#Дивізійники
Тому 75 років...
Тому 75 років...
Березень 1945-го
...21 січня 1945 р. надійшов наказ перекинути Дивізію «Галичина» пішим маршем до Словенії на боротьбу з комуністичними партизанами. Марш почався 31 січня і закінчився 28 лютого. Вояки Дивізії пройшли майже 500 км в умовах лютої - сніжної й морозної зими в гірських районах та під загрозою нальотів альянтської авіації.
У Словенії діяли комуністи Тіто та прихильники монархії -«четники», з якими дивізії вдалося досягти перемир'я. Дивізія мусіла забезпечити безперебійний рух транспорту на шляху «Марібор-Целє», чого було досягнуто за 10 днів. Пізніше дивізія атакувала тітовських партизанів, але без успіху, бо вони скрізь відступали в ліси та гори, доходило тільки до невеликих сутичок.
У лютому Дивізію поповнив Волинський леґіон з 600 вояків. Відтоді, крім греко-католицьких капеланів, духовно опікувалися вояками і два православних священики. Дивізія почала набувати соборного характеру, адже частина вояків була українцями зі Сходу.
Тим часом совєти прорвали фронт на ділянках Ґляйхенберґа і Фельдбаха в австрійській провінції Штирії. 31 березня Дивізію перекинули зі Словенії на фронт, щоб закрити цей прорив. Бої були дуже жорстокі, деякі місцевості переходили з рук до рук по кілька разів. У цих боях полягли 729 українців, багато було поранених.
Наприкінці березня 1945 р. Гітлер довідався, що на терені Австрії діє українська дивізія «Галичина» і наказав негайно її роззброїти. Але цього не зробили, бо Дивізія стримувала потужний наступ совєтських військ і не було ким її замінити...
У Словенії діяли комуністи Тіто та прихильники монархії -«четники», з якими дивізії вдалося досягти перемир'я. Дивізія мусіла забезпечити безперебійний рух транспорту на шляху «Марібор-Целє», чого було досягнуто за 10 днів. Пізніше дивізія атакувала тітовських партизанів, але без успіху, бо вони скрізь відступали в ліси та гори, доходило тільки до невеликих сутичок.
У лютому Дивізію поповнив Волинський леґіон з 600 вояків. Відтоді, крім греко-католицьких капеланів, духовно опікувалися вояками і два православних священики. Дивізія почала набувати соборного характеру, адже частина вояків була українцями зі Сходу.
Тим часом совєти прорвали фронт на ділянках Ґляйхенберґа і Фельдбаха в австрійській провінції Штирії. 31 березня Дивізію перекинули зі Словенії на фронт, щоб закрити цей прорив. Бої були дуже жорстокі, деякі місцевості переходили з рук до рук по кілька разів. У цих боях полягли 729 українців, багато було поранених.
Наприкінці березня 1945 р. Гітлер довідався, що на терені Австрії діє українська дивізія «Галичина» і наказав негайно її роззброїти. Але цього не зробили, бо Дивізія стримувала потужний наступ совєтських військ і не було ким її замінити...
Знимка з дивізійної газети "До зброї". Український вояк у білім маскувальнім комбінезоні на місцевості з типовим для Словенії рельєфом. Березень 1945.*
Вольф-Дітріх Гайке,
майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"
майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"
ДИВІЗІЯ У ШТИРІЇ
Після влаштування частин Дивізії на нових квартирах, почалися труднощі з адміністрацією. Цивільні урядовці, з одного боку, жили в тіні свого надто стурбованого ґавляйтера, а з другого, – як переважно колишні урядовці Австрії, – були дуже вразливі. Тому Дивізія наказувала своїм командирам тісно співпрацювати з цивільними установами, а проте, в околиці Дойч-Ляндсберґу виникли такі непорозуміння, що аж сам ґавляйтер втрутився у спір і став по боці Дивізії.
На жаль, деякі сотні самовільно почали реквізувати від цивільного населення харчі для поповнення зменшених порцій, встановлених для війська на території Німеччини. Такі заходи зовсім не були обґрунтовані, бо Дивізія одержувала більший харчовий приділ, ніж цивільне населення чи німецькі військові залоги; вона вивезла з Словаччини деякі запаси і ними доповнювала видавані порції, а крім цього, вона внесла заяву на одержування харчових норм для фронтових частин, і тому, що вона перебувала в боях з партизанами, такий приділ одержала.
Області Штирія (Steiermark) і Карінтія (Kärnten) були поділені на охоронні зони, й одну таку зону також приділено Дивізії. На півдні Дивізія сусідувала з зоною поліції, під командою одного поліційного полковника, на південному сході – з зоною вермахту, а на півночі і заході не було жадних охоронних відділів.
Як на Словаччині, так і в Штирії ввесь район Дивізії поділено на охоронні ділянки, в яких поодинокі підрозділи відповідали за втримання спокою, охорону важливих об'єктів та поборювання партизанів. Найстарший командир був автоматично місцевим комендантом і йому підлягали всі в його ділянці розміщені дивізійні та чужі відділи.
Відносини між українцями і словенцями були від самого початку добрі. Як на Словаччині, так і тут між ними процвітала торгівля. Майже не існували проступки проти цивільного населення. Якщо якісь були, то під час бойових дій з партизанами, коли часто важко розрізнити винних від невинних з-поміж цивільного населення. Як на Словаччині, так і тут деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки Дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке, з'єднання.
