Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України». До річниці народження Василя Вишиваного

З автобіографії: 
«Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими військовими колами що до реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м.Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикнязю Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх Русини і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племені. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав...»



"Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України»."

Ярослав Дашкевич
ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРҐ І УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Україна як дитина, маленька, золота. Вона росте!
Колись з неї буде сильна, дужа і могутня людина!..
Є у нас люди дорослі, великі...
Вони бавляться військом, державою, долею народу...
Це діти. Але діти недобрі. Не вертайте дитячі дні!
Геть ідіть собі, дорослі діти! *
Василь Вишиваний

Як це не дивно, але історія українського монархізму - ідеї і практики - ще не написана. Бо навіть коли пишуть про княжий, великокняжий і королівський періоди Київської та Галицько-Волинської держав, розглядають їх у плані суспільної та політичної історії, окремі спроби вивчення ідеології володарів не можна вважати вдалими. На виклад минулого з погляду монархізму також гетьманського (козацького періоду) якось ще не стало часу - і концепції - для специфічного аналізу.

Монархічна ідея саме довкола України відродилася в другій половині XIX ст. Проект Київського королівства, який висунув німецький канцлер Отто фон Бісмарк, дав чи не перший поштовх для політичної думки Европи, яка подекуди почала поволі займатися стратегією розподілу Російської імперії. Як не парадоксально, але ідея Київського королівства випередила на кілька десятиріч власні українські шукання (Ю. Бачинський, І. Франко, М. Міхновський, Д. Донцов), які здійснення українського індепендентизму бачили лише на республіканському шляху. Незважаючи на те, що Европа кінця XIX - початку XX ст. була, в основному, континентом монархій та що основна середня маса українців чекала на свого царя, короля, рівного чужому, загарбницькому.

Коли в Европі, а зокрема, в Південно-Східній Европі, запахло порохом під час Балканських воєн та напередодні Першої світової війни й до цього приєдналися наслідки Російської революції 1905-1907 pp., актуалізувалося українське питання якраз у монархічному аспекті. Це розуміли добре навіть у Петербурзі, в якому після 1909 р. (в зв’язку з відзначенням 200-річчя Полтавської битви) почали думати про призначення гетьмана (очевидно, титулярного) України. Павло Скоропадський (бо шукали представників давніх «малоросійських» родів) від цієї царської ласки відмовився. Німеччина почала готувати свого претендента на короля України - Йоахіма, сина імператора Вільгельма II. Вважали, що Йоахім (1890-1920), представник роду Гогенцолернів, з цією метою почав вивчати українську мову. Австрійський престолонаслідник ФранцФердинанд Габсбурґ-Лотрінґен (1863-1914), вбитий у Сараєво (що спричинило Першу світову війну), висунув одного з своїх синів як претендента на монарха України. У домі російських імператорів Романових, в якому відчували виникнення проукраїнських тенденцій у західних сусідів, також почали шукати претендента на український, хоча б фіктивний, престол. Українська проблема стала пекучою.

На такому фоні поява ерцгерцога Вільгельма-Франца Габсбурґа-Лотрінґена, його трансформація у Василя Вишиваного, стає зрозумілішою і закономірнішою. Україна з її народним монархізмом («хочемо свого короля»), а не республіканством (як твердить основна маса істориків), вже визріла до незалежности.

Від часу здобуття незалежности в сьогоднішній Україні почали згадувати Василя Вишиваного як діяча українського національно-визвольного руху. Поруч з присвяченими йому книжками та статтями, правда, часто виразно популярного характеру, було видано й наукові розвідки 3. Готується велика книжка київського історика Володимира Улянича - результат багаторічних пошуків, висновки з яких ґрунтуються на документальному - і зокрема КҐБ-істському, епістолярному та іншому джерельному матеріялі. Ця книжка стане досягненням сучасної української історіографії проблеми. Незалежно від цього, варто зупинитися, хоча б коротко, на еволюції поглядів ерцгерцога як свідомого і переконаного носія української ідеї та як недовгого, але дуже яскравого команданта Українських січових стрільців у 1918 р.

