Anatoliy Anatoliy
* * *
— І як тобі зараз?
— Та ніби нічого:
здіймається біла дорога до Бога
і чорна ріка миє два береги.
— Куди ж ти ітимеш?
— Я сам ще не знаю:
угору чи вниз, до боліт чи озер,
до пекла або до покірного раю,
якщо вони є, – хто ж то скаже тепер.
— А вдома буваєш?
— Та майже щоранку.
Коли зайчик сонця лоскоче стіну,
вона наливає собі філіжанку,
пʼє каву і плаче – чого, не збагну.
А я їй розказую: тут, над рікою,
лебідки розписують квітами храм
і кличу її погуляти зі мною…
— Не клич, побратиме, гуляй поки сам.
