Юрій Шевельов
Українська літературна мова
Якщо асоціювати літературні мови з тими письменниками, які їх створили й поширили, то мову старослов’янську – першу літературну мову слов’ян, скомпоновану штучно, – неможливо відокремити від особи Костянтина та – частково – Мефодія; так само й сучасна українська літературна мова може бути пов’язана з ім’ям великого українського поета Тараса Шевченка і, до певної міри, його сучасника Панька Куліша. Роль Шевченка, одначе, відрізнялася від ролі Костянтина. Той мав на меті створення ориґінальної одноличньої мови на базі кількох діалектів радше примітивного ґатунку, взявши за взірець для цієї нової мови візантійську греку ІХ ст., що досягла високого рівня розвитку, але була чужою для слов’ян. Натомість Шевченко мусив дбати про поєднання й узгодження між собою різнорідних рештків і стилів писемної мови попередніх періодів, спрямовуючи ввесь свій талант на синтезування нового мовного утвору, годного заімпонувати.
Такою була мета, визначена панівними тенденціями романтичної доби. Але сам принцип цього сполучання мовних позичень далеко перевершував уяву й здібності пересічних романтиків, дарма що твори Шевченка та Куліша більшою мірою, мабуть, ґрунтуються на потязі до історії української літературної мовиi, ніж на справжньому знанні цієї історії. Звісно, Шевченко й Куліш не створили мови єдиної з усіх поглядів та для всіх жанрів. Шевченко дав приклади, взірці поетичної мови, Куліш зробив те саме для оповідної та історичної прози. Вони лише рушили тією дорогою, що пройти її до кінця випало на долю наступних поколінь. Обставини політичного й культурного життя сповільнювали мовний розвиток, вносячи різні зміни в початковий задум – як він нам тепер уявляється. Але насправді важить якраз цей первісний намір, той факт, що засади нового літературного стилю, підвалини нової літературної традиції, престиж, конче потрібний задля успіху літературної мови (надто коли йшлося про мову нову), були закладені та зведені докупи, нехай тільки в найзагальніших рисах, саме Шевченком і Кулішем.
Відстежуючи головну лінію еволюції, не важко показати перші етапи розвитку української літературної мови, а також причини й час їх припинення. Проте аналіз деталей чаїть у собі небезпеку. Не буде перебільшенням сказати, що дотепер дослідження історії української літературної мови, замість повного й об’єктивного аналізу чи бодай систематичної фіксації фактів, зводилося переважно до множення хибних і плутаних концепцій. Ця плутанина на велику міру спричинена нерозрізненням фактів, що стосуються історії мови літературної та мови говірної, тобто помішанням історичної діалектології та історії літературної мови [див.: 66; пор.: 65]. Для історії української мови відмінність між цими двома галузями історичної лінґвістики, що обидві вони розглядають історію мови цілісно, є важливіша, ніж для багатьох інших слов’янських мов. Попри періоди колонізаційної експансії, попри напливи й відпливи чужинецьких загарбників, попри часом дуже бурхливі політичні заворушення, історія говірної мови на Україні характеризується – від доісторичної доби по сьогодення – тяглістю, прозорістю й логічністю розвитку. Натомість історія писемної мови на Україні, як щойно зазначено, складається з цілої низки хвиль чи періодів, що з них практично жоден не був позначений повнотою розвитку й не перейшов логічно в наступний. Іншими словами, для історії говірної мови характерною є стабільна й поступова еволюція на підставі збереження традиції, а історія літературної мови відзначається раптовими перервами, несподіваними відновленнями, руйнуванням того, що начебто мало всі потрібні сили для росту, й крахом спроб поновити згаслу традицію.
Згідно з наявними даними, за першу літературну мову в Києві (як місті та як державі) була мова старослов’янська – частково, слід гадати, в її моравському варіанті, але переважно в пізнішому східноболгарському, що сформувався за царя Симеона. Спроби довести існування в східних слов’ян літературної мови в давніші часи, навіть якщо їх не вважати за безпідставні, можуть стосуватися хіба що Новгорода. Жодної пам’ятки, що її можна б потрактувати як складену говірною мовою, не існує; усе, що збереглося, має старослов’янську основу. Самого лише цього факту досить, щоб спростувати теорії, згідно з якими в Києві перед позиченням старослов’янської мови вживано власну внормовану мову, створену на ґрунті говірної. Наявні відомості дають підстави стверджувати, що згодом певні живомовні елементи поступово ввійшли до позиченої мови. Це відзначали Соболевський і Кримський; натомість Шахматов висунув власну теорію, за якою говірна мова потроху переповнила позичену старослов’янську й пересинтезувала її в нове утворення. Поява в літературній мові живомовних із походження слів і конструкцій, що були рівнозначні первісним старослов’янським виразам, призвела зрештою до нового перерозподілу всіх цих одиниць за темами та стилістичними рівнями. Отже, замість пропонувати туманні теорії про “демократичну революцію” в літературній мові під нібито визначальним впливом вічових зборів, корисніше було б розглянути цю еволюцію специфічних складників різних мовних жанрів. На жаль, у цьому напрямку немає просування вперед, і жодне нове дослідження так і не прийшло на зміну студії Пашена, трохи наївній і анахронічній у своїй перспективі.
Таким чином, напрямок, принаймні загальний, розвитку літературної мови в Києві вимальовується на сьогодні ясно – за умови, що не буде жодних нових знахідок. Як уже зазначено, йдеться про поступове проникання місцевих, тубільних елементів у запозичену старослов’янську мову, наслідком чого було громадження синонімів, відмінних зі стилістичного погляду й призначених для застосування в різних мовних жанрах.
Однак еволюція, яку пройшли літературні мови в інших культурно-політичних осередках тієї частини Русі, що пізніше дістала назву Україна, зовсім не мусила бути такою самою. Нам нічого не відомо про мовне тло Чернігова чи Переяслава. Здогадно можна припускати, що в цій частині Русі літературні мови розвивалися аналогічно або були тотожні. Але ця гіпотеза не є певною й не може бути доведена. Кожна місцевість могла мати власний варіант не лише говірної, а й унормованої мови. Наявні дані з Галича та поблизьких земель аніяк не потверджують сформульованої вище гіпотези. Навіть знані тексти Галицької Євангелії відрізняються від київськи. Відмінність одразу впадає в очі в текстах західноукраїнських грамот, що рясніють словами та виразами, спільними з західнослов’янськими мовами, але невідомими в київських пам’ятках. Цю різницю годі пояснити лише політичними чинниками, бо серед збережених текстів західноукраїнських грамот декотрі датуються ще 1341 р., тобто передують польській інвазії 1349–1352 рр.; та й виглядає цей мовний вплив занадто потужним як на декілька нетривалих періодів польського панування. Попередні спроби деяких славістів схарактеризувати ці слова та вирази як полонізми [наприклад, див.: 58, с. 130 і наст.] хибують на надмірну спрощеність погляду. Радше можна припустити, що на цій частині майбутньої української території до 1341 р. розвинулася власна літературна мова на основі говірної, яка не збігалася з мовою Києва та прилеглих до нього земель. Коли саме розвинулася ця мова та чи вживано її в інших жанрах, окрім грамот, – невідомоv. Певні елементи цієї літературної мови віднаходяться в галицькій частині Іпатського літописуvi . Утім, судячи з того, що дійшло до нас, у цій західній частині України не відбулося розвитку єдиної мови, здиференційованої тематично, як у Києві; навпаки – мало місце протиставлення однієї самостійної мови іншій. Першу, уґрунтовану в старослов’янській мові, вживано в церкві; другу, уґрунтовану первісно – але не виключно – в говірній мові, вживано у світському житті.
