26 квітня 1945-го року, о 4–й годині ранку в лічниці бенедиктинського монастиря, що в містечку Меттені, Баварія, помер Його Ясновельможність Гетьман Всієї України Павло Скоропадський, смертельно поранений під час бомбардування англо-американською авіяцією.
Вічна пам'ять...
РОЗМОВА З ГЕТЬМАНОМ
Під таким заголовком появилась в "Газет де Льозан" ч. 287, 15 жовтня ц.р. (1920) розмова з Паном Гетьманом одного з редакторів цієї газети п. C. Д. Подаємо повний текст цієї розмови в перекладі на українську мову:
"Гетьман Скоропадський, який перебуває вже деякий час в нашій країні, ласкаво згодився прийняти у себе редактора "Газет де Льозан". Роля, яку відігравав Гетьман на Україні, дуже мало відома за кордоном. Це незнання дійсного стану речей в добрій мірі йде на рахунок тих тенденційних інформацію, які різні партії спритно пускали за кордон. і тому не без великого інтересу читатимуться ті відомості, які Гетьман ласкаво згодився нам дати.
Гетьман Скоропадський має коло пятидесяти років; постать його висока; лице сяє інтелігентністю і волею; поводження сердечне. Він є нащадок старого українського роду; прадіди його колись відігравали важну ролю на Україні. Свою військову кар'єру Гетьман зробив у російськім війську. Генерал-адьютант світи царя Миколи II, в останній час він командував корпусом. Він є командором Почесного Леґіону. Під час цілої війни він бився з німцями. Коли ж розпалося російське військо, Скоропадський став на чолі Українського Корпусу, який так само воював зразу з німцями, а потім з большевиками.
Набивши маленьку деревляну люльку гарним жовтим тютюном, Гетьман в кількох рисах дає нам картину ситуації на Україні у 1918 році, коли Він став на чолі влади.
— У квітні 1918 року, каже він, було 500,000 німецького війська на Україні. Центральна Рада в цей час перестала вже виявляти дійсні політичні почуття народу. Влада її поволі підупадала. Дрібні земельні власники, безперечна більшість українського населення, одмовили в довір'ї Центральній Раді і на з'їзді, де було 3000 представників від усіх повітів (округ), закликакали мене до влади.
Почуваючи себе, як український патріот, змушений прийняти цей мандат, я опинився в дуже скрутному становищі. Треба було організувати країну, яка після большевицької навали перебувала в цілковитій анархії і рівночасно полагоджувати щоденні конфлікти, що виникали між населенням та німцями. Я зорганізував уряд, в якому сконцентровані були всі сили порядку, запросивши до цього уряду представників продуктивних сил краю. Я намагався втілити в цім уряді провідну ідею української політики, яка базувалася б на національних і демократичних почуттях, оперта головним чином на дрібних селянських земельних власниках, яких у нас звуть хліборобами.
— Яку ролю відігравали українські делегати на конференції в Берестю?
— Я став коло влади далеко пізніше по підписанні мирового договору, тоді, коли країна була вже окупована німцями і тому межу відповісти на Ваш запит тільки як пасивний і сторонній свідок подій. Українці саме в той час стояли перед гіркою дилемою: або бути захопленими рос.-большевицькою повіддю з усім жахом, який несе цей режим, або допустити на свою землю переможців німців. У цій альтернативі вони втрачали все, що були придбали аз національнім ґрунті під час революції. Треба було знайти якийсь інший "модус вівенді". Щоб встановити історичну правду, я нагадаю, що в цей час Україна в розпачі звернулася до Антанти, яку вважала своєю союзницею. Було пороблено всі заходи перед генералом Коандою (пізніше президентом Ради Міністрів в Румунії); його прошено, щоб Румунія допомогла нам, приславши військового матеріялу. Генерал Коанда з жалем мусів заявити, що він не може дати так нетерпляче сподіваної допомоги.
На конференції в Берестю українські делегати показали себе незломними націоналістами. Вони вимагали повної незалежности України.
Ми запитали Гетьмана, чи дав би він селянам землю і в якій формі.
