***
Яремі Світличному*
Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
"І почув я голос із неба, що до мене казав:
— Напиши: Блаженні ті мертві,
хто з цього часу вмирає у Господі!
- Так,- каже Дух,- вони від праць своїх
заспокояться,
бо їх діла йдуть за ними слідом ".
(Об'явлення св. Івана Богослова,
Євангелія, гл.13)
Мені належить написати короткий спогад про Світличного. Навіщо? Хіба його власне життя ще потребує додаткових ілюстрацій? Адже коли людина готова йти за правду в неволю, то вже самого цього досить, щоб склалося певне враження про цю особу. А коли ще й досконала машина терору не спромоглася репресіями зламати дух цієї особи, то тут, як кажуть, ні взяти, ні додати. Здавалося б, і писати нема про що. Але знову мені нагадують, що не маємо права нічого забути. Чи не тому ночами знову їду етапом, тюремними пересилками, гарячково ховаю від ментів у закутках барака якісь крамольні папірці... Аж обдає холодним потом. Такі от спогади... Пропадіть ви пропадом! Тюрма, тюрма...
Ми з Іваном зустрілись і запізналися в ув'язненні і були разом близько двох років у тій гулагівській пастці. То й спогади, очевидно, можуть бути лиш на тлі тюремного буття.
Десь на дні серця мені ця тюремна тема глибоко осоружна. Тому так важко взятися за ці спогади. Але ж Льоля змусить, не відступить... У її наполяганнях (у цьому випадку - видавничо-творчих) є щось суто Світличнівське, і цього не можна не шанувати в ній.
Пригадую, як Іван у таборі часто дорікав собі за те, як багато було втрачено можливостей у час хрущовської відлиги. Мовляв, і це можна було видати, і те можна було надрукувати, і такі-от наміри були і можна було їх реалізувати, але ж - ні! Оте наше хохляцьке "та колись пізніше, та ще встигну". А потім в один прекрасний день такі можливості обірвалися - "власть поменялась".
Як на мене, то саме Світличний на ці докори не заслуговував. Бо він чи не найбільше встиг зробити в той короткий проміжок просвітління серед тоталітарної ночі.
Пізніше збагнув: Іван ніколи не дорікав іншим. Він волів картати себе і в отакий делікатний спосіб спонукав усіх інших до праці. Видно, така метода впливу на оточення власним прикладом не оминула і його рідних. Хоч у Льолі це категоричніше: "Давай пиша., давай пиши". А Надійчине (його сестрички) щоденне, копітке, непретензійне порання самотужки на українській забур'яненій ниві, чим пояснити?
Коли настануть кращі часи для України (а вони настануть!) і молодь шукатиме серед лицарів українського духу взірців для наслідування, то по дорозі до величного храму для скромних і працьовитих юнаків великим навчителем стане особистість Івана Світличного. За гасло там буде - праця для свого народу за будь-яких обставин, без ремства, без очікування нагород і похвал.
.
Пригадую, Іван часто вживав фразу: "Життя прекрасне!". І це - в концтаборі, і це - без крихти іронії, а так щиро й усміхнено на запитання "Ну, як життя-буття?" відповідав: "Життя прекрасне!"- розводячи руками, як для обіймів. Навіть коли він вийшов із штрафного ізолятора, змарнілий і зарослий, і я запитав: "Як чуєтеся, Іване?",— почув звичне: "Попри все, Миколо, життя прекрасне". Який повчальний внутрішній спокій! І яка невибагливість у побуті!
Або таке - від Івана в мій лексикон перейшло слово "амброзія". Коли до тюремного чаю перепадала ще цукерка-подушечка, то Іван, відсьорбнувши чаю, вдоволено заплющував очі і після довгого блаженного "М-м-м" виголошував: "Амброзія - напій богів". А коли влітку вдавалося з кропиви, або молодої кульбабки, чи з іншої убогої концтабірної рослинности приготувати нехитру приправу до їжі, яку дражнили баландою, то ніби зараз чую Іванове: "Смакота-а!".
Можливо, такі буденні дрібниці можуть видатися й недоречними при спомині про цю світлу постать, але цим хотів лиш підтвердити, що з Іваном було завжди легко й просто. З ним було добре і в тюрмі... Він був володарем свого духу і королем спокою.