Політичні події зупинили дальший розвиток цих двох різновидів літературної мови. Загарбання Галицького князівства поляками призвело врешті до витіснення руського язика з офіційного світського вжиткуvii. Київська традиція урвалася внаслідок занепаду Києва як політичної потуги (місто кілька разів руйновано). Вона продовжувала свій розвиток на російських землях, але в Україні звелася нанівець. Літературна мова мусила тут розпочати новий цикл своєї еволюції, відроджуючись у нових обставинах, витворених приєднанням усіх українських теренів, за винятком найзахідніших, до Великого Князівства Литовського.
Про літературну мову українських земель, що перебували під литовською зверхністю (приблизно з 1340 до 1569 р.), небагато можна сказати. Це одна з найбільш дивовижних і непоясненних прогалин у слов’янознавстві. Особливості тогочасної літературної мови ніким не були досліджені. Очевидним є значний вплив білоруської мови, оскільки столиця князівства була розташована на білоруських землях чи поблизу них. Як показала О. Курило, південно-західна межа вимовляння ненаголошеного о як а в багатьох словах, збережених сучасною українською мовою (багатий, гарячий тощо), збігалася з польсько-литовським кордоном, що перетинав у ті часи Поділля [20, с. 143]. То є непохибний доказ сили й вагомости білоруського впливу, але звідси все-таки не можна добути відповіді на головне питання: чи відрізнялася писемна мова українських областей Литви від уживаної в Білорусії лише мимовільними місцевими відхиленнями в фонетиці, морфології та лексиці, чи вона являла собою свідомо диференційований варіант тієї писемної мови, що її представлено, наприклад, у литовських статутах чи едиктах великих князів литовських? Дослідники славістичної проблематики поки що видали хіба що описові праці, де фіксуються особливі варіанти писемної мови (Дем’янчук, Станґ, Курашкевич та ін.). Коло порівняння чи узагальнення ніхто й не заходжувався. За твердженнями білоруських учених, ця мова є білоруська в своїй основі, а українські науковці вважають, що вона просто продовжує внормовану мову Київської Русіviii; проте обидва ці погляди не мають під собою підстав і виражають хіба що бажаність обстоюваного розв’язання. Ми геть нічого не знаємо про те, якою була мова, відома під назвою “руський язик”, що офіційно вживалася в законодавчих актах Литви (поляки, зрештою, ще досі саме так позначають непольське слов’янське наріччя на кресах). На це питання ми не можемо відповісти. Невідомо також, чи то була внормована мова з місцевими відхиленнями, що їм сприяла неповнота кодифікації, чи цілкова та водночас дволика мова, в якій повідомлення легко перелицьовувалося з однієї грані на другу, але при цьому обидві вони відчувалися й плекалися як різні сторони вищої єдности.
У середині та наприкінці XVI cт. на українській території з’являються нові тексти, що їх до певної міри свідомо ґрунтовано на розмовній мові, навіть коли вони призначалися для релігійного вжитку (волинська Пересопницька Євангелія 1556–1561 рр., галицький Крехівський Апостол 1563–1572 рр.). Важко сказати, чи ними просто завершувався попередній розвиток українського “варіанту” руського язика, чи – як a priori стверджувала стара ґенерація мовознавців (за Житецьким) – вони являли собою революційне оновлення літературної мови, здійснене в атмосфері Реформації.
Цей брак обізнаности, що дотривав і до наших днів, є великою білою плямою на мапі мовної історії України – плямою, яка за часів Шевченка була ще більшою. Отже, якщо літературна мова тієї доби й мала бодай який-небудь вплив на формування сучасної української мови, то лише мінімальний.
