"Дай мені руку — і підемо уличками Старого Києва..." Аттила Могильний

Аттила Могильний
З книги віршів "Київські контури"

SAVE OUR SOULS

Ex, Вероніко, це аж сумно,
і десь в душі пече
один хапливий поцілунок
і місяць за плечем.

Ми, мабуть, щось недоказали…
138-й рушив.
Мадонно приміських вокзалів,
молись за наші душі.

ВІРШ ЗАМІСТЬ ПРИСВЯТИ

Не буває сумних закохань,
просто інколи,
якщо довго ходити засніженими
вулицями,

пригадаються давні казки.
Ми так мало були разом,
що, здається, минула ціла вічність,
і тому:
Тобі.

* * *
Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук.

Дай мені руку — і підемо
повз перукарні і магазини,
бо лише взимку наш подих
так замерзає на склі.

Гризтимемо горіхи
і мандарини різдвяні,
і розмовлятимем весело
про все, лиш не про любов,

сніг кольоровий хай падає,
як ниточки серпантину,
в кварталах Старого Києва
на черепичні дахи.

Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених,
заряджені арбалети
і погляди із бійниць.

Дай мені руку — і підемо
зимовою тишею Києва
в лестощі давніх спогадів
і голубих завірюх.

* * *
Хочеш, тобі розповім
одну просту таємницю
про те, як падає сніг
повільно і тихо вночі,

і як половецький зайда
дивився на гілку євшану,
а потім довго і дико
стихала луна вдалині,

а надшалистий Ігорко
по Боричевім узвозі
вертався, і дзвони били,
мов стріли в червоні щити.

А хочеш, і те розповім,
як наші правили ворогові
безвихідь вузеньких вулиць
і постріли із дахів.

Давай поговоримо трохи
про вірші, про сніг і легенди —
бо, знаєш, це, може, востаннє
так тихо падає сніг.

* * *
Напевно, ми скоро забудемо
давні казки і в ніч
вийдемо так непомітно,
як падає світло з вікон,

і так, як під чорними вежами
перша шеренга русичів
зв’язувалась поясами,
бредучи по коліна в снігу,

і розбивалися вершники
в синіх плащах шовкових,
і різдвяними стьожками
майоріли чужі прапори.

Схопимо десь таксівку,
і в оксамитовій тиші
наші губи стануть легкими,
як сніг на ліхтарях,

а в будинках з химерами
привиди мирно питимуть
з англійської порцеляни
духмяний індійський чай.

ВІРШ ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.

Аттила Могильний (* 1963, Київ - † 2008, Київ) — поет, дитячий письменник, перекладач.
Один із небагатьох київських династійних поетів: його батько — поет Віктор Могильний, відомий як Віть Вітько. Мати — Аврелія Могильна, угорка з Ужгорода (звідси угорське ім'я Аттила).
Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка. У 1991 році підготував випуск неформального літературного студентського часопису «Абаба-галамага».
Книги віршів:
«Турмани над дахами» (1987)
«Обриси міста» (1991)
«Київські контури» (2013)

Відео: Іван Малкович читає вірші Аттили Могильного та Назара Гончара https://www.youtube.com/watch?v=8YFi3JbzAec

"Вісімдесятники" біля брами Золотих Воріт:
Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний