Георгій Якутович
* 14 лютого 1930 - † 5 вересня 2000
"Аркан", 1960, ліногравюра
ЯКУТОВИЧІ
Це не просто сторінка – знамените явище в українському мистецтві. «У 1960-х графіка домінувала над живописом. Цей напрямок тримав на плечах батько, - писав Сергій Якутович, який покинув нас 27 дня минулого місяця, про геніального графіка Георгія Якутовича. – «Коли він пішов, я зрозумів: атланта не стало, балкон може впасти. Підперти його маю я, хоча б криво».
Підпер гідно. Його роботи в приватних збірка і музейних колекціях по всьому світу, навіть у Білому домі.
Ніхто з українських художників не зробив для кіно стільки, як Георгій і Сергій Якутовичі. Батько – насамперед у «Тінях забутих предків» Параджанов так оцінював внесок Георгія: «Він не просто художник, а художник, що мислить /…/. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші». Карпати були йому рідні, він придбав хатину в гуцульському селі Дземброня, що під самою Чорногорою, подовгу там працював. А мій біль – так і не здійснена екранізація мого сценарію «Олекса Довбуш». Знімати взявся Леонід Осика, оператор-постановник мав бути Юрій Гармаш, художник-постановник – Георгій Якутович. Потужна група! Не склалося. З банальної причини – кошти…
А згодом я на території довженківської кіностудії на місці порожнього басейну побачив макети і став, як заворожений: «пітерські» леви, що сприймалися як загадкові сфінкси, були ЖИВІ, ще й не зафільмовані. Співпраця Сергія Якутовича з Юрієм Ільєнком на фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу» спричинилася до дивовиж, коли живі образи перетікають у полотна, і навпаки – з полотен оживають, у акторському втіленні. А макети… Кінознавець Лариса Брюховецька писала: «Макети передають інтенсивність подій. Крім того, вони надають об’ємності батальним сценам і в незвичній, умовній атмосфері фільму масовка стає зайвою. Зрештою, вони посилюють емоційну напругу. Отже, Юрій Ільєнко разом з Сергієм Якутовичем зробили відкриття в кіномові, принаймні, порушивши стереотип батальних сцен історичного фільму. Про цю знахідку режисер сказав у своєму прес-релізі: «нехай комп’ютери відпочивають». Те, що зробив Сергій Якутович як художник, є поза сумнівом, нове слово в кіно. Його ще оцінять».
«Мої розписи до фільму «Молитва…», - писав не без гумору Якутович, -люди крали зі знімального майданчика. Обламували декорації й несли додому. Зрозумів, я – народний художник». А ще так: «У мене – своя Україна. Для неї живу й за неї вмру. І мені байдуже – потрібен я тут чи ні. Моя Україна не схожа на реальну. Я увесь час жив паралельгим життям. Мені постійно було тут некомфортно. Інші країни пропонували мені комфорт. Однак за тиждень він набридав».
Втрата дружини, також художника (та й мама була художник-ілюстратор, і молодший брат Дмитро живописець), потім сина, теж талановитого («Коли помер син, якраз почали стріляти на Майдані. Для мене все з’єдналося. 2014-й – найстрашніший у житті»).
«… часом хочеться вимовити одне слово й цим сказати все. Я втомився».
Мир душі Вашій, Майстре! І Ваших рідних, знаменитих і просто митців-трударів.
Важко повірити, але перша персональна виставка Георгія Якутовича відбулася на його сімдесятиліття. Жити йому тоді залишалося неповних 7 місяців...
Двічі дістав Шевченківську премію: одну за “Тіні забутих предків”, другу — за “Повість минулих літ” у переказі Віктора Близнеця.