На терені Дивізії діяли два роди партизанів: одні, яких було більше, – це комуністичні партизани з табору маршала Тіто, другі – «четники». Тітовські партизани постійно були в русі. Вони одержували постачання з літаків, і тому збиралися в неприступних горах у силі 20-30 тис. чоловік, а часами навіть більше. Не зважаючи на свою численність, вони не мали ані достатньої зброї, ані не виявляли великого бажання вести бої. При своїй силі вони повинні були мати значно кращі успіхи. А проте, з їх силою таки треба було рахуватися.
Зате четники, хоч чисельно менші, були добре організовані. Ці загони діяли в районі на схід від Марібору. Вони добре озброєні, усі обмундировані й дисципліновані. У своєму районі вони не допускали ані тітовців, ані німців. Поза тим вони ставилися до німців льояльно. У їхньому терені панував лад і спокій.
У частині Штирії, на південь від річки Драви, яка перед війною належала до Юґославії, не було організованої Націонал-соціялістичної німецької робітничої партії. Її функції виконувала організація «Гайматсбунд» (Heimatsbund - Вітчизняний союз), побудована на зразок гітлерівської партії. Її очолював д-р Штайндль (Steindl), який підлягав ґавляйтерові Уіберрайтерові в Ґрацу. Розумна людина Штайндль мав деяких добрих окружних фюрерів, серед яких зокрема близько до Дивізії був керівник «Гайматсбунду» з округи Марібор. Як в Націонал-соціялістичній партії, так і в «Гайматсбунді», крім ідеалістично наставлених людей, опинилися також різні поплентачі й поганий елемент.
В районі Дивізії діяли численні Тітовські загони. Головним завданням Дивізії було поборювання партизанів. Бойове навчання мусіло відійти на задній плян, але бойові дії чи це не найкращий досвід для війська? Від першого дня всі частини Дивізії приступили до бойових дій. Спочатку Дивізія взялася до прочищення місцевости поблизу місць розташування її відділів та до відсунення партизанів від потрібних для комунікації шляхів. Досі на головному шляху небезпечно було їхати не тільки вночі, але й вдень, особливо для поодиноких автомобілів. До поборювання партизанів взялися у малих діях, у середніх діях з участю сусідніх частин і врешті у великих, у яких участь брала вся Дивізія, спільно з чужими частинами. Впродовж десятьох днів рішучих дій в районі Дивізії панував спокій. Найважливіше завдання виконано і тепер маґістраля Марібор – Целє була відкрита для сполучення. Були випадки, що вояки Дивізії їхали цією дорогою одинцем навіть уночі і не було зголошено жадного випадку нападу.
Очевидно, партизанів не знищено. Але з досвіду на Словаччині і Штирії виявилося, що в опанованих партизанами місцевостях можна за короткий час навести лад і спокій. В боях з партизанами дуже важливе – не давати партизанам часу на передишку, а постійно наступати їм на п'яти. У такому положенні вони змушені до оборонних дій, почуваються непевно і переходять в інші райони. До труднішого завдання належало – оточення і знищення партизанів. До того потрібно більшої кількости війська, яке швидко пересувалося б, було б досвідчене і мало б дуже досвідчений підстаршинський склад. Також потрібний був добрий радіозв'язок.
З уваги на загальне становище, Дивізія мусіла вести бойові дії, які дивізійне командування не завжди вважало за доцільні. Вищий фюрер поліції в Любляні, оберґруппенфюрер Роснер (Rosner), ставився до Дивізії прихильно, але одночасно вимагав від неї дуже багато. Він дав їй усе потрібне постачання, але рівночасно кидав її без розбору в дії проти партизанів. Проте, командування Дивізії не завжди серйозно брало його розпорядження, бо він не був військовик і не знав бойової тактики. Роснер від Дивізії багато вимагав, але вона справлялася з трудними завданнями у важкопрохідній місцевості. Успіхи Дивізії спричинилися до того, що Роснер почав жадати рішучіших дій від розташованих в його районі поліційних батальйонів, які діяли повільно, без жадної ініціятиви. Прикладом пасивности був комендант поліційного охоронного району, добра й пильна людина, яка не виходила поза рамки бюрократії. Через обережність і нерішучість, його дії кінчалися тим, що партизани знали наперед його пляни та залишали свої постої ще поки поліційні відділи туди доходили.
Роснер ставив великі вимоги до своїх частин і сам провадив численні великі бойові дії проти партизанів. Перша дія, у якій брала участь Дивізія і два німецькі полки, відбулася в районі на північ від міста Любляни, в горах Меніна Планіна. Там опинилися сильні відділи партизанів для відібрання бойових припасів, скинених з літаків. Дивізії припало найважче завдання. Вона мусіла форсованим маршем подолати віддаль близько 100 кілометрів, а відтак, після кількох годин перепочинку, вирушати в гори, що сягали до 2 000 метрів висоти і були вкриті глибокими снігами. В тих горах Дивізія мала витиснути партизанів Тіто на оборонні застави, щоб їх оточити і знищити. Це, мабуть, було найважче завдання Дивізії проти партизанів. Успіх залежав від швидкости і несподіванки дії. Маршуючи горами, у яких не було ні шляхів, ні хат, після безупинного 100-кілометрового маршу, без теплої страви, ночуючи просто неба на морозі, залишаючи на долах усі вози, коні й радіозв'язок, вояки виявили небувалу витривалість. Єдиним зв'язком поміж полками в такій місцевості могли бути радіоапарати, але тому, що їх на плечах годі нести, бо треба було забрати з собою амуніцію та харчі, дальша боротьба мусіла проходити за заздалегідь визначеним пляном. Дивізія наступала у призначеному напрямі на південний захід, але не натрапила на більші загони партизанів, які використали вигідний терен, щоб уникнути бою. Через три дні дія закінчилася без більшого успіху. Щоправда, партизани лишили за собою дещо з боєприпасів. Було кілька вбитих і полонених партизанів. Дивізія понесла незначні втрати: кілька поранених і один убитий вояк. Хоч бойова дія закінчилася без успіху, під час акції виявилося, що Дивізія здібна на великі зусилля навіть у найважчих кліматичних умовах. Бо сам форсований марш і бойова дія у високих непрохідних горах були великим досягненням вояків. Після закінчення завдання Дивізія повернулася до своїх квартир охоронних районів і далі вела місцеву боротьбу з партизанами.
