Зруйнований большевиками Хрещатик. 1942
Зі старих газет
“Львівські вісті”, числа з 5 і 7 липня 1942
Іван Керницький
А ось він. Прекрасний, зеленою скатертю прикритий, на горбах розложений, колись золотоверхий... Вибачте, питаєтеся „Як їхалося?”
- Спасибі! Дорога цим разом вела з одного міста, положеного на Півдні України, що під сильними соняшними проміннями ціле потапає в зелені та купається в золотих Дніпрових хвилях, гонячи свої, завдані північними вандалями, рани -- через Ромодан та Гребенку. Прекрасне получення з Півдня. Прямо з поїзда в поїзд, а ще й ніччю, коли повний козацький місяць сумно споглядає на сповиту опікунчими крилами „старої мати" – скривавлену потом та сльозами обездолену українську землю.
Прекрасна українська земле! Ти вже чуть рік дишеш повною груддю! Вже не ступає по Тобі брудний чобіт жидівсько-большевицького наїздника. Вже не ранять Твої груди зненавиджені большевицькі колгоспні трактори. Твої діточки вже не стогнуть в ярмах жахливої колгоспної неволі. Вже не лічити заслиненому жидикові з райкомітету трудодні для Твоїх обездолених, шкірою та кістками покритих синів та дочок. Ти живеш і з кожним днем гоїш свої рани та гасиш спрагу Твоїх виснажених дітей.
Обабіч вагону прекрасні зелені килими так й чарують кожного глядача. -- „Хай газети пишуть, що хочуть, але ця Україна таки прекрасна країна” – говорить мій приятель-німець, воєнний кореспондент німецьких часописів в Райху та "Дойче Україне Цайтунг". Краєвид напереміну зміняється: безкраї рівнини переходять в горбки та губляться в степових балках. Денеде на горизонті вирине темінь зеленого гаю-діброви, тут й там, мов з під землі, виростають нові обновлені хатини українських хліборобів, що струснувши зі себе ярмо 24-літньої большевицької неволі благальним поглядом з піднятими руками глядять на небо, шукаючи там Всевишнього, й посилають йому свої молитви-подяки. Так й хочеться продекламувати на весь голос Шевченківське „Село, й серце одпочине...” або за Хвильовим насолоджуватись чаром та красою „чарівної, вишневоокої України". Поля зорані, засіяні, денеде озимина сходить – все покрите зеленню. Крізь вікно вагону глядиш на цю землю та даєш думкам волю. Скільки приходилось Тобі, українська земле, переживати на цьому світі! Скільки горя та наруги Ти мусіла терпіти від чужих та й часом таки від своїх яничарів. Скільки козацької крові випила Ти! Тут мірялись колись Твої сини з ордами, тут сковородили славні лицарі московські ребра, тут виростала потім рута... Сонце клониться за обрії, тихий вечірній вітер колише листям придорожніх дерев, землю сповиває сон, лише стукіт коліс вагону не дозволяє вслухатись в спів соловейка, що напевно десь там витіває свої веселі пісні, не почути також обновленої пісні української дівчини, що сумує за своїм хлопцем, братом, що ще не повернувся з поля додому, не почути плачу матері, що виглядає даремне свойого сина, хлипання жінки, що посилає прокльони тому, що його „ясним сонічком” доводилося величати, не вслухатися в ридання сиріток, яким розбишацька рука забрала батька -- матір... Поволі сутінок окутує українську землю, а там на горизонті повновидий, козацький блідий місяць глядить на землю за сумованим поглядом. Тихне й гомін розмови вояків в вагоні. Дехто починає вже хропіти. Вагон вистукує ритмічно улюблену пісню Петрусенко „Україно моя, Україно..."
6-та година ранку. Поїзд зупиняється в Дарниці, останній станції під Києвом. Звідтіль можна вже легко проїхати до самого Києва, Користаю з першої вигідної можливості. Разом з моїм приятелем вантажимося на відкриту площадку вантажного поїзду. Тут перша зустріч зі справжнім киянином, що в Києві родився, в Києві виріс, в київській залізнодорожній службі 28 років служив... Це залізничник-українець, конвоєнт вагонів, що прямують на головну станцію в Києві. Дорогоцінна цигарка (3—5 карбованців) розв'язує мойому співбесідникові язик: „Кажеться, в деяких садках ще й досі лежать міни, бо ж бачите вчора розірвало на шматки одного старика, що порався в свойому городі, посіваю чи насіння ярини. А життя то в нас плохе но ми віримо, що воно буде краще, головне, що немає тієї за рази, що нам сон з очей зганяла...”