Про події наступного періоду – десь від 1569 до 1709 рр. – відомо більше. Проте слід завважити, що дослідники літературної мови того часу – від Житецького до Мартеля, – виконавши величезну працю, пов’язану зі збиранням і впорядкуванням даних, несуть при тому часткову відповідальність за деякі кривотлумачення. Співіснування пам’яток, писаних мовою, що наближалася до говірної української, та інших пам’яток, писаних по-старослов’янському, ще й з намаганням зберігати цю мову якомога чистішою, сприймалося як відбиття ситуації, коли мовні рівні відрізнялися один від одного піднесеністю стилю, а точніше – своєю приналежністю до певного жанру. У такий спосіб можна було б тлумачити мовні явища доби розквітлого класицизму, але аж ніяк не барокоix. Друга інтерпретаційна помилка полягала в тому, що велику кількість полонізмів у тогочасних пам’ятках пояснювано самим лише блиском і вищістю польської цивілізаціїx. Насправді стосунки між мовою церковною та мовою світською були, як здається, водночас і динамічніші, й більш залежні від соціально-політичної ситуації, ніж гадають учені. Пересопницька Євангелія та Крехівський Апостол – то пік зближення між мовою релігійного письменства та говірною мовою. Але дальшої еволюції в цьому напрямі не сталося. Як показав Грузинський, пізніші рукописні Євангелії (Волинська Євангелія 1571 р., Літківська Євангелія кінця XVI cт.) містять, усупереч очікуванням, більшу кількість слов’янських слів і форм [див.: 8, особливо т. 22, с. 106 і наст.]. Зворотний процес, спрямований на відродження слов’янщини, зрештою взяв гору; і вивершенням його стала поява праць, у яких церковнослов’янська мова пропаґувалася як єдина літературна мова в Україні, – наприклад, у граматиках Лаврентія Зизанія (1596 р.) та Мелетія Смотрицького (1619 р.) чи в словнику Памва Беринди (1627 р.). Це тяжіння до свідомого відновлення “чистої” старослов’янської мови та впровадження її в усі царини письменства було близьке до повної реалізації. Недарма П. Могила саме цією мовою компонував свого щоденника, навіть оповідаючи найпідліші події буденного життя [див.: 40]. Призначенням цієї переробленої старослов’янської мови було витіснення народної мови з літератури, а не мирне співіснування з нею в межах різних літературних жанрів.
Ці дві грані літературної мови перебували між собою в справжньому протиборстві, що його можна пояснити тогочасними суспільно-політичними умовами. Писемну мову, уґрунтовану в говірній, уживано дедалі менше. На неї тиснула польська мова. Польські (та латинські) слова й звороти її заполонили. Розпадалася й соціальна база, на якій могла б розвиватися “народна” літературна мова. У межах польської держави не існувало й не могло існувати українського придворного життя. Польська система податків і обмежень укупі з деякими польськими законами стримували розвиток і добробут українців у містах, обертаючи українські квартали у щось на кшталт ґетто. Створено законодавчі перепони культурному розвиткові українського духівництваxi. Більшість шляхти, духівництва й міщан були, таким чином, утрачені для нації або перетворилися на непримітних громадян другого ґатунку. Крім Церкви, не існувало жодної національної установи. Не було в суспільстві й жодної установи, здатної забезпечити взаємини та контакти, потрібні для остаточного утвердження літературної мови.
Не дивно, отже, що в цих жалюгідних обставинах, коли говірна українська мова була предметом зневаги, найосвіченіша верства нації, тобто насамперед духівництво, яке ще мало певну свободу й доступ до освіти, відмовилася від уживання літературної мови на основі говірної. Опираючися чужинецькому впливові, треба було протиставити польсько-латинській традиції власну, тобто церковнослов’янську. Звідси – відчайдушні спроби оживити церковнослов’янську мову, які остаточно притлумили всякий подальший розвиток зародків нової мови на основі говірної. Сама по собі старослов’янська мова не годилася ні на що, бо її первісне витворення було занадто штучне й умоглядне.
