МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Поема
Я. Кухаренкові.
На пам’ять 7 мая 1857 року
Не на Вкраїні, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Мені розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку і дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!
І
Після великої зими,
За Катерини за цариці,
Москаль ту викопав криницю;
А як він викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригоді,
А ви записуйте, не шкодить
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишіть. Була криниця,
Ні, не криниця, а село,
Пишіть, давно колись було
Межи садами, при долині,
Таки у нас на Україні
Було те Божеє село.
В селі тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син малоліток. /235/
Добре мати діток
Багатому, хвалить Бога
В розко́шах! А вбогій
Вдові не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала іти в черниці
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких діток стало.
Звичайне, мати, що й казать,
Та, може, ждався-таки й зять,
Бо вже Катруся підростала
(Катрусею вдовівна звалась).
Чи вік же їй продівувать?
Зносити брівоньки нізащо.
Хіба за те, що сирота?
А красота-то красота!
Мій Боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, і сирота,
А всім була навдивовижу.
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Ані кара,
Ні муки, кайдани,
Ніже літа, сину,
Тії сили не втомили...
Отак і загину!
Так і згину. Бо дивися:
Смерті сподіваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину. Слухай, сину,
Мій друже єдиний!
Слухай добре, та записуй,
Та на Україні,
Як Бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив диявола
Своїми очима. /236/
II
Так, бачиш, дівонька ота
Росла собі. І роботящий
(Бо всюди сироти — ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий сиротина
У наймах сяк собі, то так
Придбав, сірома, грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль і ні відтіль
Купив садочок і хатину;
Подякував за хліб і сіль
І за науку добрим людям,
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь і панотець
(На диво людям та на чудо),
За три копи звінчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мій сизий,
Отут-то й лихо почалось!
ІІI
Уже, либонь, після Покрови
Вертався з Дону я, та знову
(Бо я вже двічі посилав
До дівчини за рушниками)
Послать і втретє міркував.
Та з чумаками, та з волами
Якраз в неділю на весілля
До удовівни причвалав.
Пропало! Все добро пропало!
Ані щетинки не осталось.
Пропав і я, та не в шинку,
А на кобилі. На віку
Всі люде бачать лихо, сину,
Але такого, мій єдиний,
Такого лютого ніхто,
Ніхто і здалека не бачив,
Як я, лукавий. А тим часом
Просохли очі у вдови.
Неначе в Бога за дверима, /237/
У зятя та в сина
Стара собі спочиває,
А на Катерину,
На дитя своє єдине,
Тілько поглядає.
А я в шинку з п’яницями
Душу пропиваю!
Та й пропив. Запродав душу,
І душу і тіло,
Тіло катові, а душу!..
О Боже мій милий!
Хотілося б жить на світі,
Та ба! Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на світі жити,
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мій друже,
Чи сатана лихо коїв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая доля
Привела до того.
Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічого.
Знаю тілько, що тверезий.
Бо вже ані вина,
Ні меди, ні оковита
Не пилися, сину.
Отаке-то сподіялось.
Вмер батько і мати,
Чужі люде поховали...
А я, мов проклятий
Той Іуда, одринутий
І людьми і Богом,
Тиняюся, ховаюся,
І дійшло до того,
Що я, вночі підкравшися,
Максимову хату
(Бо його Максимом звали,
Вдовиного зятя)
Запалив. Згоріла хата.
А душа проклята
Не згоріла. Моя душа!
Мій друже, мій брате!
Не згоріла, а осталась, /238/
Тліє, й досі тліє!
І коли вона зотліє,
Коли одпочине?
Святий знає.
IV
З переляку
Вмерла Катерина.
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився. Нема ради!
Тілько вітер свище
У димарі та в комині.
Що на світі діять?
І що тепер йому почати?
Подумавши, перехрестивсь
Та й знов пішов у наймити
Голодні злидні годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином-парубком; женити
Його збиралась восени.
Аж гульк! Од матушки-цариці,
Таки із самої столиці
Прийшов указ лоби голить.
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраїні в нас, бувало,
У козаки охочі йшли,
А в пікінери вербовали,
Та теж охочих. На селі
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалі.