— Я був і досі є прихильником аграрної реформи. Ставши при владі, я основувався на економічних постулятах парцеляції (роздроблювання) землі. Але для мене було бажаним, щоб селянин заплатив за свою землю і таким чином ночував би себе її законним власником. З другого боку, я розробив широкий плян, який рівночасно дозволяв задержання земель, під певними умовами, в тих. маєтках, щобули під культурою буряків, головного джерела багатства мого краю — цукрової індустрії. Всі ці ідеї були вже на шляху до здійснення, коли на восьмім місяці мого гетьманування я мусів залишити владу.
На запит про відносини його до Німеччини і чого Він удався до Берліну у вересні 1918 року, Гетьман відповів:
— Мої інформації про інтернаціональну ситуацію породили в мені певність, що утворення українського війська є негайною потребою. Але виконання цього плану зустріло сильну опозицію з боку німецької військової влади, що перебувала в моїм краю. Всі казарми були зайняті німецьким військом. Мені так само було дуже важко організувати нормальне провіянтування того війська, яке я хотів зформувати.
Тоді я вирішив удатися до Берліну, щоб розвинути цю проблему перед найвищою владою окупантної нації. З Берліні я знайшов різкої виражений антагонізм поміж вищим проводом, закордонною політикою та військовою владою. Зрештою, моя подорож піднята в надії сконсолідувати лад і організацію України, не принесла бажаних наслідків. По моїм повороті до Києва події пішли швидким темпом. Союзні місії прибули до Яс з силою московських націоналістів ("панрюс"), які вже впливали на політику цих місій в українськім питанню.
На цей саме час припадає початок безнадійної справи Денікіна. Я вислав до Ясс моїм делегатів від свого уряду з завданням, вияснити там, що боротьба поміж крайніми елементами і ладом, може бути ведена на Україні тільки при умові піддержки влади, яка спирається на національне почуття народу. Моїм делегатам не пощастило прийти до порозуміння. Союзні місії ставили мені умови, які зводилися до вимоги федерації g Росією. Я дуже добре розумів небезпеку, що виникала з подібного політичного домагання, але змагаючи перш за все до вищої мети утримання ладу в Державі, яку я Збудував, я мусів у супереч власній волі схилитися перед вимогою союзників і проголосити федерацію з Росією.
Я повинен Вам сказати, що в цей час Україна була не тільки в стані організації, але майже зовсім вже зорганізованою країною: економічне життя в ній відновлялося, торгівля була інтенсивна, залізничній рух і транспорт були майже нормальними. У нас було 400,000,000 пудів пшениці (6,400,000 тонн); я зібрав більше 4-х мільярдів, здебільшого в чужоземній валюті. Ми мали по складах більше З-х мільйонів пудів цукру (48,000 тонн); металургiчна індустрія теж починала фунґціонувати. Але моя деклярація пішла всупереч почуттю багатьох українців. Я залишив мій край.
Одначе я переконаний, що для майбутнього спокою Східньої Европи, в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур — це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базовану на національнім почуттю, відповідно глибокому бажанню всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукае.
Ми попрощались з Гетьманом, який стискаючи руку, сказав нам ще кілька привітних слів про Швайцарію.
С.Д."
Опубліковано у 2-ій книжці "Хліборобської України", рік 1920-1921. Збірник II, III і IV. стор. 182-184. Відень Видання Ін. Групи Українського Союза Хліборобів Державників.
З праці Петра Солухи "Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського"
"3 листопада 1918 року на залізничній станції Скороходовім, що між Полтавою і Харковом, відбулась зустріч Гетьмана Павла Скоропадського і отамана Петра Краснова. У перебігу обговорення двома лідерами низки питань військово-політичного і економічного характеру було піднято і проблему створення антибольшевицького союзу. Сам офіційний Київ не міг відкрито виступати ініціятором створення такого союзу й піти на конфронтацію з большевицькою Росією, оскільки не мав реальних військових сил і не бажав провокувати В.Лєніна і його уряд на припинення мирних переговорів, які розпочалися ще в травні 1918 року. У зв’язку з цим Гетьман просив донського отамана стати посередником між ним і Добровольчою армією, урядами Кубані, Грузії та Криму у питанні створення оборонного союзу. У кінцевому підсумку зустрічі обидві сторони дійшли обопільної згоди з піднятих питань і "...вирішили енергійно один одному допомагати в боротьбі з большевиками".
