на вітражі. Наскільки пригадую, самі автори не дуже вірили, що робота їхня буде офіційно прийнята.

Юрій Андрухович після ближчого знайомства з Опанасом Заливахою та з його «кримінальною справою», сплетеною з дрібних доносів, акцентує один діягностичний донос: «Заливаха дуже самовпевнений, і всілякі добрі для нього поради залишалися марними». Далі він уточнює: «Почуття національної гідности, що не відокремиш його ніяк від гідности особистої... Що ж, коли вже самовпевненість, то ота, шевченківська, завдяки якій від раба не залишається ні краплі, а постає перед світом вільний і цілий чоловік».

Епоха давала Майстрові «добрі поради», а він, вихований тією епохою, пішов проти течії і виробив свої поняття і про красу, і про волю. І міг повторювати за своїм побратимом Іваном Світличним:

Слідчому здається, що я втрачаю волю,
А мені — що я її й не мав.

Як не парадоксально це звучить, а волю для себе знайшов Заливаха саме там, де йому заборонили малювати. Але в суворих умовах зони зникла фальш дешевих замінників і блудних личин, очі заглянули в саму суть, заховану за пригладженою видимістю.

П’ять років таборів суворого режиму все ж наклали похмурий кольорит на його полотна, але не на дух, опромінений зіркою з Чумацького Шляху, зігрітий ласкою та добротою, на яку він так вразливий. Власне, сам побут в зоні митець сприйняв як різновид попереднього життя в гуртожитках, а саму атмосферу — як науку. Але було в тій науці гостре відчуття абсолютів неволі, і відтепер світ без яскравих барв, атмосфера підглядання і підслуховування буде відчуватися також у його баченні «великої зони».

В пошуках України на українській землі Опанас Заливаха поселився в краю гір і лісів, де кожен камінь був обстріляний і окупований, але беріг закам’янілу пам’ять боротьби і твердість — бути собою. Він повернувся з ув’язнення до Франківська, де не мав своєї хати. Але було там багато гнаних і переслідуваних.

«Люди, як вогню, боялися КГБ, — згадує Раїса Мороз, дружина відомого політв’язня. — При Панасових талантах і умінні влаштувати свій побут з нічого... піддашшя стало незабаром майстернею і водночас спальнею. Неприваблива убога кімнатка на горищі перетворилася в «художній салон», стіни якого швидко заповнилися шедеврами. Тут він малював, сюди запрошував гостей, на якомусь імпровізованому кип’ятильнику запарював міцний чай і пригощав ним своїх друзів. Опанаса поставили під нагляд, йому невільно було виходити з помешкання від вечора до ранку... Зголоднілий за фарбами й кольорами, він поспішав втілити свої задуми й ескізи, а тому надзвичайно багато й натхненно малював... Матеріалу, на чому малювати, у нього фактично не було: він тепер вже не належав до фонду художників... Але знову ж таки, Опанас, здатний на різні вигадки, давав собі раду... Масивний зруб дерева, який невідомо звідки опинився в дворі, перетворився незабаром в погруддя Сковороди... Опанас читав серйозні твори, захоплювався Сартром, стоїцизмом Сенеки, мав їхні твори і час від часу звертався до них за підтримкою. Філософія Сенеки була для нього особливо актуальною в ті часи: моральна незалежність людини від ворожого їй зовнішнього світу, байдужість до матеріальних благ, хворе суспільство, в якому те, що раніше вважалося пороком, стало звичаєм...

Опанасова ідилія на піддашші тривала недовго: КГБ не могло дозволити, щоб він залишався без їхнього нагляду вдень... Він влаштувався на роботу в комбінаті побутового обслуговування».

Нарешті 1988 рік, персональна виставка творів Опанаса Заливахи в Національному музеї у Львові, а 1989 року — в Івано-Франківську, в соборі-музеї.

У величному пірамідальному будинку катедрального собору XVIII століття — виставка малярства, графіки, різьблення і кераміки Опанаса Заливахи. У каталозі 146 назв. У його картинах до собору ніби повернулись розп’яття, пієта XX віку. Жодна з них не порушує урочистої величі собору — ні легким усміхом, ні безоднею відчаю. Тут митець стає зойком свого безумного часу і застережливим голосом Касандри, котра бачить усе наперед. У холодних стінах собору картини Заливахи зупинилися, як феномен епохи абсурду. Висока музика органа підживлює їх, як вітер з гір. Це було свято Майстра, якому Провидіння подарувало тріумфальну стежку від горища до старовинного храму.

Він належить до майстрів освічених, до тих, що шукають опори, дороги і вершини. Він знає попередників і сучасників. Він має друзів у літературному і науковому світі, любить музику і філософію. Він весь час експериментує, виробляє, збагачує засоби вираження і постійно має на оці вершину, що кидає світло на чоло і будить вічний неспокій.

Каталог відкривається сповідальними словами: «Митець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді — особистість, національність, вселюдськість». Кожну іпостась він відкриває з болем. Особистість, пригнічена в казармах соціалізму, почала викристалізовуватись під ударами виключень і відчужень, що залишали Майстра наодинці з небом. Свою національність довелося відкривати вже в зрілому віці, розгортаючи замети соцреалізму й «інтернаціоналізму» в образах профанної імітації і пробиваючись до осердя національного болю. До вселюдськості провадила загублена стежка і міраж духовних висот, офіційно ліквідованих ідеологією матеріалізму.

Треба бути незаанґажованим аутсайдером, викинутим на марґінес культури, щоб спокійно сприймати сучасний мистецький світ Заходу. «Але українськими очима», — не забуває нагадати Опанас Заливаха.

З боєм відкрита національність світиться інтенсивніше, ніж природно успадкована.

Він стає активним нонконформістом, що вибудовує свій світ у вертикалі, яку так знищувала нівеляційним потоком революція.

Вічний мандрівник, народжений у степовій Україні, Опанас Заливаха поселився назавжди в тому регіоні України, де гори стоять, як пам’ятки поривів духу, і де гідність створила опір окупаційному режимові й закарбувалася в обличчях людей.

Деякі картини його творять якусь алюзію неконтрольованого світу Орвела, де за усім живим стежить державне око. Тільки в зболених обличчях його матерів, лірників, дідусів і дітей — та глибина, що вже нічого не боїться.

У світі його образів чується музика сфер, а напоєна історичною пам’яттю вертикаль росте і вибудовується у височінь. Картини густо наповнені динамікою і символами життя, що пливе з ріки минулого.

Останній час все частіше десь на вершині гори наш збаламучений світ гармонізує благословляючий образ Мадонни. У загадковій недомовленості їх є зрима і незрима її присутність.

Опанас Заливаха — прекрасний кольорист, пензлем якого творить підсвідома сила і розгадує форми духу, що все наповнює.

Численні виставки Опанаса Заливахи в Україні і за її межами не залишають байдужими навіть тих людей, для яких умовні форми його занадто складні. Він належить до митців, яких люблять, про яких говорять зовсім різні люди, зачаровані явою повторень і проминань на його картинах земного смутку, просвітленого небом.




Картини Панаса Заливахи. 
Опубліковано о
Мітки: , , , , ,