Аттила Могильний
З книги віршів "Київські контури"
З книги віршів "Київські контури"
SAVE OUR SOULS
Ex, Вероніко, це аж сумно,
і десь в душі пече
один хапливий поцілунок
і місяць за плечем.
і десь в душі пече
один хапливий поцілунок
і місяць за плечем.
Ми, мабуть, щось недоказали…
138-й рушив.
Мадонно приміських вокзалів,
молись за наші душі.
ВІРШ ЗАМІСТЬ ПРИСВЯТИ
Не буває сумних закохань,
просто інколи,
якщо довго ходити засніженими
вулицями,
просто інколи,
якщо довго ходити засніженими
вулицями,
пригадаються давні казки.
Ми так мало були разом,
що, здається, минула ціла вічність,
і тому:
Тобі.
* * *
Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук.
Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук.
Дай мені руку — і підемо
повз перукарні і магазини,
бо лише взимку наш подих
так замерзає на склі.
Гризтимемо горіхи
і мандарини різдвяні,
і розмовлятимем весело
про все, лиш не про любов,
сніг кольоровий хай падає,
як ниточки серпантину,
в кварталах Старого Києва
на черепичні дахи.
Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених,
заряджені арбалети
і погляди із бійниць.
Дай мені руку — і підемо
зимовою тишею Києва
в лестощі давніх спогадів
і голубих завірюх.
* * *
Хочеш, тобі розповім
одну просту таємницю
про те, як падає сніг
повільно і тихо вночі,
Хочеш, тобі розповім
одну просту таємницю
про те, як падає сніг
повільно і тихо вночі,
і як половецький зайда
дивився на гілку євшану,
а потім довго і дико
стихала луна вдалині,
а надшалистий Ігорко
по Боричевім узвозі
вертався, і дзвони били,
мов стріли в червоні щити.
А хочеш, і те розповім,
як наші правили ворогові
безвихідь вузеньких вулиць
і постріли із дахів.
Давай поговоримо трохи
про вірші, про сніг і легенди —
бо, знаєш, це, може, востаннє
так тихо падає сніг.
* * *
Напевно, ми скоро забудемо
давні казки і в ніч
вийдемо так непомітно,
як падає світло з вікон,
Напевно, ми скоро забудемо
давні казки і в ніч
вийдемо так непомітно,
як падає світло з вікон,
і так, як під чорними вежами
перша шеренга русичів
зв’язувалась поясами,
бредучи по коліна в снігу,
і розбивалися вершники
в синіх плащах шовкових,
і різдвяними стьожками
майоріли чужі прапори.
Схопимо десь таксівку,
і в оксамитовій тиші
наші губи стануть легкими,
як сніг на ліхтарях,
а в будинках з химерами
привиди мирно питимуть
з англійської порцеляни
духмяний індійський чай.
ВІРШ ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
Аттила Могильний (* 16 вересня 1963 — † 3 вересня 2008) — поет, дитячий письменник, перекладач.
Один із небагатьох київських династійних поетів: його батько — поет Віктор Могильний, відомий як Віть Вітько. Мати — Аврелія Могильна, угорка з Ужгорода (звідси угорське ім'я Аттила).
Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка. У 1991 році підготував випуск неформального літературного студентського часопису «Абаба-галамага».
Книги віршів:
«Турмани над дахами» (1987)
«Обриси міста» (1991)
«Київські контури» (2013)
Один із небагатьох київських династійних поетів: його батько — поет Віктор Могильний, відомий як Віть Вітько. Мати — Аврелія Могильна, угорка з Ужгорода (звідси угорське ім'я Аттила).
Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка. У 1991 році підготував випуск неформального літературного студентського часопису «Абаба-галамага».
Книги віршів:
«Турмани над дахами» (1987)
«Обриси міста» (1991)
«Київські контури» (2013)
ІМПРОВІЗАЦІЯ
Давай гайнем до Дебрецена,
у той шинок, що Ліст відвідав.
Тобі полюбиться, напевно,
Там босоркані престарезні
в спекотний день біля церков
розповідатимуть легенди
про кров, грабунки і любов.
Дивитиметься місяць сумно,
і ніч колошкатиме мрії,
немовби знов Аттила гуннів
послав трусити Візантію.
А в нас — дощі, тумани й осінь,
ні віз, ні грошей, та — даремно!
Давай забудемось на трохи,
давай гайнем до Дебрецена.
* * *
Україна починалася з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди,
де вранці
світляки чорними стрілами
вилітали з голубників,
де курились дахи від спеки
і ходили дахами тіні,
граючи на гітарах і губних гармоніках.
З Відрадного,
куди закинуло нас
з різних кінців світу —
Іспанії, Солом’янки і Куренівки,
Дуклі і Мишоловки,
Ростова і Чоколівки,
і звідки виривав нас
крик поїздів
на Чаті Волинській.