Найбільшою трудністю у боях з партизанами був зв'язок. Для нього потрібно було відповідних радіоапаратів, яких Дивізія не мала. Тому кожна дія мусіла проходити за заздалегідь устійненим пляном, а після вирушення в похід, вже не було можливости змінити пляну. В більшості випадків також і дивізійний літак не був придатний для зв'язку.
У той час Дивізія мала також ланку собак, які були дуже корисними, головне на окремих вартових постах. Але собаки потребували доброго догляду, а після кількагодинного маршу бодай одну-дві години відпочинку. Пізніше зроблено відповідний віз, яким перевозили собак на місце призначення.
За 10 днів вся Дивізія знову вирушила в більшу дію, щоб оточити й знищити партизанів Тіто, скупчених для повітряного постачання на південно-західній межі дивізійного району охорони. Дивізія мала оточити й прочистити район Мозіря (Mozirje, нім. Prassberg) – Любна (Ljubno, нім. Laufen) – Сольчави (Sol?ava, нім. Sultzbach) і гірський масив Босковець (Boskovec), висотою на 1500 метрів. Деякі частини йшли довгим маршем на вихідні позиції, а найдалі віддалені їхали потягами. Потяги йшли удень і попадали під обстріл ворожих літаків, що знищили два паротяги та завдали частинам втрат вбитими й пораненими. Ця дія проходила подібно, як попередня в районі Меніна Планіна. Гірська місцевість, покрита глибокими снігами, вимагала від вояків великих зусиль. Проте головного завдання – знищення партизанів не вдалося досягти (дивись схему ч. 13).
Під час таких великих дій виявилося, що поборювання партизанів великими військовими з'єднаннями не може мати успіху, бо концентрація сил та зайняття вихідних позицій завжди буде відоме партизанам. У критичний момент партизанські загони розбивалися на малі групки та ховалися в кущах і нетрях, або вночі прокрадалися крізь застави. Щоправда, вони не мали обозів, ні важкого лаштунку, але їхній маршовій спроможності, що досягала до 75 кілометрів впродовж однієї ночі, треба було дивуватися. З досвіду Дивізії виявилося, що найуспішніші в боротьбі з партизанами були малі відділи та штурмові групи, які мали значно кращі досягнення, ніж ризиковані великі дії.
Дивізія не могла довести до кінця жадних більших дій, бо під час боїв партизани нападали на оголений від війська терен, палили села, забирали худобу, висаджували в повітря мости, будували по шляхах застави та атакували слабкі залоги Дивізії. Ще добре дія не розвинулася, а Дивізія мусіла поспішати назад, щоб знову завести у своєму районі порядок і спокій. Тільки гарматний полк і курінь фюзилерів залишився на півдні для продовжування боротьби з партизанами. Вони вели успішні бої в районі річки Сави.
На південь від річки Драви Дивізія вела бої з партизанською бриґадою «Бахерн» (німецька назва гірської височини Погорє) і навела там порядок. Але до найбільшої дії, яку плянував Роснер, не дійшло через зміну становища на Східньому фронті. Роснер плянував повести наступ на центр Тітовського партизанського руху. Дивізія мала бути хребтом того наступу, керованого з району обабіч Любляни в південно-західньому напрямі аж до Трієсту. Це була би цікава, але ризикована дія.
Крім боротьби з партизанами та з нею пов'язаним бойовим гартуванням, інші роди навчання тривали далі за пляном. Найбільше уваги приділялося гострому стрілянню і вправам із зброєю. Для зміцнення дисципліни раз на тиждень відбувалася муштра, бо самозрозуміле, що старшини не могли мати великого дисциплінарного впливу на своїх підлеглих у бойових обставинах. Пляново відбувалися курси для підстаршин. Тільки тактичного навчання старшин не можна було продовжувати через велику розпорошеність підрозділів Дивізії та постійну боротьбу з партизанами.
У всій області Штирія–Карінтія помітна була велика активність альянтського літунства. Як винищувачі, так і бойові літаки, що вилітали з аеродромів в Італії, постійно перебували в повітрі. У погідні дні видно було, як важкі бомбовози летіли бомбардувати промислові центри в районі Відня. В районі Дивізії під час дня всі рухомі об'єкти на шляхах були під постійним обстрілом бриючих літаків, які спричиняли досить великі втрати в людях, конях і матеріялі. У всьому районі на південь від Ґрацу будь-який залізничий рух був неможливий у погідні дні, бо літаки негайно атакували та ушкоджували паротяги. Головні залізничі центри, як Ґрац і Марібор, були постійними пунктами дуже сильних повітряних нападів, які на декий час зупиняли рух. Простір залізничої станції у Марібору був цілком знищений. Для Дивізії призначено як накладну станцію, на південь від Марібору положену станцію, Праґерско (Pragersko, нім. Prager Hof), яка також була під постійним сильним ворожим бомбардуванням. В ясні ночі альянтські літаки скидали бойові припаси для партизанів Тіто.