...Св. п. Сергій Якутович: "Бачте, говорити про батька, як про минуле... Нічого не подієш... Я не можу говорити про батька, як про батька, тому що він для мене був усім. Батько — це батько, це фізіологічне (посміхається). Він був вчителем, був вихователем, найкращим другом, найстрашнішим критиком. Знаєте, зараз пройшов час — я згадую дитинство, як ... я не можу сказати — щастя, це щось неймовірне. Це не схоже на звичайне дитинство, тому що я ріс серед батьківських друзів, перед батьком з його ідеями, його фантазіями, якимись авантюрами, його світом, який він будував. Він своїм прикладом, своєю жертовністю... він міг кидатися, знаєте, міг знімати окуляри і йти на амбразуру! Я розумів, що в цих моментах він прекрасний, як кожна людина прекрасна, коли вона відкрита всім вітрам, людина, яка живе без остраху. Потім він сидів у майстерні зачинившись, в нього були муки, але на людях і коли він відстоював якусь ідею, якогось свого друга, наприклад, як з Гавриленком було, він ішов на все.
“Є у мене топір. Топір!..”, ліногравюра.
Андрій Чебикін, художник: Уявіть собі 63-й рік, зробити таку гравюру, він був уже на межі з дисидентами, буквально (про гравюру “Є у мене топір. Топір!..”). Він співчував їм, він спілкувався з письменниками, поетами.
Микола Стороженко, художник: Юрій Якутович добився звучання чорного по білому через дерево.
Андрій Чебикін: Найбільше він влюбився в Карпати [він жив у Дземброні. - Василь Портяк], робив вільну графіку. Але потім несподівано для себе ви́різав на торці, на дереві гравюри до “Тіней забутих предків”. Це настільки блискучі були речі, коли їх виставили на Червоноармійській, 12, - ми, студенти, були в захопленні від тих творів. Яка майстерність, яка проникливість у твір, які образи!
"Дитячі радощі", ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит
Микола Рапай, скульптор: Уся наша дружба, вся наша компанія будувалася на тому, щоб якнайглибше осягли професію, кожному свою, своє бачення - орієнтуючись на дуже високі зразки відкривати своє бачення. То була установка така, з якої ми виходили, то був гімн нашої республіки: в нас була республіка на Кудрявській, вона звалася Кудрявська республіка, а вулиця звалася Віа дель Корво, вулиця бідних закоханих, ми тоді зачитувалися італійцями. Основна ідея була служіння мистецтву, не робота в мистецтві, а служіння. Критерій ставився дуже високий. Юра був у нас мовби носієм високої ідеї, він теоретизував, багато розмірковував на цю тему.
Андрій Чебикін: Це наш вчитель, безумовно, це ціла школа української графіки, я б сказав, пророк у графіці. Будучи дуже висококультурною людиною, знаючи світове мистецтво, знаючи гравюри всієї Европи, знайшов такий хід - він її узагальнив і вивів на такі обшири, дуже різноманітні, і підходи. До кожного нового твору Якутович знаходив якийсь хід, новий ряд, бо він вважав: форма — це є зміст.
Сергій Якутович: “Якщо робити, то абсолютно.” І ця абсолютність передалася. Я — легковажна людина, в мене абсолютів немає, плигаю, плигаю, досі скачу, як воша на гребінці, і батько через це, навіть коли я вже був досить відомим художником, лавреатом, - батько страшенно переживав: “Ти не можеш зосередитися на якійсь темі і в цю тему так увійти, щоб розкритись до кінця, щоб робота була символом”. Як його “Топір”, як “Аркан” - це символи, це абсолютна концентрація ідеї, таланту, здібностей, виражених в образі.
