...Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав,— за кучерик на шиї!..
Це дім, де рок — оброком, а за крок
з пожовклих довоєнних сторінок
співали соловецькі соловії,—
чи думав ти, який у них хосен?
Та вже світало, і лунав Дассен.
А місто віршів, бунтів, поцілунків
явило інший лик із інших сцен,
коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
як сюзерен, виходив манекен,
коли зіниці клались на полиці —
i літери сахалися зіниць,
коли занадто мертва смерть дзвіниць
дірки засклила в хроніках столиці
й хіба що голубам служило скло...
Невже тоді нічого не було?!
Були ж неопалима віща круча
ii немилосердне в щирості село,
його щетина спогадів колюча
й невіра в балакуче ремесло.
Були ж — уперше — Хортиця і Галич,
листок на плесі й полотняний сніг,
перешепти в кав’яреньках тісних
про білу квітку і про скіфську далеч,—
дарма що хрестовик собі сотав
безбарвну і солодку нить октав.
Іще не відшуміли бурі в склянці,
коли, з космацьких зринувши отав,
убогу тишу, як підлогу в танці,
двадцятилітній вітер розхитав,
озвучивши потоки світлі й темні,
розгледівши в імлі стражденний лик
того, від кого одвернувся вік,
почувши й відголоски потаємні,
й біловолосу жінку на скалі,
і рід її — в ганьбі або в землі.
Коли уламки вівтаря в дровітню
складали, нагорлавшись при столі,
розворушило ватру старожитню:
«Скажіть мені, поети Василі!..» —
заговоріть, поети, хто як може,
щоб задихнулись в подушках пухких
обрізані рядочки, для яких
задовге навіть найкоротше ложе,—
хоча здавалось: звідки серед пуст
узявся той всевидющий прокруст?
Допоки лаври, впавши на литаври,
глушили слав і слів смертельний хруст,
«Печальний етнос, трохи що не маври!»
у закарпатця вирвалось із уст.
Допоки цвів у поступі повзучім
безпам’ятний співучий переляк,
своє тернове поле подоляк
ніяк не міг обміряти співзвуччям,
і реготав у риму Асмодей —
львів’янин-батяр, бородань-спудей.
Коли душа потроху відмокає,
напередовець із підгір’я, де й
пісні — живі, вертепи відмикає
і скрипку притискає до грудей.
Заціпило узір парадним ряднам,
затіпало сановні тілеса,—
і площа вознеслась у небеса,
обвита шумовинням виноградним,
і крізь епохи й війни, сміх і схлип
доніс до нас крихкий дагеротип.
А час довкіл? Лякав, як лепрозорій?
Чи розібратись в ньому не могли б?
А може, є в тім умисел прозорий,
що запізнали й полиновий хліб?..
Куди пощезнуть відблиски примарні,
коли доба не черт і рез, а криз
високі строфи профільтрує крізь
цідилку з респіраторної марлі?
Так, це новий, немолодий мотив,—
але кого він вбив чи захистив?..
А голос поета живе:
* * *
Вербальна святкова брошка.
Вербова пісенна дошка.
Корівоньки у вітринах пасуться,
немов на фермах.
Зманіжена біла спина.
Засніжена Городецька
Дівчат у курви вербує невтомний
батярський вермахт.
На Краківському базарі полядвиця,
і чанахи, й
Оздоблені господині -
усі неймовірно чемні:
Одна "Слава Йсу!" говорить,
а друга "Пашол ти на...!".
А третя мовчить і крутить
повстанські пісні
в харчевні.
На вулиці Раппопорта
Андрій на псевдо Береза
Жидам продає шкарпетки,
своїм купує горілки,
Опівдні псалми співає,
опівночі точить леза,
Історію штудіює, а може,
читає Рільке.
Ця суміш крамниць, шпиталів,
церков, смітників і барів,
Де каву тобі підносять на таці -
не на підносі...
Це місце – несамовите.
Зоветься воно Клепарів.
Там шибениця стояла.
Здається, стоїть і досі.
Підходь, в кого шия груба -
бо зашморги вже зітліли,
Хіба що в моїй торбині
для тебе
знайдеться свіжий.
На тебе вже зачекались
підземні й небесні сили.
До стільчика, прошу пана.
Прощайся.
А зможеш – вижий.
Прочитано 16 січня 2008 року в літературній кав’ярні «Кабінет».
