"Ми вже не в німецькій армії." Українська Дивізія присягає... 25 квітня 1945 року

Роман Лазурко

#Дивізійники
Тому 75 років
Квітень 1945-го

Роман Лазурко,
підстаршина Дивізії
* 1914, Дрогобиччина - † 1987, Амстердам

ДИВІЗІЯ ПРИСЯГАЄ...

Такі погані вістки приходили протягом цілого тижня і довели наш настрій до чорного розпачу. І нарешті прийшла просто неймовірна вістка! Вона була за добра, щоб бути правдивою! Ми дістали свойого генерала, який матиме під собою ще інших генералів, бо творяться нові наші дивізії. Прізвище нашого генерала є Павло Шандрук і він має бути над всіми іншими генералами. Ніколи я не чув ще в житті цього прізвища, хоч старався перейти в думці наші Визвольні Змагання. Пригадував генералів Петрова, Тарнавського, Омеляновича-Павленка, Капустянського, але ніяк не міг пригадати прізвища Павла Шандрука. Та, думав я, ми мали трохи більше генералів, як ці, що я їх пам'ятаю, отже між ними мусів бути десь і генерал Шандрук. Цікаво, як він виглядає і як презентується, зокрема між німцями. Вони всі такі на вигляд імпозантні, з наших старшин тільки молодші їм дорівнювали своїм виглядом і поведінкою, як теж бравурою. Над нашими старшими старшинами тяжіли роки переведені на еміґрації, вони втратили певність себе і свій колишній бойовий виступ. Став я розпитувати всіх знайомих про генерала Шандрука, ніхто нічого не знав. Аж прийшла нова "пароля". Генерал Шандрук був старшиною Армії УНР, між війнами був контрактовим старшиною польської армії, як багато інших наддніпрянських старшин. Трохи мені і моїм друзям на душі полегшало. Значить, він був вояком до самого кінця, може й тримається як вояк, а не як цивільний в однострою. Згадував я і мої товариші полковника Палієнка, доброго старшину, сотника Мельничука з польської армії, також доброго старшину, генерал Шандрук напевно не буде гірший за них. Вечором цього дня до наших розмов прилучився ппор. Барабаш, що тепер заступав нам і Трача і себе самого.

- То що, пане поручнику, будемо мати армію, що?

- Хто його знає.

- Кажуть, що має бути більше дивізій, не тільки наша одна.

- Хто знає. А позатим, тепер, коли вся територія України зайнята большевиками, де ми наберемо рекрута до нашої армії...?

- Кажуть, що в Німеччині повно наших хлопців на роботах.

- Може бути, але ви знаєте, кого наші війти висилали до Німеччини до роботи. Тих, що в селі нідочого були придатні. А найкращі хлопці пішли до УПА і до Дивізії. Армія потребує багато людей. А війна, самі бачите, кінчається.

Бачимо, ппор. Барабаш думає на здоровий розум, холодно. А нам таки хочеться, щоб було інакше.

- Може станеться якесь чудо...?

Ппор. Барабаш сміється. Він такий ще молодий, що його сміх лунає, як у школяря.

- Чуда діялись колись, тепер за чудо важко.

- А чи це не чудо, пане поручнику, що німці мали виграти війну, а тим часом її програють...? - каже один із стрільців.

Барабаш подивився в його бік серйозно.

- Дійсно це чудо, але вони самі собі його спричинили.

Ну, ніщо, будемо чекати, чи наші паролі справдяться. Ми чекали. Паролі приходили далі, з кожним днем більш фантастичні. А саме, що мала постати Українська Національна Армія, що наша Дивзія мала стати Першою Українською Дивізією цієї Армії, що до нас будуть прилучені всі українські військові частини, що постали при німецькій армії, що прийдуть всі українські поліційні сотні, які евакуювались з Галичини і Наддніпрянської України перед приходом большевиків, що тисячі українських робітників вже рекрутуються до нашої армії. Мені не вірилось. Ну, просто, занадто добрі це паролі, щоб це могла бути правда.