Реальність, яку спостерігаємо на Україні в XVII ст., – це варійований, анітрохи не впорядкований, ба навіть геть безладний ужиток церковнослов’янської мови (в тому вигляді, як її відновили тогочасні вчені) та ще однієї писемної мови, наближеної до говірної й насиченої полонізмами. А проте саме цей “розлагоджений” (якщо не хаотичний), навдивовижу плутаний і штучний ужиток писемної мови, а вірніше писемних мов, народжений у суспільно-політичних умовах України XVII cт., якнайдоладніше пасував до модного під ту добу барокового стилю. Для тогочасних письменників такий “розлагоджений” мовний ужиток виявився заразом і зручним, і привабливим. Мабуть, саме невимушеність і безсистемність в уживанні слов’янщини й підтримували впродовж більш як століття таку на перший погляд безладну ситуацію, уможлививши водночас творення ориґінальної літератури різними “мовами”.
Розклад козацької державности після Мазепиної поразки під Полтавою 1709 р., а також занепад барокового стилю в письменстві й у суспільстві призвели до відмирання літератури XVII ст., що вона існувала під “гаслом” справді прецікавим: “якнайменше впорядкованости”. Нові суспільно-політичні умови (приєднання більшої частини України до Росії) супроводжувалися виробленням нового стилю – класицизму.
Доволі хутке зросійщення шляхти та вищого духівництва потягло за собою специфічне застосування класичного розшарування словництва на сталі верстви, що кожна з них співвідносилася з певними літературними та мовними жанрами. Основою “високого” стилю стала російська мова зі значною домішкою церковнослов’янських елементів, тоді як чиста російська мова зробилася “середнім стилем”, а розмовній українській відведено роль стилю “низького”. У такий спосіб російська мова стала панівною літературною мовою на Україні в XVIIІ ст., і відбулося це не внаслідок насильства чи якоїсь урядової постанови, а передусім із тієї причини, що її вжиток відповідав суспільно-культурній орієнтації освічених верств. Цим пояснюється той на позір незбагненний факт, що політичні твори антиросійського спрямування, наприклад вірші Капніста чи «Історію Русів» писано російською мовою. І хоча в творах Сковороди Синявський знайшов чимало українізмів, вони являють собою лише мимовільну данину розмовній мові краю, а переважно твори Сковороди скомпоновані мовою церковнослов’янською або російською. Вживання української мови обмежувалося тоді такими жанрами, як інтермедія, пародія, травестія, народна комедія та сатира. Тим-то сила анонімних поетів-бурсаків вкупі з Некрашевичем, Котляревським (1769–1838) та Білецьким-Носенком (1774–1856) вдавалися до однакового стилю й прибирали схожу поставу – доки не запанував романтизм.
На особливу увагу заслуговує один факт, що не мав великого значення взятий сам по собі (оскільки народний стиль не вважався за літературну мову), а проте згодом виявився важливим у подальшому розвитку сучасної української мови: це поступове заступлення північних і західних говірок південно-східними. В пам’ятках XVII ст. і навіть більшої частини XVIII cт. якщо й уживалися діалекти, то здебільшого північні й західні. Південно-східні говірки набули ваги щойно пізніше. Це зміщення остаточно увиразнилося в творах Котляревського, Гулака-Артемовського та ін., писаних в оперті на говірки Полтавщини, Харківщини та південної частини Київщини, й відтак було підхоплене поколінням романтиків. Такій зміні, вочевидь, сприяли політичне розчленування України та економічний і культурний занепад її північної та західної частин, внаслідок чого провідними культурними осередками стали Київ, Полтава й особливо Харків – після відкриття в ньому університету.