Українською стороною пропонувалося у найближчий час скликати з’їзд, на якому були б представники від усіх вищезгадуваних державних утворень. Метою такого з’їзду мало бути вироблення спільного плану боротьби з большевиками. Однак, рішучий спротив українсько-донським ініціятивам активно чинило керівництво Добровольчої армії на чолі з генералом А.Денікіним. Вони відкидали ідею створення такого антибольшевицького союзу, бо це змусило би їх визнати існування незалежної України, Дону, Кубані і Грузії, що кардинально розходилося з ідеологією й кінцевими цілями Білого руху. Як згодом згадував на еміґрації П. Краснов: "...в задачах Добровольчої армії і в тих задачах, які ставили собі Україна і Дон і до яких вони хотіли залучити Добровольчу армію, Грузію, Крим, Кубань і народи Північного Кавказу, були суттєві розбіжності. Гетьман і отаман першим завданням ставили боротьбу з большевиками і знищення большевизму в Росії і тільки після завершення цієї задачі вони схилялися до вирішення питання про майбутнє Росії. Добровольча армія ставила якщо не першим своїм завданням, то, принаймні, завданням одночасним з боротьбою з большевиками "об’єднання шматків колишньої Росії в Єдину, Неподільну Росію" – іншими словами, знищення самостійної України, самостійної Грузії, замах на повну автономію Криму, Дону і Кубані".
Відмова Добровольчої армії як найбільш боєздатної військово-політичної організації від участи в антибольшевицькому союзі робила його заздалегідь нежиттєздатним і малоефективним.
Крім того, неґативна позиція Добрармії безпосередньо впливала і на рішення політичного проводу Кубані, який перебував під тиском білих генералів.
Зважаючи на ці обставини, а також на складну ситуацію в Україні в листопаді-грудні 1918 року, ініціятиви Павла Скоропадського щодо створенню дієвого антибольшевицького об’єднання так і залишилися лише ініціятивами й не були практично втілені у життя."
Іван Петренко*
На еміґрації
З донькою Єлизаветою. Ванзее, 1933 рік
"Треба, щоб українці ніколи не забули, що найгірший їх ворог - то большевики, - казав наприкінці Другої світової Гетьман Павло Скоропадський. - На жодні компроміси з ними йти не можна; їх можна лише поборювати або від них тікати".
Він прагнув будь-що не опинитися на території, захопленій совєтськими військами. Через постійні бомбардування Берліна Гетьманову Олександру Петрівну й молодшу доньку Олену ще 1944-го відіслав до Оберстдорфа на півдні Баварії. Сам з донькою Єлизаветою, секретарем Дмитром Грищинським і служницею Ганною Шабуніною рушили туди в лютому 1945-го.
Постійні бомбардування американської авіяції паралізували німецький транспорт. Тож їхали здебільшого на попутних машинах. А якось ішли, домовившись за гроші й цигарки із санітаром, щоб той на возику віз речі. 16 квітня на станції Платтлінзі, вже в Баварії, усі четверо ледь сіли до потягу.
- Слава Богу, всі труднощі переможені, завтра будемо в Оберстдорфі, - сказав Павло Скоропадський, розміщуючись у вагоні.
Баварія мала відійти до американської зони окупації.
"Була третя з чвертю година, - згадувала донька Гетьмана, - о четвертій поїзд мав вирушати". Аж тут загула сирена - летіли американські бомбардувальники. "Люди бігли й штовхалися. Їх були тисячі, бо стояло в той час по всіх залізничних шляхах багато потягів".
Місць у бомбосховищі не було. Секретар пильнував кілька валіз. А Скоропадський із донькою та служницею вирішили перечекати першу хвилю нальоту в приміщенні станції. Тут їх засипало уламками й обпалило вогнем від вибухів бомби.
Попервах здавалося, що Гетьман постраждав найменше. Перший день у госпіталі Деґґендорфа неподалік Платтлінґа він ще зміг сам навідати доньку, яка була в значно гіршому стані. Але потім йому стало зле - почалася сильна гарячка, схопило серце.
