Василь Герасим’юк
АХІЛЛЕСОВА П'ЯТА
Василеві Портяку
Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину з-під хати, –
убити її.
Була така гадина,
яка ховалася від холоду в печі
і серед ночі цокала, як годинник.
Була така година вдосвіта,
коли змія ота зігрілася на литці легіня,
який спав на печі,
і вжалила його у п’яту,
коли придавив її у сні.
Був такий леґінь,
який мав силу богатирську,
але боявся своєї п’яти,
бо в ній залишилася глибока діра,
звідки око лиховісне блимало.
Була така ніч,
коли зліз леґінь отой з печі,
бо ноги самі понесли його в ліс
за пацьоркою із небесної голови
найвродливішої і наймудрішої
повелительки,
за короною,
в яку опівночі
дмухало все її зміїне царство,
видуваючи крижаний холод,
звиваючись і скублюючись,
обплітаючи, стискаючи цю землю.
Була така земля…
Унікальна особливість Іваничука. Славолюбний, як і всі таланти (назвіть мені винятки!), амбітний, перебірливий у приятелюванні (за версту не підпускав до себе пересічностей і графоманів!), він мало не з обіймами зустрічав талановитих літературних неофітів. Незмінно кимось опікувався, комусь протегував, когось фаворизував, ба навіть за когось прохав. (Хоч прохати йому було – майже як укусити себе за руку!).
На той час Папа (нагадую, так дозволено було його пойменовувати більш-менш наближеним до нього), перевів мене з його численних адораторів у ранг приятелів, і я вже, як мовиться, мав у нього право голосу. Автократор Іваничук дозволяв це поодиноким наближеним.
Думаю про нього, і з пам’яті випливає такий характерний епізод.
Куняю я над рецензіями і статтями у відділі критики «Літературної України». Телефон несподівано озивається голосом Папи: «Михайле! Тут є великий талант у прозі. Запам’ятай: Василь Портяк! Я його представив у «Жовтні». Це дебют – вибух!» Відповідаю, що запам’ятав. Він суворо каже: мовляв, не тому телефоную. А йдеться про те, щоб я пішов у видавництво «Молодь», де заступником головного редактора мій приятель Володимир Затуливітер, і видер там собі на «закриту» (ритуально-видавничу) рецензію рукопис Портяка. Бо це ж – лотерея: потрапить у руки якогось Санова чи Равлюка – угроблять, Портяк пише не те і не так, як вони вважають правильним. Потверджую Романові, що зроблю все, як він каже. «Але це ще не все, – править далі Папа. – Ти вибереш із Василевого рукопису коротшу новелу і незагайно надрукуєш у «Літ. Україні» зі своїм передсловом, де наголосиш: талант!»
Пробую йому пояснити: друге зробити складніше, бо ж тут – кілометрова черга на друк авторів усіх генерацій, а я, по-перше, – не заввідділу художньої літератури, а по-друге, газетні керманичі (Виноградський і Гончаренко) мають не тільки естетичний дальтонізм, а й свої ідеологічні вимоги – твій протежант може не вміститися в їхнє «прокрустове ложе».
Папа суворо вичитав мене за те, що, ще не спробувавши зробити, вже наперед виправдовуюся: нічого не виходить. Намагається окрилити мене: я в тебе вірю – ти це зможеш.
Прочитав у «Жовтні» новелу Портяка, про яку казав Іванчук. Називається вона «Мицьо і Вовчук». Просто класика. Аж не вірилося, що дебют може бути на такому рівні.
Беру в «Молоді» рукопис Портяка «Крислачі». Яскрава стилістика, хоч письмо на грані літературного мінімалізму. Поєдналося непоєднуване. До фізичного відчутна енергетика. Папа з його безпомильним смаком одразу відчув, хто і що Василь Портяк для нашої прози.