Кажуть, що ролю короля грає його почт, його оточення. У цій ситуації було інакше — Світличний із інтелігенції шістдесятих років, не покладаючи рук, готував почт для Її величности королеви, ім'я якій - Україна. Хоч, може, про це й не думав.
Згадуючи про Івана - Івана, що вже належить вічності, Івана близького й лагідного для всіх, хто зустрічався з ним хоч раз,- найбільше не хочеться, щоб ці спогади творили з нього монумент.
Свого часу, опинившися, з ласки долі, в орбіті Івана Світличного, моє життя від цього стало остаточно визначеним, конкретним і послідовним. Гадаю, що так сталося не тільки зі мною, а з кожним, кого заполонила Іванова притягальна сила.
Колись я вже написав коротенький спомин про Івана, власне, загалом про феномен цього милого сімейства Світличних. Спомин так і називався - "Світличні" і був опублікований у газеті "Свобода", що виходить поблизу Нью-Йорка***. При цій нагоді пропоную їх читачеві з незначними скороченнями.
СВІТЛИЧНІ
Серпень ще не докотився до свого краю, а синіми ранками уральські смерекові пагорби вкривала срібляста паморозь. Упродовж дня м'якеньке сонечко заходилося фарбувати березові листочки позолотою, і, коли надвечір небо ставало високе, берізки, в обрамленні вперто зелених смерек, виглядали по-царськи ошатними. Далебі, ця місцина цілком підійшла би під райський куточок, якби з волі сатани тут не воздвигли концтабір. З колючими дротами, "запретками", парканами, автоматниками, собаками, наглядачами, стукачами та іншою видатною атрибутикою зла.
Був звичайний табірний день, яких у простого совєтського зека тисяча попереду і тисяча позаду.
Ген, за високими парканами "запреток", на горизонті між розпадинами гір, маліючим сегментом тонуло червоне сонце. У прозорому повітрі окрики наглядачів відляскували батогом, а сіру бушлатову колону окутував притлумлений гамір: перша зміна 35-ї політичної зони поверталася з роботи. "Поотрядно", "побригадно", "по п'ять у шеренгу" ,-як в усіх інших таборах "необъятной" імперії. Бо саме так велить Устав. При "съёме", на відміну від "развода на работу", гамір колони був дещо жвавіший: передчуття відпочинку, сну, надія на лист із "волі", сподівання на добру вістку - додавали мажорних ноток. У глухій ізоляції від світу, зона - це завжди, як велика, чутлива мембрана.
Тільки-но перші "п'ятірки" увійшли за браму "жилзони", як між в'язнями пронеслося: "Світличного привезли!". "Світличного привезли!". Збудження сколихнуло колоною, хвіст якої ховався ще у "промзоні".
Ім'я Івана Світличного - комусь більше, комусь менше - було відоме в таборі вже всім. На той час ми знали майже все про повальні арешти інтелігенції, що прокотилися Україною 12 січня 1972 року. По крупинці: то з офіційної преси про "запроданців", то з покаянних заяв тих, хто "усвідомив хибність своїх поглядів". Та, врешті, до зони вже прибували й перші "рекрути" нового набору.
Будучи, за іронічним висловом кагебістів, "бунтарём-одиночкой", хлопцем з периферії, я до того не знався з ніким із столичних "шістдесятників", тому по-справжньому був радий нагоді побачитися з кожним. А що місце зустрічей вибирав не я,- цей процес був позбавлений будь-якого смутку чи трагізму, і я справді відчував якесь внутрішнє піднесення. Боюся помилитись, але, здається, з нашого оточення всі відчували подібне піднесення. Хоча, здавалося б, чого тут тішитись - людину привезли в концтабір. Та є в цьому глибокий підтекст: значить, людина готова продовжувати боротьбу, навіть якщо ціну визначено найвищу - власне життя. Чи не тому якимось гнітючим мовчанням, ба навіть пекучим соромом сприймали в'язні покаянні заяви в пресі тих, хто не витримав.
"Світличного привезли!" (Отже переміг, отже витримав, отже не зрадив) - жвавий гамір війнув колоною.
