Микола Вінграновський
Країно чорних брів й важких повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш! Як тепло ти німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!
Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.
Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут, де все тривога й щем,
Де до душі душа притислася і хоче
Темнавих губ, що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш! Як тепло ти німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!
Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.
Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут, де все тривога й щем,
Де до душі душа притислася і хоче
Іще, іще!.. Але куди ж іще?..
2003
Це був останній вірш Вінграновського. 26 травня 2004 року він пішов "по найдовшій у світі дорозі"...
Микола Вінграновський:
Вірш «Остання сповідь Северина Наливайка під бубнами на Солониці 1596-го» я написав давно, 26 років тому, коли мені було 30 років. Так само 30 років я дав і самому Наливайкові в романі, бо невідомо, коли Наливайко родився. Одне слово, від вірша до роману пройшло 26 років – 26 років, і я знову повернувся до Наливайка! Чи це випадково?
Не знаю, як у кого з письменників, але у мене випадковостей не буває, бо той світ моїх почуттів, думок і уподобань у мене закладено, як мені здається, ще до моєї появи на світ... В силу відомих причин, вірш про Наливайка я зміг надрукувати лише два роки тому, хоча до цього він ходив серед нашої інтелігенції в списках у самвидаві. Хоч із цим віршем, відколи я його написав, як і з усіма своїми творами, я не ховався ніколи.
Перед тим, коли я скажу кілька слів про самий роман «Северин Наливайко», я хотів би, аби ви послухали самого вірша. Ось він:
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
Не прапор – раб, не прапор – порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я – вас веду, і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як стожари...
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода.
І солона моя Солониця
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде,
Ще заплаче ночами Барбара
Над споляченим сином моїм,
І розірветься серце, як хмара,
Від даремних за мене молінь,
Та і тоді не прокленем ми долю.
Не зречемось себе, поранених синів,
Коли й побачимо в кривавищі за волю,
Що наш народ вже тереном зацвів.
Молодість пройшла, та Наливайко в мені лишився, і я, несподівано сам для себе, п’ять років тому сів за тиху, але не менш напружену, ніж політичні бурі за вікном, роботу над прозовим твором про Наливайка.
Це мій перший роман. І коли я вже було набрався духу поставити на чистий аркуш паперу перше слово – мене охопило сум’яття, страх і непевненість, бо слова я боявся завжди: як у віршах, так само і в прозі. Слово на папері – для мене це щось на зразок, як для дитини, яка не вміє ще плавати, вперше ввійти в ріку... Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речення. Коли я їх уже написав і написав, як хотів, то перед третім реченням я починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості й по сей день я живу перед словом від страху до страху. Не боюся я слів лише уві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, і як дерева і квіти...Одне слово, впевненим у собі я буваю лише вві сні. Коли ж я пробуджуюсь, то впевненість мене покидає і я ходжу біля столу над білим аркушем паперу, мов неприкаяний. Я не знаю, з чого і як почати. Художні образи накидаються на мене з усіх сторін. Вони налітають на мене з такою силою і в такій незчисленній кількості, що я під їхнім навальним тиском гублюся. Образи настільки мають свою наді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Це, мабуть, те, що ми називаємо творчістю або натхненням. Щасливі ті люди, які цього не знають і цього не пережили!..
Пишу я повільно. І повільно не через те, що не поспішаю, а через те, що вже написане – переписую. Я спостеріг, що в мене вже виробилась і норма – кожну сторінку я переписую від п’яти до семи разів. Буває, на сьомий раз від сторінки лишається мало, а то й нічого не лишається. І все тому, що все те, що я в собі бачу і чую, все, що в мені утворилося і звучить, я відтворив і скомпонував не так, неповно, одне слово, не так, як дав мені мій голос душі.
«Северина Наливайка» я написав люто і ніжно. Але та лютість і ніжність – вони суто мої, як все що я писав і до цього. У «Наливайкові» я виклався ввесь. У ньому я ввесь, на що здатний. Після «Наливайка» в мене, окрім порожнечі, не залишилося нічого. А коли щось і залишилося, то тільки те, про що знати не треба нікому...
Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої інтонації, і моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го року і я 1992-го року – все це одне й те ж саме. За всі ці часи змінилися лише зброя, одежа, харчі і людські нерви. А людська душа, пристрасті, віра й любов – не змінилися. У всі і на всі часи вони єдині. Між ними не змінилося нічого. Як не змінилася, на жаль, і наша доля, хоча від Наливайка до нас минуло чотириста років, або, коли їх перемножити на дні, то не змінилося 140 000 днів і ночей. У світі так не буває, та в нас, в Україні, виходить, буває. «Наливайка» я довго писав іще й через те, що писав я його лише тоді, коли писалося. У ньому немає жодного силуваного речення. Через те про «Наливайка» я можу говорити як про своє щасливе натхнення. І ще би я сказав так: цей твір я писав із приплющеними очима, бо коли приплющуєш у присмерку очі, то краще й спокійніше видно...