Книжка в «Молоді» вийшла. Новела (здається, «Розбита шибка») в «Літ. Україні» з моїм захопленим передсловом вийшла. Не менш амбітний, ніж Папа, Затуливітер одразу сприязнився з Портяком – Затуливітер, як і Папа, визнавав тільки талановитих.
Іваничук став у літературі хрещеним батьком ще не одного з тих, хто приніс зі своїм іменем не тільки її помітну подію, а й став надією нашої прози.
Можна дискутувати про те, хто більше, а хто менше виправдав Романові надії, але безсумнівно одне: це люди талановиті, і вони не з «чорного ходу» входили в літературу, одержавши Папине благословення. Шкода, що дехто недоріс до того рівня, якого вимагав од нього на майбутнє Іваничук. Не все він міг – була цензура; декому мусив пояснювати: не можу надрукувати, бо… Але якщо він міг підтримати й допомогти – робив це натхненно й самовіддано.
Для мене Іваничук (окрім одлуння моїх дружніх сентиментів) назавжди лишився уособленням справді літературоцентричного чоловіка, який мав просто собачу інтуїцію на таланти. Не забути того, з яким захватом він казав мені про «Зав’язь» Григора Тютюнника. А коли я розповів йому, що значить для мене «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї, він, випустивши пасмо диму (курив немилосердно) й іронічно всміхнувшись – це щоб не збитися на захоплену риторику, – сказав: «Е, Михайле, ти вже нарешті почав щось розуміти в літературі!»
Отже, «Крислачами» – зовсім тоненькою книжечкою – Портяк поставив себе в перший ряд тих, хто тоді прийшов у нашу прозу. Рубана, домежно лапідарна фраза, глибокий підтекст, напруга невисловлених почуттів, на які тільки є неясний натяк, – це Василь Портяк, який «вийшов» зі школи Стефаника.
Ми з Іваничуком неоднораз говорили про Портяка. Якось я іронічно зауважив: ти, мовляв, піклуєшся про нього, начебто це твій позашлюбний син. Папа пожартував у відповідь: мовляв є такий золотий закон у гуцулів: гуцул гуцулові око не виклює. А далі серйозно сказав, що чекає від Портяка багато. Той навіть сам не усвідомлює своєї сили і не знає собі ціни.
Портяк після університету потрапив у фастівську міськрайонну газету «Перемога» і працював там фотокором. «Чому раптом фотокором?» – запитав я. Це ж, мовляв, не дуже престижно для випускника університету. «А щоб не писати всяку мудню, якої вимагає партійна рептилька», – пояснив він. І я, знаючи, що таке «районка», відразу його зрозумів. Він бридиться тією словесною жуйкою, котрої вимагає газета, бо ж навіть звичайне людське слово їй не потрібне.
Ми тоді бачилися дуже рідко, бо Василь, якщо й бував наїздами в Києві, то це здебільшого обмежувалося його посиденьками (при всіх складових товариського ритуалу під сузір’ям Бахуса) з Затуливітром та його літературним почтом. Потім я почув, що він від’їхав у Москву на Вищі курси сценаристів і режисерів. Не знаю, хто його на це напоумив і хто йому спротегував (туди потрапити було не так просто). А коли Василь повернувся, він заякорився на столичній кіностудії імені Довженка. Не пам’ятаю, щоб тоді він друкував щось зі своєї прози. Здається, аж десь у середині дев’яностих у журналі «Кур’єр Кривбасу» з’явилося його прекрасне оповідання «Ісход». Може, в нього було ще щось написано, і він, винятково самовимогливий (це потвердить кожен, хто його знав) не давав те в друк. Чомусь мені думається саме так, хоч аргументів для цього в мене жодних немає.