"Привезли"- не означає, що зараз же й зустрінемось. Побачимося, власне, лиш через два тижні, бо саме стільки кожного новоприбулого ізолюють у т.зв. карантинці. Але він уже тут... Табір набирає іншої ваги, він поповнюється новою величиною. Від цього й гордість.
Про Світличного я вже трохи наслухався від його друзів і знайомих. Знав, що він - літературознавець, поет, перекладач. Знав, що через його київську однокімнатну квартиру на вулиці Уманській пройшла чи не вся поетична молодь новітньої хвилі відродження. Знав, що ту одну кімнату Іван сам майстерно розділив перегородкою, де в меншій її половині містилася велика книгозбірня, відкрита для всіх спраглих істина.
Хтось із кагебістів зі злістю сказав про Івана: "Так это же отец буржуазного национализма!". Я також знав, що цей "отец" народився зовсім не в "націоналістичній Галичині", а на далекій від неї Луганщині. І народився цей "буржуазний націоналіст" у селянській родині, в сім'ї колгоспників. Стало також відомо, що через кілька місяців після арешту Івана арештували й його сестру Надійку, арештували тільки за те, що вона йому сестра, за те, що поважає свого брата і прислуховується до його порад. Врешті, за те, що поділяє його погляди. Таке поділяння поглядів коштувало Надійці чотирьох років концтаборів суворого режиму. Зрозуміло, у вироку значитиметься, що з книжок вона читала не лише "Короткий курс ВКП(б) ", а отже, щось і крамольне. А якщо читала, то, само собою, і зберігала ті книги. Саме такі злочини передбачені статтею 62-ю Кримінального кодексу УРСР. Судді "правильно кваліфікували" вину підсудної і міру покарання вибрали "з огляду на тяжкість скоєного злочину". "Чтоб не умничала!". Все, як кажуть, по закону.
Єдине, що й понині не з'ясовано,- за яким законом було заарештовано в той самий день, що й Надію Світличну (18 травня 1972 року), її дворічного сина Ярему Світличного. Зрозуміло, що ні читати, ні писати він ще не вмів, та й лепетав ще не зовсім виразно, що найвірнопідданішим суддям довелось би з великою натяжкою інкримінувати як "антирадянську пропаганду". А було так: у цей день Надійку, запрошену в КҐБ буцімто для розмови, так і не випустили звідтіль, об'явивши рідним, що вона арештована, а після цього рідні не застали в дитячих яслах і маленького Яремка. І ніхто нічого не знав... де він? Лиш через два тижні сліз і розпачу вдалося знайти його у Ворзельському сирітському будинку.
Уже потім у Івана Світличного я прочитав вірша, присвяченого малому Яремі Світличному, де запам'яталася строфа:
Ти - мужчина? Ти - справжній мужчина? Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев 'яті вали,—
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
"Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли? "
У вірші-присвяті вразили, як струмом, слова "... наш девіз, наше гасло...". Ось, виявляється, який він - девіз Світличних. Ключ до розгадки феномену цієї родини знайдено!
"Як не я, тоді хто?
Не тепер, то коли? "
Біблійне предковічне, що самим Всевишнім спонукає до чину святого:
“Якщо не ти, то хто тоді?Якщо не тепер, то коли? "
Звідкіль дізнався хлопець з Луганщини про космічне Господнє послання? "Якщо не ти, тоді хто? Якщо не тепер, то коли?"
... Зустріч новоприбулого в'язня - це завжди своєрідна табірна врочистість. Буде заварений традиційний, збережений для такої оказії чай, буде колом гурт українства і в центрі - Він, новоприбулий, до якого уважно придивлятимуться, якого уважно слухатимуть, виважуючи кожне слово. А все загалом, з мовчазних їхніх поглядів мало би означати: "Нічого, витримаємо. Ми твої друзі, і на нас можеш покластися". Через таке прийняття свого часу пройшов і я.
Гурт вітальників Світличного був несподівано великий - прийшли не тільки українці. Виявляється, серед демократичного руху в імперії він був відомий далеко поза Україною. Тут варто нагадати, що справжній інтернаціоналізм був саме в таборі. Саме тут було справжнє братерство, братерство поневолених народів. З появою в зоні Світличного ця приязнь не лише поглибилась, а й набула цілеспрямованої активности.
