Пом'янімо...
***
Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде... після.
Життя триває. Точиться війна.
Анатолій Лупиніс
* 21 липня 1937, с. Новоолександрівка, Донеччина — † 5 лютого 2000, Київ
Свого батька я майже не знав, за життя я бачив його всього декілька разів. В дитинстві він був для мене великою та рідною людиною, але я жив у селі, а до нас він приїжджав дуже рідко. Навідувався з Києва, тому здавався мені дуже "важливим". Постійно в нього були якісь справи. Приїжджав завжди з якимись впливовими людьми, іноземцями і просто хлопцями-патріотами.
Називав я його "батько", а ще постійно дивувався, як мої однолітки можуть називати свої батьків: "папа", "старий", "предок" тощо. Мене дивувало, коли друзі на своїх батьків ображались, кричали чи просто не поважали, адже для мене батько був найочікуванішою людиною, я постійно мріяв, щоб він приїхав привітати мене з днем народження. А після його смерти я взагалі почав вважати його святим. Коли в мене щось не вдається, або наближається якась важлива подія, я їду до Києва, до його могили і наче в янгола-охоронця прошу в нього допомоги, так ніби: "Ти там зверху попроси у Бога, щоб допоміг мені". Чомусь я впевнений, що, якщо на землі він спілкувався вільно з президентами, то там і з Богом би товаришував. Також, це єдине місце де я можу поплакати, попри те, що я чоловік...
Коли мене питають, яким я пам’ятаю свого батька, мені на згадку приходить сім моментів.
Перший, це спогад про його приїзд… Одразу згадується глиняна хата, зима, двері затягнуті простирадлом, щоб не було протягів, бо хата повна дітей, розпалена піч, мама випікала хліб. Як зараз пам’ятаю, були перебої зі світлом, і ми з братами та сестрами гралися в хованки та змагались, у кого сильніші ноги, - лягали на ліжко спинами, впирались ногами й тисли у стіну, в кого ноги зігнулись, той програв. Пам’ятаю, тоді батько й зайшов, відхилив покривало, яке висіло на дверях, і мама... Я ніколи не бачив більше такого виразу її обличчя, коли батько зайшов до хати. Вона спочатку затихла, а потім, як зараз пам’ятаю, на тлі печі, яка горить під освітлення гасової лампи, я вперше і в останнє побачив закоханий погляд мами… Що було далі не пам’ятаю, лише згадую, що він тоді привіз якийсь закордонний гіркий шоколад у великих упаковках, якійсь жерстяні баночки з кавою та телевізор "Славутич".
Другий - це коли ми були в бабусі, я її дуже любив, але в нас були постійні суперечки на тему комунізму (вона була ще та комуністка), проте про Голодомор вона говорила зі сльозами на очах, але то таке, адже окрім цього вона постійно казала, що батько до нас не приїде, що він взагалі забув про нас. І от, пригадую, саме коли ми сперечались на тему батька, під’їхала сіра "дев'ятка" - приїхав батько з УНСОвцями, так я тоді втер носа бабусі. А батько голосно скаржився, що, коли їхали, то їм у радіаторну сітку потрапив горобець.
Третій спогад про те, як я знову був у бабусі, а він приїхав на "Москвичі" з чеченцем Ібрагімом. Там було два моменти. Спочатку мій брат, Іван, граючись в авто, зняв його з ручного гальма й він покотився в бік гаража, а батько з хлопцями кинулися рятувати чи то авто, чи то старенький гараж від зіткнення, а потім цей же автомобіль випадково захлопнули, лишивши ключі всередині, і для того, щоб поїхати, Ібрагімові довелося розбити заднє скло.
Четвертий - це коли батько забрав мене, брата Івана та сестру Анну до себе в Київ на два тижні. Досі крутиться в голові частина адреси, де він орендував кімнату: "Виноградар, провулок Квітневий". Тоді батько брав нас на різні зустрічі, де пив багато кави й курив у недешево обладнаних кабінетах. А ще він купив нам багато іграшок. Але тут на згадку приходить і моя перша образа на батька. Навіть зараз, коли згадую саме цей момент, навертаються сльози. Коли ми готувалися до вечері, я іграшковим автомобілем проїхав по столу, а батько сказав, що це не гігієнічно і насварився на мене, а ще сказав, що відпровадить мене додому автобусом самого, я тоді образився на батька і, сховавшись у куток, плакав цілий вечір, навіть вечеряти не сів за стіл. Просто я дуже хотів подобатися батькові...
П'ятий спогад, важкий… Коли мама прийшла додому дуже сумна, вона мало не плакала і говорила про щось з старшими братом та сестрами, а коли ми з Ванею підійшли і запитали, що сталося, то сказала, що дзвонили з Києва і сказали, що батько лежить у лікарні, бо в нього вискочив якийсь прищик. Через кілька днів мама сказала, що треба збиратись і їхати до Києва, бо помер батько...