Аж раннім ранком, дня 25 квітня прийшов наказ до 30-ого Полку, який тоді був в запасі, приготовитися до присяги на другу годину пополудні. Цей наказ передано негайно і до нашої сотні. Ну, це вже не жарти. Військо ніколи присяги не складає на жарти. Пам'ятаю, як сьогодні, що це була середа. В сотні запанував гарячковий рух. Ппор. Барабаш видав свої накази. Підстригтися, поголитися, почистити зброю, привести до порядку однострої, гайда до магазину по кілька бракуючих шеломів. Звичайно, підстаршини мусять наглядати за всім, підганяти, наказувати, пильнувати, а цього дня, неначе святий дух вступив у сотню. Треба було стримувати стрільців.

- Діру вичистиш в тих черевиках, не бачиш, що світяться вже як зеркало?!

- Пане десятнику, то ми нині присягаєм Україні?!

- Зачекай, сам побачиш. Гей-но, там, хочеш з'їсти свого кріса?

- Ще трохи брудний, пане десятнику.

- Покажи-но сюда. - Кріс чистий, ніколи не був такий чистий, від коли його зробили.

Кухарі зварили обід на цілу годину скоріше, як звичайно, щоб перед другою вже навіть котли почистити і коні, і упряж, аякже! Повизбирували сміття, останні папірчики зникли. Обід з'їли гарячково, після обіду збірка до перегляду. Ппор. Барабаш випуцований, аж блищить все на ньому, шеломи виблискують в сонці, як в цій пісні, десятники переглядають кожного стрільця, чи останній ґузик запнений, чи рівно лежить пояс, чи поясок від шелома правильно запнений під бородою. Навіть мій Кулик виглядає як вояк, на самому кінці лави. Потім звіти підпоручникові, що все в порядку, кожна чота, кожний рій. З канцелярії принесли вістку, що наш новий німецький сотенний не прийде. І не треба. Ми його майже не знали. Він прийшов на місце нещасного Гансена і так само нашою долею не цікавився. Сотню поведе до присяги український старшина, і ми були дуже раді з цього. Ми знали в Дивізії від самого початку, що ми дуже залежні від німців, але й від самого початку ми бажали якнайскоріше скинути з нас почуття леґіону в німецьких одностроях і прийняти форму і зміст українського війська. Тепер, наприкінці війни, виглядало, що наші мрії здійсняться. Але я собі здавав справу, що здійсняться вони тільки для історії. На перебіг цієї війни ці зміни вже не матимуть жадного впливу. Вони прийшли чотири роки запізно і протягом цих чотирьох років Німеччина програла свою найбільшу війну і свою чи не найбільшу шансу в історії свого народу.

Службовим підстаршиною цього важливого дня був Старик. Він переводить збірку. На ньому все світиться і його голос не такий, як кожного, звичайного дня. Він не сварить на нікого, бо немає за що. Стрільці всі такі напущені, як весільні гості перед самим початком пиру/

- В трилаві збірка! - лунає українська команда. - До правого... рівняй!

На правому крилі стоять підстаршини. До них рівняється лава перша, друга, третя.

- Прямо глянь! До звіту пану поручникові... направо глянь!

Десятник Старик повертається не за помалу, не за скоро, йде важким кроком в сторону поручника, пристає, чути порядний стук, рам'я підноситься і Старик салютує не по-німецьки, як СС, а до шелома, повною долонею! Це ми так умовились, що для українського війська немає нацистського салюту.

- Пане поручнику, голошу п'ять підстаршин, шістдесять стрільців готові до присяги!

Ппор. Барабаш йде тепер помалу вздовж лав, оглядаючи, чи все в порядку. Усі ведуть за ним очима. Навколо тиша, сонце, запах лісів. З фронту деколи поодинокі вибухи. Барабаш всміхається, вдоволений.

- Прямо глянь, спочинь. - Десятник Старик вступає на праве крило. Команду перебирає поручник. Він рідко командує, тому це, очевидно, також спеціяльна нагода. На його команду сотня стає струнко.

- На плече ... кріс!

Йде, як у школі. Раз, два, три,... трах, по швах рукою.

