МАРШ ВЕТЕРАНІВ. КОРОТКИЙ ЗВІТ
Про те, що вдалося побачити, почути і які думки при цьому виникли.
За точку спостереження була обрана Бессарабська площа, а точніше - перетин Хрещатика і бульвару Шевченка. З цього місця зручно спостерігати, коли з парку Шевченка вниз рушить колона. І загалом, це місце справді виявилося зручним. І ось - перші враження.
Парад - це офіційна і протокольна частина урочистостей, і тому частина глядачів, особливо високопоставлених, із задоволенням сьогодні смажили б шашлик чи когось іще, але офіційний захід зобов'язує. Якщо хтось звернув увагу, збоку від Стели шеренгою стояли джентльмени як в одностроях, так і без них. Хто не звернув уваги на них, знайдіть запис параду й подивіться. Частині з них там справді було нудно.
Вони переступали з ноги на ногу, втикалися в телефони і, якби знали, що їх не знімають, напевне, не раз би почухали якесь місце. Коротше, усім своїм виглядом вони, особливо ті, що в цивільному, показували, як їм там нудно. Щось подібне, хоч воно й менше кидалося в очі, відбувалося й у ложі гостей, де за першим рядом перших осіб держави сиділа наша «елітка» і явно позіхала, а хтось у попівській рясі відверто дрімав. Очевидно, що ця публіка і, можливо, ще дехто опинилися тут мимоволі.
Каюся, промови янелоха я не слухав принципово, і на пояснення міг би процитувати кінцівку старого анекдоту про прапорщика у задушливій, переповненій маршрутці, де він гучно пукнув, і коли до нього всі обернулися, пояснив: «Нерви - ні к чорту». Хоча там останнє слово було інше, але ми його тут не вживаємо. Слухати спокійно будь-що у виконанні янелоха вже просто рука не піднімається. Мені коротко переказали цю промову, в якій він перераховував області, що дали Україні президентів, і забув згадати батьківщину Пороха. Ну, то - таке. Порох для нього, як відомо, - нічний кошмар.
А проте, все, що таки побачив, свідчило ось про що. Ті, хто із задоволенням подивився би парад, не отримали такої можливости й дивилися його по телевізору чи в Мережі, а службові місця запосідала публіка, яка протягом усього заходу думала, за що їй таке покарання. Так от, на противагу цьому, на Марш Ветеранів ніхто і нікого не заганяв, окрім як поліцію, яка очолювала колону на “канарках”, і, оскільки вони проїхали в метрі від мене, то вдалося розгледіти обличчя. Такі ж нудьгуючі й відчужені. Це було явно не їхнє свято.
Коротше, і сама - просто величезна - колона ветеранів, хвоста якої мені навіть не вдалося побачити, і глядачі - усі прийшли добровільно і за покликом свого серця і своєї совісти. Якщо я скажу, що глядачів було дуже багато, то, напевне, це буде надто обтічно сказано. Але справді, по тротуарах бульвару Шевченка треба було просочуватися змійкою і по одному. Все решта було забите людьми.
І це були не просто люди, а саме той народ, який прийшов до своєї армії, а армія прийшла до свого народу. Ті, хто зустрічав ветеранів, і ті, хто йшов у ветеранській колоні, були і є однієї крови, й саме тому цей марш мав зовсім іншу цінність. Дивлячись, як спокійно і гідно йдуть люди зі смугами нагород на грудях, можна бути впевненим, що отой сивий дядько чи той величезний хлопець, не менше метра дев'яноста на зріст, особисто здвохсотили не одного окупанта і зроблять це іще, якшо шо.
У колоні йшли люди, по яких війна прокотилася своїм залізним катком, але вони намагалися триматися бадьоро. По очах було видно, як їм це важко дається, а що їхні бойові товариші стежили за їхніми рухами, готові підхопити в будь-який момент, то було зрозуміло, скільки там духу - вони не хотіли виявити найменшої слабкости. Але слабкости там і близько не було й бути не могло. Тож даремно вони турбувалися. Якби їх залишили сили, то в їхній колоні і по обох її боках знайшлося би безліч рук, які понесли би їх без питань і проблем, з гідністю і честю.
Цікаво, що публіка на тротуарах була більш активною, а ветерани дещо комплексували. Мабуть, вони наслухалися на свою адресу всякого і, напевне, не в усіх вкладалося в голові, що така величезна маса людей справді сприймає їх як героїв, яким немає рівних. Іноді хтось із ветеранів не витримував і підходив до глядачів, де його одразу брали в оборот - обіймали, цілували, робили селфі з героєм. І це дорогого варте.
Окремо хочу звернути увагу на те, що різні ділки від політології якось буденно розмірковують про поділ України на Схід і Захід. Ну, що ж, для них хочу сказати наступне: колона Донецької області була одна з найчисленніших, якщо не найчисленніша, і на доказ цього - ось шматочок відео https://www.youtube.com/watch?v=CuE3BXIa-Rk. Фотограф з мене — ніякий, і тому не судіть надто прискіпливо. Як міг, так і зняв.
На відео чудово чутно набір гасел, що їх по кілька разів кричить кожна колона. Про Путіна - стандартно, після Слава Україні, тож це прозвучало в центрі столиці навіть не десятки, а сотні разів. Причому, кричать це гасло усі - від малих дітей до людей похилого віку і вкладають у нього сенс аж ніяк матючний, але дуже похмурий для Путіна.
У зв'язку з цим, цікаво згадати відеоролик, викладений в Ютубі. Там Скабєєва, зі своєю тупою, як завжди, пикою, коментує відео на задньому плані, де Шойґу намагається впихнути свій труп у танк. Вона каже приблизно таке: «Міністра оборони Шойґу визвалі в Маріупольскій суд. І вот он садітся в танк, штоби доєхать до етово суда. А ми вєдь прєдупрєждалі, што нєльзя міністра визивать в суд».
Звісно, це повний треш. Але ось, дивлячись на ветеранів, я ловлю себе на думці, що маю прогалини у знанні фізіології, бо оці-от хлопці вже не раз показували фокуси з їхніми танками і, якщо треба, засунуть танк Шойґу в підхоже для цього місце, але чи влізе? Та й сама Скабєєва одного разу допатякається до такого.
Коротше, десятиліття іґнорування нашої армії залишилися позаду. Вона піднялася, розправила плечі, сперлася на славний досвід поколінь предків і стала тим, з чим ворогові краще б не зв'язуватися. Процес її відродження вже завершено, і далі - йде її технічне оснащення, але для ворога й цього вже буде досить з головою.
Ну, що ж, це були перші враження. І доповідаю всім, хто просив прокричати про Путіна за них, - виконав, аж голос зірвав.