Під час наших нечастих спілкувань я звернув увагу на те, що Василь несловоохочий, що він якось насторожено сприймає якісь безневинні запитання і не відразу на них одповідає. Подумалося, що це така його реакція тільки на мене, однак кілька людей, зазнайомившися з ним сказали мені щось подібне. Висловлювали припущення, що в нього, мабуть, якісь важкі задавнені комплекси від психотравм. Інакше ж чим пояснити його важку постійну настороженоокість і мовби боязність сказати щось зайве. Але серед письменництва чимало всяких екзотів. Дивний – то й дивний. Зате нікому ніякої підлоти не чинить. І не йде по головах до успіху. Задовольняється тим, що має.
Наші стосунки були безхмарно рівні, хоч ми й не були близькими друзями. У них панувала рівновіддаленість. Я інколи згадував його ім’я в своїх оглядах «малої прози» і бачив, як він трохи світлів лицем при зустрічах. Але мовчав на цю тему. Тільки відданий йому Затуливітер якось похвалив мене за це: мовляв, добре, що ти Портяка не забуваєш, хоч він і не нагадує про себе після своїх «Крислачів». Але він лишається одним із найкращих наших стилістів. Тут його навіть класики наші не перевершать. Затуливітер був не байдужий до людей справді талановитих і саме не з одним із них дружив. Знайшовши в них щось таке, що його особливо вразило, носився з ним (зацитую тут Бориса Пастернака, «як провінційний актор із драмою Шекспіра»). Кілька разів чув, як він рецитував цілі абзаци з Портякових новел. Портяк, як правило, на те ніяк не реагував – сидів одсторонено, немов би цитоване жодного стосунку до нього не мало. Тільки жадібно посмоктував сигарету й, здавалося, думав про щось далеке, тільки йому знане. Мабуть, не випадково Любов Голота, що довго приятелювала з Портяком, назвала його людиною-загадкою.
Якось – це було дуже мені несподівано – він образився на мене.
Перипетійне наше виживання наприпочатку дев’яностих, коли так важко було дати собі раду, якщо ти не скорумпований державний чиновник, нардеп, рекетир чи звичайний злодюга.
Українське кіно ставало спогадом. Під Верховною Радою під орудою Юрія Іллєнка тоді пройшов сумносимволічний перформанс – похорони національного кінематографу. Я тоді за сумісництвом редагував кіножурнал «Вавилон XX» і добре це пам’ятаю, бо давав у журналі репортаж про ту зловісну подію, котрою кінематографісти наївно сподівалися достукатися до владців. Але в них тоді так нічого й не вийшло – псевдодержавці були смертельно глухі до волань про агонію української культури.
Сценарист Василь Портяк ураз став нікому не потрібний. І нікого не цікавило, як і за що йому жити, як утримувати сім’ю. І він пішов працювати в один смішний журнальчик, котрий видавав чоловічок, що завжди, відколи знаю його, був для мене уособленням коміше-фігур. Прожектер, базікало й інсинуатор. З усіх сил надувався, щоб самовозвеличитися, хоча він був і лишився абсолютне ніхто.
Довідавшися про те, що Портяк підрядився до роботи в тому журнальчику, я при зустрічі з ним іронічно запитав: ти, мовляв, уже остаточно додеградував до того, що подався в денщики до Х? Невже ж так себе не поважаєш?
Василь зло спалахнув очима й майже побілілими губами тихо порадив мені не лізти не в свої справи, а пильнуй краще свої.
Мені відразу ж зрозумілося, який безцеремонний і неделікатний я був у тій ескападі. Але було пізно. Мовиться ж: слово – не горобець.
Я потім двічі перепросив Василя. Він дипломатично вирік щось на зразок: гаразд – проїхали… Але я довго відчував його насторожене похолодання до себе. Аж десь під час помаранчевої революції, коли ми чи не щоденно зустрічалися на Майдані, наші стосунки ввійшли в колишню колію приязні. Тоді я його запитав, чи він нарешті повернувся до прози, Василь мовив щось невиразне й скривився. Очевидно, те повернення давалося йому нелегко. Звичайно, як справжній літературний професіонал, він міг би за один присід написати оповідання. Але йому хотілося писати так, щоб там боліло і яріло кожне слово. А для цього потрібні не тільки енергія душі, а й ще щось незбагненне, чого він, мабуть, тоді не відчував у собі.
