пʼятниця, 1 квітня 2022 р.

Василь Портяк - про свою родину. Інтерв'ю 2012 року

 




Так зарано пішов Василь Портяк! Щем у серці від цієї втрати не минається...

Письменник Василь Портяк узяв батькове прізвище 18 років тому
Інтерв'ю 2012 року
Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го ­енкаведисти із засідки. Я носив прізвище ­першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв.
Бабусі мої – із корінних гуцулів. Бабуся по татові зі Шкріб­ляків, відомих на всі Карпати різьбарів. По мамі – з Хімчаків, по вуличному Чуфри. Дуже багатий рід, мали землі, сіножаті. Досі є полонина, що називається Чуфрова. Дід Кузьма Хімчак прийшов у гори з Підгір'я, із села Хімчин. Звідти родом патріарх Володимир Романюк. Дід був із кебетою, та ще й одружився на Чуфровій, став одним із найбагатших у Жаб'ї, за що й поплатився. 1939-го його арештували – й чи розстріляли в Станіславові, чи вислали на Північний Урал, де він загинув.
Бабусю Василину з двома меншими дітьми 19З9 року заперли в Казахстан. Найстарша донька Анна – моя мама – вже була одружена, жила окремо, і її не чіпали. Ще одного сина, дядька Василя Хімчака, не було вдома – і його теж не вислали. Ешелоном зі Львова везли гуцулів і міські польські родини. Коли приїхали в Семипалатинськ, почали підселяти до місцевих сімей. Ті воліли брати інтеліґентних поляків. А люди в гуцульській ноші – то щось екзотичне й незрозуміле. Та згодом, коли селяни-гуцули, звичні до праці, кинулися допомагати обробляти городи, щось лагодити у дворі, то було багато пропозицій мінятися.
Мамин брат Іван Хімчак потрапив із Казахстану на фронт 1942-го. Втратив ногу. Як інвалід-орденоносець вернувся в Карпати і викликав родину із заслання. Уже підріс і воював у горах Василь – молодший брат, псевдо "Кучер". Іван у юності опанував стоматологічну справу в заїжджого сільського дантиста, почав хлопців-­упівців лікувати. На початку 1950-х загримів у табір, а разом з ним моя тета Параска. Як вона із сином повернулася із заслання в Іркут­ській області, тета з мамою плакали, розмовляли. А ми з братіком пішли гуляти. Мені було цікаво: по-перше, він називав себе Коля. Це в Карпатах на той час було дико. ­Друге: розмовляв українською, але коли закувала зозуля, каже: "О, кукушка!"
Івана на допитах дуже били. На спині поламали ­протез. До зони він добирався з якимось костуром. ­Умілі руки – ще 12-річним хлопчаком зробив собі рушницю й ­скрипку – ­рятували. 1952-го, коли почали з таборів відпускати полонених мадярів, робив їм чемодани. У репресованих "врачєй-врєдітєлєй" вдосконалив стоматологічні навички. Коли звільнився, протезував і лікував зуби. До нього ходили з усіх навколишніх сіл і з райцентру, хоч приватна практика була заборонена. Якось обехеесесівці все обладнання забрали. Купив друге – забрали і його. Але, зрештою, в нього лікували зуби і обехеесесівці, і кадебісти. Облишив практику, коли відчув, що тремтять руки від старості. Помер у 1990-х.
Татів рід Білінчуків у давнину прийшов у гори з Волині. Невідомо чому. Діда Дмитра посадили ще за "перших совітів" 1940-го, бо його найстарший син Дмитро вже був у горах із ватагою хлопців. Решту дідових синів – ­Михай­ла, Онуфрія й наймолодшого Василя, мого тата, – на межі 1940–1941-го відправили на Єнісей. На засланні тато з братом працювали в риболовецькій артілі. Тато побилися з бригадиром, який присікувався до політичних, – заступився за брата. Відсидів два роки в таборі. Отримав документи, що сидів за побутовою статтею.
Це дало змогу 1946-го із Сибіру пробратися в Карпати.
Дядько Дмитро, псевдо "Хмара", закінчив старшинську школу. Був чотовим у сотні "Недобитого" – Юліана Матвіїва. Після кількох операцій очолив сотню, потім надрайоновий провід ОУН Косівщини. 1949-го група УПА, в якій був він, перейшла румунський кордон – по селах роздавали пропагандивну літературу. За два тижні пройшли українськими й румунськими селами. Мали перекладача, юриста на псевдо "Перебийніс", який володів французькою й румунською мовами. Недавно я узнав, що в той час у Румунії планували антикомуністичне повстання, поштовхом до якого стала заборона опозиційних партій. Цей рейд був допомогою повстанцям у Марамороші. Але антикомуністичне підпілля викрили, й повстання не відбулося.
У червні 1942-го дядько захотів переночувати в родинній хаті в Ільцях, що лишилася пусткою. Хату вночі оточила поліція, бо хтось стукнув. Він з-під подушки вихопив пістолет і на звук вистрелив. Застрелив командира – ­коменданта поліції поляка Пірожека. У темряві втік.