Романтизм почав ширитися приблизно з 1820 р., накладаючи свої принципи на давні традиції й спричиняючи нове переосмислення поглядів на мову. На Україні цей рух був увінчаний творчістю Шевченка та Куліша, які згодом далеко вийшли за рамці романтизму. Романтичний дух, що він, так би мовити, створив на Україні сучасну літературну мову, гостро контрастував із духом класицизму. Центральною ідеєю класицизму була єрархія чи диференціація стилів, або радше жанрів; мова ним трактувалася лише як засіб. Романтизм, навпаки, наполягає на тезі, що її можна окреслити як символічне застосування мови – коли та перетворюється на знамено, програму, гасло, мірило всьогоxii. У кінцевому підсумку мова розглядається як вияв національної душі та скарбниця національного історичного досвіду, нагромадженого впродовж століть. Звідси бере початок ідея синтезу національних стилів на ґрунті живої народної мови та мови фольклору – й саме такий синтез спостерігається в творчості Шевченка та Куліша. Щоб перетворити говірну мову на ще досконаліший і вірніший виплив народної душі та національної історії, ці письменники спершу мусили очистити її від “низьких” і вульґарних елементів, засвоєних у попередні часиxiii. З другого боку, вони водночас мали передати цій новій мові спадщину давнини. Серед іншого це призвело до нового защеплення в Шевченкових та Кулішевих творах церковнослов’янських елементів, надто тих, що були знані завдяки їх застосуванню в церквіxiv. Порівняно з Кулішем, Шевченко ближче стоїть до традицій давньої київської літературної мови, що тяжіла до поєднання народної мови з церковнослов’янською (звісно, в дуже різних пропорціях); натомість Куліш стоїть ближче до барокової традиції на позір хаотичного сполучання різнорідних елементів, хоча в теоретичних заявах він радше схилявся до іґнорування української мовної практики XVII ст.xv
Коротко кажучи, створення сучасної української мови, доконане під добу романтизму Шевченком і Кулішем, здійснилося на основі народної мови, або – за канонами класицизму – т. зв. “низького” стилю, що він, своєю чергою, базувався на південно-східному наріччі (хоча Куліш народився й прожив більшу частину життя на півночі України). Це наріччя було піднесене до статусу мови завдяки залученню фольклорних елементів та засвоєнню стилів, вироблених попередньою традицією.
З бігом свого розвитку ця новостворена – чи відтворена – літературна мова втратила велику кількість видобутих із забуття й штучно запроваджених у неї давніх елементів. Через утиски з боку російського уряду вона опинилася навіть перед загрозою повного вигублення цих високих елементів, наближаючися до “низького стилю”xvi передромантичної доби. Але це збіднення було затримане завдяки впливам із Західної України, де жодних офіційних чи юридичних перепон на шляху розвитку літературної мови не було. Контакти між новітньою українською мовою в тому вигляді, як її вживано на підросійській Україні (більша частина країни) і як її вживано на підавстрійській Україні, не були постійні, та все ж, навіть попри евентуальні утруднення, загалом вони виявили себе як плідні для розвитку мови.
Фактично сталося так, що саме Західна Україна підхопила в 1860–1880 рр. літературну мову, вироблену романтиками. Внаслідок обмежень, запроваджених російським урядом 1863 р., а надто накладеної 1876 р. заборони на всяке прилюдне вживання писемної та усної української мови більшість українських видань друковано в Галичині. Через це до писемної мови потрапляли численні тамтешні елементи, особливо в галузях, що їх жодним робом незмога було розвивати на підросійській Україні, як-от: правництво, врядування, техніка, наука тощо. В загальноукраїнську мову тоді ввійшли навіть деякі локальні риси на рівні морфології та фонетикиxvii. Це “вторгнення галицизмів” спричинило певне невдоволення й викликало два “язикові спори” (в 1891–1893 рр. і в 1907–1912 рр.) між прихильниками мови питоменної й “чистої”, з одного боку, та нової, частково “озахідняченої” – з протилежного. Другий спір мав місце вже по революції 1905 р., коли на підросійській Україні знову дозволено друк матеріалів будь-якого ґатунку українською мовоюxviii.