Добре озброєна група з піхотного підрозділу Дивізії "Галичина". Словенія, березень 1945.*
Не орієнтуючися у ситуації, курінь волиняків32 пішов у ліси на схід від Марібору, в район Лєнарт (Lenart, нім. St. Leonard) – Вітомарці (Vitomarci, нім. St. Andr?), який був опанований четниками. Четники хотіли позбутися з своєї місцевости непрошеного гостя, в якому вони не мали жадного зацікавлення і від якого не сподівалися великої користи. Через адьютанта крайсфюрера штирського «Гайматсбунду» в Марібору Дивізія встановила зв'язок з четниками, які постійно інформували її про рух волинського куреня.
Наступного дня Дивізія вислала навздогін за волинським куренем свій курінь під командою начальника штабу. Незабаром догнали волиняків. Зупинили їх без жадного пострілу. Від волинського куреня вимагалося зібратися на означеному місці і в означений час. Зброю дозволялося йому залишити. Це розпорядження пояснював начальник штабу тим, що насправді курінь не винен за втечу в ліси, а найбільше винний німецький командир куреня. Курінь виконав наказ. До зібраних вояків сказав коротку промову начальник штабу. Його промову перекладав сотник Макарушка. Начальник штабу вказав на характер Дивізії та на те, що її німці офіційно визнали як єдину військову одиницю, до якої запляновано влити всі існуючі українські відділи; він також указав на дозвіл користупатися в Дивізії національними відзнаками. Про це ніхто з волинського куреня нічого не знав. Після цього курінь під проводом сотника Макарушки повернувся до Дивізії, де його розподілено по різних частинах. Вояки куреня воювали в лавах Дивізії і багато з них були нагороджені медалями. Волиняки, високої стрункої будови, у вояцькому хисті перевищували своїх земляків-галичан. На жаль, українського командира куреня Ворона (Романа Кивелюка) за деякий час розстріляно на наказ [крмандира Дивізії Фріца] Фрайтаґа за грабунок. Начальник штабу довідався про це пізно, коли сотник Макарушка з великим схвилюванням подав йому рапорт. Начальник штабу цінив Ворона за його військову поведінку і повністю за нього заступався. За Ворона можна було – при правильному ставленні – ручатися. А ця подія була ще тим трагічніша, бо всі волиняки були переконані, що розстріл Ворона був пов'язаний з утечею куреня. А їм адже було обіцяно, що за це нікого не каратимуть.
Під час перебування Дивізії в Штирії знову близько 150 вояків Дивізії дезертирувало. Одні попали під вплив Тітовської пропаґанди, інші змішалися з населенням, а ще інші попали у полон під час бойових дій. Від початку утворення Дивізії в 1943 році доти близько 600 вояків дезертирувало, що було незначним числом, якщо взяти до уваги обставини та велику кількість вояків у Дивізії і в запасному полку.
Як на Словаччині, так і Штирії Дивізія була розташована у прекрасній гірській околиці. Північну частину району Дивізії перетинала річка Драва з своїм казковим замком Фала. На півдні маєстатично височів гірський масив Меніна Планіна. Положений на південь від долини Драви масив Погорє вкритий смерековими лісами і розчленований глибоко врізаними долинами. Тут і там лежали поодинокі господарства. На соняшних узбіччях Драви росли виноградники.
Тим часом становище на Східньому фронті – на Угорщині – погіршилося. Червона Армія прорвалася по обох боках озера Балатон і перейшла в районі Фельдбаху (на схід від Ґрацу) австрійський кордон. Безглуздий протинаступ на особистий наказ Гітлера, попри відраджувань генерального штабу, для здобуття Будапешту та утримання фронту над Дунаєм в гирлі Драви, закінчився поразкою.
Близькість фронту означала для Дивізії постійну бойову готовість. Від початку березня усі пляни введення Дивізії у фронтові бої були докладно розроблені. Голова штирійського «Гайматсбунду» Штайндль був дуже добре ознайомлений з становищем на фронтах і всі відомості передавав Дивізії. Фронтова армія також інформувала Дивізію про становище. У березні Штайндль загинув під час перебування в районі Фельдбаху. Відтоді командування Дивізії тримало тісний зв'язок з фюрером «Гайматсбунду» округи Марібору.
--------------------------------------------------------------------
[32] На підставі статті Ореста Городиського "Два дні в партизанці". "Самостійна Україна" ч. 7 (161), липень 1962. Чікаґо – Нью-Йорк, та його неопублікованих матеріялів, Волинський леґіон постав як партизанський загін в березні 1943 року на Крем'янеччині на Волині під командою хорунжого Миколи Медвецького "Хріна". Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полковника А. Мельника і мав завдання охороняти українське населення перед німцями та польськими й совєтськими партизанами. Коли в червні 1943 року прийшло до сутичок між партизанами ОУН під проводом С. Бандери та Леґіоном, "Хрін" прийняв пропозицію німців припинити з ними боротьбу. Тоді Леґіон дістав назву Український Леґіон Самооборони; його німецьким командиром став штурмбаннфюрер Луцького СД – Асмус.