Жити не для свята і помпез параду,
У мільйонних митях жити, як в одній.
Пити, як бальзам, терпку первинну правду
І вростати цупко в сухожилля днів.
Ця строфа з Іванового вірша - найкраще підтвердження принципу, за яким жив її автор і до чого спонукав інших.
На той час політичні табори були офіційно діючою політичною опозицією системі. Заяви, протести, голодівки - ось ці постійні форми спротиву. Попри глуху ізоляцію концтабору, багато чого з тамішнього побуту стало відоме світовій громадськості. Офіційній комуністичній пропаганді ставало дедалі важче брехати. Це її бісило, тиск посилювався.
Працьовитість Івана була дивовижною. Навіть за найгірших умов він щось робив, бодай удосконалював французьку, чи продовжував складати словник синонімів української мова "Ах, этот Светличный!" Він навіть у слідчій камері київського КҐБ примудрився написати збірку сонетів, яка потім називатиметься "Ґратовані сонети ". Один із тих сонетів "Моя свобода " вивчив і я:
Свободу не втікати з бою,
Свободу чесности в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою,
Не проміняю на твою,
Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, замацану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за ґрати
Мою від мене не забрати -
І здохну, а вона - моя.
Цей високоінтеліґентний чоловік з лагідною усмішкою, тихим доброзичливим голосом та вельми крихким здоров'ям отримав за свою громадянську порядність усе, що можна було за ст. 62, ч. 1 - сім років таборів суворого режиму і п'ять заслання. Відбув усе.
Під час заслання у високогірному Алтаї захворів і переніс тяжку операцію на мозку. Повернувся додому інвалідом. Доконали мерзотники! Добрий, всепрощаючий Іван у сонеті вдячности скаже:
Я не клену своєї долі,
Хоч кожен день мені взнаки:
І гне мене, і мне боки,
І перемелює поволі
Мої надії і роки.
Що буде з того? Кремінь волі?
Чи слина і квиління кволі?
Що? - хліб святий чи глевтяки?
Щось буде. Буде щось. А - буде!
Ні сліз, ні ремства, ні огуди,
Ні роздратовання, ні зла...
І слава Богу, що сподобив
Мене для гарту і для проби
На згин, на спротив і на злам.
Кінець вісімдесятих і початок дев'яностих років знаменні тим, що совєтська імперія, як болючий, гнійний нарив на тілі планети, прорвала. Політв'язні виходять на волю. Україна вирує. Сотні синьо-жовтих знамен волі полоще вітер над Хрещатиком, багатотисячні колони скандують: "Слава Україні!". Стою збоку і ловлю себе, що шепчу пророче Іванове: "...Щось буде! Буде щось! А — буде!"
Іван прикутий до ліжка і вже безмовний. А поруч тільки Льоля - вірна Іванова дружина Леоніда Світлична. Це вона всі ті невільничі роки, забута світом і цькована владою, несла торби на Урал з передачею для чоловіка і ще з одним речовим мішком на плечах, щоб на зворотному шляху заїхати у Мордовію на побачення до Надійки Світличної. О, якою мірою виміряти цю відданість і печаль?
"Слава Україні!"- лине над Хрещатиком, незрозуміле і насторожуюче для вчорашніх, окрилююче для спраглих волі. Якщо ви завтра почуєте про цю демонстрацію по радіо в передачі, яка закінчуватиметься словами: "Надія Світлична. Радіо "Свобода", Нью-Йорк ",- то ви не помилитесь - так, це та сама Надія Світлична, яка продовжує говорити світові про Україну, про її болі і надії.
Яким світлим іменем нарекла доля цих людей - Світличні.
Київ, 1994 р.
___________
* Небіж Івана Світличного, син сестри Надії.
** Микола Горбаль народився 1941 р. на Лемківщині. Переселений з родиною в Україну. Композитор, поет, громадський діяч. Від 1971 р. тричі ув'язнюваний. Член УГС. Після 17 років неволі звільнений у 1988 р. Голова Київської організації УРП. Депутат ВР України (1994), голова депутатської групи УРП.
*** Газета "Свобода", 4-5 грудня 1992 р.
.
.
"Вусате сонечко". Надія Світлична і Анатоль Перепадя згадують...