Умови, що панували в родині Вільгельма-Франца, цілком не сприяли і не давали права сподіватися, що він стане українським патріотом. Його батько адмірал Карло-Стефан (1860-1933) був полонофілом, під час Першої світової війни навіть претендентом на польський престол. Він видав свою дочку Ренату (1888-1935) за польського князя Єроніма Радзивілла. Два старші брати Вільгельма-Франца - Карло-Альбрехт та Лев-Карло, обидва військові, - також дотримувалися польської орієнтації, а після розвалу Австро-Угорської монархії 1918 р. стали офіцерами польської армії. Дядько, ерцгерцог Фрідріх (1856-1936), який у 1914-1917 рр. був головнокомандуючим австрійської армії, в жодному випадку не був прихильником українців. Архикнязь Вільгельм-Франц, майбутній Василь Вишиваний, що народився 10 лютого 1895 р. як наймолодший син Карла-Стефана, знаходив спільну мову лише з внучатам племінником імператора Франца-Йосифа І (був цісарем у 1848-1916 рр.) Карлом, що у 1914 р. став престолонаслідником. Карло, який, всупереч досить поширеній версії, не був близьким родичем Вільгельма-Франца, був на вісім років старшим від нього, але їх пов’язувала справжня дружба, що й відбилося на долі непокірного (як пізніше виявилося) Вільгельма-Франца. Цей генеалогічний екскурс потрібний, щоб з’ясувати умови, в яких ріс та мужнів майбутній Василь Вишиваний. 

1904 р. (?)

Українська біографія молодого ерцгерцога почалася, коли йому було 14 років. Почувши в родині глузливі розповіді про дикий люд русинів-гуцулів, що живе десь у Карпатах, він несподівано втік з дому (за ним оголосили поліційний розшук по цілій Австро-Угорській монархії), доїхав поїздом до Ворохти, добрався до Жаб’я і став гостем гуцулів (він інкогніто опинився в родині Шекерика-Доникова старшого), ночував на полонині, знайомився з тими, т. зв. дикими людьми. Це було десь 1909-1910 pp. 4. Тиждень серед верховинців став вирішальним етапом у його житті. Поступово вивчав українську мову, якою вже володів у рік вибуху Першої світової війни. Мав здібності до мов - знав їх шість. Багато подорожував по світі. Ще до Першої світової війни був претендентом на короля Палестини. 

За сімейною традицією Вільгельм став військовим, кавалеристом, закінчив Військову академію у Вінер-Нойштадті й у 1915 р. в ранзі ріттмейстра (сотника) опинився у 13 полку уланів, в якому служили майже виключно українці з Золочівщини. Тоді вояк з Тернопільщини Приймак вчив його української мови. Встановив зв’язки з Українськими січовими стрільцями (з Н. Гірняком, Г. Коссаком). Після смерти імператора Франца-Иосифа І (який перебував у полоні польських впливів) значення ерцгерцога Вільгельма - близького приятеля нового імператора Карла І - помітно зросло. Йому вдалося перешкодити ліквідації формації УСС після того, як польські легіони зрадили, перейшовши на фронті на сторону Росії - така загроза над УСС нависала знову внаслідок польських інтриг. 9 вересня 1917 р. він вітав у Львові від імені австрійського імператора митрополита Андрея графа Шептицького з поверненням з російської неволі. З ним він зустрічався у Львові та підтримував контакти далі. Ерцгерцог Вільгельм відіграв закулісну роль під час мирових переговорів Центральних держав з Центральною Радою в Бересті-Литовському5. Він таємно зустрічався з австрійським міністром закордонних справ графом Оттокаром фон Черніним (у селі біля Берестя), сприяв укладенню таємного додатка до мирного договору, додатка, в якому передбачалося утворення окремого українського Коронного краю з Східної Галичини та Північної Буковини (відомо, що Австрія - під тиском польської сторони - не ратифікувала цього додатка).