На початку 1944 р. командування Леґіоном перебрав полковник Армії УНР Квітка й незабаром зробив з нього добру бойову частину, однак він у червні відійшов. На його місце ОУН прислала полковника Армії УНР Володимира Герасименка, але німці в бойових діях співпрацювали з полковником Петром Дяченком, колишнім командиром Чорних Запорожців і контрактовим старшиною польської армії. З наступом Червоної Армії в липні 1944 р. Леґіон перейшов на польську територію, де в засідці згинув Асмус. На його місце прийшов штурмбаннфюрер Люблінського СД Біґельмаєр. Тоді німці почали посилати Леґіон в дії проти польських партизанів, чому противився провід Леґіону. Тому німці арештували політичного провідника Леґіону "Солтиса". Під час дальшого відступу на захід до Леґіону приєдналися деякі частини різних українських відділів, серед інших деякі старшини з дивізії "Галичина".
В лютому 1945 р. Леґіон перевезено потягом на станцію Праґерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц. Там на початку березня було запляновано включити його до Української Дивізії. Однак для вояків Леґіону першим бажанням була боротьба на рідних землях і напередодні урочистого включення близько 250 вояків під проводом хорунжого Романа Кивелюка – "Ворона" та хорунжого "Коваля" подалися в ліси, щоб за допомогою юґославських партизанів-четників повернутися в Україну. Але четники співпрацювали з німцями й донесли їм про наміри Леґіону. Врешті після переговорів і вияснень вони погодилися на включення їх до Дивізії. Хоч німці пообіцяли нікого не карати, проте хорунжого Кивелюка, який їхав до штабу Дивізії, вбили, мовляв, він утікав.
Леґіон нараховував близько 600 чоловік і складався з чотирьох сотень. Його озброєння становили переважно совєтські рушниці, кільканадцять легких та два важких кулеметів. Він мав також одну протитанкову гарматку й підводи з кіньми.
Джерело знимки - Reibert. Щоправда, на Великдень 1945 р. Дивізія перебувала вже у Штирії.**
КРИТИЧНІ ДНІ ДИВІЗІЇ
Середина березня 1945 року. Гарматний полк і фюзилерський курінь перебували у протипартизанських діях на південь від Сави і повідомили про бойовий контакт з Тітовськими партизанами, серед яких також діяв «приятель Дивізії», так звана «Бриґада Бахерн» в горах Погорє. Не зважаючи на близькість фронту, командування Дивізії ще раз заплянувало 4-денну більшу дію проти партизанів. Воно хотіло заатакувати партизанські скупчення, щоб зламати їм хребет або бодай відтиснути їх з дивізійного району та з тилів фронту, який наближався. Такі заходи ще й тому потрібні, бо з зближенням фронту Дивізія правдоподібно буде кинена у фронтові бої і тим самим вона не зможе поборювати партизанів.
Як запляновано, Дивізія разом з усім запасним полком вступила в дію, прочистила район Коз'як (Kozjak, нім. Possruck) і перейшла річку Драву в Погорє, де всі сили Дивізії взяли участь у замкненні кільця навколо партизанів. Дія проходила успішно, партизани замкнені в оточенні, а тут, як грім з ясного неба, наспів наказ з групи армій «Південь», щоб Дивізія здала всю зброю і ввесь виряд для новостворених німецьких частин. Наказ видав райхсфюрер Гіммлер. Усю зброю і устаткування Дивізія має зібрати на станціях, навантажити у залізничі вагони та відставити до Нюрнберґу. Група армій «Південь» має стежити за виконанням наказу.
Командування Дивізії остовпіло. Це – чисто політичний наказ, виданий вищими політичними колами «за зеленим столом». Створювалося враження, що вони зовсім не орієнтувалися у фронтовому положенні в Австрії. Цей наказ прийшов до Дивізії в кінці березня 1945 року.
Як з нього виходило, Дивізія не мала бути роззброєна, а мусіла тільки тимчасово передати зброю, а за найкоротший час вона повинна одержати нову зброю. Але, як виглядало становище на фронті? Альянтські сили стояли недалеко Нюрнберґу і тому транспорти із зброєю не могли осягнути своєї призначеної мети. Залізничий транспорт в Австрії цілком спаралізований. Залізничого рухомого складу майже не було до розпорядження, а те, що було, використовувалося лише для постачання фронту. Про придбання потрібних вагонів не могло бути мови, як про це повідомили транспортні управління. Ситуація на Східньому фронті в Австрії ставала щораз критичніша. Большевицькі танкові колони стояли за 40 кілометрів перед Марібором, тобто перед Дивізією. А сама Дивізія перебувала в місцевості з сильними й численними партизанськими загонами. Навіть якщо б виконати цей божевільний наказ, то все таки зброя й устаткування ніколи не доїдуть до свого місця призначення. А Дивізія мала силу 20 000 чоловік. Якщо її роззброять, вона стане немічною жертвою для кожного нападу – вона не зможе дати ані одного пострілу на свій захист. Роззброєння, до якого українці мусіли мати найгірші підозри, практично спричинить негайну ліквідацію Дивізії. У власному інтересі багато українців правдоподібно перейде на бік партизанів. Єдиний вихід – це домогтися скасування наказу.