Київський двірець, осінь 1941
Нашу розмову перериває свисток машини. Ми в'їздимо на відбудований залізничий міст. Звідтіль Київ вже як на долоні. Ось на право дорога, святиня культури Печерська Лавра. Висока біла дзвіниця заспокоює кожного, що з биттям серця глядить в той бік. Невже ж большевики... Та ні, лише дзвінниця стоїть там, де колись стояла, бо там, де колись пишалась головна Печерська Церква Успенський Собор – там лише руїни кличуть пімсти з неба. З лівого боку Трапезна Печерська Церков, нижче Нижні та Вижні Печорські Церкви, далі Видубицький, Михайлівський та Троїцький Монастирі. Всі ненарушені. У підніжжя Печерська срібна лента Словути, що розлилася тут з берегів по полі, заливаючи своїми водами острови та прибережні оселі. Вода поволі уступає, життя наладнується знову. – Попід горою з правого боку та між зеленими садами з лівого боку виїздимо на головний залізничий двірець старої столиці України. З правого боку місто пробуджується зі сну. Нерв велиого міста зараз же можна доглянути. Вже перші кияни та киянки спішать до праці. Всі охайно одіті, гордо піднявши голови поспішають кожний своєю дорогою. Не чути нізвідкіль „пан, штік брот", як це біля Варшави чи Кракова. Перші розбиті доми, фабрики та спалені залізничні влаштування. А ось і головний двірець. Стиль великої стодоли з піднятими по середині воротами, щоб набиті сіном фіри могли безпечно проїхати. З великих вікон глибокі чорні діри з закінченими мурами нагадують на сліди недавнього панування „доблесних бойцов”, що відступаючи, не вспіли висадити двірець зовсім, то бодай його підпалили. Величезні об'ємом ждальні та залізничні приміщення сьогодні відновлюються та ремонтуються німецькою фірмою. Вже в короткому часі Київ матиме знову свій великий розмірами залізничий двірець. -- Тут же й перша зустріч зі знайомим п. А., управителем друкарень міста Києва, що саме виїздить на відпустку до Львова. Зараз на сусідньому пероні оркестра київських українських міліціянтів веселими маршами та українськими піснями пращає новий транспорт українських робітників до Німеччини. „Так кожного дня весело в нас” -- каже п. А. Тисячами виїздять кияни та дооколичні мешканці на роботи до Німеччини. Цією дорогою вони сплачують свій довг за визволення зпід большевицького жахливого ярма.
Остарбайтери: "транспорт українських робітників до Німеччини", 1942. До квітня 1942 то були переважно добровольці
Перед фронтоном головного двірця гарна, велика заїздна асфальтова площа, по середині квітник, довкруги високі залізні стовпи, закінчені китицею білих абажурів електричних лямп. З правого боку будинок, що на свойому порталі має з лівого боку красноармейця. з правого боку постать робітниці – спалений, без даху вітає кожного приїжджого та нагадує, що тут пройшла воєнна заметіль та що тут були 23 роки „соціялістичні строїтелі" з півночі та сходу. Доїздною вулицею доходимо до Шевченківського будьвару. Йдемо пішки, бо трамваї хоч й від залізничного двірця курсують, то вони такі набиті та обліплені зі всіх боків, що ніяк не хочеться ризикувати своїм здоров'ям. Шевченківським бульваром, далі Коцюбинською (Тимофіївською) доходимо біля нових й старих будинків до Бульварно-Кудрявської, де в приміщенні концерну „Преса України” приміщуюся в кімнатах, де колись Корнійчуки. Панчі і Тичини виписували в „Комуністах", „Советських Українах”, ’’Комсомольцях України" й інших „республіканських і обласних газетах" дитирамби на честь кремлівських катів. Завдяки незвичайній ввічливості й гостинності співробітників „Дойче Україне Цайтунг" ввесь час мойого побуту в Києві я користувався комфортовим приміщенням та прекрасною кухнею, що під сучасну пору в Києві відограє чи ненайбільшу ролю в щоденному житті звичайного смертника.