Митрополит Андрей Шептицький і Вільгельм Лотаринзький

Коли, після Берестейського миру, німецькі й австро-угорські війська почали проганяти російських большевиків з України та використовували цю нагоду для окупації Східної України, Вільгельм добився від імператора Карла І командування над Українськими січовими стрільцями, полк (курінь) яких був уже на Сході (в складі 7 дивізії Другої - пізніше Східної - армії з начальною командою в Одесі). Так виникла «Група ерцгерцог Вільгельм». На початку квітня 1918 р. в Копанях (після приїзду до Одеси) він фактично став командувати УСС-ами. Ерцгерцог Вільгельм розгорнув широкі воєнні дії. Він взяв зі своїми військами Херсон (мешкав там у залізничному вагоні), Нікополь. На чолі загону з 6000 вояків, одної гарматної батареї, маючи в своєму розпорядженні 2 літаки, 16 квітня взяв Олександрію (тепер Запоріжжя), поставив УСС-ів гарнізоном у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). 10 червня переїхав до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), де розмістився в селянській хаті у Масляниківці на околиці міста6. Тут намагався утворити другий полк УСС, в чому перешкодило австрійське командування, що зненавиділо його за виразно проукраїнську лінію та опозицію суворому окупаційному режимові, який накидали Україні Німеччина та Австро-Угорщина, особливо після гетьманського перевороту 29 квітня, коли було розігнано Центральну Раду.

Архікнязь Вільгельм спілкується зі старшинами УСС.

«Вишиваним» став ерцгерцог Вільгельм ще у 13 полку уланів, у якому він з кавалеристами говорив по-українськи та поводився дуже по-людському. Йому подарували вишивану сорочку, яку він залюбки носив під австрійським мундиром (у вишиваній сорочці він зустрічав, між іншим, митрополита у Львові). На Східній Україні його поведінка не змінилася - він заявляв, що почуває себе українцем. Серед УСС-ів та наддніпрянських селян він здобув велетенську популярність, був дуже толерантним та демократичним. Ходив у формі УСС, вимагав, щоб до нього зверталися «пане ротмістр», а не «Ваша імператорська величність», спілкувався з українським населенням, приймав скарги від селян, їздив з ними до «вищих інстанцій». Терен, зайнятий УСС-ами, став прибіжищем для українських діячів, які втікали від німців, австрійців, угорців - своєрідний спокійний острів у бурхливому морі революції. УСС-и відмовлялися від насильницьких контрибуцій, уникали сутичок з повстанцями - або встановлювали з ними мирні зв’язки. Сам Вільгельм приймав делеґації повстанців, фактично захищав повстанських отаманів Шинкаря, Шевченка, Зеленого. Характерний епізод: коли князь Урусов прийшов до архикнязя, вимагаючи, щоб повісили активних селян у його маєтках, архикнязь порвав його донос, кинув клаптики паперу князеві в обличчя та погрозив, що особисто вб’є з револьвера7. Архикнязь відряджував старшин УСС-ів організувати українські школи на Поділлі, Херсонщині. Делегував їх для культурної праці, до видання газет.

Передова, візит імператора Карла I під час успішного контрнаступу в Галичині. Труднощі під час подорожі. Василь Вишиваний по залишку моста переходить Збруч. 1917 р.

Не можу стриматися, щоб не навести фрагменти спогадів ген. Всеволода Петрова, заступника командуючого І Запорозької дивізії, який у 1918-1919 pp. багато разів зустрічався з архикнязем. Ось як він описав спільну вечерю УСС-ів та гайдамаків (так офіційно називали тоді українські регулярні військові частини) і концерт у міському саду Олександрівська.