Узаємодія двох варіантів сучасної української мови тривала й після революції 1917 р. Різнобічний вплив галицьких особливостей надзвичайно зріс у двадцятих роках, під час т. зв. “українізації”. Навіть тепер, коли Західна Україна належить до того самого політичного організму, що й решта країни, відіграючи в ньому хіба що другорядну роль, у книжкових і періодичних виданнях, які друкуються в радянській Україні, можна помітити певний вплив мови західноукраїнської інтеліґенції, хоча політичне керівництво від початку тридцятих років ставиться до цього несхвальноxix.
Пошанівок для рідної мови, ба навіть її культ, покликані до життя романтичними уявленнями, збереглися й після їх розсіяння, винісши питання української мови в центр політичних конфліктів кінця ХІХ – початку ХХ ст. При цьому засаду історичного синтезування літературної мови з елементів народної мови та пісні ніколи остаточно не облишено, хоча сфера її дії в подальшому значно звузилася й реально її заступив принцип сполучення діалектів.
Як і багато інших літературних мов, українська літературна мова являє собою суміш – як під оглядом історичним, так і під діалектним. Щоправда, історичні елементи мають у ній лише другорядну вагу й уживаються передовсім задля жанрового урозмаїчення. Натомість діалектний внесок (із західних говірок насамперед) є, безперечно, дуже значним, та попри це не становить якогось особливого стилістичного шару, окремого від решти. Він зіллявся в одне ціле з основою літературної мови. З цього погляду співвідношення складників в українській літературній мові є геть відмінне в порівнянні з російською літературною мовою. Російська мова є з походження неоднорідна й тяжіє до закріплення різних елементів, що лежать у її основі (тобто складника власне російського та складника церковнослов’янського) за різними мовними жанрами. Українська мова є в істоті своїй однорідна й не має подібної тенденції. Засада її організації нагадує радше сербсько-хорватську мову, що вважається за одне ціле, – хоча в українській тяжіння до централізації й уодностайнення виявляється з більшою силою.
Варто відзначити ще одну особливість у розвитку сучасної української літературної мови. Усупереч звичним уявленням про утвердження літературної мови як щось похідне від існування культурних осередків, вибудуваних завдяки економічному та політичному поступові, українська літературна мова була витвором окремої групи освічених людей, що з поміж них найпомітніші – Шевченко та Куліш. Вона була започаткована за допомогою поезії й заради поезії, як вияв поетичного духу. На Україні майже зовсім не було великих міст – а в тих, що були, вищі суспільні верстви послуговувалися російською мовою усно й на письмі. Групи українських інтеліґентів і буржуазії були малі й нечисленні. Українська мова, за небагатьма винятками, була мовою лише селянства та нижчого духівництва.
Після свого створення літературна мова перетворилася на гасло, знамено, мету. Наприкінці ХІХ ст. український національний рух був спрямований передовсім на питання культури, освіти, літератури. Ці питання переростали в політичні проблеми. У ХХ ст. український визвольний рух лише потроху відійшов від мовних домагань, перебудувавшися в рух суто політичний. Тільки в партизанській Українській Повстанській Армії під німецькою окупацією мовну проблематику вперше відсунуто на другий план і мова перестала бути критерієм ототожнення друзів і ворогів.
Усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження котроїсь мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад “дива”, коли сáме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові. Мовний витвір Шевченка й Куліша вторував шлях, що привів до створення політичних партій, до заснування держав, до формування армій, до воєн, до борні та конфліктів. Отже, не випадково й не дивно, що від дореволюційних часів і по сьогодні в кожній селянській хаті традиційно висить Шевченків портрет, часто уквітчаний. Аматори парадоксів можуть сказати, що поет створив мову, а мова створила націю. Звичайно, нація мала за собою власну довгу традицію, проте ця традиція вже була явно наблизилася до межі розпаду та загину.
Переклад із французької за виданням:
Shevelov G. Y. L’ukrainien littéraire // Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology, 1971