- Праворуч! Напрям площа присяги, сотня ходом - ... руш!

Пішла наша сотня Протипанцирних. Жаль тільки в грудях, що не стодвадцять нас, а лише шістдесять. Поранені духом з нами, хоч і в шпиталях, ми за них складемо присягу, а за Тих, що Впали...? Ні, думаю, Боже, ми їх не забудемо у цю велику хвилину сьогодні. Ми й за них складемо присягу, за кожного одного, що не стоїть сьогодні із нами, за Тих, що поховані на рідній землі, під Бродами, за Тих, що поховані на Словенії, у Хорватії і в Сербії, за Тих, що впали на австрійській землі... за всіх.

Якось легше мені стало на душі, від цієї постанови. Кинув оком по сотні. Аж любо глянути! На чолі маршує ппор. Барабаш, презентується добре, такий стрункий, шелом на ньому, як на княжому дружиннику, за ним йде перша трійка підстаршин, десятник Ільницький, Старик і я, друга трійка підстаршин десятники Гриник і Заставний, третього бракувало, за нами трійка за трійкою стрільці. Йдуть серйозним, довгим кроком, в автоматичний такт, тільки десь там наприкінці мій малий Кулик "витягається із штанів", щоб дотримати кроку. Всі поважні, але обличчя дрижать усміхом. Співати не вільно, бо це прифронтова полоса, зате співають нам пташки, а у віддалі такт подають гармати. Все гарно, тільки якби це так у Київі, на Хрещатику...

Примаршовуємо на площу. Там вже є представники всіх штабів, делеґати 29-ого і 31-ого Полків і решта сотень 30-ого Полку. Посередині площі стоять дві високі щогли, на правій висить український прапор, на лівій німецький. Між ними стоять два готові до стрілу кулемети із закладеними лентами і козел із піхотних крісів. Остання перевірка одностроїв, поясів при крісах, шеломів, чи всі рівно лежать. Сотні вирівнюють лінію, до нитки. Здалеку вже бачимо колону авт. Ближче і ближче, біля них мотоциклі військової жандармерії для охорони. Нарешті заїжджають на площу і стають. З першого авта висідають генерали. Перший з них, стрункий, високий, поставний, з кожного руху видно, що військовик, плащ на ньому з червоними вилогами, але лице нам незнайоме. За ним висідає другий, також в плащі з червоними вилогами, низький, пузатий, до сонця світяться його окуляри, пізнаємо зразу: це ген. Фрайтаґ, командир Дивізії, поліційний генерал, за ним нарешті висідає й третій, елеґантний, пристійний, пізнаємо ген. д-ра Вехтера зі Львова, намісника Галичини. Шепотом по нашій лінії йдуть інформації - цей перший, високий з військовими рухами, це генерал Шандрук, наш новий командир Армії...

- Дивись, як смішно біля нього виглядає Фрайтаґ... - йде шепіт.

- Та що він, поліцай, та й стільки...

- Але Шандрук виглядає, як мільйон марок! От хлопака - шепче Стахо.

- Я й не думав, що ми маємо таких файних генералів...!

З другого авта висідають старшини, між ними пізнаємо нашого улюбленого капеляна о. пор. Левенця. Службовий старшина площі, в шеломі, перебирає команду. На все поле чути його виразний, гострий голос.

- Цілість на мою команду! Струнко! До звіту пану генералові, і, направо... глянь!

Неначе електричний струм пройшов зібраними сотнями. Всі голови повернулись до генерала. Службовий старшина довгим повним кроком підходить на п'ять кроків до групи високих старшин, стає фронтом перед генералом Павлом Шандруком, який стоїть крок напереді всіх інших, і вже не витягає руки вперед німецьким привітом, а прикладає долоню до шелома.

- Пане генерале! - чути на всю площу, аж здається, дерева прислухаються, не тільки люди. - Стрілецька Українська Дивізія Галичина, Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... готова до присяги!

З фронту б'ють гармати. Серце холоне, ми є свідками історичної хвилини. Постає Українська Національна Армія і ми є її першими вояками. Україна живе із нами і ми із нею. Це ніщо, що кінець війни, не нашої! Наша щойно починається! Той виграє війну, хто має на полі бою останній свіжий батальйон, байдуже сьогодні, чи нашими дітьми, ми дамо!!