Порадили громадою,
Та скурвого сина
Вдовиченка-ледащицю
Забили в скрепицю
Та й повезли до прийому.
Он яке твориться
На сім світі! Яка правда
У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Та другої і не буде
В невольниках людях. /239/
V
Через год ото й велика
Зима наступила.
До Зеленої неділі
В байраках біліли
Сніги білі; тойді ж ото
І Очаков брали
Москалі. А Запорожжя
Перше руйновали.
Розбрелося товариство.
А що то за люде
Були тії запорожці —
Не було й не буде
Таких людей.
Під Очаков
Погнали й Максима.
Там-то його й скалічено,
Та й на Україну
Повернено з одставкою.
Бачиш, праву ногу
Чи то ліву підстрелено...
Мені не до того
Було тойді. Знову люта
Гадина впилася
В саме серце; кругом його
Тричі повилася.
Як той Ірод. Що тут робить?
Не дам собі ради.
А Максимові кривому
Нічого не вадить;
Шкандибає на милиці
І гадки не має.
А в неділеньку святую
Мундир надіває,
І медаль і хрест причепить,
І заплете косу,
Та ще й борошном посипле.
Я не знаю й досі,
Нащо воно москалі ті
Коси заплітали,
Мов дівчата, та святеє
Борошно псували?
На іграшку, я думаю,
Так собі, аби-то! /240/
Отож, було, мов генерал,
Максим сановито
Прибереться у неділю
Та й пошкандибає
У храм Божий. На крилосі
Стане, та й співає
За дяком-таки, та возьме
Та ще й прочитає
Апостола серед церкви.
Вивчився читати
У москалях. Непевний був
Максим отой, брате.
А трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий... Було тобі
Ніже анікого
Не зачепить, ніже ділом,
Ніже яким словом.
— І талан і безталання,
Все, — каже, — од Бога,
Вседержителя святого,
А більш ні од кого. —
Преблагий був муж на світі
Максим отой, сину.
А я! а я!.. Не вимовлю.
Моя ти дитино!
Я вбив його! Потривай лиш,
Трохи одпочину.
Та той[ді] вже.
VI
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї воду,
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі Господній
Стоїть собі на роздоллі.
А не розказали
Тобі люде там нічого?..
Вже повимирали
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі караюся /241/
І каратись буду
Й на тім світі.
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу.
Як не схаменеться
Та до Бога не вернеться,
То так і воп’ється
Пазорями в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного...
Було, не спочине
Ніколи він. А в неділю
Або в яке свято
Бере святий Псалтир в руки
Та й іде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали.
Отож у садочку
За упокой душі її
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
Со святими; та й заплаче.
А потім пом’яне
О здравії тещу з сином
І веселий стане.
— Все од Бога, — скаже собі, —
Треба вік дожити. —
Отакий-то муж праведний
Був він на сім світі.
А у будень, то він тобі
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по надвір’ю,
— Треба работати, —
Було скаже по-московськи, —
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш. — Та взяв якось
Заступ і лопату,
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
— Нехай, — каже. — Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу /242/
Господа молити. —
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав при долині
Глибоку криницю.
(Не сам один; толокою
Йому помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати.)
І виложив цямриною,
І над шляхом в полі
Височенний хрест поставив...
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить наміряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
— Ходім, — кажу, — Уласович,
На твою криницю
Подивитись. — Добре, — каже, —
Ходімо напитись
Води з неї погожої. —
Та й пішли обоє,
І відерце і віжечки /243/
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока. — Власовичу, —
Кажу, — потрудися
Води достать, я не вмію. —
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я... я за ноги
Вхопив його, та й укинув
Максима святого
У криницю... Такеє-то
Сотворив я, сину!
Такого ще не творилось
В нас на Україні.
Та й ніколи не створиться
На всім світі, брате!
Всюди люди, а я один
Диявол проклятий!
VIII
Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та у балці й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
А його криницю
Москалевою назвали.
От тобі й билиця
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.
А я пішов у гайдамаки
Та на Сибірі опинивсь.
(Бо тут Сибір була колись.)