Але Василь здужав повернутися в прозу. Його книжка «У снігах» – це рівень, у якому він переріс себе. Але книжка не мала того розголосу, на котрий заслуговувала. Усе, що в нас називається літпроцесом, посегментовано, і в кожному сегменті – свої «святі корови», свої класики й кандидати в класики, своя літературна челядь. Василь, здається, не належав до жодного сегменту – він був сам по собі. Як вовк-одинак. Отже, ніхто й не взявся його фаворизувати і вписувати в літературні «святці». Тільки Володимир Панченко потурбувався, щоб на «Літакценті» з’явився співчутливий відгук і сам проінтерв’ював письменника. Там чи не вперше в хронологічній послідовності й конкретно викладено творчу біографію Портяка і(що дуже цінно) прокоментовану ним самим.
Панченко зауважив, що між першою і другою книжками прози Портяка – велика часова дистанція. На що Василь відповів так: «Тут багато сплелося. Найголовніше, мабуть, саме слово. Було відчуття, ніби сперло в горлі. Кожне написане речення почало сприйматися як нестерпно багатослівне. Це тривало довго, а тут ще «наспіло» кіно, сценарна робота, де треба писати багато і швидко, стала ніби свого роду компенсацією. А між тим кіно втягує, як хвороба. Та й плани були досить амбітні, шкода, що на нездалий період припали. А час за тим усим спливав… Скільки вже там написав після першої книжки, але є якесь речення-друге, яке чекало свого часу!»
Панченко говорить: «Фільми, для яких ви писали сценарії, книга новел «У снігах» – це історія УПА. Історія ця має для Вас особистий, родинний характер…»
І Портяк підхоплює тему: «Звичайно, це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. …З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився в засланні, у Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі на Лонцького. Коли народився я, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий, попри не надто високий ранг, розстріляний тут у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міським асфальтом… Та чи мало таких родів – галицьких, волинських, подільських! Література цю тему ще лиш опановує. І то добре, що не з’явилися гори притьмом наклепаних романів, повістей. Порятувала відсутність так необхідної, здавалося б, кон’юнктури…»
Я з запізненням прочитав Портякове інтерв’ю для журналу «Країна». Звідти я одержав відповідь на свої запитання про дивнувату Василеву поведінку і про його неймовірну стриманість, коли він говорив (здебільшого не говорив) про особисте.
Він змушений був жити обережно. Носив у собі свою велику таємницю. Мусив приховувати свою «групу крові». Мовчав про те і в роки незалежності. Чимало інших, маючи такий факт у своїй біографії, роздзвонили б те на всю Україну й претендували б на беатифікацію. Але мовчкуватий та архіскромний Портяк мовчав. Гордий і скромний створений не для ярмарку амбіцій. Він був саме такий – єдине тому пояснення.
Читаю в інтерв’ю подробиці його життя.
«Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв.
Бабусі мої – із корінних гуцулів. Бабуся по татові зі Шкрібляків, відомих на всі Карпати різьбарів. По мамі – з Хімчаків, по вуличному Чуфри. Дуже багатий рід, мали землі, сіножаті. Досі є полонина, що називається Чуфрова. Дід Кузьма Хімчак прийшов у гори з Підгір'я, із села Хімчин. Звідти родом патріарх Володимир Романюк. Дід був із кебетою, та ще й одружився на Чуфровій, став одним із найбагатших у Жаб'ї, за що й поплатився. 1939-го його арештували – й чи розстріляли в Станіславові, чи вислали на Північний Урал, де він загинув.
Бабусю Василину з двома меншими дітьми 1939 року заперли в Казахстан. Найстарша донька Анна – моя мама – вже була одружена, жила окремо, і її не чіпали. Ще одного сина, дядька Василя Хімчака, не було вдома – і його теж не вислали…».