«Перед вечерею проходжається по саду юрба наших чубатих, а між ними архикнязь Вільгельм і патер (Ксаверій. -Я .Д .) Бонн, нерозлучний його прибічник - з роду бельгієць, що дуже добре балакав по-українському. Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті типові українські лиця, а між ними породисте обличчя архикнязя, молоденького і щупленького тоді хлопчика з русявим волоссям і голою верхньою губою, у австрійськім однострою та мазепинці [...]. Як кажуть хлопці, архикнязь сам підійшов і почав розмови про полк, про Центральну Раду і т. д. “Теж простий який!” - кажуть здивовано хлопці [...], а й гарно по-українськи балака! Не від того, щоби й Центральну Раду та її універсали визнати.

Вечеря відбувалася помпезно, а поруч з цією старшинською вечерею у другому відділі веранди товпилося гайдамацтво, якого ніяк не міг виперти командант 2 Запорізького полку, який все хотів, щоби веранда була порожня. Але його зусилля привели лише до того, що сам архикнязь Вільгельм заступився за гордієнківськими гайдамаками, кажучи, що вони вже перебули революцію і є також рівноправними громадянами, як і старшини, тому поза службою мають повне право навіть брати участь в обіді, а не тільки бути свідками на веранді. Нове здивування наших хлопців, яке ще збільшується, коли після тосту, яким архикнязь вітав Запоріжжя, він повернувся до гайдамацького столу з окликом: “Гайдамацтву слава!”, перехиляючи при тому цілком вже не архикнязівським рухом добру-таки чарку. “Здоров був, Вишиваний!” - гукнули йому у відповідь гайдамаки. [...]

Незабаром нагода для такого своєрідного обряду трапилася в Царициному Куті біля Олександрівська, коли там ставили «Назара Стодолю» Шевченка. «Вишиваного відокремили селяни від його почоту. Він балакає з ними та попиває пиво [...]. Коли стемніло, сад замиготів безліччю огників і на ярко освітленій сцені пішла вистава. В часі вистави гайдамацтво одягло архикнязя в нашу бурку й шапку, “бо холодно”, і тим, хоч на зверх, охрестило його на “свою віру”»8.

До речі, документи і матеріяли про Василя Вишиваного і УСС-ів зникають буквально на наших очах. У Центральному державному історичному архіві у Львові 2003 р. було вкрадено оригінальну фотографію Вільгельма Габсбурґа як командуючого легіоном УСС, на якій він в оточенні стрільців9.

На території, яку займала Група ерцгерцога, фактично була ліквідована влада гетьмана Павла Скоропадського, що бачив у Вільгельмові грізного суперника. Зрештою, не безпідставно. Вільгельма неодноразово намовляли здійснити переворот, щоб проголосити його гетьманом або королем України. За це виступали УСС-и, група одеських політиків - есерів та есдеків (у першій половині травня 1918 p.), група українських політиків у Відні, очолювана бароном Миколою Васильком (особливо у червні 1918 p.), Запорозька дивізія10. Архикнязь сам схилявся до того, але обставини в Україні були для таких дій дуже несприятливими, та й доноси летіли до Берліна, Відня, Києва (до гетьмана Скоропадського). У Відні пачку доносів передали йому – він познайомився та спалив. Скарги поміщиків на непокірних селян викидав до коша. І хоча, після зустрічі з німецьким імператором Вільгельмом II, йому сказали, що в Україні серед німецьких та австрійських високих військових він єдиний є справді популярним, ці ж самі німці від середини червня 1918 р. починають вимагати усунення з півдня України Вільгельма та УСС-ів. Але Вишиваний опирається, він має підтримку австрійського імператора Карла І, свого приятеля. Та конфлікт загострюється. Німці чимраз сильніше натискають на австрійців12, Москва - зі свого боку - устами видатного большевицького діяча Карла Радека (до речі, вихідця зі Львова, що добре розумів українські справи), титулярного голови Ради народних комісарів України, висловлюється про можливість виникнення української монархії з Вільгельмом Габсбурґом на чолі13. Німці ігнорують титул «ерцгерцог» та заявляють, що зватимуть його тільки ріттмейстром14. Лише наприкінці вересня 1918 р. Карло І піддається і погоджується відкликати «Групу ерцгерцог Вільгельм» з Південної України.
На Східній Україні ерцгерцог проявив себе не лише як талановитий воєначальник та вдумливий політик, але й як проста, доступна, гуманна людина. В умовах війни це було не просто. Тут втручається вже польська інтрига: первісну передислокацію в Східну Галичину, до Львова, замінили переїздом на Буковину на румунське пограниччя. Зрозуміло, чому треба відсунути архикнязя й Українських січових стрільців кудись далі від Львова, де визріває західноукраїнська революція. 9 жовтня УСС-и від’їздять на Захід. 19 жовтня декларують Українську державу на території українських земель Австрії та Угорщини.
Якось, з не дуже зрозумілих причин, українські військові історики не хочуть торкатися ролі архикнязя Вільгельма в період підготовки Листопадового зриву в Галичині. Але саме Вільгельм, що хворий лежав у лікарні в Чернівцях, посилав Д. Вітовського до Львова. 1 листопада вийшов з лікарні на вокзал та відправив УСС-ів і український за складом 41 полк піхоти до Львова, ламаючи при цьому саботаж чернівецьких залізничників.