Джерело: Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів. Микола Вінграновський. "Наливайко"
Вірш «Остання сповідь Северина Наливайка під бубнами на Солониці 1596-го» я написав давно, 26 років тому, коли мені було 30 років. Так само 30 років я дав і самому Наливайкові в романі, бо невідомо, коли Наливайко родився. Одне слово, від вірша до роману пройшло 26 років – 26 років, і я знову повернувся до Наливайка! Чи це випадково?
Не знаю, як у кого з письменників, але у мене випадковостей не буває, бо той світ моїх почуттів, думок і уподобань у мене закладено, як мені здається, ще до моєї появи на світ... В силу відомих причин, вірш про Наливайка я зміг надрукувати лише два роки тому, хоча до цього він ходив серед нашої інтелігенції в списках у самвидаві. Хоч із цим віршем, відколи я його написав, як і з усіма своїми творами, я не ховався ніколи.
Перед тим, коли я скажу кілька слів про самий роман «Северин Наливайко», я хотів би, аби ви послухали самого вірша. Ось він:
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
Не прапор – раб, не прапор – порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я – вас веду, і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як стожари...
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода.
І солона моя Солониця
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде,
Ще заплаче ночами Барбара
Над споляченим сином моїм,
І розірветься серце, як хмара,
Від даремних за мене молінь,
Та і тоді не прокленем ми долю.
Не зречемось себе, поранених синів,
Коли й побачимо в кривавищі за волю,
Що наш народ вже тереном зацвів.
Молодість пройшла, та Наливайко в мені лишився, і я, несподівано сам для себе, п’ять років тому сів за тиху, але не менш напружену, ніж політичні бурі за вікном, роботу над прозовим твором про Наливайка.
Це мій перший роман. І коли я вже було набрався духу поставити на чистий аркуш паперу перше слово – мене охопило сум’яття, страх і непевненість, бо слова я боявся завжди: як у віршах, так само і в прозі. Слово на папері – для мене це щось на зразок, як для дитини, яка не вміє ще плавати, вперше ввійти в ріку... Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речення. Коли я їх уже написав і написав, як хотів, то перед третім реченням я починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості й по сей день я живу перед словом від страху до страху. Не боюся я слів лише уві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, і як дерева і квіти...Одне слово, впевненим у собі я буваю лише вві сні. Коли ж я пробуджуюсь, то впевненість мене покидає і я ходжу біля столу над білим аркушем паперу, мов неприкаяний. Я не знаю, з чого і як почати. Художні образи накидаються на мене з усіх сторін. Вони налітають на мене з такою силою і в такій незчисленній кількості, що я під їхнім навальним тиском гублюся. Образи настільки мають свою наді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Це, мабуть, те, що ми називаємо творчістю або натхненням. Щасливі ті люди, які цього не знають і цього не пережили!..
Пишу я повільно. І повільно не через те, що не поспішаю, а через те, що вже написане – переписую. Я спостеріг, що в мене вже виробилась і норма – кожну сторінку я переписую від п’яти до семи разів. Буває, на сьомий раз від сторінки лишається мало, а то й нічого не лишається. І все тому, що все те, що я в собі бачу і чую, все, що в мені утворилося і звучить, я відтворив і скомпонував не так, неповно, одне слово, не так, як дав мені мій голос душі.
«Северина Наливайка» я написав люто і ніжно. Але та лютість і ніжність – вони суто мої, як все що я писав і до цього. У «Наливайкові» я виклався ввесь. У ньому я ввесь, на що здатний. Після «Наливайка» в мене, окрім порожнечі, не залишилося нічого. А коли щось і залишилося, то тільки те, про що знати не треба нікому...
Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої інтонації, і моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го року і я 1992-го року – все це одне й те ж саме. За всі ці часи змінилися лише зброя, одежа, харчі і людські нерви. А людська душа, пристрасті, віра й любов – не змінилися. У всі і на всі часи вони єдині. Між ними не змінилося нічого. Як не змінилася, на жаль, і наша доля, хоча від Наливайка до нас минуло чотириста років, або, коли їх перемножити на дні, то не змінилося 140 000 днів і ночей. У світі так не буває, та в нас, в Україні, виходить, буває. «Наливайка» я довго писав іще й через те, що писав я його лише тоді, коли писалося. У ньому немає жодного силуваного речення. Через те про «Наливайка» я можу говорити як про своє щасливе натхнення. І ще би я сказав так: цей твір я писав із приплющеними очима, бо коли приплющуєш у присмерку очі, то краще й спокійніше видно...
Джерело: Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів. Микола Вінграновський. "Наливайко"