Не хочу переказувати Василів монолог – потерпаю, що загублю якусь подробицю або неповторний інтонаційний відтінок. Тому тут будуть ще довгі цитати. Це – не тільки Василева особиста передісторія, «усна історія», а й готова проза в стилістиці його новел.
«Татів рід Білінчуків у давнину прийшов у гори з Волині. Невідомо чому. Діда Дмитра посадили ще за «перших совітів» 1940-го, бо його найстарший син Дмитро вже був у горах із ватагою хлопців. Решту дідових синів – Михайла, Онуфрія й наймолодшого Василя, мого тата, – на межі 1940-1941-го відправили на Єнісей. На засланні тато з братом працювали в риболовецькій артілі. Тато побилися з бригадиром, який присікувався до політичних, – заступився за брата. Відсидів два роки в таборі. Отримав документи, що сидів за побутовою статтею.
Це дало змогу 1946-го із Сибіру пробратися в Карпати.
Дядько Дмитро, псевдо «Хмара», закінчив старшинську школу. Був чотовим у сотні «Недобитого» – Юліана Матвіїва. Після кількох операцій очолив сотню, потім надрайоновий провід ОУН Косівщини. 1949-го група УПА, в якій був він, перейшла румунський кордон – по селах роздавали пропагандивну літературу. За два тижні пройшли українськими й румунськими селами. Мали перекладача, юриста на псевдо «Перебийніс», який володів французькою й румунською мовами. Недавно я узнав, що в той час у Румунії планували антикомуністичне повстання, поштовхом до якого стала заборона опозиційних партій. Цей рейд був допомогою повстанцям у Марамороші. Але антикомуністичне підпілля викрили, й повстання не відбулося.
У червні 1942-го дядько захотів переночувати в родинній хаті в Ільцях, що лишилася пусткою. Хату вночі оточила поліція, бо хтось стукнув. Він з-під подушки вихопив пістолет і на звук вистрелив. Застрелив командира – коменданта поліції поляка Пірожека. У темряві втік.
Коні – то була його слабість. Дядько Михайло розповідав про сільське довоєнне змагання: хто перший донесе свячену паску на куток, додому. Дід, член церковної десятки, разом зі священиком святили. У цей час Онуфрій сидів на церковній брамі, Михайло йшов коло дєді, а Дмитро за брамою чекав напоготові в сідлі. Як тільки паску посвятили – Михайло біг, подавав Онуфрію, той – Дмитру, а Дмитро щодуху летів на Білінчукову кичеру. Вистріл у повітря – це знак, що він уже там, перший.
На коні дядько заїздив і в Косів. Там у нього ще любаска була. На Косівщині німці його арештували, везли на слідство у Жаб'є. Коли їхали через перевал Буковець, хлопці обстріляли машину. Дядько ударом плеча збив одного із конвоїрів, зв'язаний стрибнув і покотився вниз. І знов почав воювати».
З подивом замислюєшся над цією розповіддю, над усіма подробицями й іменами, які жили у Портяковій пам’яті, і вже сам його образ у твоєму уявленні видається трохи іншим. Василь легко бачиться там, серед тих залізних людей.
Його батько мав у своїй сотні УПА псевдо «Сибіряк». Це був двометровий велетень. В оперативних документах НКВД, як з’ясував Василь, він значився, як «Атлет».
Добре пам’ятаю, як прочитав на ФБ ось цю подробицю з Василевої розповіді:
«Сотенний Мирослав Симчич у спогадах описує, як батько знайшов ведмежа-підранка. Підлікував, вигодував з пляшечки молоком. Ведмідь потім бігав за ним, як собака. Є фото у верхів'ях Чорного Черемоша: батько тримає на плечах здоровенного ведмедя, що впав у зимову сплячку. Кудись його ніс, доки зміг заховати».