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда! Помолись
За мене Богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні.
Чи не полегшає мені?
.
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Джерела тексту:
чорновий автограф на листі М. М. Лазаревського до Шевченка від 8 серпня 1856 р. (ІЛ, ф. 1, № 45);
фраґменти чистового автографа, надісланого Шевченком Я. Г. Кухаренкові з листом від 5/17 червня 1857 р., опубліковані О. Я. Кониським (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 5 — 7);
чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 192 — 204).
Подається за «Більшою книжкою».
Дата в автографі: «1857. Маія 16. Новопетровское укрепление».
Датується: 16 травня 1857 р., Новопетровське укріплення. /689/
Найраніший текст другої редакції — чорновий автограф на листі М. Лазаревського до Шевченка, надісланому на ім’я коменданта укріплення І. Ускова, містить фрагмент твору (рядки 12 — 144). Написаний він не раніше 7 квітня 1857 р. (дата одержання листа від Я. Кухаренка, написаного 18 грудня 1856 р. — див. Листи до Тараса Шевченка. — С. 76 — 77) і не пізніше 16 травня (дата закінчення твору, зафіксована в «Більшій книжці»). Уже наступний автограф, надісланий поетом при листі до Я. Г. Кухаренка 5 червня 1857 р., значно різниться від чорнового автографа. Автограф, надісланий Кухаренкові, не зберігся; О. Кониський, одержавши його від сина Я. Кухаренка, опублікував фрагменти з нього у зіставленні з текстом видання: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 193 — 205, — у ЗНТШ (1900. — Кн. 1. — С. 5 — 7). Судячи з цих фрагментів, в автографі Кухаренка між рядками 199 та 200 був великий уривок, яким розпочинався п’ятий розділ поеми; до основного тексту цей фрагмент не потрапив. Цей же фрагмент наявний у тексті першодруку (Основа. — 1861. — № 2. — С. 1 — 13). Дуже відрізняючись від тексту автографа Кухаренка, першодрук є найближчим до тексту «Більшої книжки»; очевидно, публікацію «Основи» зроблено за невідомим проміжним автографом. За першодруком виконано список Д. Демченка в його рукописній збірці 1865 року «Кобзар» (ІЛ, ф. 1, № 81).
Хронологічно найпізнішим і найбільш викінченим є текст «Більшої книжки», під яким стоїть авторська дата закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 р.; при переписуванні поет зробив незначні виправлення. Чистовий автограф у «Більшій книжці» — основний текст другої редакції твору. За ним виконано рукописну копію П. О. Куліша 60-х років (ІЛ, ф. 1, № 87).
Уперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 585 — 598 (за першодруком).
Друга редакція поеми має грунтовно перероблений сюжет, іншу розповідну композицію, інакше побудовану систему образів, ширшу проблематику, що зумовило її оригінальність порівняно з першою редакцією твору (1847 р.).
7 мая 1857 року. — Дата, ймовірно, помилкова; надісланий Я. Кухаренкові автограф поеми має іншу дату — 7 квітня. Це був радісний для Шевченка день, коли він одержав дружнього, сповненого щирого співчуття й підтримки листа від Кухаренка. Цей лист послужив стимулом для поновлення роботи над поемою, результатом чого стало створення нової її редакції 1857 р.
Аж за Уралом, за Елеком... — Правильна назва річки, яка впадає в Урал між Оренбургом і Уральськом, — Ілек.
Варнак — каторжник.
Кобила — колода, на якій карали канчуками.
Скрепиця — дерев’яні колодки-кайдани.
...І Очаков брали... — Переможний штурм турецької фортеці Очаків військами генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна відбувся 6 грудня 1788 р.
А Запорожжя Перше руйновали... — Запорозьку Січ було зруйновано за наказом Катерини II військами генерала П. А Текелія у червні 1775 р. /690/
Апостол — християнська богослужбова книга, що містить частину Нового Завіту (Діяння та Послання апостолів).
Со святими — заупокійна молитва (див. коментар до поезії «Чума»).
Бо тут Сибір була колись... — Йдеться про Сибір як взагалі про місце каторги та заслання.
"Ізборник"