Тут же згадується й шостий епізод, коли батько блідий лежав у труні, коли я цілував його в холодний лоб, холодні руки та холодні ноги. Мені тоді здавалось, що якщо я теплом своїх рук та губ нагрію його руки, то він встане. На жаль, була зима, і мого тепла не вистачило...
Після цього його в труні, на руках несли хлопці-УНСОвці, потім був автобус із труною та вінками, яким нас везли на кладовище, На кладовищі зібралося дуже багато людей, багато з яких я колись бачив по телевізору. Труна, яку опускали в яму, металевий хрест, багато вінків та квітів... Там на кладовищі я підслухав, що батько помер від цирозу печінки, згодом я зрозумів, що то й був той «прищик», про який говорила мама, щоби підготувати нас, але не ранити...
Сьомий спогад, це коли нам у село привезли його речі. Там були піджаки, сорочки, краватки. Серед тих речей був один піджак, який я одягав постійно і навіть спати в ньому лягав, він був наскрізь просякнутий цигарковим димом та запахом батькового одеколону. Коли я одягав той піджак, то відчував наче батько мене обіймає. Саме тоді, у вісім років, я й почав палити, тютюновий дим досі нагадує мені про батька, і коли я закурюю чергову цигарку, я, згадуючи про батька, заспокоююсь, відчуваючи, що він десь поруч.
Коли я виріс, то поступово почав спілкуватися з друзями покійного батька. Все, що я зараз знаю про нього, це те, що чув від його знайомих та друзів.
Був такий випадок, коли я навчався у військовому ліцеї, в формі прогулювався Майданом Незалежности і підійшов до чоловіка, який продавав книги, і запитав, чи є в нього якісь книжки, де згадується про Анатолія Лупиноса. Цей чоловік сказав, що нічого нема, але натомість почав розказувати мені, що був особисто знайомий з ним, якою батько був гарною людиною, що він однаково спілкувався з безпритульними, банкірами і президентами. Тоді я дістав посвідчення ліцеїста і, нічого не кажучи, вказав на прізвище і по-батькові. Той чоловік спочатку занімів, потім зібрав навколо себе половину людей, які торгували на Майдані сувенірами, і виявилось, що добра частина з них також знали батька, вони всі ділилися враженнями про те, наскільки цікавою постаттю він був.
Зараз я намагаюсь якомога частіше приїздити на могилу до батька, закурюю там дві цигарки (одну для себе, а другу для нього кладу на хрест), розказую про йому про те, що я зробив, чого добився, розповідаю, що планую робити, прошу його допомоги, жаліюся на те, що не виходить, і прошу пробачення за те, що зробив неправильно, і прикладаю руку до холодного ґраніту з надією, що своїм теплом я поверну його до життя.
Коли я бачу людину із сивою бородою, то уявляю перед собою батька, як він підходить, як мене обіймає, відчуваю його тепло, у такі моменти я посміхаюсь. Зрештою, все життя я мріяв посидіти в нього на колінах...
Найскладніші моменти настають тоді, коли я бачу, як хтось спілкується зі своїм батьком, починаю заздрити і мріяти про надійне плече поруч. Хочеться, аби поруч була людина, в якої можна спитати поради й не боятися, що відмовить чи порадить щось, що вигідно їй.
Я дуже люблю, коли мені хтось розповідає про нього. Інколи я ловлю себе на думці, що деякі факти з життя батька схожі на те, що вже траплялось і в моєму житті. Або якісь риси характеру чи принципи, притаманні йому, схожі на мої. Мабуть, все це через те, що я дуже хочу бути схожим на татка.
Кожного року, як і цього теж, 5 лютого я їду до Києва провідати його й зустрітися з його друзями. У 2014 році, цього дня після кладовища, я повернувся на барикади. Адже, якби він був живий, то був би саме там, і ми б удвох з ним захищали державу.
Другий рік триває війна України з Росією, про яку попереджали і якої намагались уникнути УНСОвці разом із батьком у Чечні та Грузії. Війна, яка почалась не в Україні. Росія хоче загарбати всю територію бувшого Союзу... Чечня - Грузія, тепер за тим же сценарієм і Україна. Позицію свого батька я бачу й зараз такою ж, як тоді… І сьогодні я розкажу батькові, як продовжую справу почату, але не завершену ним…
5 лютого 2016
Анатолій Лупиніс
ЄДИНИЙ СПОСІБ
Єдиний спосіб
щось змінити –
Це взяти автомат.
Або пеpо.
Є збpоєю усе,
що низвеpгає.
Було б кого.
Було би що.
Поpожнє місце –
свято не буває.
Таки не чув Господь
За pідний кpай,
А я чогось боpюсь,
когось змагаю...
Чи богоpівним
вмеpти забажав?