Бачимо, як генерал прикладає руку до своєї високої шапки. Стоїть просто, руку підносить високо, не схиляє голови для вигоди до руки. Вояк, нема що казати! Щось говорить до службового старшини, та ми не чуємо. Бачимо тільки, що генерал залишає групу старшин, що службовий старшина повертається і стає по його боці, адьютант генерала ппор. Цьолко стає по другому боці, обидва на крок позаду і генерал іде, сам, без Фрайтаґа, без німецьких старшин, іде сам перебрати команду над новою українською армією. Я чую, що наші лави ще дужче виструнчуються, півсвідомо кожний з нас тепер на три метри високий, кріс при нозі, як приріс, жили на шиї витягнуті, в грудях тільки б'ється серце: все інше, як закаменіле в поставі "на струнко". Генерал стає на хвилинку перед правим крилом нашого тристінного чотирокутника, салютує перших вояків своєї армії, повертається і йде помалу вздовж наших лав. Старшини салютують, він віддає почесть, йде помалу і дивиться в наші очі. Зустрілись. На чужій землі, на фронті, нарешті українські вояки зустрілись із своїм генералом. Всі очі йдуть за ним, він нам подобається, ми це відчуваємо, в наших очах стають сльози. І ми відчуваємо, що ми йому подобаємося, що він читає в наших очах звіт про битву під Бродами, про битви на цьому фронті, що ми не діти, а ветерани, що коли б нас не одна Дивізія, а мільйон, ми завтра маршували б на Схід, визволяти рідні наші землі, що ми не лякаємось пороху. І ми бачимо по ньому, що він не бюровий старшина, кожний його рух фронтовий, його очі нам це говорять.

На високій шапці генерала Тризуб. Я чую, що мені стискається горло.Ніколи не думав, що я здібний до таких емоцій. Генерал не поспішає. Перегляд йде помалу, тут і там він пристане, гляне бистріше, за ним пристає його ескорта, рушить дальше, рушає ескорта. Він хоче знати, чи сприйняли його ці стрільці, ці перші вояки нової української армії, чи підуть вони за ним, якщо треба буде і якщо він видасть наказ. А ми всі відчуваємо, що він наш, ми прийняли його, як свого. Його очі горять вогниками вдоволення. Він прийшов до нас певний себе і свого знання, але тепер він також певний за нас. Невидна нитка виросла між ним і нами.

Перегляд скінчився. Німці тримаються збоку, як спостерігачі. Якби вони були так зробили в 1941 році, літом, сьогодні інакше виглядала б вся ситуація на фронтах.

Службовий старшина командує "струнко, спочинь". Генерал Шандрук і наш капелян о. Левенець виходять на трибуну, капелян має на собі польовий епітрахіль. На трибуні змонтовано мікрофон з голосниками і перед цим мікрофоном стає наш генерал: чекаємо з напруженням, бо він ще до нас не сказав ні слова.

Генерал Шандрук прикладає долоню до своєї шапки у поздоровленні і дає нам тільки одне слово:

- Слава!

Ми вже не в німецькій армії. Це ясно. Із всіх грудей зривається до болю могутнє "славааа", тричі, аж відгомін добігає до лісу і гір. Ми не потребуємо жадної промови, нам вистачає цей один його привіт. Ми знаємо, що він нам хотів сказати і ми знаємо, що він думає.

Службовий старшина подає команду:

- Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... до присяги - струнко!

Генерал Шандрук стає теж на струнко, фронтом до нас, на трибуні. Наш капелян підходить до мікрофону. Чітко, повільно, відрубуючи кожне слово виразно, щоб чули всі тут приявні, щоб чули всі по всій Україні і всьому світу, щоб чули наші бойові предки, яких кров пливе сьогодні в наших жилах, о. Левенець починає проводити слова присяги.

- Присягаю Всемогучому Богові - і хором повторяють зібрані сотні, а з фронту важко гупають гармати глухими, далекими зривами.