Коні – то була його слабість. Дядько Михайло розповідав про сільське довоєнне змагання: хто перший донесе свячену паску на куток, додому. Дід, член церковної десятки, разом зі священиком святили. У цей час Онуфрій сидів на церковній брамі, Михайло йшов коло дєді, а Дмитро за брамою чекав напоготові в сідлі. Як тільки паску посвятили – Михайло біг, подавав Онуфрію, той – Дмитру, а Дмитро щодуху летів на Білінчукову кичеру. Вистріл у повітря – це знак, що він уже там, перший.
На коні дядько заїздив і в Косів. Там у нього ще любаска була. На Косівщині німці його арештували, везли на слідство у Жаб'є. Коли їхали через перевал Буковець, хлопці обстріляли машину. Дядько ударом плеча збив одного із конвоїрів, зв'язаний стрибнув і покотився вниз. І знов почав воювати.
Батько в його сотні мав псевдо "Сибіряк". Обидва були здорові й міцні, це від матері Явдохи. Вона косила з мужиками нарівні й часто виходила на першу ручку. ­Боролася й клала на лопатки не одного визнаного силача. Батько мав під 2 метри зріст, а дядько – зо 2 з лишком. Мені розповідав один чоловік: "Коли упівці прийшли в полонину за продуктами, він приготував бербенички (діжечки. – "Країна") бринзи, масла, ще ­чогось, перев'язав. Питає: "Хлопці, а коня ви де лишили?" – "А ми без коня. Ось, він понесе". Каже: "Я очі витріщив. "Сибіряк" перекидає рівномірно через плече це все, бере ручний кулемет-"дігтяр", диски до нього – й уперед". ­Кажуть, з того "дігтяра" він, при потребі, стріляв, як із пістолета. Однією рукою. В оперативних документах НКВД значився як "Атлет".
Сотенний Мирослав Симчич у спогадах описує, як батько знайшов ведмежа-підранка. Підлікував, вигодував з пляшечки молоком. Ведмідь потім бігав за ним, як собака. Є фото у верхів'ях Чорного Черемоша: батько тримає на плечах здоровенного ведмедя, що впав у зимову сплячку. Кудись його ніс, доки зміг заховати.
Батько загинув 26 травня 1952 року. "Есбіст", з яким була зустріч, уже був на службі в НКВД. Його захопили, ­підсипавши снодійне, й він на допиті вказав місця та умовні сигнали. Дали автомат і групу перевдягнених енкаведистів. Зробили засідку, посадили кулеметника в чагарнику. Там такий шматок поля є. "Сибіряк" узяв напоготові "­дігтяр" – і пішов. На півдорозі його кулеметник скосив.
Того самого року взяли дядька Дмитра. Була така гора Карматура. Туди, буцімто для інструктажу, його викликав референт обласної СБ "Кіров" – Роман ­Тучак. ­Перевдягнені енкаведисти перестріляли дядькову ­охорону. Привезли його до Києва, де сидів у внутрішній тюрмі КДБ на Володимирській. Набрали їх таких 60, неофіційно так і називалося – "процес 60". Їх 1953-го судив військовий трибунал із Москви. Майже всім присудили розстріл. Розстріляли дядька в Лук'янівській тюрмі. Одружений не був. Дітей не лишилося.
Татового брата Михайла під кінець 1940-х відпустили із Красноярського краю – можливо, свідомо. Пішов на роботу в Надвірнянському районі – торгував у буфеті, але активно допомагав УПА. Навіть узяв участь у одному рейді, десь 1950-го: зібрали сотню й пройшли по селах Білого Черемошу. Дядька арештували, дали 25-ку. ­Закинули спочатку в Казахстан, у табір Актас, потім – у Норильськ, де взяв участь у повстанні. Тоді перевели до Воркути. ­Амністували 1956-го, закінчив торговельний технікум у Чернівцях. Працював директором меблевого магазину в Бурштині на Франківщині. Помер у 2000-х.
Федора Портяка, першого маминого чоловіка, арештували разом із нею 1946-го "за связі с УПА". Маму, збиту так, що не могла навіть ходити, відпустили разом із молодшою сестрою. Про чоловіка їй сказали: "ушол в лєс". А пізніше пустили чутку – це називалося "шептана", – що він не витримав тортур і повісився. Мої друзі-косівчани з "Меморіалу" знайшли чоловіка, який признався, що знає, де труп. Коли розкопали багну – а багна є добрим консервантом – то череп Федора був розломлений і мозок ще білий. На очах почав темніти. Мабуть, вчинив спротив на допиті, тому й проломили голову.
Вітчим Лук'ян Стефурак теж був у підпіллі. З мамою побралися у Ворохті й згодом вернулися в рідне село. Що він допомагав УПА, ніхто не заявив, і Лук'яна не арештували. Мама дуже довго хворіла, вітчим працював у колгоспі каторжно: косовиця, ліс рубати. Але найкаторжніша справа – розпилювати колоди вздовж, робити дошки-тертиці. З братом Михайлом вони вручну, за 12 рублів на місяць, та й то не завжди, нарізали цих тертиць на чотири вівчарники й два корівники, і ще будинки для пастухів. Плюс сільський двоповерховий великий будинок культури.

Інтерв'ю записав Павло Вольвач.