Наступного дня командир Дивізії поїхав до польового командного пункту Гіммлера в Зальцбурґу. Тим часом боротьба проти партизанів на Погорї не зупинилася і очікувалося особливого розпорядження генерала Фрайтаґа з Зальцбурґу. У Зальцбурґу нічого про цей наказ не знали. Але після перевірки з головною квартирою Гіммлера, його підтвердили. Дивізія дуже обережно ставилася до всіх наказів, головне тих, що приходили від властей СС, бо вони дуже часто й радо користувалися так званими «наказами фюрера» або «наказами райхсфюрера». Очевидно, що до наказу про здачу зброї треба було ставитися з найбільшою обережністю. Все ж таки Дивізія мусіла тоді зупинити дуже успішну дію проти партизанів і приступити до приготувань здачі зброї та придбання засобів для її відтранспортування. Начальник штабу командного пункту Гіммлера в Зальцбурґу мав тим часом попросити самого Гіммлера про скасування наказу.33
Командування Дивізії старалося всіма засобами виграти час. Воно робило все можливе для зволікання виконання наказу. Одначе, при тому воно не думало про якийсь саботаж чи навіть відмову виконання наказу. Воно бажало добитися скасування наказу, який видано на основі невірних даних про становище в Австрії, а поспіх виконання його міг принести трагічні наслідки. Дивізія все ж таки сильна бойова одиниця, готова до боїв на фронті, що віддалений тільки на 40 кілометрів від її постою. Через фронтове становище зброя і спорядження Дивізії і так не осягнуть свого місця призначення, а сама вона залишиться на партизанському терені, здана на ласку долі. Командування Дивізії також відчувало обов'язок відстоювати інтереси українського вояцтва та охоронити його перед суворими заходами у такому скрутному становищі.
На тиск головного квартирмайстра групи армій «Південь», Дивізія підкреслювала, що вона зброю здасть, але тільки тоді, коли на станції будуть стояти потрібні вагони для її вантаження. На зброю і спорядження потрібно 38 потягів, а досі нема ні одного. Щойно тоді головний квартирмайстер побачив справжню картину речей і пообіцяв, що він цей наказ ще раз намагатиметься обговорити у головній квартирі сухопутних військ. Досі він думав, що тут ішлося тільки про один транспорт зброї.
Дивізія негайно повідомила телеграфом про свої застереження – у дуже виразній формі – всі відповідні начальства, включно з Гіммлером. Адже Дивізію можна виставити на певну загибіль. Часткові виправдання, що це тільки тимчасова здача зброї і що подібні заходи зроблено в усіх чужонаціональних частинах, не відповідали правді.
За кілька днів з групи армій «Південь» прибула до Дивізії спеціяльна команда для проведення роззброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці, як і німці, з жахом вислухали такі розпорядження, але врешті, мовчки, із сльозами на очах у деяких вояків, здали свої рушниці й кулемети.
Тим часом становище на фронті загострилося. Большевики підсувалися щораз ближче під Марібор. В тилах не було жадних резерв, і якщо Червона Армія прорве фронт на цьому відтинку, вона займе важливі комунікаційні та постачальні маґістралі Ґрац – Марібор та й тим самим переріже постачання на південь і південний схід. До цього не можна було допустити. Тому командування Дивізії на власну руку зробило деякі заходи для оборони Марібору. Дивізія стягнула свої полки ближче Марібору з наміром розбудувати оборонні позиції по обох боках міста, у загальному напрямі на схід, які на випадок потреби можна було б посунути ще далі на схід. Із зближенням кризи, артилерія і винищувально-протитанкові відділи займили позиції в Марібору. Курінь саперів розбудовував позиції в місті. Командир піхотного полку, який творив мостовий причілок перед Марібором, став комендантом Марібору, бо діючий комендант не підходив на пост бойового командира.
Самостійні заходи Дивізії принесли заспокоєння в районі Марібору. Про них вона повідомила 2-гу та 6-ту армії, які тримали фронт. Очевидно, з погляду тактичної доцільности, коли Дивізія дійсно мала б боронити Марібор, позиції її неправильно розміщені, їх треба було б висунути далі на схід. Але Дивізія мала здавати зброю і мусіла бути поблизу залізничої станції. Проте, вона могла вирушити на нові позиції на схід протягом дуже короткого часу. Покищо два піхотні полки вкопалися біля Марібору, а 31-ий полк ще перебував у південному відтинку району Дивізії. Тому що Дивізія ще далі перебувала у стадії переформування, вона підлягала безпосередньо команді тилу.
А щодо наказу про здачу зброї, то до Дивізії з великим поспіхом прийшов цілий ряд додаткових наказів від наступних командувань:
1. Райхсфюрер СС,
2. Польовий командний пункт райхсфюрера СС,
3. Головне командування сухопутних військ (Оперативний відділ),
4. Головне командування сухопутних військ (Генеральний квартирмайстер),
5. Група армій «Південь»,
6. Група армій «Південний схід»,
7. Команда ХVIII-ої військової округи,
8. Головне командування 2-ої армії,
9. Головне командування 6-ої армії.
2. Польовий командний пункт райхсфюрера СС,
3. Головне командування сухопутних військ (Оперативний відділ),
4. Головне командування сухопутних військ (Генеральний квартирмайстер),
5. Група армій «Південь»,
6. Група армій «Південний схід»,
7. Команда ХVIII-ої військової округи,
8. Головне командування 2-ої армії,
9. Головне командування 6-ої армії.