1918 р. (?)

Була проголошена Західно-Українська Народна Республіка і Вільгельм заявив, що він уважає себе її громадянином. Правда, Українські січові стрільці хотіли проголосити його королем Галичини і Буковини (були навіть плани проголосити королем України), але перемога держав Антанти позбавляла всіх Габсбурґів трону. Вільгельм короткий час проживав інкогніто (під іменем Василя Степановича) разом зі своїм ад’ютантом сотником Остапом Луцьким у василіянському монастирі в Краснопущі, у Бучачі. Тут Вільгельм зачитувався у монастирській бібліотеці, студіював старі пергаментні грамоти. Навіть продав свій орден Золотого руна, щоб купити золотий нагрудний хрест з ланцюгом для ікони св. Йосафата Кунцевича15. В монастирі був до березня 1919 р., коли румуни окупували Покуття (часто Вільгельм перебував і в гірському селі Красний Луч над Черемошем).

Навесні 1919 р. у Станиславові став полковником Українських січових стрільців (тобто 1 бригади Української галицької армії). Коли румуни окупували Покуття, його арештували, але на вимогу уряду Української Народної Республіки звільнили. Повернувся до УГА, командував великим військовим з’єднанням у поході на Київ. У Кам’янці-Подільському був начальником відділу закордонних зв’язків у Головному управлінні Генерального штабу армії УНР, їздив з Симоном Петлюрою по Україні, був разом з ним в Умані, шукав контактів з отаманом Нестором Махном, щоб з’єднати його для Української ідеї. Разом із спеціяльною комісією опрацював план реорганізації армії УНР. Пройшов мартирологію армії, хворий на тиф лежав на підлозі вокзалу, здається, у Козятині або Жмеринці. Під кінець 1919 р. хворого Вільгельма вивезли до Румунії, два місяці він пролежав в українському посольстві, де ним опікувався лікар Матюшенко16. Після хвороби мав намір повернутися до УСС-ів на Східну Україну, але ситуація там кардинально змінилася.

У Бухаресті Вільгельм Габсбурґ добився від румунського уряду дозволу на переїзд українських військовополонених із Заходу для формування тих частин армії УНР, які взяли участь у Першому зимовому поході в Україну17. Приблизно в цей час він одружився з румунською королівною з роду Гогенцолернів-Зіґмарінґенів, що повинно було вплинути на його міжнародний престиж. На весіллі був присутній цілий склад українського посольства в Румунії18.

1920 р.