- Присягаю Всемогучому Богові - я чую, що моє горло стиснуте, що серце б'ється ґвалтовно, що очі заходяться сльозами, - перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися із зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Української Національної Армії виконувати всі накази моїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в тому допоможе Бог і Пречиста Мати!

Останні слова пролунали. Ми вже не ці люди, що перед півгодиною. Ми вже не вояки леґіону, під чужою командою, в чужих одностроях, під чужими прапорами. Ми вже вояки нашої армії. Шкода тільки, шкода, що так пізно, три роки запізно. Але ми творимо історію, історію України, і історію европейського Сходу. Цього ми всі свідомі.

- Спочинь! - паде команда.

Дивимось на себе взаємно і аж дивно, кожен в такому святочному настрою, як малі діти під час першого св. Причастя. Слова присяги пролунали і мимоволі зір побіг за ними, до фронту, де стоять наші товариші, захищаючи наше свято своїми грудьми, щоб ми могли за них скласти присягу Україні, щоб їх кулі несли від тепер нашу помсту, наш воєнний клич, за нашу власну справу.

А по суті наше свято скромне. Не в Київі ми і не у Львові сьогодні. Не плачуть з нами сльозами щастя тисячні маси народу, не репрезентуємо ми мільйонової армії. Ще. Але ми терпеливі, пождемо.

Повідомляють нас, що відбудеться парадний перемарш перед трибуною, генералом, прапорами. Службовий старшина передає команду поодиноким частинам і площа оживає звичайним, військовим звуком. Сотня за сотнею муштрується, струнко, на плече кріс, праворуч, ходо-оом руш!

Відійшла перша сотня, я своїм вухам не вірю. Площа наша вкрита травою, а я чую виразний твердий стукіт. Стрільці б'ють ногами, як на парадній площі, "аж земля дуднить". То так вони уміють маршувати, коли їм хочеться!

Власне аж в тому марші відчув я своїм єством, що наступила велика зміна. Віддаємо перший раз почесть не чужим знаменам, а нашому, синьо-жовтому, національному Прапорові, нашому Генералові, нашій Зброї. Чужинці, стійте збоку, це свято України. Перед трибуною ппор. Барабаш повертається на марші, лиш очі світяться з-під шелома.

- Сотня... струнко! Направо... глянь!! Раз-два, раз-два, важким темпом йдемо, як старі, загартовані частини. Один удар, один рух, одна думка, один погляд. Генерал салютує кожну частину окремо. Тризуб блищить до сонця на його високій шапці.

Перейшли. Аж куряву збили в траві. Радість розпирає груди, немає де виладувати почувань. Раптом ппор. Барабаш на все горло:

- Пісня!!!

А ми тільки чекали! Хоч не вільно, бо близько фронт, вдарили, як військова оркестра.

Ми Протипанцирні Стрільці -
Готові все до бою!
Ми із гарматами ідем -
Боротися за волю!

Плече в плече, рам'я в рам'я,
Хай кріпне, дужчає стрілецька ciм'я!

Ворожий панцир йде на нас,
До бою готовися!
Гарматні гальми розкидай -
Спіши і не барися!!

Плече в плече ...

А ліси нам відповідають, протягають наш спів, несуть із вітром у широкий світ! Кажуть, що ніодне вимовлене слово ніколи не гине, а щож тоді ціла наша пісня!

Ворожий танк в огні стоїть,
Ми далі гордо йдемо,
Ми Протипанцирні Стрільці -
Ми слави здобудемо!!

Плече в плече ... рам'я в рам'я...!!
Хай кріпне, дужчає стрілецька сім'я...!!

Так в середу, дня 25 квітня 1945 року, на фронті війни з Росією постала Українська Національна Армія. Не забудьте, Діти!

З книжки спогадів "На шляхах Европи"
Бібліотека "Листки Червоної Калини". Видавництво Братства колишніх Вояків 1 УД УНА. 1971.
Зредаґував і підготовив до друку Любомир Рихтицький. Друкарня кол. Вояків 1-ої УД УНА "Броди" в Чикаґо, ЗСА.