Ще того самого ранку я вибрався пізнавати докладно Київ. Мої кількакратні попередні перебування в цьому місті були завжди обчислені на години, тому тепер я постановив собі використати час по „стахановськи”. Через Бульварно-Кудрявську йду на Сінний Базар. де всього подостатком: почавши від старого домашнього барахла, що його колись на пл. Краківській чи „Парижі” у Львові, на Керцеляку в Кракові чи на „Налєвках", або „За залізною брамою” в Варшаві було також подостатком, а на дорогоцінних іконах, самоварах, килимах й одягах скінчивши, кожний, хто має гроші й не потребує бідкатися за хліб на сущний, може обвантажитися, як верблюд. Цікавлять мене ціни на потреби широкого домашнього вжитку: в'язанка дров, яких штук 10, тонких і коротких патиків - 70 карб., маленьке відро кам'яного вугілля 75—80 карб., кг. сала (його немає, але він завжди є головним атрибутом очеркування інших цін) – 500 карб., масла стільки ж саме... Між продавцями бачиш всілякого роду й покрою людей. Знищені, старечі та інтеліґентні обличчя, ще дореволюційної інтеліґенції міста та молоді роками, але старі виглядом, трішки притуплені обличчя вже советської генерації. Майже самі жінки, Мужчин не видно. Коли де й якого потрапиш – це або інвалід, або старик... Всі незвичайно чисто одіті. На вулицях, що чисто заметені, з побіленими краями хідників та придорожник дерев, стовпів й ліхтарень зустрічається привітні й гарні обличчя киянок, що гарно одіті в біле вишиване українськими узорами жіноче плаття, могли б зовсім спокійно репрезентувати не одне західно-европейське місто та його мешканців. Мужчини в білих одягах й вишиваних сорочках, обриті й старанно причесані зовсім вже нагадують, що тут ще перед 7-місяцями володіла прославлена на ввесь світ „країна пролетарів". Місто відпролетаризовується в блискучому темпі. Сьогодні ледве чи можна помітити в Києві ці незугарні постаті жінок чи мужчин, завинених в лахміття, в вічно невідступних валянках й „халошах” поверх та брудних шапках чи хустах на головах. Вже в урядах скидають шапки та не кладуться на бюрка.
ІІ.
БУДИНОК „МУЗЕЙ Т. ШЕВЧЕНКА»
Житомирською вулицею спрямовую свої кроки в сторону Софійської площі. Як колись, з простягнутою в правій руці булавою, грізно глядячи в сторону Півночі, на розгуканому коні стоїть пам'ятник художника М. Микишина – славного Богдана, а там напроти славний на весь світ Софійський Собор, оснований ще в 1037 році. Яка радість поглянути на оці дві пам'ятки, дорогі серцю кожного нащадка славного гетьмана! Софійський Собор сьогодні відкритий для постороннього відвідувача. Вхід, як й до митрополичної палати, де сьогодні живе київський єпископ Ніканор та де приміщується єпископська канцелярія від вул. Короленка. Мала, пригорблена постать жінки, що говорить ламаною німецькою мовою, спроваджує завжди цікавих на Софію німецьких гостей. Я подався по Соборі, відвідуючи кожний куточок та відшифровуючи старинні написи, фрески, мозаїки, інструктації та надписи над образами святих. Ніде не подибуються знищення. І Митрополичий Дім, і давне приміщення софійського духовного училища, побудованого в 1763 р., і Церква Рождества Христового й дзвінниця з добудованим 4-им по верхом за часів Мазепи – все те стоїть в ненарушеному виді, надшарпане лише зубом часу.