У січні 1920 р. Вільгельм виїхав до Відня, відпочивав у Марія Цель, та незабаром, остаточно видужавши після хвороби, включився в політичну діяльність. В’ячеслав Липинський ще у 1918 р. писав про Василя Вишиваного, що він - «один з найкращих і найвидатніших провідників України»19, а тепер у Австрії докладав зусиль, щоб погодити Павла Скоропадського з Вільгельмом Габсбурґом. У середині травня 1920 р. у Лейпцигу відбулася нарада українських монархістів, де дійшло до зустрічі між колишнім гетьманом і архикнязем. Вже тоді, вважали журналісти (наприклад, італійські), замість компрометованого П. Скоропадського на перший план як кандидат на український престол висувається В. Габсбурґ. Виникає група його прихильників - В. Андрієвський, барон М. Василько, Т. Галіп, генерал М. Омелянович-Павленко, В. Полетика, І. Полтавець-Остряниця, О. Турянський. Вірним соратником був ад’ютант граф Едвард Ларіш (Ларішенко), що народився у Галичині. В. Габсбурґ стає членом Генеральної ради - законодавчого органу гетьманців. Був навіть план, що В. Вишиваний, формально за наказом Павла Скоропадського, у 1920 р. очолить збройну акцію проти польських окупантів у Східній Галичині. Жив він дуже скромно, щоб не сказати бідно. За спогадами П. Карманського, на українських зібраннях стояв десь у кутку в мундирі української армії, у сірій солдатській шинелі. Утримувався з вояцької платні20. За спогадами Івана Кедрина-Рудницького, це був «високий блондин, гарний собою, з бездоганними товариськими манерами, тип аристократа, говорив і писав плавно по-українськи [...] Всі ми шанували Вишиваного за його сантимент до українства та за його ідеалізм»21. За іншими спогадами - нагадував бідного студента, оточеного українськими біженцями. Та далі мріяв про воскресіння Української держави. Свої погляди відбив у добрій програмній статті «Як будувати?»22. Був принциповим і рішучим. Як безкомпромісний борець за волю України не визнавав дипломатичних та псевдодипломатичних поступок. Виступав проти всіх окупантів України: росіян, поляків, румунів; не довіряв німцям. Наприклад, у січні 1921 р. заявив, що «я... український громадянин... теперішній союз України з Польщею вважаю неприродним... Тому український народ стоїть цілком осторонь від цього союзу»23. Розплата настала швидко - і, принаймні, з двох, якщо не трьох, сторін. Полонізована родина (батько, два брати, сестра) завдають йому удару в спину: в лютому 1921 р. батько Карло-Стефан публікує заяву, що з політичних мотивів зриває зв’язки з сином- українофілом і, практично, позбавляє його спадщини. Василь Вишиваний, «полковник Українських Січових Стрільців, колишній ерцгерцог Вільгельм» (як він себе підписує) публікує у Відні гідну відповідь, датовану 18 лютого 1921 p., в якій відкрито говорить, що Габсбурґи протягом століть діяли на шкоду українському народові, а він, Василь Вишиваний, саме тому пішов на службу до українського народу й Української республіки і цю службу виконає вірно до кінця24.

Одночасно відбувся розрив з петлюрівським Державним центром у Варшаві, який дотримувався пропольських позицій, віддаючи Східну Галичину Польщі. Проти В. Габсбурґа виступили його недавні прихильники М. Василько, Т. Галіп. УНР-івська преса провела кампанію наклепів.
Ще під кінець 1920 р. нетривкий союз Скоропадський-Габсбурґ почав розпадатися. Вільгельм виступав з демократичних позицій і не погоджувався з авторитарною програмою Українського союзу хліборобів-державників, за якою стояли Скоропадський та Липинський. Вільгельма Габсбурґа усунули з Генеральної ради. Не останню роль відіграв ріст його популярности, що особливо зміцніла до середини 1921 р.

