"Промоклий Львів, проплаканий дощем..." Розкішна поезія Зоряни Ель

Віктор Жмак. "Ніч", 2013

Зоряна Ель

* * *
Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованим у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
Вицокує годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Чарівний, трішки імлистий Львів на картині Віктора Жмака

ранкове

ішла по бруківці весна здоганяла дощем
лопотіла крильми із балкону на вулиці Руській
десь далеко за містом у гнізда верталися бузьки
та у смузі контрастів зима не забулася ще

білим криком здіймався із сонного Ринку туман
ще душа не зігрілася цокали лунко підбори
брунькувались туристи із густо засіяних спорів
щоб поцупити лева якого на карті нема

а на Руській тим часом хитнувся весняний балкон
відірвався й поплив аж до сонця що снідало в Замку
залишилась від нього світлина оправлена в рамку
і бляшанка в яку наливали коту молоко

Часи

я ніч виглядатиму день виглядатиму жити
клячатиму довго над яром наляканих снів
позаду кривава трава і опалене жито
і брех у шовках та гріхах юродивих синів

насіння зійшло уродило начорно насіння
не вистачить вод щоб залити згасити вогонь
від борозен ярих до крайньої лінії тління
комонних не стане а коням жалобних попон

із яру підходить пітьма ситі півні помовкли
туман підіймає вітри - не барися лети
мені ще не важко не терпне рука від коновки
та важко воді - надто крихітний лан з висоти

львів. відлуння сорокових

немає снігу. сниться пізній сніг
розкиданим засохлим хризантемам,
старим хрестам, понівеченим, темним.
свинцевий сніг, короткий і тюремний,
на їхні чола спокоєм поліг.

довкола холод лінію провів
тремтячою прозорою рукою.
пов’язки мли в огні реальних воєн
крізь неї проступають і не гоять
вкарбований у плити справжній вік.

гуде на вітрі Святоюрський дзвін,
вкривається опаленим пелюстям.
і молиться Йоан Золотоустий.
а сніг паде із неба густо-густо
у жорна механічних поколінь.

криниця

під нижнім небом попід самою його корою
десь біля пекла відкрили віко живій воді
ніхто не бачив але казали: було їх троє
якісь чужинці – ні то вигнанці ні то герої
які шукали чи то вертали у рідний дім

а ще казали: вони зронили насіння з раю
на дно криниці у невимовно тонкій ясі
за ними ловчі післали слідом хортячу зграю
коли дізнались що те насіння сліпі збирають
і прозрівають щоб зняти камінь із терезів

біжать хортове чекають ловчі на вірну здобич
міняють догми земного часу формат послань
криничну воду беруть на небо не задля проби
а з інтересу: а що там люди зі світом роблять
попід одвічним сплетінням сенсів добра і зла

урбаністичний романс

сьогодні ми будемо начебто глухонімі,
нехай нам позаздрять успішні амбітні та зрячі.
підморгує хитро обліплений сніжками мім
із площі де ми перетнулися вперше, а значить

не все так погано у нашому домі з вітрів -
і дах не тече, і сусідський собака не виє.
і так обнадійливо швидко закінчився рік,
а зашморг нового не надто впивається в шию.

мої триста п’ять і твої десь чотириста три
терпляче латають подерті суму і панаму –
і місто іде по дорозі до Риму чи в Рим,
колишучи доброго лева у пащі із нами.

Львівська казка Ігоря Біликівського.

Ось його відповідь на моє запитання, як зветься зображене місце: "Вулиця Підвальна. На передньому плані видно Успенську церкву, за нею видніється купол Домініканського костелу, а справа на горбочку 8 школа, в котрій свого часу навчався Станіслав Лем."

Нічне місто

місто пливе, утікає крізь ніч
як велетенська налякана риба
місто ковтає фантоми облич
різного штибу

в жерлі пітьми розчинився трамвай
блиснули леза відточених рейок
шаснула вулиця чорна крива
в чашу Морфея

тиша замшіла відлунням крихким
капле ліниво роса із надлому
місяць ховає в неоновий дим
профіль знайомий

кільцями сон набивається в дім
тільки давно там не мешкають люди
бродять по закутках тіні худі
тіні приблудні