Ми з ним були в Італії; зайшли у Венеції на виставку “Венеція у гравюрах”. Батько каже: “Чого ми туди підем? Це не графічне.” Вона кольорова, живописна така. Я кажу: “Ну, пішли, подивимося гравюри.” Прийшли туди і стоїмо, один одному посміхаємося: побачили шляхетність гравюри, символи, що сконцентровані в чорному й білому, але це не тільки чорне й біле, але й колір, це концептуально виражено. Вийшли, і батько каже: “Так ми з тобою аристократи!” Напевно, аристократи, бо художники, графіки — таки аристократи. Сама природа творчости нашої графічної, тім більше творчости гравера — це абсолютна дисципліна, самообмеження, ти переборюєш супротив матеріялу. Жити в постійній напрузі, весь час шукати в собі такого, якого ти любиш, найкращого себе, ідеал... Батько скрипів зубами: “У мене не вистачає СИЛ розповісти про себе, що я хочу розповісти як художник!” З іншого боку, для мене це безумна дисципліна - робити книжку десять років! Я за два місяці зробив усього Гоголя в тому році. Батько одного "Вія" робив п'ять років!
Через величезний діапазон його пристрастей, він ввесь час сам себе обмежував. От йому кажуть: “Ну, что ты, Юрочка, - московські друзі кажуть, - какого-то Стефаника делаешь, ты же в состоянии Шекспира поднять, Бог ты мой!” А він каже: “Я в Стефанике вижу Шекспира.” Він у Карпатах бачив Біблію. Він не бачив у Карпатах етнографічність: гоп-гоп-ту-ту-ту, він бачив Біблію!*
Георгій Якутович народився 14 лютого 1930 року в Києві. Сергій Якутович: "Самі Якутовичі з Білорусі: село Воронове Гомельської губернії. А тут вони поєдналися з Синчилло. Був такий Синчилло–Стефановський, друг Тараса Шевченка, який мав художню школу на Подолі і розписував церви. Якутовичі були підрядниками, будували церкви: на цьому вийшов мезальянс родів. Це по батьківській лінії. А по маминій — мій дід вчився в одному класі з Булгаковим, у Першій київській гімназії, прадід — професор Київського університету святого Володимира, засновник Інституту мікробіології." (З інтерв'ю 2009 року).
Сергій Якутович
Майбутній український митець-графік Георгій Якутович студіював мистецтво в Київському художньому Інституті. Перебував під впливом творчости Георгія Нарбута та школи "бойчукістів", а також надихався фольклорним монументалізмом і простотою творчости Дієго Рівери. Народний художник України, професор Академії мистецтв України Георгій Якутович працював у техніках книжної і станкової графіки, у сфері кіномистецтва. Відомий майстерними гравюрами, переважно дереворитами, до творів "Фата моргана" Михайла Коцюбинського (1957), "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля" Івана Кочерги (1962), "Козак Голота" Марії Пригари (1966), "Захар Беркут" Івана Франка (1972), "Кленові листки" Василя Стефаника, до "Слова про Ігорів похід" (1977). Крім книжної графіки, Георгій Якутович створив окремі гравюри на історичні теми: "Іван Вишенський", "Олег Гориславич", а також цикли на теми українських народних казок, старовинної української музики; листівки на мотиви українських народних пісень. Автор спогадів про Сергія Параджанова "Незакінчена сповідь" у книзі "Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність". (К., 1994). Георгій Якутович - художник-постановник знакових кінострічок "Тіні забутих предків" (1964, режисер Сергій Параджанов) та "Захар Беркут" (1971, режисер Леонід Осика). Був консультантом стрічки "Камінний хрест" (1968). Член Національної спілки художників України. Помер у Києві 5 вересня 2000 року, похований на Байковому цвинтарі.
Іван і Марічка. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит
Вечір на полонині. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит
Під Різдво. Іван та Палагна на молитві. Ілюстрація “Тіні забутих предків”
Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит
Іл. до драми "Свіччине весілля" І. Кочерги. 1960, папір
Іл. до повісти "Перехресні стежки" І. Франка. 1955
Могила Георгія Якутовича на Байковому цвинтарі.
Гравюри Г. Якутовича:
Кадри і гравюри:
__________________
* З фільму 2014 року "Визначні українці. Георгій Якутович: Графіка"
ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ https://www.youtube.com/watch?v=NwBgTA_tLns
Автор і режисер Тамара Бойко. 2021