Оливи до вогню долив виступ відомого громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка, який у квітні 1921 р. заявив, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій (Чикаленко мав на увазі також М. Грушевського. - Я. Д.), бо на своєму ми, по своїй недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знов тільки якиись варяг, як в старовину, якийсь чужоземний королевич... зорганізує державу»25. Під «варягом» Є. Чикаленко розумів Вільгельма Габсбурґа. Стаття викликала бурю обурення, яка звалилася як на автора, так і на «варяга», але на популярності Вільгельма особливо не відбилася. Проти виступив також ідеолог гетьманців з УСХД В ’ячеслав Липинський.

У 1921 р. українська та неукраїнська (австрійська, швейцарська, італійська, французька, польська, російська еміграційна) преса дуже часто згадувала Вільгельма Габсбурґа як претендента на український престол26. Він встановив контакти з баварськими монархістами, десь від серпня 1921 р. почав активно опікуватися українськими еміґрантами, фінансово підтримував інтернованих у таборах вояків українських армій. Мав позику від митрополита Андрея Шептицького. Заснував Українське національне вільнокозацьке товариство (в період свого розквіту налічувало до 40 тис. Членів), став головою його Генеральної управи. У Відні почав видавати газету «Самостійна Україна» (почала виходити 12 жовтня 1921 p., припинила виходити 18 травня 1922 p.). Товариство мало продовжувати боротьбу проти окупантів за незалежність України.

Ще у 1922 p., особливо в Галичині, велася інтенсивна пропаґанда за Вільгельма Габсбурґа як майбутнього українського монарха. Принаймні до 1924 р. він відігравав активну роль у політиці. У червні 1924 р. були спроби відновити союз Скоропадський- Габсбурґ27.

1934 р.

Хоча Вільгельм відійшов від політичної діяльности, він, як переконаний прихильник ідей українського націоналізму, постійно підтримував зв’язки з провідником УВО, пізніше ОУН, полковником Євгеном Коновальцем28. У середині 30-х рр. Минулого століття відновив листування з Дмитром Донцовим, писаннями якого захоплювався. Ходили навіть чутки (безпідставні, зрештою) що він разом з князем Яном Токаржевським-Карашевичем і Дмитром Донцовим у 1937 р. заснував якийсь Імперський орден св. Юра29.
Жив у Відні та Парижі, деякий час в Іспанії, Англії. Як згадував консервативний український політик-гетьманець Лонгин Цегельський, «говорив він по-українськи дуже добре, хата в нього обвішана українськими килимами та гуцульськими виробами, розмовна мова українська і страви на столі були українські»30. Зрештою, в цьому не було нічого дивного. Він свобідно писав по-українському - статті-спогади, листи, новели, навіть видав власну збірку українських поезій «Минають дні» у 1921 р.

Був українцем і справжнім демократом до кінця. Німецькому міністрові закордонних справ фон Ріббентропові, коли цей намагався використати його в німецьких інтересах у Карпатській Україні, гордо відповів: «я відчуваю себе українцем», а про цю розмову повідомив Організацію українських націоналістів. Напередодні вибуху Другої світової війни приїхав до Відня, де зразу потрапив під нагляд гестапо, до якого мав зголошуватися щоденно. Незважаючи на це, підтримував український підпільний націоналістичний рух та французький рух Опору. [Був хворий на туберкульоз, лікування забирало йому весь час.] Схоплений російськими совєтськими органами безпеки у Відні в 1947 р. Його засудили на 25 років ув’язнення. Загинув на 55-му році життя у київській в’язниці на Лук’янівці 18 серпня 1948 р.
Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України».

Остання відома знимка архікнязя. Незадовго перед смертю у Лук'янівській в'язниці. 1948 р.

* Вишиваний В. Нариси. Цвинтар. Діти. Моя верба // Воля. - Відень, 1920. - Т. 1. - Ч. 11. - С. 536- 537. Крапки в оригіналі. [Прим. Я. Дашкевича]