Віктор Жмак. "Сонце сіло. Площа Ринок", 2009
Андрій Содомора
VIGILATE!
Якось, чимало років тому, щоб зустріти ранковий потяг, я попросився на нічліг до свого приятеля, що мешкав на Ринковій площі, одразу за ратушею. Звідти за якоїсь півгодини легко можна дістатися до головного двірця пішки (трамваї у таку ранню годину ще не ходять), а з тієї околиці Львова, де я тоді жив, довелося б, дарма що то була літня пора, виходити з дому затемна... Не на одній квартирі випало мені жити впродовж багатьох років, але в такому будинку, при самій ратуші, я пробув ніч уперше.
Зайшов туди пізно, коли сонце вже погасло на всіх крівлях, вежах і шпилях, а внизу, вулицями й провулками, вже розпливались передосінні серпневі сутінки. За старезною дерев'яною брамою, куди я ступив, було б уж е геть темно, якби не жарівка, що самотньо звисала на дроті. В її світлі, підкреслене тінями, вирізьблювалося середньовічне склепіння, сіріли кам'яні плити, що провадили до зчорнілих, наполовину зчовганих дерев'яних сходів. Піднімаючись їхніми дивними, схожими до сплюснутої з боків літери «О», звивами з поверху на поверх, я поглядав наче в колодязь, що темнів і глибшав донизу; зверху ж ледь виднівся двосхилий скляний дашок; такими ще й досі накривають подекуди сільські колодязі...
Що вище я піднімався, то, враз із сутінками, в мені густішало дивне відчуття, яке важко окреслити словом, — той стан, що його навіює наче спресований час, його згусток чи осад: під тими плитами, що ними я ступав, увійшовши в браму, — підвалини, пивниці, яким понад півтисячоліття. Отож, я йшов сходами вгору, а здавалося, що занурююсь у давнину, вдихаю її запах — вичовганого каменю, дерева, запах тиші, радше мовчанки, в яку поринала кам'яниця з її принишклими мешканцями: все тут мовчало найглибшою з усіх земних мовчанок — мовчанкою колодязя... Враз мене мовби струмом ударило: ступивши на останній поверх, я зіткнувся з віком домовини: воно стояло, подібне до постаті, що підстерігає когось, тут же, при дверях квартири, сусідньої з тісю, де я мав заночувати...
Про щось ми говорили, ще поки лягти спати, та недовго, бо година була пізня, а вставати треба було спозаранку. Тож після традиційної склянки чаю з львівським тістечком і звичного «на добраніч», я вмостився на виділеній для мене канапі, сподіваючись, дарма що на новому місці, покріпитися спокійним сном. Надаремними, однак, були ті сподівання...
Щойно ліг — одразу ж повів відлік часу разом із ратушним годинником. Сказати, що з кожною чвертю години я чув його голос, — нічого не сказати: бій годинника я сприймав не так слухом, як душею, всім тілом, усіма його фібрами. Я увесь став вухами, в які вривалися, мов пущені з балісти, відлиті в металі слова: Vigilate, nexcitis enim horam — Чувайте, бо не знаєте години... Здавалось, що вся середньовічна кам'яниця — то ідеальний резонатор для того імперативного дзвону латини. Але, як це не дивно, — сну позбавляло мене нє так те, що я чув той голос, як те, що хтось, тут же, за стіною, його не чує... Я намагався уявити собі, як це в нічній тиші можна не чути того дзвону. І зрозумів, уж е вкотре, марність отих намагань: за ту межу, в невідоме, беремо свої відчуття — те, чого там немає...
Лежачи й наслухаючи мірне дихання свого приятеля (той заснув одразу), я почав пригадувати різні поради — як домогтися скорого сну. «Відключіть мозок від зовнішніх подразників»... Ця порада одразу ж відпала, бо жодного способу для «відключення мозку» я не знав. Не відав і того, як можна «звільнити його від усіх уявних образів»: що більших зусиль докладав, то виразніше бачив сходову клітку і схож е до темної постаті, приставлене до дверей віко домовини... Прийнятливішою видавалась інша порада: «Уявіть собі чорноту. Вона заполонює все довкола, і тобі від того спокійно й приємно. І навіть якщо з неї й намагається щось випірнути, то пітьма те видиво поглинає, і... ти засинаєш». Пітьму й не треба було уявляти — все було в неї занурене, а от те, що з неї раз по раз випірнало, ніяк не хотіло повертатись у темні глибини, звідки випірнуло, — вперто стовбичило перед очима...
Тоді я взявся за свої, почерпнуті з особистого досвіду, способи, що могли б навіяти сон. Пригадав, як у таких-от середньовічних келіях, працюючи в архіві, я довгими місяцями виконував роботу, класифіковану як «нумерація аркушів»; щодня — по декілька тисяч... Тоді-то й на собі звідав, як то нелегко протистояти незборній потузі сну. Тепер, хай скільки б не нумерував їх подумки, на сон і не заносилося... Робив ще одну спробу: пригадував собі одного з дослідників, що працював над документами в архівній читальні. Дослідження опиралось, очевидно, на статистиці, тож він, а був уж е похилого віку, щоденно, гортаючи стоси документів, виписував із них цифри; виписуючи — нашіптував: одна тисяча чотириста вісімдесят, одна тисяча чотириста вісімдесят один і т. д. А що в залі було тихо, то той монотонний шепіт домінував — брав усіх, хто там був, під сонну поволоку... Там — та не тут...
Отож, радше знервований, аніж розслаблений тими спробами заснути, я знову почав вести відлік часу разом із вежовим годинником: один удар, два удари, три, чотири... Високим тоном — чверть години, півгодини, і поважним, низьким, — години. За кожним із тих ударів незмінно вчувалось одне й те ж саме: Vigilate! — Чувайте!.. Затим наслухуванням, чергуванням тиші й дзвону повільно, хвилина по хвилині, скрапувала ніч, яка видалась мені довшою, аніж найдовші, зимові, ночі...
Досвіта, ще до сходу сонця, коли, врешті, повагом бамкнуло п'ять разів, я подався на двірець зустрічати потяг. Вулицями, між смітників, шастали коти, переважно чорні, мовби тільки-но — з нічної темряви. Місто ще досипляло... То тут, то там із мітлами в руках поралися двірники... А за якусь годинку вже й сонце, піднявшись над містом, вимітало з усіх його закутів ті, що там забарилися, нічні тіні...