* * *
Шепіт снігу, що падає,
і сумний шепіт
тихих розмов
про тих,
що затялися стояти на своєму
до останку,
бо знали,
що у Чоколівки є лиш одна надія —
байдужі очі
колишніх кулеметників.
І в цьому крихкому сяйві зими
приходять слова про те,
що в підмурках нашої історії —
незліченні окупації, війни
і холодна затятість киян,
приречених ставати першими на шляху.
* * *
Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,
і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,
і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,
так, ніби спалахують в космосі кораблі.
І хто нам розкаже, що космос на дотик —
як осінь у наших дворах
і білі акації, вітер і дощ за вікном.
Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,
і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.
Правічна задума тінявих варязьких мечів —
в глибинах очей і синьому обрисі корабля.
Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків
так невідворотно, як пущена зпевна стріла.
О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,
що носиш у серці легенди холодних північних морів,
ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,
що в ніч штормову над голландцем затріпотів.
Камінні мости моховіють в залишених парках,
і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —
ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —
притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.
* * *
У сутінках вечорових,
коли стрімкі силуети стрижів
небо розрізали осіннє,
у місті глибокому й тихому
ми почали наше кохання,
як революцію.
Пристрасті нашої день —
тут, серед цих кварталів,
чий старовинний брук
залито тінями дерев оголених:
погляд твій мимовільний
до них доторкнувся,
і вітер,
зірвавши цю маску спокою,
нас розгорнув, як прапор.
Темрява впала, вогнями
дихало місто навколо.
О золота печаль слов’янства,
спрага справедливості нас піднімає,
червоні і чорні тіні —
поле вогню,
з якого ми вийшли,
кожен певний себе.
Перші лінії світанку
вимальовують серце республіки,
що б’ється
в промислових околицях міста.
* * *
Все туманіє в тому сні,
де босоніж проходять феї,
курять жертовники Ахеї
і сяють бронзові щити.
Все туманіє в тому сні.
Блакитний мармур Херсонесу,
де впали, як прозорий шлейф,
крислаті тіні галерей,
і світиться над чорним плесом
блакитний мармур Херсонесу.
Струнких богинь із теракоти
повільна грація. І тане
в далекому диму отаман,
що в каламутному затоні
слов’янства ставив пантеони
струнких богинь із теракоти.
ЗОЛОТАВИЙ СОНЕТ
(В старому Києві)
У тиші цих плавких провулків
лиш сонце зблискує на вікнах,
і кроків майже непомітна
луна — мов кошеняти муркіт.
Манірна мрійновтома квітня,
дахи — легкі, як поцілунки,
і сміх відлунюється лунко
у шатрах простору блакитних.
Стираються повільно грані,
все — позолота перетворень
і гнучкість спалахів срібляних
в прозорій чаші водозбору.
І тільки музика, що тане
в меланхолійних стінах двору.
УЧВАЛ ПІД МІСЯЦЕМ
У ночі, темні, владні, злі,
коли по вінця переповнить,
проситимеш: — Ну сотвори
хоч хліб насущний,
а хоч войну.
Бо все не так, все — не гаразд,
бо все — підступно і брехливо,
тож все — в вогонь,
нехай по нас
для інших виростають крила.
Бо все не варте навіть мли
півсвітанкової,
і голос
ще промовлятиме:
— Бери
меча, що розірве це коло.
Бо чи з пустель, чи з Іудей
йде чорна хвиля зрад і рабства,
та скаче вершник
і мечем
проводить лінію незгасну.
ЗИМА
Рости, братва, немов трава, —
все неприступно і казково,
так закрутімо Ватерлоо,
щоб гвардія не підвела.
Замети, вітер, і в альковах
панянки в’яжуть помела,
бо ще висріблює зима
шибки в провулках іграшкових.
Весь день в легкому напівсні
у грубках зблискують вогні
і затихають на обличчях.
І сіється із димарів
сухий, дзвінкий сосновий дим
з ледь чутним запахом живиці.
СУЗІР'Я СКОРПІОНА
Горілку допиваємо і дно
Старого Міста оживає п’яно —
з нових шинків, пивниць і ресторанів
йде потолоч мусолити багно.
І розквітає Ружа-Несміяна —
ламкі пелюстки і густе вино,
і старовинне золоте рядно
на незворушних хвилях Океану.
І та, що в піні. Та, що з піни йде
і простягає гроно молоде
до скинутого в безвість гарнізону,
відімкне браму, мов курок зведе, —
і знову зникне в темнім небі, де
самотньо блимає сузір’я Скорпіона.
* * *
Дике поле. Серед снігів на згарищі
Ніч оповила мене.
Ніч, золотава і тиха.
І передвістям лиха —
віхола, що мине.
Холодом потягло
з дальніх країв надхмарних.
Лихо мине. Намарне
це опівнічне золото.
Жалить жалка жалінь.
Тихо, святково і пусто.
Несамовитим згустком
розколихалася тінь.
"Вісімдесятники" біля брами Золотих Воріт:
Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний
Іван Малкович читає вірші Аттили Могильного й Назара Гончара
