Богдан-Ігор Антонич
* 5 жовтня 1909 — † 6 липня 1937
ТРИ МАНДОЛІНИ
Новела
Зав’язую краватку. Уперше в житті. Роблю це з такою повагою, наче виконував би якийсь урочистий обряд. Ніяк не йде. Затялося, засукалося, переплуталися кінці. Ніяким чином не можу схопити відповідної довжини — обидвох крил. Зашморгую раз - правий кінець закороткий, зашморгую другий - тепер занадто довгий, пробую втретє - перекрутився лівий. Роби що хоч. Перекидаю ще раз через шию - краватка виковзнулася з гладких рамен комірця. Хоч губи кусай з люті. Тугий комірець нестерпно гризе. Струшую з досади головою. Що знову? Ти завзялася на мене, ряба зміє, але й я завзятий. Не відступлю свого, хоч мав би морочитися з тобою ще дві години. Кінець кінців вийшов переможцем. Правда, краватка викривлена, наче в паралічі, вузол не може поміститися між твердими рубами комірця й хоче вискочити, мов камінчик з метавки. Але я гордий з довершеного діла й віддихаю вдоволено. Шапки не беру - навіщо? Сьогодні теплий вечір, а втім, тягатися з учнівським кашкетом трохи незручно. Пальцями вигладжую непокірливу гирю. Гребінчик десь загубився. Обшукую кишені. Немає. Хай його побере... Відкидаю поза уші капосну мичку й, підсвистуючи пісеньку, відчиняю двері. Господині в кухні нема. Хай собі. Хіба ж за кожним разом, коли виходжу й приходжу, мушу її про це повідомляти?
Вечір обіймає мене холодним подувом. Щось невідоме тягне до себе. У другому кутку обзивається ледве чутний шепіт: вернися. Здвигаю плечима. Це з дитячих літ якийсь нерозумний і неоправданий ляк перед темрявою. Не пам’ятаю, звідкіля взявся, й загалом не думаю про це. Чого боятися? Срібного гомону травневих хрущів над кущами бузку в городі? Улесливого шороху мишей у мрячних челюстях відчинених сіней? Розмірного стукоту власного серця? Спокусливого усміху місяця? Широкого відгомону власних кроків? Споловілого погляду старої ліхтарні? Химерного танку своєї тіні? Віддай себе вечорові, мов дівчина коханцеві. Без спротиву й з солодкою тишею в серці. Уста й волосся подай поцілункам леготу, очі - лагідним дотикам присмерку. Розпливися в шевелінні хрущів і стань відгомоном тиші. Хай веде тебе твоя власна тінь. Обійми її, наче кохану, й дивися вгору. Вечір саме підносить чарівливу паличку серпастого місяця, хрущі гудуть: абракадабра, гокус-покус... Ти заворожений.
Хай потім ще раз народиться з нічого почуття твоєї окремішности, сильніше й виразніше, як перше, хай з шепоту хрущів випливе твоє нове «я».
Мимохіть, підсвідомо навертаю кроки на вуличку, що лагідно котиться вниз і поволі спливає до ріки, що в її сріблястих хвилях купається місяць, черпає з неї живе срібло й розливає його на дахи домів, наче з вузької скляної карафки. Знаю містечко, немов шухляду в свому табуреті. Іду безбач перед себе.
Праворуч темний, крутий провулок, на горбку похилий дім. Перед домом довгий рундук оплетений широким поруччям. На рундуку сірі тіні, намальовані невиразними мазками на чорному тлі оточення.
Три мандоліни.
Хто ти є? Чорнявий хлопець із сивими очима. Архітект скляних веж, відкривець не існуючих на мапі світу островів, власник синьої загортки з витертими рукавами на ліктях, неслухняно! чуприни, піджака з двома відірваними ґудзиками й копалень срібла на місяці. У шухляді лежать безцінні скарби: том Мая з видертою останньою карткою, світлини трьох кінових зірок і стара кальоша, вкрадена в господині, що її - очевидно кальошу, не господиню - я різав на дрібні кусні й уживав їх до латання дірявого м'яча. Під столом валяються зіпсована помпа до надування футболу, прорвана пилочка до тонких дощинок і клаптик рисункового паперу, поплямлений киноваром. Мріяв ще довгі місяці про мандоліну, але забаганка ця не мала ніколи здійснитися. На стіні паперова тапета з вимальованими яскравими пташками, на вікні - глечик з бегонією. Над ліжком вилинялий пейзаж, а за ним схований зшиток з віршами й засохла квітка бегонії.
Дівчина перша й перші вірші,
і місяць - мідний перелесник.
Слова палкіші, віддих ширший
і терпко мандолінні весни.
Налита радістю година,
Найбільший скарб - весінні чари,
захоплення снага єдина,
на все зелені окуляри
Рундук над вулицею.
На рундуку грають.
Три мандоліни.
Хто ти є? (пропуск в автографі. - Ред.) в чар-колесі першої молодости. Під твою подушку підложило життя макові зерна весни. І тепер усе в твоїх очах двоїться й троїться. Доми мають не вікна, але риб’ячі очі. Відчиняють темні брами й сіні, наче щелепи велетенських китів з підручника зоології. Навпроти мене виринає з них старий філософ - сивобородий щур. Хочеш утікати, - я завжди в дитинстві боявся пацюків, - але щур, пліснявий від столітньої мудрости, усміхається лагідно й вибачливо. Сиві вуса хитаються спокійно, а в глибоких скляних очах таїться якась невисловлена спокуса. У кутках грубих щічок ховається терпка судорга розкоші, й слина млосно спливає бородою. Чи ти є гріх, що мене страшили ним колись батьки? Підходжу ближче, але це вже не пацюк, тільки старий дірявий черевик лежить, викинений на вулиці. Підношу його, оглядаю із усіх сторін і відкидаю з погордою на смітник. Спадає мені на думку, чи надалося б викроїти з нього лату на м’яч, але згодом махаю легковажно рукою й відходжу далі. Щур, м’яч і гріх переплутуються в уяві й виходить з цього лилик. Чому (рукопис уривається. - Ред.).
Опубліковано у вересневому 1992 року числі “Сучасности”.
НІЧ НА ПЛОЩІ ЮРА
Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих сірих мурах.
Місяць — таємничий перстень,
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи, може,
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектурні мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо, до землі прилипле.
Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.