З Софійської Площі Софійського вулицею, що веде до Думського Майдану, переходжу до Хрещатицького переулка, де під ч. 8 а стоїть дорогий кожному українцю дім, бо в ньому жив в 1846 році Тарас Шевченко. Яке приємне розчаруванняі Малий, партеровий, з мансардом, мурований будиночок з дерев'яним парканом, дерев'яними віконницями та малим садочком так й заховався між високими бу дівлями, що зі всіх боків його два кроки від будинку, лежать поверхові звалища, побудованих вже большевиками мешкальних будинків; їх треба було висадити в воздух, щоб рятувати малий та дорогий будиночок-музей генія України. Стукаю до дерев'яних дверей. За хвилину являється висока постать молодого, рослого мужчини. Познайомлюємося. Це Андрій Андріевич Терещенко -- директор музею-будинку. Дещо збентежений просить мене в свою кімнату. „Дозвольте, пане директоре, поставити Вам деякі питання, які напевно будуть цікавити читачів української преси”. „Будь ласка, сідайте на моє місце, ось Вам папір та якщо цікаві, слухайте" • роз почав директор прекрасною, чистою українською мовою своє оповідання про музей, його завдання, про себе, про свою заступницю п. Любов Панфилівну Гвозд, про важке лихоліття за большевиків, про працю серед жахливих обставин, про рибу, яку довелось ловити ніччю, щоб не загинути з голоду, про графічні праці, за які большевицькі „директори” платили, як на глум по 50 карбованців, про генеалогічне дерево Т. Шевченка, в якому жиди-„знавці" доглянулися стилізовані тризуби та... свастики. Андрій Андрієвич -- молода людина, бо народжена в 1901 році на Полтавщині, та вигляд його похожий на 50—55 літнього. Гарне правильне обличчя, прекрасні білі зуби, блакитні очі, колись біляве волосся, високий, стрункий, так й нагадує цих колись славних своїх козаків-предків, з яких він виводиться. Вчився педагогії та археології. Свою науково-музейницьку діяльність розпочав ще в 1919 році в Золотоношському Музеї. Згодом: тюрма, переслідування, безробіття, жахливі важкі життєві обставини, серед яких приходилось пробиватись; це зрештою відбитка життєпису чи не кожного українського інтеліґента під „сонцем сталінської конституції”. В часі мобілізації скривався в підвалі, таким чином врятувався і працює для добра української культури. Його заступниця Любов Панфилівна — його ровесничка й землячка, по званні також археолог. Працю в музейництві розпочала в тому ж Золотоношському Історично-Мистецькому Музеї, згодом працювала в Київському Лаврському Музеї та наслідком чистки „небезпечних елементів" її позбавлено в 1933 році праці й з того часу тинялася як доривочна співробітниця по усіх музеях та бібліотеках. Займається Шевченкознавством та спеціяльно темою „Жінка у творах Шевченка". Разом з Андрієм Андрієвичем врятувала від неминучої заглади дім-музей та його прецінні експонати. Підчас нашої розмови в Музеї являється маляр п. Красницький, що, хоч має своїх 72 роки, тримається незвичайно бадьоро. „Біда лише – нарікає — що не можу добре бачити, а то неодно ще намалював би; в мене ще дотик не відмовляє по слуху і тому-то більше ліплю” (м. ін. відомий портрет Т. Шевченка та „Степовий гість" це робота п. Красицького).
Сам будинок-музей займає сім кімнат в партері (по київському першому поверсі) та одну кімнату в мансарді. За даними, що зібрав Ф, Титаренко, будинок поставлений в 1830 р. протоєреєм Житницьким. Місце, де спершу побудовано будинок, звалося спершу „Козине Болото”, згодом Казеболотна вулиця, а тепер воно називається Хрещатицьким проулком. Дім перейшов згодом в руки сім'ї Петерсон. В 1927 році будинок відреставровано та вміщено на фронтовій стіні від вулиці пропам'ятну таблицю з написом: „В цьому будинкові жив Т. Шевченко 1846 року". В Музеї зберігаються біля 9.000 експонатів. їх можна поділити на такі відділи: 1) Ориґінальні малярські твори українських художників з життя й творчості Шевченка (Красицький, Іжакевич, Кричевський, Носко, Дядченко та інші. 2) Ориґінальні скульптурні твори українських мистців з життя і творчости Шевченка (бюсти-погруддя роботи Каменського, Балавенського та гіпсові пам'ятника Шевченкові в Києві. 3) Ориґінальні репродукції. 4) Ориґінальні архівні матеріяли. 5) Фотоархів. 6) Книжково-поліграфічна Шевченкіяна (бібліотека, якою користувався Шевченко, довідкова бібліотека, вирізки з газет, кобзарі з автографами Шевченка. 7) Шевченкові реліквії, які, нажаль, большевики таксамо як деякий інший матеріял вивезли, а залишили лише фотокопії, як н. пр. малярські знаряддя, речі особистого вжитку, кишеневий годинник, порцелянова ваза, люлька дарунок Костомарова, боклажка, з якої поет пив молоко, тощо та 7) „Варія", які обіймають килими-копії із зразків XIX століття та ориґінальні підручники з XIX століття. Оглянувши всі кімнати, я розпрощався з незвичайно ввічливим та симпатичним п. Терещенком та обіцяв зайти до нього ще колись. „А не забудьте зайти до мене в літі, коли Шевченкові груші зародять" каже Андрій Андрієвич на прощання, показуючи мені в чистої заметеному та в незвичайному порядку вдержаному садку на дві здорові груші, які походять з того часу, коли Шевченко жив в тому будинку.
І. К.