У цій метушні деякі накази суперечали один одному. Деякі вищі військові командування вимагали перебрання зброї та спорядження для себе. Ясно видно було спекулятивні розпорядження деяких командувань, і зовсім не було сумніву про заплутаність всієї справи. А втім, тепер Дивізії дозволялося затримати 20% ручної зброї та 20% спорядження. На завваження, що 20% спорядження у різницькій і пекарській сотнях не вистачить для заготівлі м'яса і хліба, вище командування коротко вирішило, що Дивізія має здати все устаткування. А ніхто не подумав, як саме можна прохарчувати 20 000 вояків Дивізії. Командування Дивізії ані не думало виконувати такий безглуздий наказ. Воно відповідало за долю українців у Дивізії і цього обов'язку ніхто ще з нього не зняв.
Скупчення частин Дивізії навколо Марібору та розбудова оборонних позицій продовжувалася. Ці самостійні оборонні заходи вітають 2-га та 6-та армії. Курінь фюзилерів перекинено до міста Шпільфельду, де він мав завдання боронити перехід річки Муру. Штаб Дивізії тримав постійний зв'язок з своїми командирами частин на випадок несподіваного введення Дивізії в бої. Командири полків у свою чергу інформували про зміну становища усіх своїх старшин. Курінь саперів зайнятий розбудовою усякого роду застав.
Опір проти здачі зброї тривав далі. Дивізія вимагала, щоб найвищі чинники вирішили цю справу. Через загрозливе становище на фронті, вона повернула здану ручну зброю воякам, які прийняли її з великим задоволенням. Перебуваючи на оборонних позиціях, командування Дивізії вважало, що таке розпорядження було не тільки доцільне, але також необхідне.
Якраз в той час несподівано до Дивізії заїхали [д-р Отто фон] Вехтер, колишній губернатор Галичини, та полковник Бізанц, керівник Військової Управи. Вони приїхали пізно увечері, але Фрайтаґ не волів особливо улаштувати їх у своєму штабі й обговорити з ними всі подробиці ситуації, в якій опинилася Дивізія. Щойно під тиском начальника штабу він на це погодився. Ця подія трапилася 26 березня 1945 року. Вехтер і Бізанц були ознайомлені з фронтовим становищем, але нічого не знали про роззброєння Дивізії. Як виявилося, Вехтера приділено по втраті Галичини на спеціяльний пост в головному управлінні СС із завданням опіки над усіма чужонаціональними частинами. Отже, саме у відповідний час прибула до Дивізії людина, яка мала всі дані відстоювати її інтереси.
Вехтер негайно почав діяти. Він зв'язався з усіма вищими інстанціями, включно з Гіммлером. Він переконував ґавляйтера Уіберрайтера, що це буде в інтересі його области, яка є під загрозою, домогтися скасування наказу, а Уіберрайтер мав безпосередній зв'язок з Гітлером. Проте, все було даремно. Дивізія однак не здала зброї, бо на перевезення було тільки кілька вагонів, а сильне бомбардування станції в Марібору зовсім стримало залізничий рух на кілька днів.
Вехтер поїхав найближчого дня до головнокомандувача групи армій «Південь», генерал-полковника А. Лєра (Alexander L?hr), щоб йому вияснити справу. Вехтер твердив, що, якщо Дивізія мала б бути знищена без зброї, тоді її доцільніше буде ввести у фронтові бої, до яких вона зовсім готова. Вехтера супроводив 1-ий старшина для доручень як фаховий дорадник. Через велику навалу праці в штабі, Фрайтаґ не погодився, щоб з Вехтером їхав начальник штабу, хоч про це його просили Вехтер і сам начальник штабу.
У штабах усіх частин Дивізії, не говорячи вже про дивізійний штаб, день і ніч тривала жвава діяльність. У зв'язку із загостренням фронтового становища, накази, розпорядження, запитування про здачу зброї та оборонні позиції чергувалися у швидкому темпі.
Тим часом Дивізія посувала свої оборонні позиції далі на схід і північ до річки Муру, щоб бути поблизу фронту 2-ої та 6-ої армій. У розвідувальних діях ворог відкрив мало відпорне місце стику обох армій і, спритно використовуючи його, прорвався через фронтову лінію. Дивізія не могла посунутися далі на схід на власну руку, але вона зайняла такі позиції, з яких легко було розпочати дії для замкнення прориву. Командири всіх підрозділів одержали накази розпочати розвідувальні дії, головне про шляхи підходу до району Ґляйхенберґу та Фельдбаху, в якому виникла фронтова прогалина. Вехтер повернувся з штабу групи армій з доброю вісткою, що головнокомандувач пообіцяв поклопотатися про введення Дивізії у фронтові бої. Впродовж цього короткого часу Дивізія провела здачу деякої кількости ручної зброї, яку згодом знову повернено воякам.
На початку квітня 1945 року біля штабу дивізійного постачання впав підбитий ворожими літаками німецький літак «Фізелер Шторх». У ньому летів генерал авіяції, який вийшов цілий і, як виявилося, мав діло до штабу Дивізії. Від вищого командування він одержав доручення перебрати зброю і спорядження Дивізії і створити нову парашутну дивізію ч. 10. Під своєю командою він мав близько 1 000 вояків, які, одначе, не мали піхотинського вишколу. Тому він мав уповноваження підпорядкувати собі дивізійний персонал, і в такому разі Дивізія не мусіла здавати зброї. Для командування Дивізії це була нова загадка. Вище командування уповноважило якогось генерала авіяції з 1 000 вояків літунства зформувати парашутну дивізію, яка буде озброєна зброєю і спорядженням Дивізії? На другий день прийшло телеграфне повідомлення з команди XVIII-ої військової округи з Зальцбурґу, з якою Дивізія зовсім не мала ніякого діла, щоб негайно прийняла назву 10-ої парашутно-винищувальної дивізії. При найкращій волі командування Дивізії не було в стані розібратися у таких розпорядженнях. Важко повірити, щоб такий безглуздий наказ видало вище командування. Одначе, для Дивізії – це певний знак, що вона мусить затримати зброю, здану зброю знову видати воякам і напоготові чекати на наступаючого ворога. Командування Дивізії також не думало перетворюватися у парашутну дивізію, а спокійно очікувало вияснення ситуації.34
Врешті протести Дивізії та заходи Вехтера принесли успіх. 28 березня 1945 року увечорі з польового командного пункту з Зальцбурґу прийшов наказ не здавати зброї, а чекати на дальші розпорядження.