Я відразу ж шулікою накинувся на Портяка: «Чому ти все це не опишеш? Це ж буде щось грандіозне! І в кіно також це треба показати – враження буде просто неймовірне!..»
Він відповів (ми спілкувалися в ФБ), що все обдумує, з котрого боку до того матеріалу підступитися і вже навіть потроху щось пише.
Вірний собі – він довго виношував і перевіював у душі й умі те, що мав написати. Як його літературні предтечі Василь Стефаник і Григір Тютюнник. Неперевершені майстри вибухового лаконізму.
Я намагався підганяти його і не відразу зрозумів, що в такий спосіб тероризую Василя. Як мовиться, добрими намірами вимощена дорога знаєте куди…
Не встиг Василь про те написати.
Чи, може, знайдеться в його архівах цей текст – і ми ще читатимемо про неймовірну історію з ведмедем.
Читаю закінчення його інтерв’ю, де він пояснює, звідки його прізвище і літературне ім’я.
«Батько загинув 26 травня 1952 року. «Есбіст», з яким була зустріч, уже був на службі в НКВД. Його захопили, підсипавши снодійне, й він на допиті вказав місця та умовні сигнали. Дали автомат і групу перевдягнених енкаведистів. Зробили засідку, посадили кулеметника в чагарнику. Там такий шматок поля є. «Сибіряк» узяв напоготові «дігтяр» – і пішов. На півдорозі його кулеметник скосив.
Татового брата Михайла під кінець 1940-х відпустили із Красноярського краю – можливо, свідомо. Пішов на роботу в Надвірнянському районі – торгував у буфеті, але активно допомагав УПА. Навіть узяв участь у одному рейді, десь 1950-го: зібрали сотню й пройшли по селах Білого Черемошу. Дядька арештували, дали 25-ку. Закинули спочатку в Казахстан, у табір Актас, потім – у Норильськ, де взяв участь у повстанні. Тоді перевели до Воркути. Амністували 1956-го... Федора Портяка, першого маминого чоловіка, арештували разом із нею 1946-го «за связі с УПА». Маму, збиту так, що не могла навіть ходити, відпустили разом із молодшою сестрою. Про чоловіка їй сказали: «ушол в лєс». А пізніше пустили чутку – це називалося «шептана», – що він не витримав тортур і повісився. Мої друзі-косівчани з «Меморіалу» знайшли чоловіка, який признався, що знає, де труп. Коли розкопали багну – а багна є добрим консервантом – то череп Федора був розломлений і мозок ще білий. На очах почав темніти. Мабуть, вчинив спротив на допиті, тому й проломили голову.
Вітчим Лук'ян Стефурак теж був у підпіллі. З мамою побралися у Ворохті й згодом вернулися в рідне село. Що він допомагав УПА, ніхто не заявив, і Лук'яна не арештували».
Я ще чекав слушної нагоди, щоб якось делікатно, пояснити Василеві (начебто він сам того не знав?!), який дорогоцінний у його руках матеріал і що не буде йому жодного виправдання, якщо він не напише все те. Люди завжди самовпевнені. Чи не кожному здається, що справжню суть речей найглибше розуміє саме він. І в мене теж була ця оманлива ілюзія.
Я сподівався, що десь випадково зустрінуся з Портяком, як це не раз бувало раніше – літературний світ Києва тісний. Мовби велика комунальна квартира.
І раптом на Фейсбуці – зойк Портякового сина: тато в тяжкому стані в реанімації...
А далі було 2 березня.
І звістка: Василь Портяк помер.
І я нині гублюся в думках, як закінчити цей спогад.
Спогад про того, в кому я також розгледів видатного письменника.
Але не розгледів справді сильну й вольову, людину. Людину того калібру, яких поміж нас мало.
Може, не тільки я…
______________________
* Фраґмент з моєї третьої мемуарної книжки «З пам’яті дзеркала», де йдеться про письменника Василя Портяка. Книжка побачила світ у вересні 2019-го.