1992
ВОIСТИНУ ПРОРОК
Дезактуалiзацiя старих авторитетiв безапеляцiйно пiдштовхувала до пошуку нових об'єктiв поваги. У правому русi крутилася пристойна кiлькicть феєричних постатей з неповторною харизмою та лiдерськими здiбностями. Найбiльше мене тягнуло до тих, хто справу нацiоналicтичної боротьби сприймав не у ключi героїчної драми, а як витончену мистецьку авантюру. Особистостi цього ґатунку володiли феноменальним вмiнням перетворювати громадську чи протизаконну дiяльнicть на акт провокативної творчости. Чого лише вартий Анатолiй Лупинiс!
Коли я побачив дядю Толю, то блискавично пригадав, що саме такими уявляв пiратiв iз книжок Стiвенсона. Вiн умiв усмiхатиcя та iронiзувати над загрозами, i це вирiзняло його помiж лiдерiв iнших право-орiєнтованих тусовок. Чужий для пафосу та стриманої емоцiйности гота (а саме такими були тогочаснi "провiдники"), вiн iмпровiзовано комунiкував зi cвiтом верлiбром. Битi cловеснi конструкти i фразеологiзми не використовував з мiркувань гiґiєни, а перед cвiтом не боявcя бути дивним. Шкандибав у розхристаному плащi, жовтими пальцями тримав тлiючу цигарку i на Софiйськiй, пiдколюючи перехожих, голосно вiтався з молоддю: "Слава Нацiї - Cмерть москалям!". Нуднi громадяни озиралися на нього перекошеними заточками, формуючи на них гримасу мiщанського здивування, а вiн ледь помiтно вiдповiдав їм усмiхом.
Кiтель вождя для дядi Толi був надто тiсним, натомiсть власяниця пророка - в самий раз. Довге волосся та борода пiдкреслювали реалiстичнiсть цього образу.
Флiбустьєрський авантюризм, чiтки iдеали та непереборний апетит до життя робили його зрозумiлим для молодого поколiння. Можливо, саме тому вiн не гребував спiлкуванням з пiдлiтками, якi терлися бiля органiзацiї, розумiючи, що цим дiалогом вiн робить свою присутнiсть у фiзичному свiтi в рази тривалiшою, нiж земне життя. Так i сталося...
Щонайменша розмова з ним представлялася очною ставкою з icторiєю пiдпiлля. В його редакцiї вона була позбавлена страждальницького ореолу тужливих бандуристiв та заплаканих просвiтянських бабусь у вишиванках при вшануваннях рiчниць нацiональних траґедiй. Вiн був носiєм пригодницького жанру, i тому iсторiя, втiлена у його постатi, сприймалася iншими оптимicтичною та життєствердною.
...
Свiй останнiй доторк до персонiфiкованої iсторiї я наважився зробити у лютому 2000-го року, коли пiдставив плече пiд його труну на вiдрiзку постонтологiчного шляху - вiд Будинку вчителя до Байкового цвинтаря. На поховинах майже нiхто не плакав, а значна частина проводжаючих мала суворий вигляд органiзованого угрупування коротко стриженої iнтелiґенцiї. Вони виходили з сучасних iномарок та мали пiстолети пiд шкiряними пiджаками. Одразу помiтно було - ховають оптимiста, божого пророка з села Сатанiвка, Черкаської области.
Коли труну опускали в чорну яму, дядя Толя примудрився iронiчно усмiхнутися. Не даремно ж мудрi говорять: "Воскресають тi, хто вмiє жартувати над смертю".
Анатолiй Лупинic вмiв.
З книжки "Zakolot"
Анатолій Лупиніс
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Асфальт в жагучих обіймах сонця
важко дихає, вгинається під ногами.
каліки дерева.
Квіти, закуті в бетон,
позбавлені пахощів квіти.
Люди, уярмлені Молохом,
Загнані в щільники люди.
Золоті Ворота шляху,
обтятому з обох боків.
Заґратовані Золоті Ворота
на шляху, що веде в нікуди.
Увійдеш з одного боку —
вийдеш в нікуди,
Увійдеш з другого боку —
вийдеш в нікуди.
Хтось побудував Ворота
з пелюстків Сонця.
Витікали з Воріт дороги — промені
до всіх країв та народів.
Хтось перетяв дороги,
перегриз хтось жили на руках Сонця.
Стоять заґратовані Золоті Ворота
на шляху, обтятому з обох боків,
раною на тілі Матері,
болем у моєму серці.
Золоті яблука котяться по рівчаках,
вимитих кров'ю.
Золоті яблука без зернят.
Бо висохла криниця,
І поливаємо Яблуню кров'ю.
А кури несуть яйця без жовтків.
А ще кажуть, що скоро нестимуть виливки.
Бо висохла криниця,
і напуваємо курей кров'ю.
А Півень клює золоті яблука,
Золоті яблука без зернят.
Клює і дивиться одним оком
на золоті яблука,
а другим — на Золоті Ворота.
Клює і кукурікає вовчим голосом.
1970