Тим часом Дивізія розбудувала позиції вздовж ріки Муру. Бракувало ще 31-го полку, який поспішав до Дивізії з району Коніце у форсованому марші. Тому, що Дивізія робила всі оборонні заходи на власну руку, без наказу вищого командування, вона не одержувала поповнень пального й амуніції. Попри деяку допомогу з боку крайсфюрера штірського «Гайматсбунду», дивізійні запаси вичерпалися. Обози були порожні, а на поповнення не можна було рахувати, бо Дивізія ще не була підпорядкована ніякій армії. Щоб ситуацію якось рятувати, Дивізія дістала доручення зупиняти втікаючі з фронту німецькі, а головне угорські частини, і від них реквізувати для себе пальне та амуніцію. Але таке розпорядження не легко було виконати. Усі шляхи з фронту заповнені відступаючими частинами. Їхня дисципліна погана, а ставлення до Дивізії – вороже. Деяким частинам Дивізії вдалося реквізувати дещо пального та боєприпасів, але врешті треба було перейти від реквізиції до купівлі боєприпасів від відступаючих частин. Реквізиції могли робити лише у спеціяльних випадках окремо для цього вибрані старшини. З відступаючих угорських частин вдалося також зформувати один дивізіон артилерії, який підпорядковано Дивізії. У пізніших боях Дивізії він добре виконував свої завдання, але на наказ вищого командування, його з Дивізії забрано.
--------------------------------------------------------------------
[33] Найправдоподібніше наказ про роззброєння Дивізії був виданий на особисте розпорядження Гітлера після обговорення ситуації на конференції в його квартирі у Берліні 23-24 березня 1945 року. На ній Гїтлер довідався про існування Української Дивізії і сказав:
– Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася українська СС-дивізія. Я абсолютно нічого не знав про цю українську СС-дивізію. Або ця частина є надійна, або ні. Тепер я навіть не можу творити нові формації в Німеччині через брак озброєння. Тому це ідіотизм давати озброєння українській дивізії, яка не є зовсім надійна. Я радше волів би забрати в неї зброю і створити нову німецьку дивізію. Я припускаю, що вона є першорядно озброєна, правдоподібно значно краще, ніж німецькі дивізії, які ми тепер творимо. [...]
– Якщо вона складена з австрійських рутенців (Ruthenians), нічого не можна зробити, як тільки забрати у них зброю. Австрійські рутенці були пацифісти. Вони були вівці, не вовки. Вони були нещасливі навіть у австрійській армії. Вся ця справа – це помилка. [...]
– Я не хочу твердити, що з цих чужинців нічого не можна зробити. Справді, з них щось можна зробити. Але на це потрібний час. Якщо б мати їх впродовж шістьох чи десятьох років та мати контролю над їхньою батьківщиною, як це мала стара монархія, очевидно, вони стали б добрими вояками. Але якщо їх взяти в час, коли їхня батьківщина є десь там далеко, – за що вони мають воювати? [...]
– Завтра вранці я мушу найперше поговорити з райхсфюрером (Гіммлером). Він і так перебуває тепер у Берліні. Треба по-фаховому встановити, що можна докладно очікувати від такої формації. Якщо від неї не можна нічого сподіватися, тоді вона не має сенсу. Такі формації – це люксус, на який ми не можемо собі дозволити. – Hitler's Lagebesprechungen. Abendslage vom 23. M?rz 1945 in Berlin (F?hrerwohnung). Подано за George H. Stein. Hitler's Elite Guard at War 1939-1945 the Waffen SS; Cornell University Press – Ithaca, N.Y. (ст. 185-7).
[34] Клітманн також згадує про роззброєння Дивізії: "Коло 30 березня 1945 року Дивізія мусіла віддати велику частину своєї зброї, щоб нею озброїти з Італії відступаючі німецькі парашутні з'єднання. 3/4 квітня 1945 "наказом фюрера" вирішено, що 14. Waffen-Grenadier-Div. der SS має стати основою для 10-ої парашутної дивізії (10. Fallschirmj?ger-Div.)" - Kurt Georg Klietmann. Die Waffen SS; eine Dokumentation (ст. 195).
З книги спогадів "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках" за редакцією В. Кубійовича. Переклад з німецької Романа Колісника.
_______________
_______________
* Знимка з книжки Майкла Джеймса Мельника "Історія Галицької дивізії військ СС", т. 2 "Помста Сталіна" (Michael James Melnyk. The History of the Galician Division of the Waffen-SS. Vol. 2. Stalin's Nemesis), 2016.
** Знимка від Reibert. Щоправда, на Великдень 1945 р. Дивізія перебувала вже у Штирії.
** Знимка від Reibert. Щоправда, на Великдень 1945 р. Дивізія перебувала вже у Штирії.