24 квітня виникла загроза, що Даґґенсдорф можуть захопити совєтські війська. Донька й секретар Гетьмана перевезли його до лікарні в монастирі містечка Меттена за кільканадцять кілометрів. Тут 26-го Павло Скоропадський помер. Того ж дня до Меттена ввійшли американські танки. До свого 78-річчя - 19 травня - Гетьман не дожив менше місяця.
Єлизавета мусила сама шукати труну та священика, аби поховати батька. Секретар Гетьмана, що ходив ночувати за кілька кілометрів, опинився по інший бік фронту.
Місцевий католицький священик відмовився відспівувати православного. "Всюди було повно американців, всюди танки, авто, кулемети, - згадує Гетьманівна. - Мене багато разів спиняли, але я балакала по-англійськи, давала пояснення, тому мене пропускали. Я одного американця запитала, чи є у них священик, бо тутешні католики не хочуть ховати мого батька. Він сказав, що коли в мене нічого не вийде, щоб я звернулася до них, і вони мені допоможуть. Так само, якби я не змогла найти труни. Але я хотіла звернутися до них лише в разі крайньої потреби".
Я несла хрест. Було холодно, йшов дощ. Поблизу було чути вибухи гранат і гуркіт кулеметів.
Гетьмана ховали 28 квітня 1945 року. За кілька годин до похорону Єлизаветі Скоропадській вдалося-таки дістати труну в монастирській столярні. А невдовзі прийшов священик.
- Одна жінка сповістила, що на мене чекає українка, - сказав рідною мовою.
Це був греко-католицький отець Григорій Онуфрів (уточнити) - православного в тому хаосі годі було знайти. Він не лише відспівав Гетьмана, а й приніс два згортки українського полотна, бо "в труні були лише стружки".
Біля Меттена ще тривала стрілянина. У цей час на місцевому цвинтарі в простій поспіхом пофарбованій у чорне труні ховали останнього українського Гетьмана.
- Я несла хрест, - згадує Єлизавета. - Було холодно, йшов дощ. Поблизу було чути вибухи ґранат і гуркіт кулеметів...."
На основі спогадів Гетьманівни Єлизавети Кужім-Скоропадської.
Перша могила Скоропадського у Меттені і зруйнований вокзал у Платтлінґу (позначено місце, де під стіною стояв Гетьман, а стояв він там тому, що бомбосховище було переповнене)
Монастир бенедиктинців у Меттені
Через 10 днів після смерти, Гетьман був похований на цвинтарі монастиря. Через рік тлінні рештки Гетьмана були перепоховані на кладовищі містечка Оберстдорф, що на півдні Німеччини (за 180 кілометрів від Мюнхена, недалеко кордону з Aвстрією).
На полірованих ґранітних плитах у траві, поміж доглянутих дрібних червоних квіток — імена й прізвища німецькою мовою: Павло Скоропадський, Гетьман України, Олександра Скоропадська з Дурново, Петро, Марія де Монтрезор, Єлизавета, Василь Кужім (чоловік Єлизавети), дати життя. На плитах — герб роду Скоропадських і тризуби з хрестом.
На полірованих ґранітних плитах у траві, поміж доглянутих дрібних червоних квіток — імена й прізвища німецькою мовою: Павло Скоропадський, Гетьман України, Олександра Скоропадська з Дурново, Петро, Марія де Монтрезор, Єлизавета, Василь Кужім (чоловік Єлизавети), дати життя. На плитах — герб роду Скоропадських і тризуби з хрестом.
Урочисте перепоховання Гетьмана: збори на кладовищі в Оберстдорфі
Родинний склеп Скоропадських, Оберстдорф
Родинний герб Скоропадських
СПОГАДИ Гетьмана Павла Скоропадського, Гетьманівни Олени Отт-Скоропадської і Гетьманівни Єлизавети Кужім-Скоропадської
http://maxima-library.org/year/b/82639?format=read
http://maxima-library.org/year/b/82639?format=read
ОСТАННІЙ ПРИТУЛОК ОСТАННЬОГО ГЕТЬМАНА
